Постанова від 10 серпня 2026 р. у справі №391/323/25 — Кропивницький апеляційний суд

ПОСТАНОВА

Іменем України

11 серпня 2026 року м. Кропивницький

справа № 391/323/25

провадження № 22-ц/4809/1358/26

Кропивницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого судді Єгорової С.М., суддів: Мурашка С.І., Чельник О.І.,

учасники справи:

позивач – Товариство з обмеженою відповідальністю «Бізнес Позика»,

відповідач – ОСОБА_1 ,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 20 квітня 2026 року у складі головуючого судді Капиш В.М.

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, відзиву на позов, відповіді на відзив та рішення суду першої інстанції.

У квітні 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Бізнес Позика» звернулось з позовом до ОСОБА_1 , в якому просило стягнути з відповідачки на свою користь заборгованість за кредитним договором № 487619-КС-003 року в розмірі 74 580,00 грн.

В обгрунтування позовних вимог зазначено, що 11 вересня 2024 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Бізнес Позика» та ОСОБА_1 укладено Договір №487619-КС-003 про надання кредиту, шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 Законом України «Про електронну комерцію».

Відповідачці було надано грошові кошти в розмірі 22 000,00 грн, на засадах строковості, поворотності, платності, які вона зобов`язується повернути та сплатити проценти за користування кредитом у порядку та на умовах, визначених договором кредиту та правил про надання грошових коштів у кредит.

Разом з тим, відповідачка свої зобов`язання за кредитним договором про надання кредиту належним чином не виконала, чим порушила зобов`язання, встановлені договором. Станом на день подачі позову, заборгованість відповідачки перед позивачем становить 74 580 грн, з яких: 22 000 грн – сума прострочених платежів, 37 180 грн – сума прострочених платежів по процентах, 11 000 грн – сума заборгованості по штрафам, 4 400 грн – сума прострочених платежів за комісією.

Відповідачка подала відзив на позовну заяву, в якому заперечила щодо позовних вимог та просила відмовити у їх задоволенні.

Вказала, що 05 вересня 2024 року 2024 року в соціальній мережі «Фейсбук» вона побачила оголошення з приводу отримання додаткового заробітку шляхом пересилання грошових коштів через її банківську картку. Це оголошення її зацікавило і вона зв`язалась з його автором. В ході спілкування з цією особою вони погодили всі деталі та умови отримання заробітку, після чого їй було надіслане посилання, перейшовши за яким, вона пройшла реєстрацію та верифікацію в Монобанку, а також надала доступ до вказаного додатку з телефоном, який прив`язаний до додатку та паролем. Також вона включила переадресацію зі свого номеру на номер НОМЕР_1 . В подальшому, 24 вересня 2024 року на номер телефону відповідачки почали надходити повідомлення про отримання від її імені кредитів у різних кредитних установах, як-то Pongo, Moneyveo, Starlin, finBan, Suncredit, Avans credit, Creditkasa, Miloan, Tengo, Mycredit, Бізпозика, Швидкогроші.

Зазначає, що 25 вересня 2024 року вона звернулась із заявою про вчинення кримінального правопорушення до Кропивницького РУП ГУНП в Кіровоградській області. На даний час відомостей про хід досудового розслідування у названому кримінальному провадженні у неї немає. Відповідачка вважає, що вона не може нести перед позивачем відповідальність за протиправні дії, вчинені іншими особами (а.с.175-176 том 1).

Представником позивача подано до суду відповідь на відзив в якому вказано, що факт наявності кримінального провадження та внесення даних у Єдиний державний реєстр до судових розслідувань свідчить лише про початок розслідування, але ніяк не може підтверджувати те, що відповідачка не укладала з позивачем кредитний договір.

Зазначено, що відповідачка не надала рішення суду у кримінальній справі, яким її було визнано потерпілою особою внаслідок шахрайство або інших протиправних дій щодо нього та посилається на ст. 204 ЦК України, яка встановлює презумпцію правомірності правочину.

Рішенням Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 20 квітня 2026 року позов задоволено частково Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес Позика» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес Позика» заборгованість за договором в сумі 63580,00 грн (шістдесят три тисячі п`ятсот вісімдесят гривень 00 копійок) та судовий збір в сумі 2065,11 грн.

В решті позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги, місцевий суд керувався тим, що між сторонами у справі укладено договір, який було підписано електронним підписом відповідачки, на умовах визначених у вказаному договорі відповідачці надано кредит, зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами, та зі встановленими строками їх повернення. На підставі викладеного, суд вважав можливим стягнути з відповідачки на користь позивача заборгованість за договором у розмірі: 63580,00 грн, з яких 22000,00 грн боргу за тілом кредиту, 37180,00 грн боргу за відсотками, 4400,00 грн комісії.

Стосовно стягнення 11 000,00, грн штрафу (нейстойки) суд зазначив, що вказані позовні вимоги не підлягають задоволенню на підставі пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

ОСОБА_1 подала до апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій з підстав неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ставить питання про скасування рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 20 квітня 2026 року та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Зазначила, що суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку про укладення саме відповідачкою договору про надання кредиту № 487619-КС-003 від 11 вересня 2024 року.

Відповідачка зауважує, що договір про надання кредиту не укладала, такі дії від її імені могли вчинити невідомі їй особи, жертвою шахрайських дій яких вона стала. Зокрема зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в соціальній мережі «Фейсбук» вона побачила оголошення з приводу отримання додаткового заробітку шляхом пересилання грошових коштів через її банківську картку. Це оголошення її зацікавило і вона зв`язалась з його автором. В ході спілкування з цією особою вона погодила всі деталі та умови отримання заробітку, після чого їй було надіслано посилання, перейшовши за яким, вона пройшла реєстрацію та верифікацію в Монобанку, а також надала доступ до вказаного додатку з телефоном, який прив`язаний до додатку та паролем. Вказує, що певний час нічого не відбувалось, і у неї не було підстав хвилюватись. В подальшому, 24 вересня 2024 року на її номер телефону почали надходити повідомлення про отримання від її імені кредитів у різних кредитних установах, як то Pongo, Moneyveo, Starlin, finBan, Suncredit, Avans credit, Creditkasa, Miloan, Tengo, Mycredit, Бізпозика, Швидкогроші. Щодо позивача жодне подібне повідомлення не надходило.

Відповідачка вказує, що особи, з якими вона спілкувалась з приводу заробітку, скористались її даними для вчинення шахрайських дій щодо названих фінансових установ. Після цього, наступного дня, 25 вересня 2024 року вона звернулась із заявою про вчинення кримінального правопорушення до Кропивницького РУП ГУ НП в Кіровоградській області. ЇЇ заяву було зареєстровано у інформаційно-телекомунікаційній системі «Інформаційний портал Національної поліції» (журналі єдиного обліку) за № 43721.

Зазначає, що ухвалою слідчого судді Кіровського районного суду міста Кіровограда від 12 грудня 2024 року по справі № 404/10756/24 її скаргу було задоволено і зобов`язано начальника Кропивницького РУП ГУ НП в Кіровоградської області протягом 24 годин після отримання її копії внести до відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за заявою відповідачки від 25 вересня 2024 року. Вказану ухвалу суду було виконано лише 17 грудня 2024 року, відповідачці видано відповідний витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань про внесення до нього відомостей про передбачене ч. 3 ст. 190 КК України кримінальне правопорушення за № 12024121010003162.

За наведених обставин, відповідачка зазначає, що не може нести перед позивачем відповідальність за протиправні дії, вчинені іншими особами.

Вказує, що позивач має ставити питання про відновлення своїх прав саме в рамках названого кримінального провадження, оскільки її воля на укладення з позивачем договору про надання кредиту № 487619 КС-003 від 11 вересня 2024 року була відсутня, тобто названий договір як правочин вчинено без дотримання вимог ч. 3 ст. 203 ЦК України.

Звертає увагу суду, що в якості обгрунтування факту передачі їй грошових коштів позивач послався у позові на перерахування ним грошових коштів в сумі 22000 грн на банківську картку з номером НОМЕР_2 , нібито випущену на її ім`я в АТ «Універсал Банк». За клопотанням позивача судом витребувано у АТ «Універсал Банк» відомості про належність відповідачці названої банківської картки та рух коштів по ній. З відповідей АТ «Універсал банк» установлено, що названа вище банківська картка видавалась не на ім`я відповідачки, а на ім`я іншої особи, а саме громадянки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . Відтак зазначає, що підстав вважати, що даний платіж надійшов на банківську картку з номером НОМЕР_2 саме на виконання умов договору про надання кредиту немає. Більш того, зауважує, що за текстом договору про надання кредиту жодні відомості про банківську картку з номером НОМЕР_2 відсутні.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Представник позивача – ОСОБА_3 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні вимог апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції – залишити без змін.

Представник зазначив, що позивачем в позовній заяві, до якої долучено достатню кількість належних доказів, доведено суду факт укладання кредитного договору між сторонами та факт видачі кредитних коштів боржниці. Вважає, що судом першої інстанції суд надано належну оцінку усім наявним у матеріалах справи доказам.

Вказує, що наявність кримінального провадження не є свідченням того, що ОСОБА_1 не брала кошти в кредит. Факт наявності кримінального провадження та внесення даних у Єдиний державний реєстр досудових розслідувань свідчить лише про початок розслідування, але ніяк не може підтверджувати те, що відповідачка не укладала кредитного договору з позивачем та не отримувала кошти за ним. Більш того, звернув увагу, що кримінальне провадження було відкрито ще в грудні 2024 року, то за понад півтора роки досудового розслідування відповідачка могл надати більш обширні відомості щодо ходу розгляду кримінальної справи.

Представник звертає увагу, що позиція відповідачки виглядає вкрай сумнівною і нею не доведено факту неукладення кредитного договору й вчинення якихось шахрайських дій щодо неї третіми особами (а.с.164-166 том 2).

Додаткові докази, подані відповідачкою до суду апеляційної інстанції.

15 червня 2026 року ОСОБА_1 через систему Електронний Суд подала до Кропивницького апеляційного суду заяву із додатками, в якій просила врахувати дані докази при ухваленні постанови у справі. До заяви долучено: доручення слідчого від 13 травня 2026 року про проведення слідчих (розшукових) дій на адресу начальника Кропивницького РУП ГУ НП в Кіровоградській області та начальника ВПК в Кіровоградській області ДКП НП України; супровідного листа слідчого від 13 травня 2026 року на адресу начальника ВПК в Кіровоградській області ДКП НП України; рапорту оперуповноваженого ВКП Кропивницького РУП ГУ НП в Кіровоградській області щодо ходу виконання доручення слідчого;пам`ятки про процесуальні права та обов`язки потерпілого від 12 червня 2026 року на ім`я відповідачки; протоколу допиту в якості потерпілого від 12 червня 2026 року (а.с.171-178 том 2).

Ознайомившись зі змістом заяви та матеріалами справи, колегія суддів вважає, що заява про долучення доказів не підлягає задоволенню враховуючи таке.

Частиною 1 статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Пунктом 5 частини 1 статті 365 ЦПК України передбачено, що суддя-доповідач у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду вирішує питання щодо поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції.

Відповідно до частин другої-третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

У постанові Верховного Суду від 24 липня 2024 року у справі № 646/857/18 (провадження № 61-5330 св 24) констатовано: «Верховний Суд зазначає, що застосуванню норм матеріального права передує встановлення обставин у справі та підтвердження їх відповідними доказами. Суд апеляційної інстанції має право досліджувати нові докази, якщо неподання таких доказів до суду першої інстанції зумовлене поважними причинами (поважність причин повинен довести заявник, який подає такі докази). Вказане положення закріплене законодавцем з метою забезпечення змагальності процесу в суді першої інстанції, де сторони повинні надати всі наявні в них докази, і недопущення зловживання стороною своїми правами.

Отже, тлумачення зазначених вище положень законодавства дає можливість виснувати, що суд апеляційної інстанції, здійснюючи апеляційний розгляд справи, може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа, з доведених нею поважних причин, не мала можливості подати до суду першої інстанції. Разом з тим, вирішуючи питання стосовно прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, суд апеляційної інстанції зобов`язаний мотивувати свій висновок у відповідній ухвалі або в ухваленому судовому рішенні. Крім того, у разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів, зокрема, у відзиві на апеляційну скаргу.

Відповідно до частини 1-5 статті 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.

Відповідно до частини 8 статті 83 ЦПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Вищенаведеними нормами закону передбачено строки подання письмових доказів до суду першої інстанції.

Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 367 ЦПК України незалежно від причин неподання стороною таких доказів. Допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення принципу правової визначеності (постанова Верховного Суду від 21 серпня 2023 року у справі № 552/7368/21, провадження № 61-455св23).

Оскільки докази, які просить долучити до матеріалів справи відповідачка не існували на момент ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного судового рішення, у суду апеляційної інстанції відсутня можливість у прийнятті таких доказів.

Відтак підстави для задоволення заявленого відповідачкою клопотання відсутні, а тому в задоволенні клопотання про долучення нових доказів слід відмовити.

Позиція апеляційного суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.

Згідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Враховуючи вищевикладене, оскільки із матеріалів справи не вбачається обставин, які б унеможливлювали розгляд справи без повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.

З урахуванням вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах, передбачених ст. 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

Встановлені судом першої інстанції неоспорені обставини, а також обставини встановлені апеляційним судом.

11 вересня 2024 року між ТОВ «Бізнес Позика» та ОСОБА_1 укладено Договір про надання кредиту (Споживчий кредит. Електронна форма) № 487619-КС-003 зі строком дії до 26 лютого 2025 року, відповідно до умов якого позивач надав відповідачу кредитні кошти в сумі 22 000,00 грн.

Згідно з умовами Договору про надання кредиту (Споживчий кредит. Електронна форма) № 487619-КС-003, сторони визначили строк, на який надається кредит - до 22.02.2025 року (п.2.7), стандартна процента ставка за Кредитом: в день 1%, фіксована. (п.2.4). Комісія за надання кредиту: 4 400,00 грн (п.2.5). Орієнтовна загальна вартість наданого кредиту: 54 059,44 грн (п.2.8). Орієнтовна реальна річна процентна ставка: 6669,24 процентів (п. 2.10).

ТОВ «Бізнес Позика» свої зобов`язання за договором виконало та надало позичальнику грошові кошти в розмірі 22 000,00 грн шляхом перерахування на банківську картку № НОМЕР_2 , яку позичальником було зазначено при заповнені анкетних даних в особистому кабінеті.

Перерахування коштів також підтверджується випискою АТ «Універсал Банк» від 30 жовтня 2025 року, відповідно до якої на рахунок вказаний позичальником при укладенні Договору були зараховані кошти в сумі 22 000,00 грн.

Також відповідно до відповіді АТ «Універсал Банк» від 30 жовтня 2025 року зазначено, що картку № НОМЕР_2 емітовано на ім`я ОСОБА_2 .

Згідно розрахунку заборгованості, заборгованість відповідачки за кредитним договором становить 74 580,00 грн, що складається з: суми прострочених платежів по тілу кредиту - 22 000,00 грн; суми прострочених платежів по процентах - 37 180,00 грн; суми заборгованості по штрафам - 11 000,00 грн, суми прострочених платежів за комісією - 4 400,00 грн.

Мотиви, з яких виходить колегія суддів апеляційного суду.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

ОСОБА_1 у своїй апеляційній скарзі зазначає про те, що договір про надання кредиту не укладала, а такі дії від її імені могли вчинити невідомі їй особи, жертвою шахрайських дій яких вона стала. Відтак, відповідачка стверджує, що відсутні підстави для стягнення із неї на користь позивача кредитної заборгованості.

Колегія суддів не погоджується із такими доводами відповідачки з огляду на таке.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За правилом частини першої статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася (частина друга статті 639 ЦК України).

Абзац другий частини другої статті 639 ЦК України передбачає, що договір, укладений за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем за згодою обох сторін, вважається укладеним в письмовій формі.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

Особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію».

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» електронний підпис одноразовим ідентифікатором - це дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору.

При цьому одноразовий ідентифікатор - це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб`єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв`язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти договір (пункт 12 частини першої статті 3 Закону України «Про електронну комерцію»).

Відповідно до частини третьої статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (частини четверта статті 11 Закону України «Про електронну комерцію»).

Згідно з частиною шостою статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею.

За правилом частини восьмої статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.

Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного в письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.

Стаття 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначає порядок підписання угоди в сфері електронної комерції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Укладення договору в електронному вигляді через інформаційно-комунікаційну систему можливе за допомогою електронного підпису лише за умови використання засобу електронного підпису усіма сторонами цього правочину.

В іншому випадку електронний правочин може бути підписаний сторонами електронним підписом одноразового ідентифікатора та/або аналогом власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про захист персональних даних» персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути ідентифікована; суб`єкт персональних даних - фізична особа, стосовно якої відповідно до закону здійснюється обробка її персональних даних; згода суб`єкта персональних даних - будь-яке документоване, зокрема, письмове, добровільне волевиявлення фізичної особи щодо надання дозволу на обробку її персональних даних відповідно до сформульованої мети їх обробки.

Частиною п`ятою статті 6 Закону України «Про захист персональних даних» передбачено, що обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб`єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством.

Відповідно до частини шостої статті 6 Закону України «Про захист персональних даних» не допускається обробка даних про фізичну особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

У частині першій статті 11 Закону України «Про захист персональних даних» встановлено, що підставою виникнення права використання персональних даних є, зокрема, згода суб`єкта персональних даних на обробку його персональних даних; дозвіл на обробку персональних даних, наданий володільцю персональних даних відповідно до закону виключно для здійснення його повноважень; укладення та виконання правочину, стороною якого є суб`єкт персональних даних або який укладено на користь суб`єкта персональних даних чи для здійснення заходів, що передують укладенню правочину на вимогу суб`єкта персональних даних.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З урахуванням зазначеного, апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що наданими позивачем доказами підтверджується, що сторонами у справі укладено договір, який було підписано електронним підписом відповідачки, на умовах визначених у вказаному договорі відповідачці надано кредит, зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами, та зі встановленими строками їх повернення.

Наявними у матеріалах справи доказами підтверджується, що кредитний договір укладено сторонами в електронному вигляді за допомогою одноразового паролю-ідентифікатора, що відповідає вимогам статті 12 Закону України «Про електронну комерцію», а зазначені у ньому умови не порушують вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», та за відсутності належних доказів про те, що договір укладено іншою особою, відсутні підстави для відмови у задоволенні позовних вимог Товариства.

З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. зокрема, постанови Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17, від 25 липня 2024 року у справі № 500/6150/14).

Відповідно до положень ст. 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Під час вирішення питання розподілу тягаря доведення судом підлягають застосуванню ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, згідно з якими кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №2-383/2010 зазначено, що ст. 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

У ст. 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати (постанова Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17).

Якщо договір позики укладений у письмовій формі, то факт передачі грошових коштів може бути спростований у разі оспорення договору позики (постанова Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 463/9914/20).

Разом з тим, відповідачка не надала доказів оспорення зазначеного кредитного договору в судовому порядку.

При цьому, Верховний Суд неодноразово згадував про категорію стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17).

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, від 03 серпня 2022 року у справі № 910/11027/18.

Стандарт доказування «вірогідність доказів» підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач.

До предмета доказування належить сукупність юридичних фактів матеріально-правового характеру, з якими закон пов`язує виникнення, зміну й припинення правовідносин між сторонами та на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно із ч. 1, 5 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Таким чином, у процесуальному та матеріальному законодавстві передбачено обов`язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.

Відповідно, звертаючись із позовом на захист свого порушеного права в зобов`язальних правовідносинах, позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами підстави виникнення в боржника обов`язку та зміст цього обов`язку згідно з нормами права, що регулюють спірні правовідносини.

У свою чергу процесуальні обов`язки відповідача полягають також у здійснені ним активних процесуальних дій, наведенні доводів та наданні доказів, що спростовують існування цивільного права позивача як кредитора у зобов`язанні. Тож виходячи з принципу змагальності сторін у процесі на позивача за загальним правилом розподілу тягаря доказування не може бути покладено обов`язок доведення обставин, за які відповідає боржник.

Щодо доводів відповідачки про наявність кримінального провадження, колегія суддів зауважує наступне.

Наявними у матеріалах справи доказами підтверджується, що відповідно до витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань від 17 грудня 2024 року, номер кримінального провадження 12024121010003162 внесено відомості за заявою ОСОБА_1 , в якій остання повідомила, що невстановлена особа, ймовірно, могла отримати на ім`я ОСОБА_1 через мережу інтернет низку кредитів у фінансових установах, а саме Рongo, Moneyveo, Starlin, finBan, Suncredit, Avans credit, Creditkasa, Miloan, Tengo, Mycredit, Бізпозика, Швидкогроші, на загальну суму 187 605 грн. Правова кваліфікація кримінального правопорушення – ч. 3 ст. 190 КК України (а.с.181 том 1).

Разом з тим, апеляційний суд зазначає, що наданий відповідачкою витяг з ЄРДР не є доказом укладення спірного договору іншою особою, а не ОСОБА_1 . Відомостей щодо стану розгляду кримінального провадження (прийнятого рішення) матеріали справи не містять. Клопотання про витребування кримінального провадження відповідачкою до суду не подавалося.

У постанові Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі №712/9107/18 зазначено про саме через власну недбалість позивача/клієнта та бездіяльність по захисту власних персональних даних (номери карток та ПІН-кодів) та власного мобільного фінансового телефону, що надало змогу третім особам отримати вільний доступ до карток Приватбанку клієнта в системі Приват24, а тому клієнт повинен нести відповідальність за свої власні дії.

Лише наявність обставин, які безспірно доводять, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, є підставою для притягнення його до цивільно-правової відповідальності. Наведені правила визначають предмет дослідження та відповідним чином розподіляють між сторонами тягар доведення, а отже, встановленню підлягають обставини, які беззаперечно свідчитимуть, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції від його імені. У разі недоведеності обставин, які безспірно свідчать про те, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, необхідно виходити з відсутності вини користувача у перерахуванні чи отриманні спірних грошових коштів. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31 березня 2025 року у справі № 591/8927/23.

З урахуванням зазначеного вище, відповідачкою не доведено порушення її прав при укладенні відповідного договору, що є її процесуальним обов`язком (статті 12, 81 ЦПК України), як і не надано належних доказів укладення договору від її імені іншою особою за відсутності її волевиявлення.

Відповідачка не довела, що телефонний номер, із використанням якого здійснювалося підписання електронним підписом з одноразовим ідентифікатором кредитного договору, в момент укладення договору, їй не належав та використовувався іншою особою без її відома чи доручення.

При цьому, при отриманні кредиту позичальник заповнює відповідну анкету, яка містить інформацію про позичальника, проте, ОСОБА_1 не спростовано відповідні відомості й не доведено, що вони не відповідають дійсності.

Щодо посилань в апеляційній скарзі про перерахування коштів на рахунок, який відкритий не на ім`я ОСОБА_1 , а на ім`я ОСОБА_2 , колегія суддів зазначає таке.

Так, з анкети клієнта (витяг з інформаційно-телекомунікаційної системи – https://my.bizpozyka.com) від 01 квітня 2025 року, установлено, що відповідачка заповнила анкету, в якій зазначила свою особисту інформацію, а також інформацію стосовно бажаного кредиту, в графі номер банківського рахунку/банківської картки для перехахунку коштів, відповідачка вказала номер банківської картки – № НОМЕР_2 , на яку їй і були перераховані кошти (а.с.80 том 1).

Згідно з п. 3.2.6 Договору передбачено, що у разі, якщо Позичальник надав для перерахування суми Кредиту реквізити електронного платіжного засобу, що належать третій особі, Позичальник підтверджує передачу майнових прав на отримання грошових коштів такій третій особі. До того ж, решта прав та обов`язків за цим Договором залишаються за Позичальником. Така третя особа не є вигодонабувачем за цим Договором. Вигоду за кредитним Договором набуває виключно Позичальник. Після введення реквізитів електронного платіжного засобу здійснюється етап проходження верифікації Позичальника в один із способів, визначених в п. 3.4. цього Договору.

Відповідно до п. 5.2.6. Договору позичальник зобов`язаний забезпечити/гарантувати неможливість для третіх осіб здійснити доступ до номеру телефону та/або електронного платіжного засобу, вказаних в Договорі. Позичальник несе ризи та негативні наслідки втрати, незаконного заволодіння, технічного перехоплення інформації тощо, вибуття з володіння мобільного телефону Позичальника (зокрема відповідної SIM карти) та/або електронного платіжного засобу. Позичальник гарантує, що він в повній мірі повідомлений та беззаперечно усвідомлює, що номер телефону також використовується для отримання одноразового ідентифікатора, введення якого буде прирівняне до електронного підпису. Ризик і всю відповідальність за несанкціоноване використання цього номера телефона та/або електронного платіжного засобу несе виключно Позичальник. Будь-яку особу, яка використала такі засоби, Кредитодавець безумовно вважає Позичальником і не несе відповідальності, якщо це не відповідає дійсності.

З урахуванням зазначеного, доводи відповідачки щодо перерахування кредитних коштів на рахунок третьої особи є неспроможними, оскільки позичальник самостійно зазначає номер карткового рахунку на який кредитор має перерахувати кошти.

Інші доводи, викладені у апеляційній скарзі спростовуються встановленими судом обставинами у справі, зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновком суду щодо їх оцінки.

Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Виходячи з викладеного, судом першої інстанції правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам, не порушено норми процесуального права.

З підстав, передбачених статтею ст. 375 ЦПК України, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

Оскільки оскаржене судове рішення залишено без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, підстави для розподілу судових витрат, передбачені ст. 141 ЦПК – відсутні.

Керуючись ст. 367, 368, 371, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, Кропивницький апеляційний суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 20 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повна постанова складена 11.08.2026.

Головуючий С. М. Єгорова

Судді С.І. Мурашко

О. І. Чельник