Постанова від 11 серпня 2026 р. у справі №904/1865/26 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.08.2026 м. Дніпро Справа № 904/1865/26

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії:

головуючого судді: Андрейчука Л.В. (доповідач),

суддів: Висоцького А.М., Чус О.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна група "Альбатрос"" на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 30.06.2026 (суддя Іванова Т.В.) у частині зупинення провадження

у справі № 904/1865/26

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна група "Альбатрос"", м. Дніпро

до відповідача держави російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації, м. москва

про відшкодування збитків, завданих внаслідок збройної агресії рф, у загальному розмірі 230 489,64 доларів США, що в гривневому еквіваленті становить 9 628 420 грн,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог.

06.04.2026 Товариство з обмеженою відповідальністю «Торгівельна група "Альбатрос"» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до держави російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації про відшкодування збитків, завданих унаслідок збройної агресії російської федерації, у загальному розмірі 230 489,64 доларів США, що в гривневому еквіваленті становить 9 628 420 грн.

Заявлена до стягнення сума складається з 208 867,64 доларів США реальних збитків, завданих знищенням та пошкодженням майна позивача, що еквівалентно 8 725 190 грн без ПДВ за офіційним курсом Національного банку України на дату оцінки, а також 21 622 доларів США упущеної вигоди внаслідок неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності, що еквівалентно 903 230 грн без ПДВ.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 26.07.2025 збройні сили російської федерації завдали комбінованого удару по місту Дніпру, внаслідок якого відбулося пряме влучання у будівлю за адресою: м. Дніпро, вул. Будівельників, буд. 34, де позивач на підставі договору суборенди використовував складські приміщення для зберігання продукції власного виробництва.

За твердженням позивача, внаслідок влучання виникла пожежа, якою було пошкоджено будівлю та знищено належні йому товарно-матеріальні цінності. Позивач вважає, що між збройною агресією російської федерації та заподіяною йому майновою шкодою існує безпосередній причинно-наслідковий зв`язок, у зв`язку з чим завдані збитки підлягають відшкодуванню державою російська федерація у повному обсязі.

Розмір реальних збитків та упущеної вигоди позивач визначив на підставі звіту про оцінку збитків № 2339/25, складеного Товариством з обмеженою відповідальністю «Всеукраїнський експертно-правовий союз».

Крім того, у позовній заяві позивач порушив питання про стягнення з відповідача судових витрат, попередній (орієнтовний) розрахунок яких становить 100 000 грн, зазначивши, що докази їх розміру будуть подані у порядку, передбаченому частиною восьмою статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Короткий зміст оскаржуваної ухвали суду.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 30.06.2026 у справі № 904/1865/26 відкладено підготовче засідання на 17.09.2026 о 10:45 год та надано учасникам справи можливість виконати пропозиції суду, викладені в ухвалі про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі від 15.04.2026.

Цією ж ухвалою суд першої інстанції зобов`язав позивача здійснити переклад російською мовою ухвали від 30.06.2026 та направити скановану копію такого перекладу на офіційну електронну адресу міністерства юстиції російської федерації - pr@minjust.gov.ru.

Крім того, позивача зобов`язано протягом десяти днів із дня одержання ухвали отримати в господарському суді по три примірники ухвали від 30.06.2026 та формуляра підтвердження про вручення документів, здійснити їх переклад російською мовою і нотаріально посвідчити переклад, а також забезпечити направлення документів компетентному органу російської федерації дипломатичними каналами через Посольство російської федерації в Румунії або Посольство російської федерації в іншій державі для подальшого вручення відповідачу.

Суд першої інстанції виходив із необхідності вжиття всіх можливих заходів для повідомлення відповідача про розгляд справи, зокрема шляхом оприлюднення оголошення про дату, час і місце проведення підготовчого засідання на офіційній вебсторінці Господарського суду Дніпропетровської області, направлення перекладу ухвали на електронну адресу міністерства юстиції російської федерації та передачі процесуальних документів через дипломатичне представництво російської федерації у третій державі.

Посилаючись на пункт 4 частини першої статті 228 та пункт 8 частини першої статті 229 Господарського процесуального кодексу України, місцевий господарський суд зазначив, що провадження у справі може бути зупинено у випадку звернення із судовим дорученням про вручення виклику до суду чи інших документів до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави та зупиняється до надходження відповіді на таке доручення.

З огляду на необхідність звернення із судовим дорученням про вручення відповідачу процесуальних документів та забезпечення його належного повідомлення про розгляд справи суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для зупинення провадження у справі № 904/1865/26.

У резолютивній частині ухвали суд постановив зупинити провадження у справі № 904/1865/26 та одночасно визначив, що провадження у справі підлягає поновленню з 16.09.2026.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погодившись з ухвалами Господарського суду Дніпропетровської області від 02.06.2026 та 30.06.2026 у справі № 904/1865/26, Товариство з обмеженою відповідальністю «Торгівельна група "Альбатрос"» звернулося до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить прийняти апеляційну скаргу до розгляду, скасувати зазначені ухвали суду першої інстанції та направити справу № 904/1865/26 до Господарського суду Дніпропетровської області для продовження розгляду.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

Апеляційна скарга мотивована тим, що ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 02.06.2026 та 30.06.2026 постановлені з порушенням норм процесуального права, є незаконними та необґрунтованими, у зв`язку з чим підлягають скасуванню.

Посилаючись на частину четверту статті 269 Господарського процесуального кодексу України, скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги у разі встановлення порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення, або неправильного застосування норм матеріального права.

Скаржник звертає увагу, що відповідно до пункту 4 частини першої статті 228 Господарського процесуального кодексу України провадження у справі може бути зупинено у випадку звернення із судовим дорученням про надання правової допомоги, вручення виклику до суду чи інших документів до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави. За змістом пункту 8 частини першої статті 229 цього Кодексу в такому разі провадження зупиняється до надходження відповіді на відповідне судове доручення.

Водночас, на думку скаржника, Посольство російської федерації в Румунії або дипломатичне представництво російської федерації в будь-якій іншій державі не є іноземним судом чи іншим компетентним органом іноземної держави, до якого може бути направлене судове доручення у розумінні статей 228, 229 та 367 Господарського процесуального кодексу України. Посольство є дипломатичним представництвом держави, яке представляє та захищає її інтереси, тоді як компетентним органом у сфері міжнародної правової допомоги має бути уповноважений державний орган, наділений відповідними владними повноваженнями.

Скаржник також зазначає, що в мотивувальній частині ухвали від 02.06.2026 місцевий господарський суд вказав про необхідність надання позивачем перекладів процесуальних документів для їх подальшого направлення судом до Посольства російської федерації в Румунії. Натомість у резолютивній частині цієї ухвали саме позивача зобов`язано отримати в суді відповідні документи, здійснити та нотаріально посвідчити їх переклад, а також забезпечити направлення документів компетентному органу російської федерації дипломатичними каналами через Посольство російської федерації в Румунії або посольство російської федерації в іншій державі.

Аналогічні обов`язки покладено на позивача ухвалою від 30.06.2026, якою його зобов`язано отримати в суді примірники цієї ухвали та формуляра підтвердження про вручення документів, здійснити їх переклад російською мовою, нотаріально посвідчити переклад і забезпечити направлення документів дипломатичними каналами через Посольство російської федерації в Румунії.

На переконання скаржника, приватна юридична особа не може здійснювати направлення судових доручень дипломатичними каналами, оскільки таке направлення є процесуальною дією суду та має здійснюватися в порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України або відповідним міжнародним договором. Покладення цього обов`язку на позивача, на думку скаржника, порушує принцип рівності учасників справи, оскільки вручення або невручення процесуальних документів має відповідні процесуальні наслідки для розгляду спору.

Крім того, скаржник зазначає, що в дорученні про вручення документів від 02.06.2026 суд першої інстанції послався на Договір між Україною та Румунією про правову допомогу та правові відносини в цивільних справах від 30.01.1992 та доручив позивачу вручити процесуальні документи державі російська федерація дипломатичними каналами через Посольство російської федерації в Румунії. На думку скаржника, зазначений міжнародний договір не передбачає такого порядку направлення документів державі російська федерація.

Обґрунтовуючи неможливість виконання судового доручення, скаржник посилається на Конвенцію про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року, Конвенцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року, а також Угоду про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності 1992 року.

Скаржник зазначає, що після розірвання 24.02.2022 дипломатичних відносин між Україною та російською федерацією діяльність дипломатичних представництв обох держав і дипломатичне спілкування між ними припинені, у зв`язку з чим українські суди не мають можливості вручати судові документи на території держави-агресора через механізм Гаазької конвенції.

Також апелянт посилається на Закон України № 2783-IX, відповідно до якого дію Мінської конвенції та Протоколу до неї у відносинах із російською федерацією та Республікою Білорусь зупинено з 27.12.2022, а з 19.05.2024 ця Конвенція припинила дію для України у відносинах з усіма її сторонами. Крім того, Законом України №2855-IX Україна вийшла з Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, у зв`язку з чим із лютого 2023 року ця Угода не може застосовуватися для направлення судових доручень до російської федерації.

При цьому скаржник посилається на статтю 72 Віденської конвенції про право міжнародних договорів та статтю 25 Закону України «Про міжнародні договори України», за змістом яких зупинення дії міжнародного договору звільняє його учасників від обов`язку виконувати такий договір у відповідних взаємовідносинах протягом періоду зупинення. Скаржник також зазначає, що Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв міжнародних конвенцій та сторони двосторонніх міжнародних договорів про неможливість у повному обсязі виконувати відповідні міжнародні зобов`язання у зв`язку з повномасштабною збройною агресією російської федерації протягом періоду дії воєнного стану.

За твердженням скаржника, Міністерство юстиції України листом від 21.03.2022 № 25814/12.1.1/32-22 рекомендувало не здійснювати листування з установами російської федерації з питань міжнародно-правового співробітництва у цивільних справах. Крім того, Акціонерне товариство «Укрпошта» з 25.02.2022 припинило обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з російською федерацією і Республікою Білорусь.

Посилаючись на частину першу статті 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», скаржник зауважує, що в умовах воєнного стану суди та установи системи правосуддя повинні діяти виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією і законами України. У зв`язку з цим покладення на приватну юридичну особу обов`язку забезпечити направлення судового доручення дипломатичними каналами скаржник вважає таким, що не відповідає встановленому законом порядку.

З огляду на наведене скаржник стверджує, що вручення відповідачу процесуальних документів у порядку Гаазької конвенції, Мінської конвенції, Київської угоди або статті 367 Господарського процесуального кодексу України є об`єктивно неможливим. Направлення судового доручення до російської федерації не призведе до процесуального результату, тоді як зупинення провадження у зв`язку з очікуванням виконання такого доручення спричиняє безпідставне затягування розгляду справи.

Апелянт наголошує, що на виконання вимог пункту 1 частини першої статті 164 Господарського процесуального кодексу України позовну заяву з доданими до неї документами було направлено на офіційну електронну адресу міністерства юстиції російської федерації, а відповідні докази долучено до позовної заяви.

На думку Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна група "Альбатрос"», чинне законодавство України та судова практика, зокрема положення, на які він посилається як на частину третю статті 4-1 Господарського процесуального кодексу України, дозволяють за наявних обставин повідомляти осіб, які перебувають на території російської федерації, шляхом розміщення відповідних оголошень на офіційному вебпорталі судової влади України, направлення процесуальних документів на відомі електронні адреси або через месенджери. Посилаючись також на практику Верховного Суду щодо неприпустимості невиправданого зупинення провадження, скаржник стверджує, що суд першої інстанції мав можливість ужити доступних заходів для повідомлення відповідача без зупинення розгляду справи та без покладення на позивача обов`язку направляти судове доручення дипломатичними каналами.

Скаржник вважає, що зупинення провадження на підставі доручення, яке неможливо виконати, суперечить установленій статтею 2 Господарського процесуального кодексу України засаді розумності строків розгляду справи та порушує гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на розгляд справи впродовж розумного строку і доступ до правосуддя.

Окремо Товариство з обмеженою відповідальністю «Торгівельна група "Альбатрос"» зазначає, що відповідно до пункту 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» позивачі у справах за позовами до держави-агресора російської федерації про відшкодування майнової та/або моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії, звільняються від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях. У зв`язку з цим скаржник вважає, що має підстави для звільнення від сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Відповідач відзиву на апеляційну скаргу не подав, своєї позиції щодо наведених скаржником доводів і вимог не висловив. Інші заяви, клопотання або заперечення від відповідача до суду апеляційної інстанції не надходили.

Відповідно до частини третьої статті 263 Господарського процесуального кодексу України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду оскаржуваної ухвали суду першої інстанції.

Рух справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.07.2026 для розгляду апеляційної скарги визначено колегію суддів у складі: головуючого судді Андрейчука Л.В. (доповідач), суддів Чус О.В. та Висоцького А.М.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 15.07.2026 апеляційну скаргу в частині оскарження ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 02.06.2026 повернуто скаржнику з огляду на те, що вирішені цією ухвалою питання не віднесені статтею 255 Господарського процесуального кодексу України до переліку ухвал, які можуть бути оскаржені окремо від рішення суду.

Цією ж ухвалою апеляційну скаргу на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 30.06.2026 залишено без руху у зв`язку з відсутністю відомостей про дату отримання скаржником копії оскаржуваної ухвали та належних доказів надсилання відповідачу копії апеляційної скарги і доданих до неї документів. Скаржнику надано десятиденний строк із дня вручення копії ухвали для усунення встановлених недоліків.

20.07.2026 через підсистему «Електронний суд» до Центрального апеляційного господарського суду надійшла заява про усунення недоліків апеляційної скарги, в якій скаржник зазначив, що копію ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 30.06.2026 отримав 01.07.2026, та надав картку руху документа в підсистемі «Електронний суд», а також докази направлення відповідачу копії апеляційної скарги і доданих до неї документів на електронну адресу міністерства юстиції російської федерації.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 21.07.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна група "Альбатрос"» на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 30.06.2026 у справі №904/1865/26 у частині зупинення провадження у справі.

Розгляд апеляційної скарги постановлено здійснювати без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження. Витребувано у Господарського суду Дніпропетровської області матеріали справи № 904/1865/26, встановлено відповідачу строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, а учасникам справи - строк для подання заяв, клопотань і заперечень із процесуальних питань. Копію ухвали про відкриття апеляційного провадження постановлено додатково направити відповідачу на електронну адресу міністерства юстиції російської федерації - pr@minjust.gov.ru.

27.07.2026 на виконання ухвали Центрального апеляційного господарського суду від 21.07.2026 із Господарського суду Дніпропетровської області надійшли матеріали справи № 904/1865/26.

Таким чином, предметом апеляційного перегляду в цьому провадженні є ухвала Господарського суду Дніпропетровської області від 30.06.2026 виключно в частині зупинення провадження у справі.

Встановлені судом обставини справи.

Як убачається з матеріалів справи, 06.04.2026 Товариство з обмеженою відповідальністю «Торгівельна група "Альбатрос"» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до держави російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації про відшкодування збитків, завданих унаслідок збройної агресії російської федерації, у загальному розмірі 230 489,64 доларів США, що в гривневому еквіваленті становить 9 628 420 грн.

У позовній заяві позивач зазначив, що у зв`язку з припиненням поштового сполучення з російською федерацією копію позовної заяви з доданими до неї документами направлено на електронну адресу міністерства юстиції російської федерації - pr@minjust.gov.ru та електронну адресу Посольства російської федерації в Республіці Польща - rusembpol@mid.ru. У переліку додатків до позовної заяви зазначено докази такого електронного направлення.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06.04.2026 справу № 904/1865/26 передано на розгляд судді Господарського суду Дніпропетровської області Івановій Т.В.

Ухвалою від 08.04.2026 позовну заяву залишено без руху. 10.04.2026 до суду першої інстанції від представника позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви з доданими до неї документами.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 15.04.2026 виправлено описки, допущені в ухвалі від 08.04.2026. Іншою ухвалою суду від 15.04.2026 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 07.05.2026 о 11:00 год.

У підготовче засідання 07.05.2026 з`явився представник позивача. Представник відповідача в судове засідання не з`явився. В ухвалі суду першої інстанції зазначено, що сторони повідомлялися про дату, час і місце судового засідання належним чином відповідно до статей 120, 242 Господарського процесуального кодексу України. Ухвалою від 07.05.2026 підготовче засідання відкладено на 02.06.2026 о 11:20 год.

У підготовче засідання 02.06.2026 з`явився представник позивача, тоді як представник відповідача не з`явився. Суд першої інстанції повторно зазначив про належне повідомлення сторін щодо дати, часу та місця судового засідання. Оскільки причини неявки відповідача суду були невідомі, підготовче засідання відкладено на 30.06.2026 о 11:00 год, а строк підготовчого провадження продовжено на тридцять днів - до 15.07.2026 включно.

Ухвалою від 02.06.2026 суд першої інстанції також зобов`язав позивача здійснити переклад російською мовою процесуальних документів у справі та направити їх скановані копії на електронну адресу міністерства юстиції російської федерації - pr@minjust.gov.ru.

Крім того, позивача зобов`язано отримати в господарському суді по три примірники ухвал від 08.04.2026, 15.04.2026, 07.05.2026 та 02.06.2026, доручення про вручення документів і формуляра підтвердження про їх вручення, здійснити переклад цих документів російською мовою та нотаріально посвідчити переклад.

Позивача також зобов`язано забезпечити направлення документів компетентному органу російської федерації дипломатичними каналами через Посольство російської федерації в Румунії або Посольство російської федерації в іншій країні для подальшого вручення відповідачу. При цьому провадження у справі ухвалою від 02.06.2026 не зупинялося.

Відзив на позовну заяву, заяви по суті справи або інші пояснення від відповідача до суду першої інстанції не надходили. Матеріали справи також не містять відомостей про отримання відповідачем направлених на його електронні адреси документів чи про надання ним відповіді на такі повідомлення.

30.06.2026 до Господарського суду Дніпропетровської області від представника позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з перебуванням представника у щорічній відпустці.

У підготовче засідання 30.06.2026 представники сторін не з`явилися. В оскаржуваній ухвалі суд першої інстанції зазначив, що сторони повідомлялися про дату, час та місце судового засідання належним чином відповідно до статей 120, 242 Господарського процесуального кодексу України.

Суд першої інстанції встановив, що працюючі представництва відповідача на території України відсутні, поштове сполучення між Україною та російською федерацією припинене, а Посольство російської федерації в Україні евакуйоване.

Водночас судом у мережі Інтернет виявлено електронну адресу міністерства юстиції російської федерації - pr@minjust.gov.ru, яку суд визнав офіційною електронною адресою цього державного органу. Місцевий господарський суд також урахував, що до завдань міністерства юстиції російської федерації належить представництво та захист інтересів російської федерації в судах іноземних держав і міжнародних судових органах.

З метою повідомлення відповідача про розгляд справи суд першої інстанції визнав необхідним оприлюднити оголошення про дату, час і місце проведення підготовчого засідання на офіційній вебсторінці Господарського суду Дніпропетровської області, а також направити переклад ухвали від 30.06.2026 на електронну адресу міністерства юстиції російської федерації.

У мотивувальній частині оскаржуваної ухвали зазначено, що докази електронного направлення та перекладені матеріали позивач повинен надати суду для подальшого направлення судом до Посольства російської федерації в Румунії або іншого посольства російської федерації.

Натомість у резолютивній частині ухвали від 30.06.2026 саме позивача зобов`язано протягом десяти днів із дня одержання ухвали отримати в господарському суді по три її примірники та примірники формуляра підтвердження про вручення документів, здійснити їх переклад російською мовою, нотаріально посвідчити переклад і забезпечити направлення документів компетентному органу російської федерації дипломатичними каналами через Посольство російської федерації в Румунії або Посольство російської федерації в іншій країні для подальшого вручення відповідачу.

Конкретного іноземного суду чи іншого компетентного органу іноземної держави, якому має бути безпосередньо направлене судове доручення, а також установленого міжнародним договором або законом порядку такого направлення в ухвалі від 30.06.2026 не визначено.

Посилаючись на пункт 4 частини першої статті 228 та пункт 8 частини першої статті 229 Господарського процесуального кодексу України, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність зупинення провадження у справі у зв`язку зі зверненням із судовим дорученням про вручення відповідачу процесуальних документів.

Ухвалою від 30.06.2026 підготовче засідання відкладено на 17.09.2026, провадження у справі № 904/1865/26 зупинено та одночасно постановлено поновити його з 16.09.2026.

Матеріали справи не містять доказів фактичного направлення судом першої інстанції судового доручення до конкретного іноземного суду чи іншого компетентного органу іноземної держави, прийняття такого доручення відповідним органом або надходження відповіді на нього.

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції.

Згідно із частинами першою та другою статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість судового рішення першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до частини четвертої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Водночас наведена норма визначає межі перевірки законності судового рішення, яке є предметом відкритого апеляційного провадження, але не розширює перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені окремо від рішення суду, та не надає апеляційному суду повноважень переглядати інше судове рішення, апеляційну скаргу на яке повернуто скаржнику.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 15.07.2026 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна група "Альбатрос"» у частині оскарження ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 02.06.2026 повернуто скаржнику, оскільки вирішені цією ухвалою питання не віднесені статтею 255 Господарського процесуального кодексу України до переліку ухвал, які можуть бути оскаржені окремо від рішення суду.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 21.07.2026 апеляційне провадження відкрито за апеляційною скаргою на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 30.06.2026 виключно в частині зупинення провадження у справі.

Таким чином, ухвала Господарського суду Дніпропетровської області від 02.06.2026 не є предметом цього апеляційного перегляду, тому наведені скаржником заперечення щодо покладених цією ухвалою обов`язків не можуть бути підставою для її скасування в межах цього провадження.

Так само інші положення ухвали від 30.06.2026, зокрема щодо відкладення підготовчого засідання, перекладу процесуальних документів, їх направлення на електронну адресу відповідача та вчинення дій, спрямованих на вручення документів, не є самостійним предметом апеляційного перегляду.

Разом із тим зміст зазначених положень підлягає врахуванню апеляційним судом тією мірою, якою вони становлять фактичне та правове обґрунтування зупинення провадження у справі. Перевірка законності зупинення неможлива без з`ясування того, чи було судом першої інстанції складено належне судове доручення, кому саме воно адресувалося, в якому порядку мало бути направлене та чи існувала реальна необхідність очікувати на відповідь іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави.

Відповідно до частини першої статті 271 Господарського процесуального кодексу України апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції, з урахуванням установлених цією статтею особливостей.

За змістом статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є судове рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються учасники справи, підтверджених доказами, дослідженими судом.

Таким чином, ухвала про зупинення провадження у справі повинна містити не лише посилання на відповідну норму процесуального закону, а й установлені судом обставини, які свідчать про фактичне виникнення передбаченої законом підстави для зупинення, мотиви необхідності застосування такого процесуального заходу та визначену законом подію, з настанням якої пов`язується поновлення провадження.

Зупинення провадження у справі є тимчасовим припиненням здійснення судом процесуальних дій, зумовленим настанням передбачених процесуальним законом обставин, які перешкоджають подальшому руху справи до їх усунення.

На відміну від відкладення розгляду справи, за якого суд визначає конкретну дату наступного судового засідання, зупинення провадження пов`язується з настанням або припиненням обставини, наперед визначеної процесуальним законом. Тому зупинення не може використовуватися лише з міркувань процесуальної доцільності або як спосіб продовження строку розгляду справи.

Подібний загальний підхід до застосування інституту зупинення провадження викладений Об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.08.2022 у справі № 908/2287/17. Верховний Суд зазначив, що, на відміну від відкладення розгляду справи, зупинення здійснюється до усунення обставин, які його зумовили, а тому провадження може бути зупинене лише за наявності беззаперечних підстав. Необґрунтоване зупинення призводить до затягування розгляду справи та перебування учасників процесу в стані невизначеності.

Хоча наведений висновок сформульовано під час вирішення питання про зупинення провадження до розгляду іншої справи, він відображає загальний підхід до застосування цього процесуального інституту: суд повинен установити фактичне існування передбаченої законом обставини та належно обґрунтувати неможливість або недоцільність подальшого здійснення процесуальних дій до її усунення.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 228 Господарського процесуального кодексу України суд може за заявою учасника справи або з власної ініціативи зупинити провадження у випадку звернення із судовим дорученням про надання правової допомоги або вручення виклику до суду чи інших документів до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави.

Використане законодавцем формулювання «суд може» свідчить, що зупинення провадження з цієї підстави є правом суду, а не його безумовним обов`язком. Проте відповідне дискреційне повноваження може бути реалізоване лише за наявності встановленої законом передумови - звернення з належним судовим дорученням до визначеного іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави.

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 229 Господарського процесуального кодексу України у випадку, передбаченому пунктом 4 частини першої статті 228 цього Кодексу, провадження у справі зупиняється до надходження відповіді від іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави на судове доручення про надання правової допомоги, вручення виклику до суду чи інших документів.

Положення пункту 4 частини першої статті 228 та пункту 8 частини першої статті 229 Господарського процесуального кодексу України підлягають застосуванню у системному зв`язку зі статтею 367 цього Кодексу, яка визначає суб`єкта звернення, адресата судового доручення та порядок його направлення.

Частиною першою статті 367 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що в разі необхідності вручити документи, отримати докази або провести окремі процесуальні дії на території іншої держави господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави в порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

За приписами частини другої цієї статті судове доручення надсилається в порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України або відповідним міжнародним договором, а за відсутності міжнародного договору - Міністерству юстиції України, яке передає доручення Міністерству закордонних справ України для подальшого направлення дипломатичними каналами.

Системний аналіз наведених норм свідчить, що для зупинення провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 228 Господарського процесуального кодексу України суд повинен установити: необхідність вручення документів або вчинення іншої процесуальної дії на території іноземної держави; наявність оформленого судом доручення, яке відповідає вимогам процесуального закону; конкретний іноземний суд або інший компетентний орган іноземної держави, якому адресовано доручення; правову підставу та визначений порядок направлення доручення; вчинення судом процесуальних дій, спрямованих на його направлення у встановленому порядку; необхідність очікування відповіді від відповідного іноземного органу для подальшого руху справи.

Таким чином, саме по собі посилання суду на необхідність повідомлення іноземного учасника справи не є достатньою підставою для зупинення провадження. Вирішальним є встановлення факту належного звернення суду до конкретного іноземного суду або іншого компетентного органу та існування передбаченої законом процедури, результату якої суд обґрунтовано очікує.

Щодо наявності факту звернення із судовим дорученням, визначення компетентного органу та строку зупинення провадження

Зі змісту пункту 4 частини першої статті 228 ГПК України вбачається, що підставою для зупинення провадження є не сама лише потреба повідомити іноземного учасника справи, а конкретна процесуальна дія - звернення із судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави.

Таким чином, застосовуючи наведене положення, суд повинен установити, що: існує необхідність учинення відповідної процесуальної дії за межами України; оформлено судове доручення про надання правової допомоги або вручення документів; визначено іноземний суд чи інший компетентний орган, якому адресується таке доручення; обрано передбачений законом або міжнародним договором порядок його направлення; саме суд, а не учасник справи, звертається з відповідним дорученням.

Відповідно до частини першої статті 367 ГПК України, якщо під час розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази чи провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, саме господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави в порядку, встановленому ГПК України або міжнародним договором України.

Частиною другою статті 367 ГПК України передбачено, що судове доручення надсилається в порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором України, а якщо міжнародного договору не укладено - Міністерству юстиції України, яке передає його Міністерству закордонних справ України для подальшого направлення дипломатичними каналами.

Таким чином, законодавець розмежовує процесуальні функції суду та обов`язки учасників справи. Суд визначає необхідність міжнародного вручення, обирає належний канал, оформлює доручення та звертається з ним до відповідного органу. На учасника справи залежно від обставин може бути покладено обов`язок забезпечити переклад документів, нотаріальне засвідчення перекладу, виготовлення необхідної кількості примірників або попередню оплату пов`язаних із цим витрат. Проте виконання стороною таких підготовчих дій не перетворює її на суб`єкта, уповноваженого направляти судове доручення від імені суду.

Такий підхід узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 21.12.2022 у справі № 905/947/21.

У зазначеній постанові Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду наголосив, що Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів поширюється саме на вручення документів, яке здійснює суд, а на учасника процесу не може бути покладено обов`язок відправляти судові документи, вручення яких відповідно до ГПК України належить до функцій суду.

Водночас Верховний Суд розмежував обов`язок із перекладу судових документів та їх офіційне направлення. Залежно від обставин справи суд може покласти на сторону обов`язок перекласти документи або самостійно залучити перекладача. Разом із тим у справі № 905/947/21 Верховний Суд окремо зазначив, що суд апеляційної інстанції не зобов`язував позивача відправляти документи, оскільки саме суд звертався до Центрального органу з проханням про їх вручення.

Зупинення провадження у справі № 905/947/21 було визнано обґрунтованим саме за умов, коли суд зберіг за собою функцію суб`єкта звернення, обрав передбачений міжнародним договором канал вручення та визначив відповідні центральні органи іноземних держав.

Колегія суддів ураховує, що наведена практика не вимагає, щоб відповідь іноземного органу або навіть підтвердження фактичного отримання ним доручення існували вже на момент постановлення ухвали про зупинення провадження. Суд може в одній ухвалі розпочати процедуру міжнародного вручення, зобов`язати сторону забезпечити переклад документів та вирішити питання про зупинення провадження.

Однак у такому разі з ухвали та матеріалів справи має однозначно вбачатися, що з відповідним дорученням звертається саме суд, визначено конкретного адресата цього доручення та встановлено передбачений законом або чинним міжнародним договором порядок його направлення.

У справі, що переглядається, зазначених умов дотримано не було.

Так, у мотивувальній частині ухвали від 30.06.2026 суд першої інстанції зазначив про необхідність надання позивачем перекладених матеріалів суду для їх подальшого направлення судом до Посольства російської федерації в Румунії або до іншого посольства російської федерації.

Натомість у резолютивній частині цієї ж ухвали суд зобов`язав позивача не лише отримати відповідні документи, провести їх переклад російською мовою та нотаріально засвідчити переклад, а й самостійно «забезпечити направлення компетентному органу держави російська федерація дипломатичними каналами через Посольство Російської Федерації в Румунії або Посольство російської федерації в іншій країні» документів у справі для подальшого вручення відповідачу.

У такий спосіб, мотивувальна та резолютивна частини ухвали містять різне визначення суб`єкта, який повинен направляти документи: у мотивувальній частині таким суб`єктом названо суд, тоді як у резолютивній частині відповідний обов`язок покладено на позивача.

Ця суперечність має істотне значення для вирішення питання про зупинення провадження, оскільки резолютивна частина ухвали визначає конкретні процесуальні обов`язки учасників справи. За її змістом саме позивач повинен забезпечити направлення документів дипломатичними каналами, хоча стаття 367 ГПК України не наділяє учасника справи повноваженнями самостійно звертатися від імені господарського суду з судовим дорученням.

Покладення на позивача обов`язку підготувати переклади та нотаріально засвідчити їх саме собою не суперечить процесуальному закону. Проте покладення на нього обов`язку забезпечити направлення судового доручення дипломатичними каналами фактично означає передання учаснику справи процесуальної функції суду та державних органів, визначених частиною другою статті 367 ГПК України.

Крім того, суд першої інстанції не визначив конкретного іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави, якому адресується доручення.

Використане в резолютивній частині ухвали формулювання «компетентний орган держави російська федерація» не містить назви такого органу, його адреси, нормативної підстави компетенції та порядку взаємодії з ним. При цьому Посольство російської федерації в Румунії зазначене лише як можливий канал передачі, альтернативою якому визначено будь-яке посольство російської федерації в іншій країні.

Таке формулювання не дає можливості встановити ані кінцевого адресата судового доручення, ані державу, через територію якої воно повинно передаватися, ані конкретний правовий механізм його виконання.

Колегія суддів не погоджується з категоричним твердженням апелянта про те, що дипломатичне представництво за будь-яких умов не може брати участі у передачі судових документів. Можливість використання дипломатичних або консульських каналів може бути передбачена міжнародним договором чи іншим належним правовим механізмом.

Однак сама наявність посольства російської федерації на території третьої держави не підтверджує його компетенції приймати доручення українського господарського суду, виконувати таке доручення або забезпечувати вручення документів відповідачу на території російської федерації.

Суд першої інстанції не навів положень міжнародного договору, закону держави перебування посольства, офіційного повідомлення компетентних органів або іншої правової підстави, з якої випливало б, що Посольство російської федерації в Румунії уповноважене приймати та передавати судові доручення господарських судів України.

Посилання місцевого господарського суду на підпункт 3.1 пункту 3 указу президента російської федерації від 13.10.2004 № 1313, відповідно до якого одним із завдань міністерства юстиції російської федерації є представництво та захист інтересів російської федерації в судах іноземних держав, не усуває зазначеного недоліку.

Наведена норма може стосуватися повноважень міністерства юстиції російської федерації представляти державу у відповідних провадженнях, однак не встановлює компетенції Посольства російської федерації в Румунії або будь-якого іншого дипломатичного представництва приймати судові доручення господарських судів України чи здійснювати їх виконання.

Так само встановлення судом офіційної електронної адреси міністерства юстиції російської федерації - pr@minjust.gov.ru - може мати значення для використання електронної пошти як додаткового способу інформування відповідача, однак не підтверджує існування передбаченого статтею 367 ГПК України каналу офіційного направлення судового доручення дипломатичними шляхами.

Матеріали справи також не містять доказів направлення судом першої інстанції оформленого судового доручення конкретному іноземному суду чи іншому визначеному компетентному органу, доказів прийняття такого доручення до виконання або документів, з яких можна було б установити подальший порядок його проходження.

Сама наявність підготовленого документа, названого дорученням про вручення документів, і формуляра підтвердження про вручення не доводить факту звернення, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 228 ГПК України, якщо доручення не адресоване визначеному компетентному органу та його направлення покладено на учасника справи.

Таким чином, доводи апелянта про те, що місцевий господарський суд не визначив належного компетентного органу та неправомірно поклав на позивача обов`язок із направлення судових документів дипломатичними каналами, знайшли своє підтвердження.

Водночас колегія суддів ураховує ще одну внутрішню суперечність оскаржуваної ухвали, пов`язану зі строком зупинення провадження.

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 229 ГПК України у разі застосування пункту 4 частини першої статті 228 цього Кодексу провадження у справі зупиняється до надходження відповіді від іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави на судове доручення.

Отже, тривалість такого зупинення пов`язується не з наперед визначеною календарною датою, а з настанням конкретної процесуальної події - надходженням відповіді на судове доручення.

Відповідно до частини першої статті 230 ГПК України провадження поновлюється за клопотанням учасника справи або з ініціативи суду не пізніше десяти днів із дня отримання судом повідомлення про усунення обставин, що викликали його зупинення.

Незважаючи на це, суд першої інстанції одночасно зупинив провадження та наперед постановив поновити його з 16.09.2026, призначивши підготовче засідання на 17.09.2026.

Визначення наперед дати поновлення не узгоджується з правовою підставою зупинення, на яку послався суд.

Якщо відповідь компетентного органу надійшла б раніше 16.09.2026, подальше збереження стану зупинення до визначеної судом дати не відповідало б частині першій статті 230 ГПК України. Якщо ж станом на 16.09.2026 відповідь не надійшла б, обставина, з якою пункт 8 частини першої статті 229 ГПК України пов`язує тривалість зупинення, не була б усунута, а тому автоматичне поновлення також не мало б передбаченої законом підстави.

Довід апелянта про необмеженість такого зупинення в часі не повністю відповідає буквальному змісту ухвали, оскільки суд визначив конкретну дату поновлення провадження. Проте встановлення цієї дати не усуває порушення, а, навпаки, підтверджує, що суд не пов`язав тривалість зупинення з надходженням відповіді на судове доручення, як цього вимагає стаття 229 ГПК України.

За змістом оскаржуваної ухвали зупинення фактично набуло ознак календарної перерви у розгляді справи, необхідної, на думку суду, для вчинення дій щодо повідомлення відповідача. Однак потреба призначити наступне підготовче засідання через значний проміжок часу сама собою не є підставою, визначеною пунктом 4 частини першої статті 228 ГПК України.

Таким чином, суд першої інстанції не встановив передбаченого процесуальним законом факту належного звернення із судовим дорученням, не визначив конкретного компетентного органу іноземної держави, поклав функцію офіційного направлення судових документів на позивача та встановив строк зупинення, який не відповідає пункту 8 частини першої статті 229 і статті 230 ГПК України.

Сукупність наведених порушень свідчить про відсутність належної процесуальної підстави для зупинення провадження у справі відповідно до пункту 4 частини першої статті 228 ГПК України.

Щодо можливості вручення судових документів за міжнародними договорами та дипломатичними каналами

Окремо колегія суддів надає оцінку доводам апелянта про те, що вручення відповідачу судових документів у порядку, передбаченому міжнародними договорами України та статтею 367 Господарського процесуального кодексу України, у спірних правовідносинах є неможливим.

Відповідно до статті 3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється, зокрема, відповідно до міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж передбачені цим Кодексом або іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.

Частиною першою статті 367 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі необхідності вручити документи, отримати докази або провести окремі процесуальні дії на території іншої держави господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Таким чином, для визначення правомірності зупинення провадження у цій справі необхідно було встановити не лише формальну наявність міжнародного договору, а й те, чи передбачає він придатний для спірної ситуації порядок вручення документів, чи є такий порядок доступним у відносинах між Україною та російською федерацією та чи відповідає обраний судом спосіб вимогам відповідного міжнародного договору.

Україна приєдналася до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15.11.1965 на підставі Закону України від 19.10.2000 № 2052-III.

За статтями 2- 6 цієї Конвенції кожна Договірна Держава визначає Центральний Орган, який приймає прохання про вручення документів та забезпечує їх вручення відповідно до внутрішнього права запитуваної держави або в особливий спосіб, зазначений запитуючим органом, якщо він не суперечить законодавству запитуваної держави.

Російська федерація визначила своїм Центральним Органом для цілей статті 2 Конвенції Міністерство юстиції російської федерації. Одночасно російська федерація заявила заперечення проти способів вручення, передбачених статтею 10 Конвенції, обмежила можливість вручення через дипломатичних та консульських агентів за статтею 8 Конвенції та зазначила, що документи, призначені для вручення російській федерації, вкрай бажано передавати дипломатичними каналами через дипломатичні представництва іноземних держав, акредитовані в російській федерації. Документи, які підлягають врученню на її території, мають бути складені російською мовою або супроводжуватися перекладом цією мовою.

Колегія суддів зауважує, що розірвання дипломатичних відносин саме по собі не припинило дії Гаазької конвенції 1965 року у відносинах між Україною та російською федерацією. Такий висновок узгоджується зі статтею 63 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, за якою розірвання дипломатичних або консульських відносин між учасниками договору не впливає на правові відносини, встановлені договором, за винятком випадків, коли наявність дипломатичних або консульських відносин є необхідною для його виконання.

Тому довід апелянта про неможливість застосування Гаазької конвенції потребує уточнення: ця Конвенція формально не припинила своєї дії, однак передбачені нею механізми вручення документів російській федерації за фактичних обставин, що склалися після 24.02.2022, не функціонують.

Так, 24.02.2022 Міністерство закордонних справ України повідомило про розірвання дипломатичних відносин з російською федерацією у зв`язку з її повномасштабною збройною агресією проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території російської федерації та дипломатичних установ російської федерації на території України було припинено, а працівників дипломатичних і консульських установ України евакуйовано.

У листі від 21.03.2022 № 25814/12.1.1/32-22 «Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану» Міністерство юстиції України рекомендувало не здійснювати листування, яке стосується співробітництва з установами юстиції російської федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин і правового співробітництва у цивільних справах та у сфері міжнародного приватного права.

В офіційних листах Міністерства закордонних справ України від 04.09.2022 № 71/17-500-67127 та від 03.10.2022 № 71/17-500-77469 також зазначено, що комунікація Міністерства закордонних справ України з органами державної влади російської федерації за посередництва третіх держав не здійснюється, у зв`язку із чим органи дипломатичної служби України не мають можливості сприяти переданню судових документів російській стороні.

Міністерство юстиції України у листі від 31.10.2022 № 100817/98748-22-22/12.1.3 повідомило про неможливість передання будь-яких документів компетентним органам російської федерації, зокрема дипломатичними каналами. Крім того, у повідомленні АТ «Укрпошта» від 25.02.2022 зазначено про припинення поштового співробітництва з поштовими операторами російської федерації та Республіки Білорусь.

Суд першої інстанції в оскаржуваній ухвалі сам установив припинення поштового сполучення між Україною та російською федерацією, відсутність діючого дипломатичного представництва російської федерації в Україні, а також неможливість використання звичайного поштового відправлення безпосередньо на адресу відповідача.

Водночас матеріали справи не містять доказів того, що після наведених офіційних повідомлень було відновлено співробітництво між центральними органами України та російської федерації за Гаазькою конвенцією або утворено інший погоджений канал передання судових доручень.

Обраний судом спосіб надсилання документів через Посольство російської федерації в Румунії або посольство російської федерації в іншій державі не відповідає процедурі, встановленій статтями 2- 6 Гаазької конвенції. Таке посольство не є визначеним цією Конвенцією Центральним Органом запитуваної держави. Надсилання учасником справи документів на поштову адресу іноземного посольства також не є переданням документів дипломатичними каналами у розумінні міжнародного права та частини другої статті 367 Господарського процесуального кодексу України.

Таким чином, Гаазька конвенція не надає правової підстави для покладення на позивача обов`язку самостійно направити судове доручення через Посольство російської федерації в Румунії та для зупинення провадження до отримання відповіді за результатами такого направлення.

Щодо можливості застосування Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 та Протоколу до неї від 28.03.1997 колегія суддів зазначає таке.

Законом України від 01.12.2022 № 2783-IX зупинено дію цієї Конвенції та Протоколу до неї у відносинах з російською федерацією і Республікою Білорусь та передбачено вихід України із зазначених міжнародних договорів.

Вказаний Закон набрав чинності 23.12.2022, а відповідно до повідомлення Міністерства закордонних справ України дію Мінської конвенції у відносинах із російською федерацією та Республікою Білорусь зупинено з 27.12.2022.

Згідно зі статтею 72 Віденської конвенції про право міжнародних договорів зупинення дії договору звільняє учасників, у взаємовідносинах яких його дію зупинено, від обов`язку виконувати договір протягом періоду зупинення. Аналогічне правило закріплено статтею 25 Закону України «Про міжнародні договори України».

З 19.05.2024 Мінська конвенція припинила дію для України у відносинах з усіма її сторонами у зв`язку з виходом України з цього міжнародного договору.

Таким чином, на момент постановлення ухвали від 30.06.2026 Мінська конвенція не могла бути правовою підставою для направлення судового доручення до російської федерації. Зазначене свідчить про обґрунтованість відповідного доводу апеляційної скарги.

Не підлягала застосуванню й Угода про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, вчинена у м. Києві 20.03.1992.

Законом України від 12.01.2023 № 2855-IX Україна вийшла із цієї Угоди у зв`язку з докорінною зміною обставин, які існували на момент її укладення. Закон набрав чинності 05.02.2023.

Відтак на час постановлення оскаржуваної ухвали передбачений статтею 5 Київської угоди порядок безпосередніх зносин між компетентними судами та іншими органами держав-учасниць не діяв у відносинах України з російською федерацією.

Колегія суддів також перевірила посилання суду першої інстанції на Договір між Україною та Румунією про правову допомогу та правові відносини в цивільних справах.

Насамперед у судовому дорученні від 02.06.2026, виконання якого було продовжено оскаржуваною ухвалою, неправильно зазначено дату цього Договору - 30.01.1992. Насправді Договір між Україною та Румунією укладено у м. Бухаресті 30.01.2002 та ратифіковано Законом України від 07.09.2005 № 2822-IV.

За частиною третьою статті 1 цього Договору до цивільних справ належать також комерційні справи. Водночас стаття 4 Договору встановлює, що при здійсненні правової допомоги установи юстиції Договірних Сторін зносяться одна з одною через Міністерство юстиції України та Міністерство юстиції Румунії, якщо Договором не передбачено інше.

У такий спосіб, цей Договір регулює надання правової допомоги між Україною та Румунією. Він не встановлює порядку передання судових документів російській федерації через її дипломатичне представництво, розташоване в Румунії.

Суд першої інстанції не звертався до Міністерства юстиції Румунії з проханням про вручення документів особі, яка перебуває на території Румунії, та не використовував порядок зносин, передбачений статтею 4 цього Договору. Натомість на позивача покладено обов`язок направити перекладені російською мовою документи безпосередньо до Посольства російської федерації в Румунії для їх подальшого передання відповідачу в м. Москві.

Саме лише фізичне розташування дипломатичного представництва російської федерації на території Румунії не поширює дію двостороннього міжнародного договору між Україною та Румунією на правовідносини з російською федерацією. Посольство російської федерації не є установою юстиції Румунії та не набуває статусу компетентного органу Румунії для виконання доручення на підставі зазначеного Договору.

Більше того, якщо б судове доручення направлялося саме для виконання компетентними органами Румунії, мали б бути дотримані передбачені Договором порядок зносин і вимоги щодо перекладу документів мовою запитуваної Договірної Сторони. Однак суд зобов`язав позивача здійснити переклад документів російською, а не румунською мовою, що додатково підтверджує: фактично передбачена Договором між Україною та Румунією процедура правової допомоги судом не застосовувалася.

Не підтверджує правомірності обраного способу й посилання на можливість використання дипломатичного представництва російської федерації в будь-якій іншій державі.

Статті 45 та 46 Віденської конвенції про дипломатичні зносини допускають можливість покладення захисту інтересів держави, її громадян або виконання окремих дипломатичних функцій на третю державу, однак це потребує відповідної згоди заінтересованих держав.

Матеріали справи не містять доказів існування домовленості, за якою Румунія або будь-яка інша держава здійснює представництво інтересів України у відносинах з російською федерацією чи забезпечує передання українських судових доручень компетентним органам російської федерації. В офіційних листах Міністерства закордонних справ України, навпаки, зазначено, що комунікація з органами державної влади російської федерації за посередництва третіх держав не здійснюється.

За відсутності чинного міжнародного договору частина друга статті 367 Господарського процесуального кодексу України передбачає передання судового доручення Міністерству юстиції України, яке надсилає його Міністерству закордонних справ України для передання дипломатичними каналами. Проте на час постановлення оскаржуваної ухвали офіційна позиція обох міністерств полягала у відсутності можливості передавати документи компетентним органам російської федерації, у тому числі дипломатичними каналами.

Показовими в цьому аспекті є процесуальні дії Верховного Суду у справі № 824/40/22. Ухвалою від 09.09.2022 Верховний Суд звернувся із судовим дорученням до компетентного органу російської федерації та окремо до Міністерства закордонних справ України для вручення судових документів Міністерству юстиції російської федерації, у зв`язку із чим зупинив провадження у справі.

Після повідомлення Міністерства закордонних справ України про відсутність можливості передання документів російській стороні та повернення Міністерством юстиції України судового доручення Верховний Суд ухвалою від 26.01.2023 поновив провадження і розмістив інформацію про розгляд справи на своєму офіційному вебсайті. У постанові від 09.02.2023 Верховний Суд зазначив, що за таких обставин ним ужито всіх визначених законодавством та міжнародними угодами заходів для повідомлення російської федерації про судовий розгляд.

Наведений приклад не встановлює абсолютної заборони на звернення із судовим дорученням або зупинення провадження у справах за участю російської федерації. Водночас він підтверджує, що зупинення може застосовуватися лише у зв`язку з реально направленим у встановленому порядку судовим дорученням та за наявності обґрунтованої перспективи отримання відповіді. Після офіційного підтвердження неможливості передання документів очікування відповіді від іноземного органу втрачає процесуальну мету.

Неможливість передання судових документів російській федерації через механізми міжнародної правової допомоги та дипломатичними каналами з урахуванням офіційних позицій Міністерства юстиції України і Міністерства закордонних справ України враховувалася також Східним апеляційним господарським судом у постановах від 07.11.2023 у справі № 905/839/22 та від 15.12.2023 у справі № 922/4628/23, а також Північним апеляційним господарським судом у постанові від 14.12.2023 у справі № 910/20620/21.

У цій справі суд першої інстанції не направив судового доручення через Міністерство юстиції України, не звернувся до Міністерства закордонних справ України, не отримав підтвердження можливості використання Румунії як держави-посередника та не встановив, що Посольство російської федерації в Румунії уповноважене приймати судові доручення для подальшого вручення відповідачу.

Колегія суддів не вважає необхідним установлювати абсолютну фізичну неможливість отримання Посольством російської федерації в Румунії поштового відправлення від позивача. Визначальним є те, що таке відправлення не може вважатися виконанням судового доручення в порядку міжнародної правової допомоги та не гарантує отримання відповіді від іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави.

Надсилання документів на адресу іноземного посольства за певних обставин може розглядатися лише як додатковий фактичний захід з інформування відповідача. Проте таке надсилання не набуває статусу судового доручення у розумінні статті 367 Господарського процесуального кодексу України та саме по собі не утворює підстави для зупинення провадження за пунктом 4 частини першої статті 228 цього Кодексу.

З огляду на викладене колегія суддів погоджується з доводами апелянта про юридичну недоступність механізмів Мінської конвенції та Київської угоди, фактичну неможливість використання передбачених Гаазькою конвенцією та статтею 367 Господарського процесуального кодексу України офіційних каналів, а також про відсутність правової підстави для застосування Договору між Україною та Румунією у визначений судом першої інстанції спосіб.

Таким чином, обраний судом порядок направлення документів не мав належного нормативного підґрунтя та обґрунтованої перспективи отримання відповіді, з настанням якої пункт 8 частини першої статті 229 Господарського процесуального кодексу України пов`язує закінчення строку зупинення провадження.

Водночас неможливість формального вручення документів за міжнародними договорами або дипломатичними каналами не звільняє суд від обов`язку вжити всіх доступних і розумних заходів для фактичного повідомлення відповідача про судовий розгляд та забезпечення йому можливості реалізувати право на захист. Оцінка наявних у суду альтернативних способів повідомлення та їх впливу на правомірність зупинення провадження підлягає наведению в наступному змістовому блоці.

Щодо можливості повідомлення відповідача альтернативними засобами та дотримання розумного строку розгляду справи

В апеляційній скарзі позивач також посилається на те, що суд першої інстанції мав можливість повідомляти відповідача про розгляд справи шляхом оприлюднення оголошень на офіційному вебпорталі судової влади України, направлення процесуальних документів на відомі електронні адреси або через месенджери, не зупиняючи для цього провадження у справі.

Оцінюючи зазначені доводи, колегія суддів виходить із необхідності розмежування двох взаємопов`язаних, однак не тотожних питань: наявності доступних способів фактичного інформування відповідача про судовий розгляд та належного вручення йому процесуальних документів у розумінні Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до статті 365 Господарського процесуального кодексу України іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов`язки, що й громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, установлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

У такий спосіб, участь у справі іноземної держави не звільняє господарський суд від обов`язку забезпечити дотримання засад рівності та змагальності сторін, закріплених статтями 7 і 13 Господарського процесуального кодексу України, зокрема надати відповідачу реальну можливість дізнатися про пред`явлений позов, ознайомитися з його змістом та подати свої заперечення і докази.

У постанові від 02.06.2020 у справі № 910/17792/17 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що конституційне право брати участь у судовому розгляді, у тому числі бути належним чином повідомленим про дату судового розгляду, не може вважатися формальним. Тому застосування альтернативних засобів комунікації не повинно перетворювати гарантії участі відповідача у справі на юридичну фікцію.

Водночас наведене не означає, що об`єктивна неможливість вручити документи за міжнародним договором або дипломатичними каналами має наслідком безстрокове припинення руху справи. У такому випадку суд повинен використати доступні йому законні та розумні способи інформування відповідача, оцінюючи їх у сукупності та забезпечуючи баланс між правом відповідача на участь у процесі і правом позивача на своєчасний судовий розгляд.

Посилання апелянта на частину третю статті 4-1 Господарського процесуального кодексу України як на норму, що дозволяє повідомляти осіб, які перебувають на території російської федерації, шляхом оприлюднення оголошення, є помилковим.

У чинній редакції Господарського процесуального кодексу України стаття 4-1 відсутня. Стаття 4 цього Кодексу регулює право на звернення до господарського суду, тоді як офіційне оприлюднення оголошень у справах урегульовано статтею 122 Господарського процесуального кодексу України. Положення статті 4-1 містилися у редакції Господарського процесуального кодексу України, чинній до 15.12.2017, однак регулювали форми судового процесу та не визначали порядку виклику або повідомлення учасників справи.

Згідно із частиною четвертою статті 122 Господарського процесуального кодексу України відповідач, третя особа або свідок, зареєстроване місце проживання, перебування, місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному вебсайті судової влади України, розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. Із моменту опублікування оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.

Проте в цій справі місцезнаходження відповідача не є невідомим. Як у позовній заяві, так і в оскаржуваній ухвалі зазначено адресу міністерства юстиції російської федерації: 119991, російська федерація, місто москва, вулиця житня, будинок 14. Перешкодою є не відсутність відомостей про місцезнаходження відповідача, а неможливість передати йому документи за цією адресою через припинення поштового та міжнародно-правового співробітництва.

За таких обставин сама лише публікація оголошення не створює передбаченої частиною четвертою статті 122 Господарського процесуального кодексу України презумпції належного повідомлення, оскільки визначена цією нормою умова щодо невідомого місцезнаходження відповідача відсутня.

Разом із тим це не виключає можливості використання публікації як додаткового заходу, спрямованого на фактичне інформування відповідача. Розміщення на офіційному вебпорталі судової влади України інформації про відкриття провадження, зміст заявлених вимог, дату, час і місце судового засідання підвищує доступність такої інформації та може враховуватися судом разом з іншими вчиненими заходами.

Суд першої інстанції в оскаржуваній ухвалі сам визнав необхідним повідомити відповідача, зокрема, шляхом публікації оголошення про дату, час і місце підготовчого засідання на офіційній вебсторінці Господарського суду Дніпропетровської області. Водночас таке оприлюднення не залежить від виконання судового доручення іноземним судом або іншим компетентним органом іноземної держави, а тому не потребує зупинення провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 228 Господарського процесуального кодексу України.

Щодо повідомлення відповідача електронною поштою матеріалами справи підтверджується, що позивач до звернення до суду направив копію позовної заяви та додані до неї документи на електронну адресу міністерства юстиції російської федерації pr@minjust.gov.ru, а також на електронну адресу посольства російської федерації в Республіці Польща.

Суд першої інстанції також самостійно встановив, що адресу pr@minjust.gov.ru розміщено на вебсайті міністерства юстиції російської федерації, та визнав її офіційною електронною адресою відповідного державного органу. Оскаржуваною ухвалою суд зобов`язав позивача направити на цю адресу переклад ухвали від 30.06.2026.

Наведене підтверджує наявність відомого суду і позивачу засобу комунікації, який міг бути використаний для додаткового інформування відповідача без звернення до іноземного суду чи іншого компетентного органу іноземної держави.

Водночас поняття офіційної електронної адреси державного органу в загальному інформаційному розумінні не є тотожним електронному кабінету в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі. Матеріали справи не містять відомостей про наявність у відповідача електронного кабінету в ЄСІТС, а електронну адресу pr@minjust.gov.ru відповідач не повідомляв суду як засіб процесуальної комунікації в цій справі.

З наданих позивачем доказів убачається факт направлення електронного повідомлення, однак не встановлено факту його доставки адресату, відкриття вкладень або ознайомлення відповідача з їхнім змістом. Тому такі докази не дозволяють беззастережно погодитися з доводом апелянта про повне виконання ним вимог пункту 1 частини першої статті 164 Господарського процесуального кодексу України у спосіб, передбачений процесуальним законом.

Частина перша статті 172 Господарського процесуального кодексу України передбачає направлення копії позовної заяви і доданих до неї документів листом з описом вкладення, а в електронній формі - через електронний кабінет з урахуванням положень статті 42 цього Кодексу. Об`єктивна неможливість поштового відправлення документів до російської федерації має враховуватися судом під час оцінки виконаних позивачем дій, однак сама собою не перетворює направлення документів на звичайну електронну адресу на належне вручення через ЄСІТС.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 07.06.2024 у справі № 904/1273/23, застосувавши висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 10.04.2024 у справі № 454/1883/22, зазначила, що направлення процесуальних документів на електронну адресу учасника справи, яка не є його електронним кабінетом у ЄСІТС, може використовуватися як додатковий засіб інформування, що посилює гарантію обізнаності особи про справу, але не замінює належного вручення у встановленому процесуальним законом порядку та не підтверджує дату такого вручення.

У цій же постанові Об`єднана палата врахувала, що Велика Палата Верховного Суду відступила від раніше сформованого підходу щодо так званої презумпції обізнаності особи внаслідок направлення документів на зазначену нею електронну адресу. Отже, загальне посилання апелянта на судову практику, відповідно до якої направлення документів електронною поштою нібито за будь-яких умов є належним і достатнім повідомленням, не відповідає останній правовій позиції Верховного Суду.

Проте ця обставина не спростовує основного доводу апеляційної скарги про відсутність необхідності зупиняти провадження. Електронне направлення документів могло і повинно було використовуватися як один із сукупності доступних заходів повідомлення, поряд з офіційною публікацією інформації про справу, забезпеченням перекладу основних документів зрозумілою відповідачу мовою та наданням достатнього строку для подання відзиву.

Такі дії не передбачають очікування відповіді іноземного суду або компетентного органу іноземної держави та можуть бути вчинені під час подальшого розгляду справи або в межах відкладення підготовчого засідання.

Колегія суддів також не погоджується з твердженням апелянта про можливість безумовно вважати належним повідомлення відповідача через месенджери.

Частина дев`ята статті 120 Господарського процесуального кодексу України допускає повідомлення учасника справи засобами мобільного зв`язку за наявності його відповідної письмової заяви та технічної можливості, із забезпеченням фіксації повідомлення або виклику. Матеріали справи не містять заяви відповідача про використання такого способу комунікації, відомостей про офіційні облікові записи міністерства юстиції російської федерації в певному месенджері або доказів, які дозволяли б ідентифікувати адресата та зафіксувати доставку йому конкретних процесуальних документів.

Тому наведене в апеляційній скарзі посилання на месенджери має абстрактний характер і не доводить існування у цій справі самостійного передбаченого процесуальним законом способу належного повідомлення відповідача.

Посилання апелянта на частину першу статті 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» є обґрунтованим у тій частині, що навіть в умовах воєнного стану суд повинен діяти виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією і законами України. Однак ця норма не створює нового порядку вручення процесуальних документів та не дозволяє визнавати будь-який технічно можливий спосіб комунікації належним врученням незалежно від вимог Господарського процесуального кодексу України.

Отже, суд першої інстанції повинен був не обмежуватися вибором між недієвим дипломатичним каналом та зупиненням провадження, а оцінити можливість комплексного використання доступних засобів інформування відповідача, які не потребували звернення із судовим дорученням до іноземного суду чи іншого компетентного органу іноземної держави.

При цьому скасування зупинення провадження не означає можливості негайно перейти до вирішення спору по суті без перевірки повідомлення відповідача. Після повернення справи суд першої інстанції має вжити сукупність розумних і доступних заходів для інформування відповідача, зафіксувати їх результати, надати відповідачу достатній строк для подання відзиву та лише після цього оцінити, чи забезпечено йому реальну можливість взяти участь у справі.

Обов`язок дотримання процесуальних гарантій відповідача повинен узгоджуватися з обов`язком забезпечити своєчасний розгляд спору.

За змістом частини першої та пункту 10 частини третьої статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спорів, а розумність строків розгляду справи належить до основних засад господарського судочинства. Пунктом 7 частини другої статті 129 Конституції України розумні строки розгляду справи судом віднесено до основних засад судочинства.

Стаття 114 Господарського процесуального кодексу України зобов`язує суд установлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Розумним є строк, який передбачає достатній з урахуванням обставин справи час для вчинення процесуальної дії та відповідає завданню господарського судочинства.

Відповідно до частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на розгляд судом спору щодо його цивільних прав та обов`язків упродовж розумного строку.

У рішенні у справі «Фрідлендер проти Франції» від 27.06.2000 Європейський суд з прав людини зазначив, що розумність тривалості провадження оцінюється з огляду на обставини справи, її складність, поведінку заявника та державних органів, а також значення предмета спору для заявника. У рішенні у справі «Смірнова проти України» від 08.11.2005 Європейський суд з прав людини наголосив, що обов`язок забезпечення швидкого здійснення правосуддя покладається насамперед на національні судові органи, які повинні організовувати провадження таким чином, щоб воно було ефективним і не супроводжувалося невиправданими затримками.

Саме по собі зупинення провадження не є відмовою в доступі до правосуддя, оскільки Господарський процесуальний кодекс України прямо передбачає випадки його застосування. Однак зупинення порушує право на розгляд справи упродовж розумного строку, якщо воно не ґрунтується на передбачених законом фактичних обставинах, не є необхідним для досягнення визначеної процесуальної мети та призводить до невиправданого переривання руху справи.

Провадження у цій справі відкрито 15.04.2026. Ухвалою від 02.06.2026 суд уже продовжив строк підготовчого провадження на тридцять днів - до 15.07.2026 включно. Натомість ухвалою від 30.06.2026 провадження було зупинено, а його поновлення визначено лише з 16.09.2026 із призначенням підготовчого засідання на 17.09.2026.

Відповідно до статті 117 Господарського процесуального кодексу України зупинення провадження зупиняє перебіг процесуальних строків. Тому застосування такого заходу за відсутності належної передбаченої законом підстави фактично вивело подальший рух справи за межі встановленого строку підготовчого провадження.

Подане позивачем 30.06.2026 клопотання про відкладення підготовчого засідання у зв`язку з перебуванням його представника у щорічній відпустці могло бути підставою для вирішення питання про відкладення конкретного судового засідання. Однак воно не створювало підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 228 Господарського процесуального кодексу України, та не виправдовувало зупинення провадження.

Матеріали справи не свідчать, що протягом періоду зупинення мав відбутися процес, результат якого об`єктивно унеможливлював подальший розгляд справи. Заплановані судом публікація оголошення та направлення перекладу ухвали електронною поштою могли бути здійснені без зупинення провадження, а направлення документів через дипломатичну установу третьої держави, як установлено вище, не мало належного міжнародно-правового та процесуального механізму реалізації.

За таких обставин зупинення провадження не забезпечувало ефективнішого повідомлення відповідача, не було необхідним для вчинення визначених судом процесуальних дій та не відповідало принципу пропорційності, закріпленому статтею 15 Господарського процесуального кодексу України.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про наявність у суду першої інстанції можливості продовжити розгляд справи із застосуванням доступних альтернативних заходів інформування відповідача є обґрунтованими.

Водночас твердження апелянта про те, що публікація оголошення, направлення документів на відому електронну адресу або через месенджери за будь-яких умов є належними та достатніми способами повідомлення, є надмірно категоричним і не відповідає чинному процесуальному регулюванню та останній правовій позиції Верховного Суду.

Однак помилковість апелянта в цій частині не спростовує його основного доводу: вчинення доступних заходів інформування відповідача не вимагало звернення із судовим дорученням до іноземного суду чи компетентного органу іноземної держави, а тому не створювало передбаченої пунктом 4 частини першої статті 228 Господарського процесуального кодексу України підстави для зупинення провадження.

Таким чином, суд першої інстанції, зупинивши провадження у справі, не забезпечив належного співвідношення між необхідністю повідомити відповідача та обов`язком розглянути справу впродовж розумного строку, внаслідок чого дійшов передчасного висновку про наявність підстав для застосування пункту 4 частини першої статті 228 Господарського процесуального кодексу України.

Щодо внутрішньої узгодженості оскаржуваної ухвали та сукупної оцінки підстав зупинення провадження у справі

Додатковою обставиною, яка свідчить про помилковість висновку суду першої інстанції щодо необхідності зупинення провадження у справі, є внутрішня неузгодженість визначеного ним порядку припинення та подальшого відновлення руху справи.

Як убачається з резолютивної частини ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 30.06.2026, суд зупинив провадження у справі у зв`язку зі зверненням із судовим дорученням про вручення відповідачу судових документів. Водночас цією ж ухвалою постановив поновити провадження у справі з 16.09.2026 та призначив підготовче засідання на 17.09.2026 об 10:45 год.

Однак пунктом 8 частини першої статті 229 Господарського процесуального кодексу України імперативно визначено, що у випадку, передбаченому пунктом 4 частини першої статті 228 цього Кодексу, провадження у справі зупиняється до надходження відповіді від іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави на судове доручення про надання правової допомоги, вручення виклику до суду чи інших документів.

Таким чином, закон пов`язує тривалість такого зупинення не з календарною датою, самостійно визначеною судом, а з настанням конкретної процесуальної події - надходженням відповіді на судове доручення від належного іноземного органу.

Відповідно до частини першої статті 230 Господарського процесуального кодексу України провадження у справі поновлюється за клопотанням учасників справи або за ініціативою суду не пізніше десяти днів із дня отримання судом повідомлення про усунення обставин, що викликали його зупинення. Про поновлення провадження суд постановляє ухвалу.

Зі змісту наведеної норми вбачається, що питання про поновлення провадження вирішується після отримання судом відомостей про усунення обставин, які зумовили його зупинення. Тому визначення наперед дати поновлення провадження, не пов`язаної з отриманням відповіді на судове доручення, не відповідає встановленому статтями 229, 230 Господарського процесуального кодексу України механізму зупинення та поновлення провадження.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 27.03.2019 у справі № 906/1349/15, розмежовуючи зупинення провадження та відкладення розгляду справи, зазначила, що зупинення провадження здійснюється до усунення обставин, які його зумовили, а провадження має зупинятися з чітким розумінням того, що відповідна підстава вже існує.

У постанові від 01.03.2024 у справі № 910/17615/20 Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду виходила з того, що зупинення провадження є тимчасовим припиненням учинення судом процесуальних дій із визначених законом об`єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи та щодо яких неможливо передбачити момент їх усунення. Випадки зупинення провадження, передбачені статтями 227, 228 Господарського процесуального кодексу України, є вичерпними.

Матеріали справи не містять відомостей, з яких суд першої інстанції міг обґрунтовано виснувати, що відповідь компетентного органу іноземної держави надійде саме до 16.09.2026. В ухвалі не зазначено, яким міжнародним договором або іншим нормативним актом установлено такий строк виконання доручення, коли саме доручення буде направлено, яким органом воно буде прийнято та в який строк має бути надана відповідь.

Визначені судом положення резолютивної частини ухвали є взаємно суперечливими.

Якщо надходження відповіді від іноземного суду або іншого компетентного органу було необхідною умовою подальшого розгляду справи, суд не мав підстав наперед визначати дату поновлення провадження незалежно від отримання такої відповіді.

Якщо ж суд виходив із того, що після 16.09.2026 розгляд справи може бути продовжений і без отримання відповіді на судове доручення, це свідчить про відсутність об`єктивної необхідності зупиняти провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 228 Господарського процесуального кодексу України.

За обох можливих підходів визначена судом конструкція зупинення не відповідає процесуальній меті цього інституту.

Фактично встановлений судом період із 30.06.2026 до 16.09.2026 був пов`язаний не з очікуванням відповіді належного іноземного органу, а з наданням позивачу часу для отримання документів у суді, здійснення та нотаріального посвідчення їх перекладу, направлення скан-копії ухвали електронною поштою та вчинення спроби передати документи через Посольство російської федерації в Румунії.

Проте зазначені дії могли бути вчинені без припинення всіх процесуальних дій у справі. Необхідність надати учаснику справи час для перекладу та направлення документів може враховуватися судом під час визначення процесуальних строків або вирішення питання про відкладення підготовчого засідання, однак не утворює самостійної підстави для зупинення провадження.

Інститут зупинення провадження не може використовуватися як заміна відкладення судового засідання або як засіб перенесення подальшого руху справи на наперед визначену судом дату.

Саме по собі зазначення в ухвалі про зупинення провадження «у зв`язку зі зверненням із судовим дорученням» не є достатнім для застосування пункту 4 частини першої статті 228 Господарського процесуального кодексу України. Судове рішення має ґрунтуватися на встановлених обставинах, які підтверджують реальне звернення суду з належно оформленим дорученням до визначеного іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави у передбачений законом чи міжнародним договором спосіб.

Як установлено колегією суддів у попередніх змістових блоках, суд першої інстанції не визначив іноземний суд або інший компетентний орган, до якого направляється судове доручення, не встановив належного правового механізму його передання через Румунію, не звернувся до Міністерства юстиції України чи Міністерства закордонних справ України та поклав забезпечення направлення документів через іноземну дипломатичну установу безпосередньо на позивача.

Таким чином, на час постановлення оскаржуваної ухвали не існувало реального процесу міжнародної правової допомоги, результат якого об`єктивно необхідно було очікувати для продовження розгляду справи.

Використане в пункті 4 частини першої статті 228 Господарського процесуального кодексу України формулювання «суд може» надає суду право, а не покладає обов`язок зупинити провадження. Реалізація такого процесуального розсуду повинна ґрунтуватися на встановлених обставинах справи, відповідати меті відповідної норми, бути належно мотивованою та пропорційною процесуальним наслідкам зупинення.

У цій справі суд першої інстанції не встановив обставин, які підтверджували б необхідність тимчасового припинення всього провадження, не перевірив реальну можливість виконання обраного ним доручення та не обґрунтував зв`язку між зупиненням провадження і забезпеченням належного повідомлення відповідача.

Колегія суддів не ставить під сумнів необхідність ужиття судом заходів для повідомлення держави російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації про розгляд справи. Забезпечення відповідачу можливості дізнатися про судовий процес та реалізувати право на захист є правомірною процесуальною метою.

Водночас легітимність такої мети не усуває обов`язку суду діяти виключно у спосіб, передбачений процесуальним законом, і не дозволяє застосовувати зупинення провадження за відсутності визначених законом фактичних передумов.

Підсумовуючи оцінку доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що основний довід апелянта про відсутність передбачених пунктом 4 частини першої статті 228 Господарського процесуального кодексу України підстав для зупинення провадження знайшов підтвердження під час апеляційного перегляду.

Суд першої інстанції не встановив іноземний суд або інший компетентний орган іноземної держави, до якого мало бути направлено судове доручення, не визначив передбачений законом або міжнародним договором порядок такого направлення та не перевірив реальну можливість отримання відповіді на нього.

Покладення на позивача обов`язку забезпечити направлення документів через Посольство російської федерації в Румунії або посольство російської федерації в іншій державі не є тотожним зверненню господарського суду із судовим дорученням у порядку статті 367 Господарського процесуального кодексу України. Матеріали справи не підтверджують, що відповідна дипломатична установа уповноважена приймати та виконувати судові доручення українських судів або передавати їх компетентним органам російської федерації.

Визначений судом спосіб передання документів не ґрунтувався на Договорі між Україною та Румунією про правову допомогу та правові відносини в цивільних справах, оскільки цей Договір регулює взаємодію компетентних установ України та Румунії, але не передбачає використання території Румунії або розташованого там посольства третьої держави для направлення судових доручень російській федерації.

Механізми Мінської конвенції та Київської угоди у відносинах із російською федерацією не застосовуються, а використання передбачених Гаазькою конвенцією та статтею 367 Господарського процесуального кодексу України каналів фактично унеможливлене внаслідок збройної агресії російської федерації, розірвання дипломатичних відносин, припинення поштового обміну та міжнародно-правового співробітництва між компетентними органами двох держав.

За таких обставин зупинення провадження не забезпечувало досягнення визначеної судом процесуальної мети, оскільки не існувало належного адресата судового доручення, передбаченого законом порядку його направлення та обґрунтованої перспективи отримання відповіді, з надходженням якої пункт 8 частини першої статті 229 Господарського процесуального кодексу України пов`язує закінчення строку зупинення провадження.

Наявність доступних суду альтернативних засобів фактичного інформування відповідача - направлення документів на відому електронну адресу, оприлюднення інформації про розгляд справи на офіційному вебпорталі судової влади України, забезпечення перекладу основних процесуальних документів та надання достатнього строку для подання відзиву - також свідчить, що вчинення необхідних процесуальних дій не потребувало повного припинення руху справи.

Водночас колегія суддів не погоджується з надмірно категоричним твердженням апелянта, що направлення документів на звичайну електронну адресу, розміщення оголошення або використання месенджерів за будь-яких умов є належними та достатніми способами вручення процесуальних документів.

Такі заходи можуть використовуватися для посилення гарантій фактичної обізнаності відповідача про судовий розгляд, однак не завжди замінюють передбачений Господарським процесуальним кодексом України порядок вручення процесуальних документів. Їх достатність має оцінюватися судом з урахуванням конкретних обставин справи та результатів ужитих заходів.

Помилковим є також посилання апелянта на частину третю статті 4-1 Господарського процесуального кодексу України, оскільки в чинній редакції цього Кодексу така стаття відсутня, а порядок офіційного оприлюднення оголошень у справах урегульовано статтею 122 Господарського процесуального кодексу України.

Однак помилковість окремих правових аргументів апелянта не спростовує його основного доводу про відсутність правової та фактичної підстави для зупинення провадження. Для скасування ухвали визначальним є не правильність кожного наведеного у скарзі мотиву, а встановлення судом апеляційної інстанції порушень, які призвели до помилкового застосування судом першої інстанції інституту зупинення провадження.

Посилання скаржника на частину четверту статті 269 Господарського процесуального кодексу України саме по собі не становить окремої підстави для скасування ухвали. Ця норма визначає межі апеляційного перегляду та дозволяє суду апеляційної інстанції в установлених законом випадках ураховувати порушення, які не були наведені в апеляційній скарзі. У цій справі встановлені порушення безпосередньо стосуються доводів апелянта та оскаржуваної частини ухвали, тому необхідності виходити за межі апеляційного перегляду немає.

Доводи апелянта про звільнення позивача від сплати судового збору відповідно до пункту 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» стосуються дотримання процесуальних вимог до подання апеляційної скарги та не впливають на законність зупинення провадження. Це питання вирішено судом апеляційної інстанції під час відкриття апеляційного провадження.

Колегія суддів ураховує, що апеляційне провадження відкрито за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна група «Альбатрос»» на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 30.06.2026 лише в частині зупинення провадження у справі.

Ухвала Господарського суду Дніпропетровської області від 02.06.2026 та інші положення ухвали від 30.06.2026 не є самостійним предметом цього апеляційного перегляду. Визначені судом першої інстанції дії щодо перекладу та направлення документів оцінюються лише настільки, наскільки вони були покладені в основу висновку про необхідність зупинення провадження.

Скасування ухвали в оскаржуваній частині не означає визнання відповідача належним чином повідомленим про розгляд справи та не вирішує наперед питання про можливість розгляду спору по суті за його відсутності.

Після повернення матеріалів справи суд першої інстанції має продовжити її розгляд, ужити сукупність доступних і розумних заходів для фактичного інформування відповідача, зафіксувати результати таких дій та надати відповідачу достатній строк для реалізації процесуальних прав.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Згідно з пунктами 1, 3, 4 частини першої статті 280 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування такої ухвали є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, а також порушення норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Суд першої інстанції неповно з`ясував обставини щодо наявності належного міжнародно-правового механізму передання документів, дійшов висновку про звернення із судовим дорученням за відсутності визначеного іноземного компетентного органу та реальної процедури такого звернення, а також неправильно застосував положення статей 228- 230 Господарського процесуального кодексу України.

Допущені порушення призвели до постановлення помилкової ухвали в частині зупинення провадження та необґрунтованого припинення подальшого руху справи.

Таким чином, основний довід апеляційної скарги знайшов підтвердження, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає задоволенню, ухвала Господарського суду Дніпропетровської області від 30.06.2026 у справі № 904/1865/26 в частині зупинення провадження - скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Підставами для скасування такої ухвали згідно з пунктами 1, 3, 4 частини першої статті 280 Господарського процесуального кодексу України є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, а також порушення норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

За результатами апеляційного перегляду колегія суддів встановила, що суд першої інстанції не з`ясував наявності передбаченого законом або міжнародним договором механізму направлення судового доручення через Посольство російської федерації в Румунії, не визначив іноземний суд чи інший компетентний орган, до якого мало бути адресовано таке доручення, та не перевірив реальної можливості його виконання й отримання відповіді.

Визначені судом дії з перекладу та направлення документів могли бути вчинені без припинення руху справи, тоді як доступні міжнародно-правові й дипломатичні канали передання судових документів російській федерації фактично не функціонують.

Крім того, постановивши зупинити провадження у зв`язку зі зверненням із судовим дорученням та одночасно наперед визначивши його поновлення з 16.09.2026 незалежно від надходження відповіді іноземного органу, суд першої інстанції застосував положення статей 228- 230 Господарського процесуального кодексу України у спосіб, який не відповідає встановленому цими нормами порядку зупинення та поновлення провадження.

Допущені порушення призвели до помилкового зупинення провадження та необґрунтованого припинення подальшого руху справи.

Оскільки апеляційне провадження відкрито щодо ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 30.06.2026 лише в частині зупинення провадження, інші положення цієї ухвали, а також ухвала від 02.06.2026 не є предметом перегляду в межах цього апеляційного провадження.

З огляду на викладене апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна група «Альбатрос»» підлягає задоволенню, ухвала Господарського суду Дніпропетровської області від 30.06.2026 у справі № 904/1865/26 в частині зупинення провадження - скасуванню, а справа - направленню до Господарського суду Дніпропетровської області для продовження розгляду.

Судові витрати.

Відповідно до пункту 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» позивачі у справах за позовами до держави-агресора російської федерації про відшкодування майнової та/або моральної шкоди, завданої у зв`язку зі збройною агресією та порушенням права власності на майно, звільняються від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях.

Таким чином, Товариство з обмеженою відповідальністю «Торгівельна група «Альбатрос»» звільнене від сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

Оскільки за результатами апеляційного перегляду спір по суті не вирішується, ухвала суду першої інстанції скасовується лише в частині зупинення провадження, а справа направляється до Господарського суду Дніпропетровської області для продовження розгляду, суд апеляційної інстанції не здійснює розподіл судових витрат.

Заяв про відшкодування інших витрат, пов`язаних із розглядом справи в суді апеляційної інстанції, учасники справи не подавали.

Керуючись статтями 129, 269, 271, 275, 280, 281- 284 Господарського процесуального кодексу України, Центральний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна група «Альбатрос»» задовольнити.

Ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 30.06.2026 у справі № 904/1865/26 в частині зупинення провадження у справі скасувати.

Матеріали справи № 904/1865/26 направити до Господарського суду Дніпропетровської області для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Л.В. Андрейчук

Суддя А.М. Висоцький

Суддя О.В. Чус