Рішення від 20 липня 2026 р. у справі №204/12807/25 — Чечелівський районний суд міста Дніпра

Справа № 204/12807/25

Провадження № 2/204/1326/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(з а о ч н е)

21 липня 2026 року м. Дніпро

Чечелівський районний суду міста Дніпра, у складі:

головуючого – судді Приваліхіної А.І.,

за участю секретаря судового засідання – Єрмак Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Дніпрі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом, -

У С Т А Н О В И В:

01 грудня 2025 року позивачка ОСОБА_4 , через представника, звернулася до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , із вимогами про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом (а. с. 1-3 та на звороті, 57-62).

В обґрунтування своїх позовних вимог вказала на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її бабуся ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , після смерті якої відкрилася спадщина у вигляді 10/100 домоволодіння АДРЕСА_1 . Зазначає, що за життя її бабуся склала заповіт, який посвідчений 26 серпня 2021 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Царейкіним М.С., за яким остання все своє майно де б воно не знаходилося та з чого б воно не складалося заповіла позивачці. Стверджує, що 02 червня 2022 року вона звернулася до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Царейкіна М.С. із заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті бабусі, однак постановою нотаріуса від 22 червня 2022 року у вчинення їй нотаріальної дії їй було відмовлено, зокрема з тих підстав, що відсутні правовстановлюючі документи на майно. Зазначає, що 15 травня 1989 року, між її бабусею та ОСОБА_2 був укладений, у вигляді розписки, договір купівлі-продажу нерухомого майна 10/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 , який посвідчений головою комітету Красногвардійського району у м. Дніпропетровську № 16 (нині м. Дніпрі). Так, відповідно до розписки ОСОБА_2 засвідчила, що отримала від ОСОБА_5 грошові кошти за продаж житлового підвалу у розмірі 700 рублів, натомість ОСОБА_5 отримала оригінал технічного паспорту на домоволодіння серії НОМЕР_1 та ключі. Стверджує, що після цього її бабуся заселилася до спірного домоволодіння де мешкала до самої смерті. Разом з цим зазначає, що за життя ОСОБА_5 не зареєструвала право власності на 10/100 частини домоволодіння у встановленому законом порядку у БТІ. Щодо набуття права власності на спірне майно ОСОБА_2 , зазначає, що остання набула право власності на вказане майно на підставі договору купівлі-продажу від 10 червня 1977 року, укладеного з ОСОБА_3 , однак не зареєструвала на нього право власності у БТІ. При цьому, зазначає, що ОСОБА_3 був власником 5/50 частин вищевказаного домоволодіння на підставі договору дарування від 25 липня 1969 року, який посвідчений державним нотаріусом Третьої державної нотаріальної контори Миргородською Н.Ф. за реєстровим № 2-3304, та право власності якого зареєстроване в БТІ за № 224-40, але на підставі рішення виконкому райради від 21 червня 1960 року № 1368, акту міськінвентарбюро від 28 жовтня 1970 року та рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 08 грудня 1970 року № 2-2256 його частку змінено з 5/50 на 10/100 шляхом зміни ідеальних часток. Стверджує, що відповідно до вимог ст. 128 ЦК УСРСР в редакції 1963 року, що діяла на момент укладання вищевказаних договорів, право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникало з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Тому вважає, що право власності на 10/100 частин домоволодіння, розташованого по АДРЕСА_1 виникло як у ОСОБА_5 , так і у ОСОБА_2 з моменту укладення договору купівлі-продажу, оскільки обов`язкової умови реєстрації такого договору в БТІ законом не було встановлено. Вказує, що фактично у користуванні всіх сторін, у той чи інший час, перебувала квартира АДРЕСА_2 , в якій на теперішній час мешкає позивачка з чоловіком та дитиною. Вважає, що оскільки у позасудовому порядку вона позбавлена можливості вирішити спір, тому вимушена звернутися з указаним позовом до суду для захисту своїх законних прав та інтересів.

Ухвалою суду від 05 грудня 2025 року позовну заяву залишено без руху, позивачці наданий термін на усунення недоліків (а. с. 54 та на звороті).

10 грудня 2025 року недоліки, зазначені в ухвалі суду від 05 грудня 2025 року, позивачкою усунуто (а. с. 56-104).

Ухвалою суду від 15 грудня 2025 року у справі відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання на 11 годину 28 січня 2026 року (а. с. 105).

Протокольною ухвалою суд від 01 квітня 2026 року у справі закрито підготовче провадження, справу призначено до розгляду по суті (а. с. 157-159).

У судове засідання позивачка та її представник – адвокат Голубніченко В.О., не з`явилися, останній надав заяву про розгляд справи за їх відсутності (а. с. 196), в якій позовні вимоги визнав у повному обсязі, прохав суд їх задовольнити, не заперечував проти ухвалення заочного рішення.

Відповідачі, належним чином повідомлені про дату, місце та час розгляду справи (а. с. 191, 192), у судове засідання не з`явилися, причини неявки суду невідомі.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням кожен окремо та в їх сукупності, суд дійшов висновку про залишення без задоволення позовних вимог та, спираючись на вимоги ст. ст. 223, 247, 280 ЦПК України, ухвалив заочне рішення без фіксування судового процесу технічними засобами.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_5 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 від 20 вересня 2021 року (а. с. 143 на звороті).

За життя ОСОБА_5 склала заповіт, яким все належне їй майно, де б воно не знаходилося та з чого б воно не складалося, заповіла ОСОБА_4 , який посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Царейкіним М.С., за реєстровим № 889, 890 (а. с. 148 та на звороті).

02 червня 2022 року ОСОБА_4 , звернулася до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Царейкіна М.С. із заявою № 55 про прийняття спадщини за заповітом після смерті її бабусі ОСОБА_5 (а. с. 143).

20 червня 2022 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Царейкіним М.С., винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії – видачі ОСОБА_4 свідоцтва про право на спадщину за заповітом, у зв`язку з відсутністю документів необхідних для оформлення спадщини (а. с. 153).

З копії розписки від 15 травня 1989 року (а. с. 68) вбачається, що ОСОБА_2 отримала грошові кошти в сумі 700 рублів від ОСОБА_5 за житловий підвал, в якому вона проживала. При цьому, підпис ОСОБА_2 на вказаній розписці засвідчено головою Красногвардійського квартального комітету № 16 м. Дніпропетровська.

З копії договору купівлі-продажу від 10 червня 1977 року (написаного власноруч) (а. с. 69) вбачається, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , дійшли до взаємної згоди про продаж 10/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , зокрема житлового підвалу № 8 за 580 рублів. Сторони погодили, що ОСОБА_2 є власником вказаного приміщення, з моменту підписання цього договору. Крім того, в договорі зазначено, що ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_2 вищевказану суму, а остання отримала від нього ключі та документи, оглянувши при цьому приміщення та не маючи претензій до нього.

З копії договору дарування від 25 липня 1969 року (а. с. 70 - 71 та на звороті), який посвідчений нотаріусом Третьої державної нотаріальної контори Миргородською Н.Ф. за реєстровим № 2-3304 вбачається, що ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_7 , а останній прийняв у дар 5/50 частин домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1 . Право власності ОСОБА_7 зареєстровано в БТІ 28 липня 1969 року за реєстровим № 224-140.

З відповіді КП «ДМБТІ» ДМР № 4120 від 14 червня 2022 року приватному нотаріусу Царейкіну М.С. (а. с. 151 на звороті – 152) вбачається, що станом на 31 грудня 2012 року, згідно з матеріалами інвентарної справи право власності на нерухоме майно (домоволодіння) за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано: 4/50 частини за ОСОБА_8 , 48/100 частин за ОСОБА_9 , 8/100 частин за ОСОБА_10 , 7/100 частин за ОСОБА_11 , 4/100 частини за ОСОБА_12 , 19/100 частини за ОСОБА_13 , 3/100 частини за ОСОБА_14 , 11/100 частин за ОСОБА_15 , 5/50 частин за ОСОБА_7 . При цьому зазначено, що згідно з рішенням народного суду Красногвардійського району м. Дніпра від 08 грудня 1970 року за ОСОБА_7 визнано право власності на 10/100 частини, але перереєстрація права власності не проводилася.

У судовому засіданні, що відбулося 25 червня 2026 року, свідок ОСОБА_16 пояснила, що вона з позивачкою знайома з дитинства, оскільки їхні батьки та діди/бабусі були знайомі між собою, оскільки раніше були сусідами по вулиці, але останні 9 років вона вже мешкає на ж/м Тополя-2. Вказала, що у вказаній квартирі проживали баба ОСОБА_17 з чоловіком, ОСОБА_18 , її брат ОСОБА_19 та їхні батьки. Зазначила, що від своєї баби знає про те, що ОСОБА_20 цю квартиру купила, вона там мешкала як власник. Стверджувала, що вони доглядали за бабусею, і вона їм казала, що залишить цю квартиру позивачці. Вказала, що це приміщення підвального типу, зараз там проживає позивачка разом з чоловіком та дитиною, вона платить комунальні, робила там ремонт. Стверджувала, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вона не знає.

У судовому засіданні, що відбулося 25 червня 2026 року, свідок ОСОБА_21 пояснила, що позивачка є її сусідкою, знає її з дня народження, у них добрі відносини. Вказала, що вона мешкала за вказаною адресою у кв. АДРЕСА_3 разом з батьком та бабусею, але з якого року не пам`ятає. В свою чергу, у спірній квартирі мешкали ОСОБА_17 з чоловіком, ОСОБА_18 з чоловіком та дітьми, її брат та батьки ОСОБА_18 . Вказала, що батьки розлучилися, тому батько мешкає за іншою адресою, а мати та чоловік з дітьми ОСОБА_18 й її брат мешкають у цій квартирі. Стверджувала, що ОСОБА_17 купила цю квартиру у ОСОБА_2 в її присутності, купівля-продаж відбувалася у цій же квартирі, вона бачила як вони щось підписували та передавали гроші й документи, але яка там була сума і які саме документи не знає. Стверджувала, що бабуся завжди казала, що квартира буде ОСОБА_18 , вона за нею завжди доглядала. Вказала, що після продажу квартири, ОСОБА_2 з сім`єю переїхали і в цій квартирі більше не проживали, жодних конфліктів з цього приводу не було. Зазначила, що за життя ОСОБА_17 сплачувала комунальні за цю квартиру, а після її смерті їх оплачує ОСОБА_18 .

Відповідно до вимог ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з вимогами ст. ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених ч. 1 ст. 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року в справі № 925/1265/16).

Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року в справі № 310/11024/15-ц).

Відповідно до вимог ст. ст. 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Нормами ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Закону України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд, учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до вимог ст. 1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно з приписами ст. ст. 1216, 1222, 1223 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Приписами ст. 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Статтею 1217 ЦК України визначено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно з вимогами ст. 1268 ЦК України, спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Приписами ст. 1223 ЦК України визначено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Так, з матеріалів справи вбачається, що 26 серпня 2021 року ОСОБА_5 склала заповіт, яким заповіла все своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, ОСОБА_4 (а. с. 148).

Статтею 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачою йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Відповідно до вимог ст. 328 ЦК України встановлено, що право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з вимогами ст. 392 ЦК України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Одночасно із цим, визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.

Пунктом 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справі про спадкування», судам роз`яснено, що у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

В даному випадку, судом встановлено, що через постанову нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, у позивачки існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку, у зв`язку із чим такий спір підлягає вирішенню шляхом ухвалення судового рішення в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до вимог ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Згідно з вимогами ст. 3 вказаного Закону, право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою.

Відповідно до вимог ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

Так, звертаючись з указаним позовом до суду, позивачка посилалася на те, що право власності (право оперативного управління) на спірне майно у спадкодавця виникло за договором купівлі-продажу від 15 травня 1989 року, тобто з моменту передачі речі, оскільки обов`язкової реєстрації договору купівлі-продажу у БТІ законодавством, на той час, не передбачалося.

Оскільки, правовідносини щодо набуття права власності спадкодавцем на спірне майно виникли 15 травня 1989 року, то до спірних правовідносин мають бути застосовані положення актів цивільного законодавства, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК Української РСР.

Так, згідно із вимогами ст. 41 ЦК УРСР (чинній на час виникнення спірних правовідносин) угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків.

Відповідно до вимог ст. 42 ЦК УРСР угоди можуть укладатися усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній).

Положеннями ст. 47 ЦК УРСР передбачено, що нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди.

Згідно з вимогами ст. 128 ЦК УРСР право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Приписами ст. 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до вимог ст. 227 ЦК УРСР договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

У постановах Верховного Суду від 30 листопада 2022 року в справі № 183/900/17 та від 27 листопада 2024 року в справі № 759/2572/23 зроблено висновок про те, що за статтею 227 ЦК УРСР нотаріальне посвідчення угод було обов`язкове у випадках укладення договору купівлі-продажу жилого будинку.

За змістом статей 128, 153 ЦК УРСР право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Договір вважається укладеним, коли між сторонами в повній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

З державною реєстрацією не пов`язаний момент виникнення в особи права власності.

Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.

Під час дослідження судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама собою державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Зазначене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 12 березня 2019 року в справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18), та Верховного Суду, викладеними в постановах від 24 січня 2020 року в справі № 910/10987/18, від 17 січня 2024 року в справі № 522/3999/23.

Так, звертаючись з вказаним позовом до суду із вимогами про визнання за нею права власності на 10/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 , позивачка посилалася на те, що право власності (право оперативного управління) на спірне майно у спадкодавця виникло за договором купівлі-продажу від 15 травня 1989 року, укладеного з ОСОБА_2 , яка в свою чергу, набула право власності на спірне майно на підставі договору купівлі-продажу від 10 червня 1977 року, укладеного з ОСОБА_3 , який, в свою чергу, набув право власності на спірне майно на підставі договору дарування від 25 липня 1969 року, який посвідчений нотаріусом Третьої державної нотаріальної контори Миргородською Н.Ф. за реєстровим № 2-3304.

Натомість, суд зазначає, що з копії розписки ОСОБА_2 від 15 травня 1989 року (а. с. 68) вбачається, що остання отримала від ОСОБА_5 грошові кошти в сумі 700 рублів за житловий підвал, в якому вона проживала.

Водночас, суд зазначає, що ані відомостей про те, де знаходиться цей підвал, ані який його номер, тощо, вказана розписка не містить, так само як і відомостей про її нотаріальне посвідчення відповідно до вимог ст. 47 ЦК УРСР, чи інформацію про реєстрацію права власності на вказаний підвал у БТІ за ОСОБА_5 .

В свою чергу, з копії договору купівлі-продажу від 10 червня 1977 року (написаного власноруч) (а. с. 69) вбачається, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 дійшли до взаємної згоди про продаж 10/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , зокрема житлового підвалу № 8 за 580 рублів. Сторони погодили, що ОСОБА_2 є власником вказаного приміщення, з моменту підписання цього договору. Крім того, в договорі зазначено, що ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_2 вищевказану суму, а остання отримала від нього ключі та документи, оглянувши при цьому оглянула приміщення та не маючи претензій до нього.

Однак, суд зазначає, що відомості про нотаріальне посвідчення вказаного договору, відповідно до вимог ст. 47 ЦК УРСР, та реєстрацію права власності на зазначений підвал у БТІ за ОСОБА_2 , даний договір не містить.

З копії договору дарування від 25 липня 1969 року (а. с. 70 - 71 та на звороті), який посвідчений нотаріусом Третьої державної нотаріальної контори Миргородською Н.Ф. за реєстровим № 2-3304 вбачається, що ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_7 , а останній прийняв у дар 5/50 частин домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1 . Право власності ОСОБА_7 зареєстровано в БТІ 28 липня 1969 року за реєстровим № 224-140.

Крім того, з відповіді КП «ДМБТІ» ДМР № 4120 від 14 червня 2022 року, судом встановлено, що станом на 31 грудня 2012 року, згідно з матеріалами інвентарної справи право власності на нерухоме майно (домоволодіння) за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано: 4/50 частини за ОСОБА_8 , 48/100 частин за ОСОБА_9 , 8/100 частин за ОСОБА_10 , 7/100 частин за ОСОБА_11 , 4/100 частини за ОСОБА_12 , 19/100 частини за ОСОБА_13 , 3/100 частини за ОСОБА_14 , 11/100 частин за ОСОБА_15 , 5/50 частин за ОСОБА_7 . При цьому зазначено, що згідно з рішенням народного суду Красногвардійського району м. Дніпропетровська від 08 грудня 1970 року за ОСОБА_7 визнано право власності на 10/100 частини, але перереєстрація права власності не проводилася.

З огляду на викладене, зважаючи на те, що за договором купівлі-продажу від 10 червня 1977 року, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , та в подальшому за договором від 15 травня 1989 року, укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , сторонами (громадянами) відчужувалося 10/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 , які належали ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 25 липня 1969 року та рішення народного суду Красногвардійського району м. Дніпропетровська від 08 грудня 1970 року, то до вказаних договорів застосовуються вимоги ст. 227 ЦК УРСР щодо їх обов`язкового нотаріального посвідчення.

Натомість, як встановлено судом, ані договір купівлі-продажу від 10 червня 1977 року укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , ані договір від 15 травня 1989 року укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 щодо відчуження 10/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 , сторонами нотаріально не посвідчувалися, що відповідно до вимог ст. 47 ЦК УРСР тягне за собою недійсність угоди.

З огляду на викладене суд, зважаючи на те, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців), при цьому до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, натомість, зважаючи на те, що спадкодавець ОСОБА_5 за життя не набула права власності на спірне домоволодіння, суд доходить переконливого висновку про те, що підстави для визнання за позивачкою права власності на спірний будинок в порядку спадкування за заповітом відсутні.

Більш того, суд зазначає, що оскільки право власності на спірне домоволодіння відповідно до відповіді КП «ДМБТІ» ДМР № 4120 від 14 червня 2022 року зареєстроване за ОСОБА_3 , то ОСОБА_2 є неналежним відповідачем у справі, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, має відповідати завданню цивільного судочинства.

Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити про те, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. Отже, при ухваленні рішення по суті, суд повинен вживати всіх заходів задля того, щоб судове рішення було не лише законним, але й справедливим.

Європейський суд з прав людини вказав у своєму рішенні «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року вказав на те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

У зв`язку із відмовою у задоволенні позовних вимог за приписами ст. 141 ЦПК України судовий збір не відшкодовується.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 5, 10-11, 60, 76-80, 89, 128, 141, 213-215, 258, 265, 268, 354 ЦПК України, -

У Х В А Л И В:

Позовні вимоги ОСОБА_4 ( АДРЕСА_4 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) до ОСОБА_2 ( АДРЕСА_5 ) та ОСОБА_3 ( АДРЕСА_5 ) про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом – залишити без задоволення.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом 30 днів зо дня його підписання суддею або протягом 30 днів зо дня його отримання учасниками справи.

Рішення суду набирає законної сили протягом 30 днів зо дня його підписання суддею або протягом 30 днів зо дня його отримання учасниками справи, якщо не буде оскаржено у встановленому порядку.

Заочне рішення може бути переглянуте Чечелівським районним судом міста Дніпра за письмовою заявою відповідачів протягом двадцяти днів зо дня отримання ними копії рішення.

Суддя А.І. Приваліхіна