Постанова від 10 серпня 2026 р. у справі №585/4471/24 — Сумський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 серпня 2026 року м.Суми

Справа №585/4471/24

Номер провадження 22-ц/816/365/26

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Собини О. І. (суддя-доповідач),

суддів - Сидоренко А. П. , Сізова Д. В.

з участю секретаря судового засідання – Чуприни В.І.

розглянув у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 11 квітня 2025 року у складі судді Шульги В.О., ухваленого в м. Ромни Сумської області, повне рішення суду складено 17 квітня 2025 року,

в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Горького 248» про стягнення компенсації за невикористані дні відпустки, вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки в проведенні розрахунку при звільненні працівника та судових витрат,

у с т а н о в и в :

У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив стягнути з ОСББ «Горького 248» заборгованість з виплати компенсації за невикористані дні відпустки в сумі 10 492 грн 67 коп., заборгованість з виплати вихідної допомоги в сумі 24 627 грн 36 коп. та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 57463 грн 84 коп.

Свої вимоги мотивував тим, що в період з 03 січня 2018 року до 22 серпня 2023 року перебував в трудових відносинах з ОСББ «Горького 248» на посаді голови правління згідно рішення загальних зборів від 30 грудня 2017 року. 22 серпня 2023 року на підставі рішення загальних зборів ОСББ №8 від 03 серпня 2023 року у зв`язку з припиненням повноважень посадової особи на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України його було звільнено із роботи. На час його звільнення виплаті підлягала заробітна плата та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю в сумі 2 312 грн 50 коп., допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю – 799 грн 72 коп., компенсація за невикористані дні відпустки – 21 592 грн 74 коп., вихідна допомога – 24627 грн 36 коп. Однак при звільненні йому були перераховано 2666 грн 34 коп. – заробітної плати та 2086 грн 94 коп. –компенсації за невикористану відпустку, а решта 35 120 грн 03 коп. не було виплачено йому і станом на час звернення до суду з позовом. У зв`язку з чим його право порушено та підлягає захисту, шляхом стягнення нарахованих на не виплачених сум та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 11 квітня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 , діючи через свого представника – адвоката Цимбала В.І., подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги мотивує тим, що суд першої інстанції діючи упереджено, у супереч норм процесуального законодавства, за відсутності з боку відповідача будь-яких письмових заперечено щодо заявлених позовних вимог та доказів на спростування доводів, викладених у позовній заяві, послався на докази які стороні позивача не надавалися та не були предметом дослідження під час судового розгляду.

Вважає помилковими висновки суду першої інстанції щодо пропуску строків звернення до суду з позовом, адже право на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень ч. 2 ст. 233 КЗпП України, з урахуванням офіційного тлумачення, наданого Конституційним Судом України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 (справа №1-13/2013) і №9-рп/2013 (справа №1-18/2013), а також правовим позиціям Верховного Суду не обмежено будь-яким строком.

Наголошує на тому, що він був обраний головою правління (керівником) ОСББ «Горького 248» на законних підставах, відповідні відомості про нього, як керівника цього ОСББ, були внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань. Крім того правомірність перебування його на цій посаді ніким не ставилася під сумнів.

Відповідачем, у визначений апеляційним судом строк, відзиву на апеляційну скаргу подано не було. Натомість від представника ОСББ «Горького 248» - адвоката Мороз Л.О. надійшла заява про розгляд справи за її відсутності, просить рішення суду залишити без змін, а доводи апеляційної скарги просить залишити без задоволення.

Позивачем подана апеляційному суду заява, в якій просить справу розглянути за його відсутності, позовні вимоги підтримує в повному обсязі та просить його задовольнити.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1, 2, 4 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Проте зазначеним вимогам рішення суду не відповідає.

З матеріалів справи слідує, що засіданні правління ОСББ «Горького 248» 08 грудня 2017 року обрано голову правління ОСББ «Горького 248» ОСОБА_2 (а.с. 131).

На загальних зборах ОСББ «Горького 248» прийнято рішення про встановлення з 03 січня 2018 року голові правління ОСББ ОСОБА_1 щомісячний посадовий оклад на рівні законодавчо встановленого розміру мінімальної заробітної плати. До 03 січня 2018 року вирішено, що голова правління виконує свої обов`язки на добровільних засадах без будь-якого матеріального заохочення (а.с. 20-48).

У наказі №1 від 02 січня 2018 року «По особовому складу», за підписом голови правління ОСББ Максименко О.М., виданому на підставі протоколу засідання правління ОСББ «Горького 248» від 08.12.2017, зазначено, що ОСОБА_1 приступив до виконання голови правління ОСББ «Горького 248» за сумісництвом з 03 січня 2018 року на умовах неповного робочого часу (роботі дні: вівторок-п`ятниця, дві години на день – із 19:00 год. до 21:00 год.) з оплатою праці пропорційно до відпрацьованого часу зі штатним розписом (а.с. 16).

Рішенням загальних зборів ОСББ «Горького 248» від 03 серпня 2023 року припинено повноваження з 22 серпня 2023 року в тому числі і голови правління ОСОБА_1 (а.с. 55-58).

07 серпня 2023 року видано наказ №1-К за підписом голови правління ОСББ «Горького 248» ОСОБА_1 про його звільнення у зв`язку з припиненням повноважень посадової особи, на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України з 22 серпня 2023 року (а.с. 17).

Згідно повідомлення про нараховані суми, належні працівникові при звільненні від 22 серпня 2023 року, ОСОБА_1 нараховано 49 532 грн 05 коп., з яких основна заробітна плата – 2512 грн 50 коп., допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю - 799 грн 72 коп., компенсація днів невикористаної відпустки – 21 592 грн 47 коп., вихідна допомога п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України. Виплачено заробітної плати за серпень 2023 року - 2666 грн 34 коп., частина компенсації днів невикористаної відпустки – 2 086 грн 94 коп., всього 4753 грн 28 коп., належить до виплати на дату звільнення – 35 120 грн 03 коп. (а.с. 18).

З довідки про доходи від 22 серпня 2023 року слідує, що розмір середньоденної заробітної плати становить 190 грн 91 коп. (а.с. 19).

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивач був призначений на посаду винесеним ним же наказом, але даний наказ суперечить статуту ОСББ, оскільки голову правління ОСББ обирають загальні збори, а загальні збори рішення про обрання головою ОСББ ОСОБА_1 не приймали і дане питання навіть не виносилося на голосування. Навіть за умови того, що ОСОБА_1 був правомірно обраний зборами правління ОСББ на посаду, відповідно типового статуту ОСББ, його повноваження мали бути підтверджені рішенням загальних зборів ОСББ про обрання голови правління, прийнятим на перших зборах, як це передбачено статутом. Отже, на думку суду, з часу проведення зборів ОСББ, на яких його не було обрано головою ООББ, - 30 грудня 2017 року, ОСОБА_1 не міг вважатися головою правління ОСББ і виносити наказ про вступ до виконання обов`язків голови правління ОСББ.

Також суд першої інстанції з посиланням на те, що застосування при звільнені ОСОБА_1 п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗПП України є безпідставним, так як він не є спеціальним суб`єктом, а ця норма права стосується лише члена виконавчого органу господарських товариств (правління, дирекція тощо), яким ОСББ не є, дійшов до висновку про відсутність підстав для стягнення заборгованості з виплати вихідної допомоги в розмірі 24627 грн 36 коп.

Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитися не може, так як вони не відповідають вимогам закону та обставинам справи.

Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (частина перша статті 21 КЗпП України).

У правовідносинах із роботодавцем працівник є менш захищеною і більш економічно слабкою стороною, тому поведінка власника або уповноваженого ним органу у таких правовідносинах повинна бути послідовною.

За змістом частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

У статті 115 КЗпП України передбачено, що заробітна плата виплачується робітникам регулярно в робочі дні в строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погоджені з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Згідно з статтями 47, 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належить йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Отже, обов`язок по виплаті заробітної плати робітнику несе роботодавець.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 травня 2021 року у справі № 242/3051/18 (провадження № 61-1021св19), на яку посилається відповідач у касаційній скарзі, зазначено, що:

"системний аналіз статей 21, 94, 233 КЗпП України дає підстави дійти висновку про те, що захисту підлягають трудові права працівника у разі порушення їх роботодавцем.

За таких обставин, з урахуванням положень статей 77, 81 ЦПК України саме працівник має належними та допустимими доказами довести факт порушення роботодавцем його трудових прав.

Для вирішення питання щодо заборгованості по заробітній платі позивачу необхідно довести розмір заробітної плати, яка встановлена за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Такого ж висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 16 серпня 2018 року у справі № 242/5780/16-ц (провадження № 61-34037св18). […]

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 листопада 2021 року у справі № 387/326/20 (провадження № 61-2166св21) зазначено, що: "у трудових правовідносинах як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Принцип добросовісності в трудовому праві характеризується прагненням суб`єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов`язки, передбачені трудовим законодавством та трудовим договором".

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України).

Встановлено, що спір виник з приводу нарахованої та не виплаченої компенсації за невикористані дні відпустки, вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. На підтвердження розміру нарахованих та невиплачених позивачу сум на час звільнення було надано повідомлення про нараховані суми, належні працівникові при звільненні (а.с. 18).

Під час розгляду справи в суді першої інстанції представники ОСББ «Горького 248» - Мороз Л.О. та Басараб А.Г. не заперечували, що позивач протягом п`яти років обіймав посаду голови правління ОСББ «Горького 248», а тому відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України дана обставина не підлягає доказуванню.

Крім того, відомості про ОСОБА_3 , як керівника ОСББ «Горького 248», були внесені до Єдиного державного реєстру фізичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань.

Вказаного не взяв до уваги суд першої інстанції, натомість безпідставно вдався до надання оцінки дотримання порядку призначення ОСОБА_1 на посаду голови правління ОСББ «Горького 248».

Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Представники ОСББ «Горького 248» в суді першої інстанції не заперечували, що позивачем не були використані дні відпустки за весь період перебування на посаді голови правління цього ОСББ, при цьому ОСОБА_4 визнав заявлений до стягнення розмір компенсації за невикористану позивачем відпустку, що становить 10492 грн.

Колегія суддів не може погодитися також із висновками суду першої інстанції щодо безпідставності заявлених вимог про стягнення вихідної допомоги.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 41 КЗпП трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний у випадку припинення повноважень посадових осіб.

Тобто, підставою для розірвання договору згідно з пунктом 5 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України є рішення власника в особі його вищого органу управління або виконавчого органу, що наділений повноваженнями з прийому/звільнення працівників.

Системний аналіз положень пункту 5 частини 1 статті 41 КЗпП та частини 3 статті 99 ЦК дає підстави для висновку, що припинення повноважень члена виконавчого органу може відбутися у будь-який час та з будь-яких підстав. При цьому припинення повноважень члена виконавчого органу гарантується нормами цивільного права для припинення або запобіганню негативного впливу на управлінську діяльність товариства. Необхідність таких правил обумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління.

Розірвання трудового договору згідно з пунктом 5 частини 1 статті 41 КЗпП можливе за наявності попереднього припинення повноважень посадової особи, тобто рішення вищого органу управління або виконавчого органу, що наділений повноваженнями з прийому/звільнення працівників. Для звільнення за вказаною нормою мають бути присутні обставини: звільнений працівник повинен бути посадовою особою товариства; повинно заздалегідь відбутись припинення його повноважень (окреме рішення вищого органу управління), що в наступному є підставою для розірвання з ним трудового договору в порядку, передбаченому чинним законодавством України та статутними документами товариства.

Статтею 44 КЗпП України визначено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40, пункті 6 частини першої статті 41 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного чи трудового договору, вчинення мобінгу (цькування) стосовно працівника або невжиття заходів щодо його припинення (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

З матеріалів справи вбачається, що рішення про припинення повноважень правління ОСББ «Горького 248», зокрема і голови правління ОСОБА_1 було прийнято рішенням загальних зборів ОСББ «Горького 248». На підставі цього рішення було видано наказ від 07 серпня 2023 року про звільнення ОСОБА_1 у зв`язку з припиненням повноважень посадової особи, на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України. Цей наказ не скасований і питання його правомірності не є предметом дослідження в межах заявлених позовних вимог.

Заперечення представників відповідача проти позову в частині вимог про виплату вихідної допомоги представниками відповідача обґрунтовувалися тим, що така виплата не передбачена ні наказом, ні статутом, ні рішенням зборів. Однак, право позивача на виплату вихідної допомоги у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробітком у зв`язку зі припиненням трудового договору з підстав, зазначених у п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України гарантоване ст. 44 КЗпП України.

Таким чином, зважаючи на те, що позивача звільнено з роботи за п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України він має право на отримання вихідної допомоги в розмірі шести середньомісячних заробітних плат.

Відповідно до ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Виплата працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є формою матеріальної відповідальності роботодавця, яка виникає у випадку вчинення ним порушення норм трудового законодавства. Тягар відсутності вини у вчиненні такого порушення покладається на роботодавця.

Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже, строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Ураховуючи зазначені положення законодавства України, відповідальність за затримку розрахунку при звільненні за статтею 117 КЗпП України настає лише у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівнику сум у строки, передбачені у статті 116 КЗпП України. Тягар відсутності вини у вчиненні такого порушення покладається на роботодавця.

Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 682/3060/16-ц (провадження №61-23170сво18).

Зважаючи на те, що відповідачем не було проведено повного розрахунку на час звільнення позивача, доказів на підтвердження відсутності вини ОСББ «Горького 248» у вчиненні такого порушення суду надано не було, а тому є обґрунтованими вимогами позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в межах шести місяців, а саме за період з 23 серпня 2023 року по 22 лютого 2024 року.

Щодо строків звернення до суду з позовом.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-IX внесені зміни до норм КЗпП України.

Зокрема, ч. 1 та 2 ст. 233 КЗпП України викладені в новій редакції, згідно з якою працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

У Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» зазначено, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком.

У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного Рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другій статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду, з якими не обмежується будь-яким строком.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

З огляду на те, що вказаним Рішенням Суд надавав офіційне тлумачення частини другої статті 233 КЗпП України, у редакції до змін, внесених у вказану статтю Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, відповідно до якої звернення до суду не обмежувалося будь-яким строком, однак після внесення вказаних змін, у справах про виплату працівнику всіх сум, що належать йому при звільненні, було встановлено тримісячний строк звернення до суду.

Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 306/2708/23, розглядаючи питання щодо застосування приписів статей 116, 117 КЗпП України, виклала також й правову позицію щодо застосування трудового законодавства, яке містить певні обмеження щодо строків звернення працівників, у тому числі й колишніх, до суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що статтею 233 КЗпП України визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду. Перебіг строку звернення до суду починається у разі: вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду).

Строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється за правилами, визначеними нормами статті 233 КЗпП України. Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішенні судом спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі.

Крім того, правовий висновок про необхідність застосування тримісячного строку для звернення колишнього працівника до суду викладено також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц (провадження № 14-429цс19) та від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21). Верховний Суд України свого часу також дотримувався цього принципу, про що зазначав у постановах від 26 грудня 2011 року у справі № 6-77цс11, від 24 червня 2015 року у справі № 6-116цс15, від 06 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16, від 11 жовтня 2017 року у справі № 311/136/16, від 08 листопада 2017 року у справі № 202/4914/16-ц.

У постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 306/2708/23 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що остаточний розрахунок при звільненні із позивачем проведено 25 липня 2023 року. Отже, відповідно до наведених вище положень статті 233 КЗпП України позивач мав звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку у тримісячний строк, тобто до 26 жовтня 2023 року. Проте позов ним було подано безпосередньо до суду першої інстанції лише 02 листопада 2023 року о 15 год 07 хв, про що на першій сторінці позовної заяви міститься відповідна відмітка суду.

Варто зауважити, що така правова позиція не суперечить висновку Конституційного Суду України у Рішенні № 1-р/2025 від 11 грудня 2025 року, яким частину першу статті 233 КЗпП України визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Так, Конституційний Суд України виходив з того, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов`язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду.

Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов`язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.

Наведене свідчить, що Конституційний Суд України розмежував: тримісячний строк для звернення звільненого працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат; тримісячний строк для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. Останній передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України, приписи якої Конституційний Суд України визнав неконституційними.

Встановлено, що повідомлення про нараховані суми, належні працівникові при звільненні ОСОБА_1 отримав в день його звільнення – 22 серпня 2023 року, а тому про порушення свого права він був достеменно обізнаний ще в день свого звільнення, але з позовом він звернувся до суду лише 24 жовтня 2024 року, тобто з порушенням визначених ст. 233 КЗпП України строків. Клопотань про поновлення цих строків позивачем не було заявлено, обставин, які б перешкоджали йому звернутися до суду з межах трьох місяців з моменту його звільнення також наведено не було.

Твердження заявника апеляційної скарги про те, що заявлені ним вимоги не обмежені строками звернення до суду з позовом, суперечить як вимогам ст. 233 КЗпП України, так і висновку Конституційного Суду України у рішенні № 1-р/2025 від 11 грудня 2025 року.

За таких обставин, рішення суду першої інстанції на підставі п. 3 та п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України належить змінити в частині мотивів відмови у задоволенні заявлених ОСОБА_1 вимог.

Керуючись ст. ст. 367 - 369, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 376, 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 11 квітня 2025 року змінити в частині мотивів відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає.

Головуючий - О. І. Собина

Судді: А. П. Сидоренко

Д. В. Сізов