Постанова від 10 серпня 2026 р. у справі №591/3054/26 — Сумський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 серпня 2026 року м.Суми

Справа №591/3054/26

Номер провадження 22-ц/816/2288/26

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Сидоренко А. П. (суддя-доповідач),

суддів - Собини О. І. , Сізова Д. В.

за участю секретаря судового засідання - Чуприни В.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Сумського апеляційного суду у порядку спрощеного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 28 квітня 2026 року, ухвалене в м. Суми в складі судді Клименко А.Я. у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, повний текст рішення складено 28 квітня 2026 року,

в с т а н о в и в:

20 березня 2026 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачки ОСОБА_1 про розірвання шлюбу. Позовні вимоги обґрунтовував тим, що з 01 серпня 2015 року він перебуває у шлюбі з відповідачкою, від якого мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . За переконанням позивача подальшого сенсу підтримувати шлюбно-сімейні відносини немає, а тому просив суд розірвати шлюб, укладений між сторонами.

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 28 квітня 2026 року позов ОСОБА_1 про розірвання шлюбу задоволено, розірвано шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_1 , зареєстрований 01 серпня 2015 року Ковпаківським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Сумського міського управління юстиції, актовий запис № 714.

Не погодившись із вказаним рішенням суду, відповідачка подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування фактичних обставин справи, просить рішення суду скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги відповідачка зазначає, що така подана насамперед для забезпечення законних інтересів малолітнього сина сторін.

Вказує на те, що розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження був необґрунтованим, оскільки з огляду на складність спору, необхідність дослідження доказів, заслуховування пояснень сторін та врахування інтересів малолітньої дитини справа мала розглядатися за правилами загального позовного провадження. На її думку, суд не врахував наявність іншої справи щодо визначення місця проживання дитини та не забезпечив повного і всебічного з`ясування обставин справи.

Зазначає, що не з`явилася у судове засідання 28 квітня 2026 року з поважної причини, оскільки у період з 24 квітня 2026 року по 01 травня 2026 року перебувала разом із малолітнім сином на стаціонарному лікуванні, що підтверджується медичними документами. Незважаючи на це, 28 квітня 2026 року суд розглянув справу за її відсутності, чим порушив її процесуальні права, право на захист та гарантії справедливого судового розгляду.

Відповідачка зазначає, що суд не дослідив належним чином питання щодо інтересів малолітньої дитини, не встановив її фактичне місце проживання та не оцінив наслідки розірвання шлюбу для реалізації батьківських прав і обов`язків сторін.

Також вказує, що висновки суду про припинення сімейних відносин та окреме проживання сторін не підтверджені належними та допустимими доказами. За її твердженням, сторони продовжують проживати однією сім`єю, вести спільне господарство, а матеріали справи не містять доказів фактичного розпаду сім`ї. У зв`язку з цим вважає рішення суду про розірвання шлюбу передчасним та необґрунтованим.

Крім того, зазначає, що суд без належного дослідження доказів врахував твердження позивача щодо її психічного стану, які не підтверджені належними доказами. На підтвердження своїх доводів надала довідку щодо психічного стану від 25 липня 2024 року (НСОЗ № 7280621775) англійською мовою та її переклад українською мовою, відповідно до яких психічних захворювань не встановлено. Вважає, що врахування непідтверджених відомостей щодо її стану порушує її особисті немайнові права.

Також відповідачка посилається на те, що суд не врахував її письмові пояснення від 08 квітня 2026 року, у яких вона заперечувала проти розірвання шлюбу з огляду на наявність спільної малолітньої дитини та можливий вплив рішення на подальші спори щодо місця проживання дитини, аліментів та поділу спільного майна подружжя.

На думку відповідачки, суд першої інстанції не забезпечив повного, всебічного й об`єктивного розгляду справи, не врахував пріоритет інтересів дитини та безпідставно ухвалив рішення про розірвання шлюбу, що відповідно до статті 376 ЦПК України є підставою для його скасування.

29 червня 2026 року відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що під час розгляду справи було встановлено неможливість збереження сім`ї, оскільки подружні відносини припинені, сім`я фактично розпалася, а намірів щодо їх відновлення немає. Вказує, що примушування до збереження шлюбу суперечить його особистим правам, гарантованим законодавством України. На думку позивача, суд першої інстанції правильно врахував його небажання продовжувати шлюбні відносини та ухвалив законне й обґрунтоване рішення про розірвання шлюбу.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою I розділу V ЦПК України.

Учасники справи в судове засідання не з`явилися, про час і місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином, від них надійшли заяви про розгляд справи за їх відсутності.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вимог та підстав позову, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Наведеним вимогам законодавства оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає.

Судом установлено та підтверджено матеріалами справи, що 01 серпня 2015 року сторони зареєстрували шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб (а.с. 8).

Від шлюбу сторони мають сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження (а.с. 4).

Суд першої інстанції, задовольняючи позов про розірвання шлюбу, виходив із того, що подружні відносини між сторонами припинені, сім`я фактично розпалася, а її збереження є неможливим. Суд дійшов висновку, що подальше спільне життя подружжя суперечить їхнім інтересам, а строк для примирення не дасть позитивного результату, у зв`язку з чим шлюб підлягає розірванню.

Згідно ст. 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

Відповідно до ст. 110 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя.

У відповідності до ч. 2 ст. 112 СК України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, що мають істотне значення.

Згідно із ч. 2 ст. 114 СК України у разі розірвання шлюбу судом, шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Відповідно до ч. 3 ст. 115 СК України документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили.

Головним завданням сімейного законодавства є зміцнення сім`ї. Проте завдання СК України щодо подальшого зміцнення сім`ї не виключає існування права на розлучення.

Держава заінтересована у збереженні лише такої сім`ї, яка б відповідала принципам моралі і вимогам закону. Відсутність почуттів любові і поваги, неможливість подолання непорозумінь, неприязні, ворожнечі - все це негативно відбивається на особистому житті кожного із подружжя.

Основою сімейних відносин є добровільний шлюб жінки та чоловіка, що ґрунтується на вільних від матеріальних розрахунків почуттях взаємної любові, дружби та поваги всіх членів сім`ї.

Відповідно до ст. 109 СК України шлюб розривається судом, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їх права, а також права їх дітей.

Згідно п. 10 постанови Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року, шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей. Із цією метою суди повинні уникати формалізму при вирішенні позовів про розірвання шлюбу, повно та всебічно з`ясовувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя, забезпечувати участь у судовому засіданні, як правило, обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя.

Відповідно до ст. 112 СК України суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність спільних дітей, та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Частиною 3, 4 ст. 56 СК України передбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.

Судом встановлено, що позивач наполягає на розірванні шлюбу, вказує що не бажає продовжувати подружнє життя з відповідачкою. На підставі цього, відмова в розірванні шлюбу буде примушенням до шлюбу та шлюбним відносинам, що є неприпустимим.

Колегія суддів з огляду на вищевикладене, знаходить необґрунтованим та безпідставним посилання скаржниці в апеляційній скарзі про можливість зберегти шлюб.

Згідно зі статтею 111 СК України суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства.

За змістом указаної норми заходи щодо примирення подружжя вживаються судом за умови, що це не суперечить моральним засадам суспільства. Суд не може примушувати дружину та чоловіка проживати разом, цікавитися обставинами їх приватного життя, вимагати надання доказів порушення сімейних обов`язків особистого характеру тощо. Закон не визначає, які саме заходи можуть застосовуватися судом для примирення подружжя.

Отже шлюб має добровільний характер та ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка і припиняється внаслідок його розірвання, що засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків і позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя.

Отже, як в суді першої інстанції, так і на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції, позивач не заявляв клопотань про відмову від позову, що свідчить про небажання позивача перебувати в шлюбі з відповідачкою. Відмова у розірванні шлюбу буде примушенням позивача до шлюбу та шлюбним відносинам, що є неприпустимим.

Незгода лише будь-кого зі сторін продовжувати шлюбні стосунки є підставою для визнання її права вимагати розірвання шлюбу.

Примушування одного з подружжя до перебування у шлюбі, який проти цього заперечує, порушуватиме його законні права та інтереси і суперечитиме вимогам закону.

Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 369/7035/18 (провадження № 61-1658св20).

Отже, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

З огляду на добровільність шлюбу, навіть якщо сторони продовжують проживати за однією адресою, вони мають право на розірвання шлюбу, тому доводи відповідачки про необґрунтованість висновку з огляду на недоведеність обставин окремого проживання не впливають на вирішення спору про розірвання шлюбу.

Доводи апеляційної скарги про те, що рішення про розірвання шлюбу безпосередньо впливає на вирішення спорів щодо визначення місця проживання дитини, стягнення аліментів та поділу спільного майна подружжя не заслуговують на увагу, оскільки наявність наведених спірних питань не можуть бути перешкодою для позивача, який прагне розірвати шлюб. Також наявність у сторін малолітнього сина враховано судом першої інстанції, а відповідачкою в апеляційній скарзі не наведені обґрунтованих аргументів про те, яким чином рішення про розірвання шлюбу порушує права та інтереси малолітньої дитини сторін.

Посилання відповідачки в апеляційній скарзі на врахування судом доводів позивача щодо її психічного стану не відповідає змісту оскаржуваного рішення суду першої інстанції та надання оцінки таким обставинам при розгляді справи про розірвання шлюб не належить до повноважень суду.

За таких обставин, враховуючи те, що позивач не виявив намір на збереженні сім`ї, також як в суді першої інстанції, так і при апеляційному розгляді у своїх заявах стверджує про небажання продовжувати шлюбні відносини, оскільки почуття взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, відповідальність одного перед одним повністю втрачені, суд не може примусити його зберегти шлюб, оскільки шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

Колегія суддів вважає, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу буде суперечити інтересам позивача.

Таким чином, ухвалюючи оскаржуване рішення суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку, про те що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечить інтересам позивача, оскільки перебування його у шлюбі не ґрунтується на принципі вільного волевиявлення.

Відповідачка в апеляційній скарзі посилається на незаконність рішення суду з огляду на те, що в період з 24 квітня 2026 року по 01 травня 2026 року вона з малолітнім сином перебувала на стаціонарному лікуванні, що є поважною причиною її неявки в судове засідання.

З цього приводу колегія суддів враховує те, що матеріали справи не містять будь-яких доказів доведення суду інформації щодо поважності неявки відповідачки в судове засідання з наведеної причини.

У відповідності до ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Частиною другою ст. 223 ЦПК України визначено підстави відкладення розгляду справи, до яких зокрема віднесено неявку в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання; першу неявку в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення.

За нормами п. ч. 3 ст. 223 ЦПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі:

1) неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки;

2) повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), крім відповідача, незалежно від причин неявки;

3) неявки представника в судове засідання, якщо в судове засідання з`явилася особа, яку він представляє, або інший її представник;

4) неявки в судове засідання учасника справи, якщо з`явився його представник, крім випадків, коли суд визнав явку учасника справи обов`язковою.

Отже за відсутності повідомлення відповідачки про поважні причини неявки її в судове засідання та за наявності відомостей про належне її повідомлення про час і місце судового засідання через систему «Електронний суд» (а.с. 31), суд першої інстанції розглянув справу за відсутності відповідачки, що відповідає вимогам законодавства.

Крім того відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про дату, час та місце розгляду справи.

Зазначене відповідає висновку, наведеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2025 року у справі № 990SCGC/7/24.

Твердження відповідачки про те, що в порушення вимог ЦПК України суд першої інстанції розглянув справу в порядку спрощеного позовного провадження, з огляду на наявність у сторін спільного малолітнього сина, з інтересів якого повинно всебічно дослідити обставини справи, наявність спору щодо фактичних обставин справи та тверджень щодо психічного стану сторін, які потребували належної перевірки, дослідження та оцінки доказів, є необґрунтованими з огляду на таке.

Частиною 2 статті 19 ЦПК України передбачено, що Цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного); 3) окремого провадження.

У відповідності до п. 1 ч. 4 ст. 19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ.

Згідно із п. 4 ч. 6 ст. 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи про розірвання шлюбу.

Відповідно до ч. 1 ст. 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд.

У п. 1 ч. 4 ст. 274 ЦПК України визначено, що в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя;

Питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі (ч. 1 ст. 277 ЦПК України).

Предметом позовної заяви позивача є розірвання шлюбу.

З врахуванням положень ЦПК України вказана справа про розірвання шлюбу є малозначною та не віднесена до категорії справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, а тому суд першої інстанції з врахування вимог ст.ст. 19, 274, 277 ЦПК України дійшов до вірного висновку про доцільність розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

Отже доводи апеляційної скарги про порушення норм процесуального права, а саме щодо розгляду справи без участі відповідачки, яка була належним чином повідомлена про час та місце судового засідання, а також розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження, колегією суддів відхиляються.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ухвалене судом рішення відповідає вимогам ст. 263 ЦПК України, підстав для його скасування за доводами апеляційної скарги не встановлено.

Враховуючи те, що вказана справа є малозначною, відповідно до приписів п. 2 ч. 3 ст.389 ЦПК України, постанова апеляційного суду не підлягає касаційному оскарженню.

Керуючись ст.ст. 367-369, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Зарічного районного суду м. Суми від 28 квітня 2026 року -без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і касаційному оскарженню не підлягає.

Повний текст постанови складений 12 серпня 2026 року.

Головуючий - А. П. Сидоренко

Судді: О. І. Собина

Д. В. Сізов