Постанова від 10 серпня 2026 р. у справі №583/853/26 — Сумський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 серпня 2026 року м.Суми

Справа №583/853/26

Номер провадження 22-ц/816/2425/26

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Сидоренко А. П. (суддя-доповідач),

суддів - Сізова Д. В. , Щербаченко М. В.

за участю секретаря судового засідання - Чуприни В.І.,

у присутності: представника позивачки - адвоката Абрамовича О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Сумського апеляційного суду у порядку спрощеного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 07 травня 2026 року, ухвалене в м. Охтирка в складі судді Савєльєвої А.І., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно за набувальною давністю, повний текст рішення складено 13 травня 2026 року,

в с т а н о в и в:

20 лютого 2026 року ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Абрамовича О.В. звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку набувальної давності.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, зазначала, що 25 січня 1999 року виконавчим комітетом Охтирської міської ради видано свідоцтво про право власності на житло, відповідно до якого квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної сумісної власності позивачці та членам її сім`ї: ОСОБА_3 (чоловіку), ОСОБА_2 (сину) та ОСОБА_4 (сину).

09 лютого 1999 року Охтирським міським бюро технічної інвентаризації проведено державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру.

15 листопада 2007 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір про визначення часток у квартирі, що є об`єктом спільної сумісної власності, відповідно до якого сторони домовилися, що їх частки у праві власності на квартиру є рівними та становлять по 1/4 частині кожному.

15 листопада 2007 року ОСОБА_3 подарував ОСОБА_1 свою частину квартири відповідно до договору дарування частини квартири, посвідченого державним нотаріусом Охтирської міської державної нотаріальної контори Кобзар Н.П., зареєстровано в реєстрі за № 1-1085.

05 березня 2012 року КП «Охтирське міське бюро технічної інвентаризації» зареєструвало в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на зазначену квартиру із визначенням часток по 1/4 частині за кожним із співвласників.

Молодший син позивачки – ОСОБА_4 проходив військову службу та загинув ІНФОРМАЦІЯ_1 .

07 лютого 2023 року приватним нотаріусом Каменєвим В.І. видано свідоцтво про право на спадщину за законом № 174, відповідно до якого ОСОБА_1 успадкувала після смерті сина ОСОБА_4 належну йому 1/4 частину квартири.

09 грудня 2025 року державним реєстратором виконавчого комітету Охтирської міської ради Кучерявенко А.А. зареєстровано в Державному реєстрі речових прав за ОСОБА_1 право власності на частину квартири.

На теперішній час ОСОБА_1 є власником 3/4 частин спірної квартири, а саме: належної їй 1/4 частини, 1/4 частини, успадкованої після смерті чоловіка, та 1/4 частини, успадкованої після смерті сина ОСОБА_4 .

Відповідач ОСОБА_2 був зареєстрований та проживав у зазначеній квартирі. Починаючи з 2007 року він виїжджав на заробітки до російської федерації, а в Україну приїжджав один-два рази на рік на декілька днів.

У червні 2015 року відповідач намагався приїхати в Україну на святкування 50-річчя матері, однак через державний кордон його не пропустили. З того часу він постійно проживає на території російської федерації та до України не повертався.

14 квітня 2015 року відповідача було знято з реєстрації місця проживання у спірній квартирі, а 04 липня 2014 року він отримав паспорт громадянина російської федерації.

За твердженням позивачки, відповідач не має можливості прибути до України, оскільки постійно проживає на території російської федерації та здійснює догляд за хворою дружиною. Крім того, у зв`язку зі збройною агресією російської федерації проти України він не має можливості оформити необхідні документи для переоформлення належної йому частки квартири на матір.

Під час спілкування з позивачкою відповідач повідомив, що належна йому частка у праві власності на квартиру йому не потрібна, та висловив намір відмовитися від неї на користь матері.

Зважаючи на викладені обставини, позивачка просила суд визнати за нею право власності на частину квартири АДРЕСА_1 .

Рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 07 травня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись із вказаним рішенням суду, позивачка ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування фактичних обставин справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі; судові витрати залишити за позивачкою.

Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 зареєстрована та фактично проживає за вказаною вище адресою одна та одноособово користується всім житлом, у тому числі 1/4 частиною квартири, що належить відповідачу, самостійно утримує квартиру, сплачує всі житлово-комунальні платежі.

Зазначає, що відповідач з 2014 року у квартирі не проживає, участі в її утриманні не бере та витрат, пов`язаних з утриманням спільного майна, не несе. Посилаючись на положення статті 360 ЦК України, вважає, що кожен співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, сплаті податків, зборів та інших обов`язкових платежів.

Також зазначає, що під час спілкування відповідач повідомляв позивачці про небажання брати участь в оплаті комунальних послуг та утриманні квартири, вказуючи, що належна йому частка квартири йому не потрібна та повертатися в Україну він не має наміру.

Крім того, посилається на те, що 30 березня 2026 року на електронну адресу Охтирського міськрайонного суду Сумської області надійшла заява ОСОБА_2 , у якій він визнав позовні вимоги та зазначив, що належна йому 1/4 частина квартири йому не потрібна, він нею не користується та не має наміру користуватися нею в майбутньому. У зазначеній заяві відповідач також повідомив про неможливість прибуття до України у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою дружиною, а також у зв`язку з тим, що є громадянином російської федерації та проживає на її території.

Вважає, що наведені обставини свідчать про фактичну відмову відповідача від належної йому частки у квартирі, оскільки він не користується нею, не має наміру користуватися у майбутньому, не бере участі у витратах на її утримання та визнав заявлені позовні вимоги.

Зазначає, що, незважаючи на відсутність у відповідача наміру користуватися належною йому часткою квартири, офіційної згоди на користування цією часткою він не надавав, у зв`язку з чим позивачка одноособово користується усією квартирою та несе всі витрати, пов`язані з її утриманням.

Посилаючись на наведені обставини, вважає, що вона добросовісно заволоділа належною відповідачу часткою квартири та понад десять років відкрито, безперервно і як власник володіє нею, а тому наявні передбачені статтею 344 ЦК України підстави для визнання за нею права власності на 1/4 частину квартири за набувальною давністю.

Також зазначає, що 07 грудня 2025 року внаслідок удару безпілотними літальними апаратами по багатоквартирному будинку АДРЕСА_2 була пошкоджена, зокрема, і спірна квартира. На підтвердження зазначених обставин посилається на витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань № 12025200460001006 від 08 грудня 2025 року.

Крім того, вказує, що позивачка не має можливості звернутися за отриманням соціальних виплат, компенсацій чи іншої державної допомоги, пов`язаної з пошкодженням квартири, оскільки для оформлення відповідних документів необхідна участь усіх співвласників житла. Вважає, що перебування відповідача за межами України, його проживання на території російської федерації та відсутність можливості його особистої участі у відповідних процедурах унеможливлюють реалізацію права на отримання передбачених законодавством виплат і компенсацій.

Відповідач не скористався правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою I розділу V ЦПК України.

В судовому засіданні представник позивачки – адвокат Абрамович О.В. підтримав доводи апеляційної скарги.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, про час і місце апеляційного розгляду справи повідомлялись належним чином.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивачки, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вимог та підстав позову, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Наведеним вимогам законодавства оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає.

Судом установлено та підтверджено матеріалами справи, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 25 січня 1999 року, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Охтирської міської ради від 20 січня 1999 року № 22, квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 (а.с. 9).

Згідно з договором про визначення часток у квартирі, що є спільною сумісною власністю від 15 листопада 2007 року, зареєстрованим у реєстрі за № 1-1084, ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 домовилися, що їхні частки у праві власності на квартиру є рівними та становлять по 1/4 частині кожному (а.с.10).

На підставі договору дарування частини квартири від 15 листопада 2007 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1-1085, ОСОБА_3 передав у власність ОСОБА_1 належну йому 1/4 частину квартири за адресою: АДРЕСА_3 (а.с. 12).

Відповідно до витягу про державну реєстрацію прав від 05 березня 2012 року серії СЕЗ № 914539, виданого Комунальним підприємством «Охтирське міське бюро технічної інвентаризації», 05 березня 2012 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_3 , зареєстровано право власності по 1/4 частині за ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 (а.с. 11).

Відповідно до витягу про державну реєстрацію прав від 05 березня 2012 року серії СЕЗ № 914540, виданого Комунальним підприємством «Охтирське міське бюро технічної інвентаризації», 05 березня 2012 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_3 , право власності по 1/4 частину зареєстровано за ОСОБА_1 (а.с. 13).

Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 07 лютого 2023 року, зареєстрованим у реєстрі за № 174 та посвідченим приватним нотаріусом Каменєвим В.І., ОСОБА_1 успадкувала після смерті сина ОСОБА_4 належну йому 1/4 частину зазначеної квартири (а.с. 14).

Таким чином, ОСОБА_1 є власником 3/4 частин квартири за адресою: АДРЕСА_3 .

Інша 1/4 частина квартири за вказаною адресою належить ОСОБА_2 , який є громадянином російської федерації, зареєстрований та постійно проживає на території російської федерації, що підтверджується копією паспорту громадянина російської федерації (а.с. 22–23).

Згідно наданих позивачкою квитанцій про оплату житлово-комунальних послуг, ОСОБА_1 самостійно утримує квартиру та здійснює оплату житлово-комунальних послуг, пов`язаних з її утриманням (а.с. 26–31).

Суд першої інстанції дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, виходячи з того, що позивачці протягом усього часу володіння 3/4 частинами спірної квартири та користування нею було достеменно відомо про належність іншої 1/4 частини квартири її сину – ОСОБА_2 . Позивачкою не надано належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження добросовісності володіння спірною часткою майна, що є обов`язковою умовою для набуття права власності за набувальною давністю. При цьому сторони не заперечували та підтвердили, що ОСОБА_1 протягом усього часу користування квартирою знала про те, що власником 1/4 частини квартири є ОСОБА_2 .

За таких обставин суд дійшов висновку, що володіння позивачкою спірною часткою майна не має ознаки добросовісності, а тому відсутні передбачені статтею 344 ЦК України правові підстави для набуття права власності на це майно за набувальною давністю.

Згідно із статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ЦПК України).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Отже, умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України є: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю.

Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду. Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

За змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном.

Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.

При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності добросовісність заволодіння майном.

Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Подібні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, а також у постановах Верховного Суду від 15 червня 2023 року у справі № 359/8844/20, від 23 грудня 2025 року у справі № 535/885/23.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первісних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків.

У постановах від 15 листопада 2022 року у справі № 293/1061/21, від 15 червня 2023 року у справі № 359/8844/20, від 21 лютого 2024 року у справі № 756/6953/2017 Верховний Суд зазначив, що позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 16 липня 2025 року у справі № 643/13004/23.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 зазначила про те, що підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Такий правовий висновок викладений і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 березня 2026 року у справі № 308/14827/22 (провадження № 61-14122ск25) .

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

Звертаючись до суду з вказаним позовом, ОСОБА_1 зазначала, що після вибуття ОСОБА_2 на постійне проживання до російської федерації вона одноосібно користувалася спірною квартирою, утримувала її, здійснювала оплату житлово-комунальних послуг та несла витрати, пов`язані з її утриманням.

Разом з тим, як установлено судом та не заперечувалося сторонами, ОСОБА_1 протягом усього часу користування квартирою було достеменно відомо, що власником 1/4 частини спірної квартири є її син – ОСОБА_2 . Право власності останнього на зазначену частку квартири було належним чином зареєстроване та ніким не оспорювалося.

За таких обставин фактичне володіння позивачкою всією квартирою не виникло як володіння безхазяйним майном або майном, власник якого невідомий. Навпаки, позивачка усвідомлювала наявність іншого співвласника спірного майна та належність йому 1/4 частини квартири.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем всупереч вищевикладених вимог щодо доказування не надано суду належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження наявності ознаки добросовісності такого володіння.

Отже, обставини справи свідчать про відсутність однієї з необхідних умов для набуття права власності за набувальною давністю – добросовісного заволодіння чужим майном. У зв`язку з цим підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 344 ЦК України та визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/4 частину квартири за набувальною давністю відсутні.

Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не надав оцінки обставинам визнання відповідачем позову, викладеного у його заяві, направленій на електронну адресу суду.

Так, відповідно до частини першої статті 206 ЦПК України відповідач може визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві. Відповідно до частини 4 зазначеної норми у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.

Пленумом Верховного Суду України у п. 24 постанови № 2 від 12 червня 2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» висловлена правова позиція, згідно з якою, ухвалення рішення про задоволення позову у зв`язку з визнанням його відповідачем можливе у разі, якщо таке визнання є безумовним, не суперечить закону й не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (не відповідача).

З огляду на те, що під час судового розгляду справи встановлено, що заявлені позовні вимоги не відповідають вимогам ст. 344 ЦК України, суд першої інстанції обґрунтовано не взяв до уваги заяву про визнання відповідачем позову, оскільки таке визнання суперечить закону.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, належної правової оцінки судом обставин справи та не впливають на правильність ухваленого рішення.

У відповідності до ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За результатами апеляційного перегляду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу представника позивачки необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.

Керуючись статтями 367-369, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 07 травня 2026 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 12 серпня 2026 року.

Головуючий - А. П. Сидоренко

Судді: Д. В. Сізов

М. В. Щербаченко