Постанова від 10 серпня 2026 р. у справі №187/842/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6139/26 Справа № 187/842/25 Суддя у 1-й інстанції - Говоруха В. О. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 серпня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого - судді Халаджи О. В.,

суддів: Гапонова А.В., Никифоряка Л.П.,

секретар Кругман А.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 04 березня 2026 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними фраудаторних правочинів (суддя першої інстанції Говоруха В.О., повний текст рішення складено 04 березня 2026 року),

В С Т А Н О В И В:

У травні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до Петриківського районного суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними фраудаторних правочинів, в якому просила:

Визнати недійсним договір дарування (серія та номер НТС 660665) земельної ділянки з кадастровим номером 1223783400:04:002:0162, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 21 березня 2025 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , (РНОНМ: НОМЕР_1 );

Визнати недійсним договір дарування (серія та номер НТС 660661) земельної ділянки з кадастровим номером 1223783400:04:002:0143, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 21 березня 2025 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , (РНОНМ: НОМЕР_2 );

Визнати недійсним договір дарування (серія та номер НТС 660663) земельної ділянки з кадастровим номером 1223783400:04:002:0161, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 21 березня 2025 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , (РНОНМ: НОМЕР_3 );

Визнати недійсним договір дарування (серія та номер НТС 660658) земельної ділянки з кадастровим номером 1223783400:04:002:0135, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 21 березня 2025 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , (РНОНМ: НОМЕР_4 );

Стягнути з відповідачів на користь позивача судовий збір та витрати на правничу допомогу.

Рішенням Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 04 березня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Із вказаним рішенням суду не погодилась позивачка, та через свого представника подала апеляційну скаргу, в якій зазначила, що воно ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також без належного дослідження всіх обставин справи.

Скарга мотивована тим, що суд першої інстанції помилково вважав, що право власності є абсолютним і що відсутність зареєстрованих обтяжень (арештів) на момент дарування автоматично робить угоду законною.

15.08.2025 року стосовно ОСОБА_2 зареєстровано кримінальне провадження № 12025042110002097 за ознаками злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України — шахрайство в особливо великих розмірах. Ця інформація підтверджується витягом з ЄРДР та офіційною відповіддю Центральної окружної прокуратури м. Дніпра від 22.08.2025 року, які наявні в матеріалах справи. Сам факт внесення відомостей до ЄРДР означає, що правоохоронні органи встановили достатні підстави для перевірки дій відповідача на предмет умисного заволодіння чужим майном. Це підтверджує недобросовісність ОСОБА_2 як сторони у цивільному процесі.

Поведінка відповідача в межах цивільних правовідносин свідчить про дії, спрямовані на уникнення виконання боргових зобов`язань.

Вказує,що спірні договори дарування мають сукупність ознак фраудаторності: безоплатний характер відчуження; укладення на користь близького родича; вчинення правочинів у період існування значної заборгованості та судових спорів; фактичне зменшення платоспроможності боржника та завдання шкоди кредитору.

Представник ОСОБА_1 – ОСОБА_4 , просив рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 04 березня 2026 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Від ОСОБА_2 , надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він зазначив, що Земельні ділянки, про які йдеться, розташовані в Петриківському районі Дніпропетровської області і використовувалися (та продовжують використовуватися) для ведення сільськогосподарської діяльності. Це родинний бізнес, який я будував роками. Передача землі синові — це логічний крок для продовження цієї справи в межах сім`ї, забезпечення спадкоємності та стабільного доходу. Отриманий від обробітку землі прибуток є джерелом для виконання моїх фінансових зобов`язань, у тому числі й перед ОСОБА_1 . Така поведінка є абсолютно добросовісною, економічно обґрунтованою і такою, що повністю відповідає стандартам розумності (ст. 3, ч. 2, 3 ст. 13 Цивільного кодексу України). Жодної «тіньової» мети вивести активи не було, оскільки — і це ключове — після дарування у моїй власності залишилося майна більш ніж достатньо, щоб розрахуватися з позивачкою, просив оскаржуване рішення суду залишити без змін.

Від ОСОБА_3 , відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Представники ОСОБА_1 – ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у судовому засіданні підтримали доводи апеляційної скарги, просили її задовольнити у повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 , у судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив оскаржуване рішення суду залишити без змін.

Інші учасники справи у судове засідання не з`явились, про час, дату та місце розгляду справи були повідомленні належним чином.

Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступного.

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ч.4 ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено, що 28.03.2025 ОСОБА_1 звернулась до Чечелівського районного суду м. Дніпра з позовом про стягнення з ОСОБА_2 боргу в сумі, еквівалентній 24 839 доларів США (1 031 836,90 грн за курсом НБУ на день подачі позову).

Предметом позову ОСОБА_1 є стягнення боргу за договором позики, оформленого у виді розписки від 03 листопада 2024 року, відповідно до якої ОСОБА_1 надала ОСОБА_2 в борг грошові кошті в сумі 42 100 доларів США строком повернення до 11 листопада 2025 року.

Ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська 01.04.2025 (справа № 204/3356/25) відкрито провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу.

01.04.2025 ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська в порядку забезпечення позову накладено арешт на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер майна 1497821712237); квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер майна 664373212101); домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_3 (реєстраційний номер майна 13279489).

Відповідно до наданих позивачем витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та копії правочинів судом встановлено, що відповідачем ОСОБА_2 , відчужив належне йому нерухоме майно шляхом укладення 21.03.2025 чотирьох договорів дарування земельних ділянок на користь свого сина – ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , зокрема:

1)Земельної ділянки з кадастровим номером 1223783400:04:002:0162 площею 0,6 га, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1290594412237;

2)Земельної ділянки з кадастровим номером 1223783400:04:002:0161 площею 0,25 га, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1290612412237;

3) Земельної ділянки з кадастровим номером 1223783400:04:002:0143 площею 1,6879 га, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 879989612237;

4)Земельної ділянки з кадастровим номером 1223783400:04:002:0135 площею 0,5507 га, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 662194312237.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оспорювані договори дарування ознак фраудаторності не мають, так як у боржника було наявне інше майно, за рахунок якого він міг відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Апеляційний суд погоджується з даним висновком місцевого суду.

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див. зокрема, постанову Верховного Суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

У постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частини перша та друга статті 234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення, про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див. зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).

Касаційний суд вже зауважував, що недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)).

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній.

Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (див. пункти 108, 115, 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24)).

Верховний Суд у своїх рішеннях звертав увагу на те, що:

- відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (див. зокрема, постанову Верховного Суду від 20 серпня 2024 року в справі № 947/37261/21 (провадження № 61-7737св24));

- мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Очевидно, що коли кредитор вже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 14 серпня 2024 року в справі № 504/112/22 (провадження № 61-1582св23));

- тлумачення статті 220 ЦК України свідчить, що рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору «зцілює» тільки таку ваду, як відсутність нотаріального посвідчення договору. І, відповідно, не виключається визнання договору недійсним, який був визнаний дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення, як такого, що вчинений на шкоду кредитору (фраудаторний договір). Приватно-правовий інструментарій (зокрема, визнання договору дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили (див. зокрема, постанову Верховного Суду від 18 листопада 2020 року в справі № 569/6427/16 (провадження № 61-39814 св18));

- для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо щоб кредитору належало суб`єктивне цивільне право (зокрема, право вимоги). Верховний Суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису. Тому необов`язково для застосування вказаної конструкції, щоб існувало судове рішення про стягнення, зокрема боргу, чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника (див. постанову Верховного Суду від 13 березня 2025 року в справі № 159/5846/23 (провадження № 61-13665св24));

- цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу за договором. Боржник, який відчужує майно на підставі безоплатного договору на користь своєї невістки після настання строку повернення боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, спрямованого на унеможливлення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: безоплатність договору; момент укладення договору (зокрема після настання строку повернення боргу); контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин, можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові. Наприклад, родич боржника (зокрема, син, онук, мати), дружина чи колишня дружина боржника, невістка, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа) (див. постанову Верховного Суду від 27 лютого 2025 року в справі № 347/721/22 (провадження № 61-17527св24)).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Відповідно до приписів ст.ст. 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Положеннями ст.ст. 77, 78 ЦПК України щодо належності та допустимості доказів передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не приймає до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У справі, що переглядається, позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договорів дарування земельних ділянок недійсними з підстав того, що вони мають ознаки фраудаторного правочину, є фіктивними та спрямовані на недобросовісне приховування відповідачем ОСОБА_2 свого майна від можливості звернення на нього стягнення за невиконане боргове зобов`язання.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірні договори не були вчиненні на шкоду кредитору, оскільки як було встановлено матеріалами справи на не спростовано позивачкою, у власності відповідача ОСОБА_2 , наявне інше нерухоме майно, а саме:

- Земельна ділянка Кадастровий номер 1221411000:01:048:0004 площею 2.37 га.

- Земельна ділянка Кадастровий номер 1223783400:04:002:0033 площею 0,25 га.

- Житловий будинок, з надвірними прибудовами Загальна площа (кв.м): 226.8, житлова площа (кв.м): 142.1 який розташований за адресою АДРЕСА_1 (Реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 1497821712237) який розміщений на Земельній ділянці кадастровий номер 1223783400:04:002:0134

- Квартира загальна площа (кв.м): 82, житлова площа (кв.м): 54 яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Оціночна вартість лише тільки будинку який розташований за адресою АДРЕСА_1 (Реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 1497821712237) становить 4 548 449,36 грн.

Колегія суддів вважає. що місцевий суд при ухваленні оскаржуваного рішення про відмову у задоволенні позовних вимог врахував правові висновки Верховного Суду про те, що для застосування конструкції фраудаторного правочину необхідно, щоб той чи інший правочин умисно вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором (див. постанови Верховного Суду від 13 березня 2025 року в справі № 159/5846/23 (провадження № 61-13665св24), від 26 лютого 2025 року у справі № 711/494/24 (провадження № 61-12512св24), від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19).

Суд першої інстанції належним чином дослідив питання наявності у відповідача ОСОБА_2 іншого майна, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором ОСОБА_1 , та надав оцінку наявній у матеріалах справи інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, відповідно до якої на момент укладення укладення договорів дарування земельних ділянок 21 березня 2025 року та розгляду судом цієї справи у власності ОСОБА_2 вищевказане нерухоме майно.

Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки як встановлено матеріалами справи, позивачем перебував на лікарняному у період перебування роботодавця у простої, а отже у останнього були відсутні підстави для виплати позивачу лікарняних.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 04 березня 2026 року слід залишити без змін, а скаргу ОСОБА_1 без задоволення,оскільки вона є такою, що не спростовую викладені висновки в оскаржуваному рішенні суду.

Приведені в апеляційній скарзі доводи про те, що суд не дав оцінки наданим доказам не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення апелянтом норм матеріального та процесуального права.

Що стосується доводів скарги сам факт внесення відомостей до ЄРДР кримінального провадження № 12025042110002097 за ознаками злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України означає, що правоохоронні органи встановили достатні підстави для перевірки дій відповідача на предмет умисного заволодіння чужим майном є безпідставними та суперечать нормам КПК України, оскільки, внесення відомостей до ЄРДР — це обов`язкова процесуальна дія, яка розпочинає кримінальне розслідування. Згідно зі статтею 214 Кримінального процесуального кодексу України, слідчий або прокурор зобов`язані внести дані невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви про злочин.

Інші доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).,

Керуючись статтями 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 04 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Судді: О.В. Халаджи

А.В. Гапонов

Л.П. Никифоряк

Повний текст судового рішення складено 11 серпня 2026 року.

Головуючий-суддя О.В. Халаджи