Рішення від 30 липня 2026 р. у справі №160/9305/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 липня 2026 рокуСправа №160/9305/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіПрудника С.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

14.04.2026 року (11.04.2026 року направлено засобами поштового зв`язку) до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , в якій позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати позивачу за період з 11.07.2022 року по 18.04.2024 року грошового забезпечення, яке складається з посадового окладу, окладу за військовим званням, процентної надбавки за вислугу років, та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, надбавок, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованого шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022 року, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023 року, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» станом на 01.01.2024 року згідно з пунктом 4 Постанови КМУ від 30.08.2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового та начальницького складу, затвердженого Постановою КМУ № 44 від 15.01.2004 року;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу за період з 11.07.2022 року по 18.04.2024 року грошового забезпечення, яке складається з посадового окладу. окладу за військовим званням, процентної надбавки за вислугу років, та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, надбавок, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованого шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022 року, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023 року, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» станом на 01.01.2024 року, згідно з пунктом 4 Постанови КМУ від 30.08.2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення. грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового та начальницького складу, затвердженого Постановою КМУ № 44 від 15.01.2004 року.

Означені позовні вимоги вмотивовані тим, що позивач, ОСОБА_1 , з 11.07.2022 року (наказ від 11.07.2022 року №162- ре) по 18.04.2024 року (наказ від 18.04.2024 р. №120) проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , що підтверджується відповідними наказами, які долучені до матеріалів справи. За вказаний час проходження військової служби позивач перебував на всіх видах забезпечення, в тому числі і на фінансовому забезпеченні та отримував грошове забезпечення у військовій частині НОМЕР_2 . До дня виключення зі списків особового складу та по теперішній час відповідач не провів з позивачем належного розрахунку. В період з 11.07.2022 року по 18.04.2024 року відповідач застосовував пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» при нарахуванні та виплаті позивачу грошового забезпечення (щомісячного грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення за 2022-2024 роки) в редакції, яка втратила чинність згідно постанови Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №826/6453/18.

Так, до позовної заяви, позивачем долучено клопотання про поновлення строку звернення до суду, в якому позивач просить суд: 1. Поновити строк звернення до суду за моєю позовною заявою до військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії. 2. Відкрити провадження по справі та розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Аргументи клопотання про поновлення строку звернення до адміністративного суду зводяться до посилань усталеної практики Верховного Суду, ст. 233 КЗпП України та на судову практику Європейського суду з прав людини. Позивач вказує, що станом на день виключення зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 не отримував письмового повідомлення від відповідача про суми, нараховані та виплачені при звільненні відповідно до приписів статті 116 та 233 КЗпП України, відтак відлік строку для звернення до суду з позовом у цій справі не починався. До того ж, відповідачем при звільненні з військової служби із позивачем не було проведено остаточного розрахунку, та не надано відповідних розрахунків.

За відомостями з витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.04.2026 року зазначена вище справа розподілена та 15.04.2026 року передана судді Пруднику С.В.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.04.2026 року визнано неповажними підстави пропуску строку звернення до адміністративного суду ОСОБА_1 із даною позовною заявою. Позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії залишено без руху. Позивачу було надано строк для усунення недоліків позовної заяви протягом 10 (десяти) робочих днів, з моменту отримання копії даної ухвали, шляхом надання до суду: доказів, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги; вмотивованої заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду із позовною заявою, вказавши обґрунтовані підстави для поновлення такого строку, якщо вони є, та надати суду докази поважності причин його пропуску з 19.07.2024 року по 11.04.2026 року в частині позовних вимог з 19.07.2022 року по 18.04.2024 року.

Копія ухвали від 17.04.2026 року направлялася позивачу за адресою вказаною у позовній заяві поштовим відправленням. Однак, 07.05.2026 року на адресу суду повернулося поштове відправлення з відміткою на конверті “за закінченням терміну зберігання”.

Разом з цим, оскільки у визначений судом п`ятиденний строк вимоги ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.04.2026 року залишилися не виконаними, ухвалою суду від 18.05.2026 року продовжено ОСОБА_1 строк для усунення недоліків позовної заяви у справі №160/9305/26 на 5 (п`ять) робочих днів з дня отримання ухвали. Повторно направлено ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.04.2026 року про залишення без руху.

Копії ухвал суду від 17.04.2026 року та від 19.05.2026 року направлялася позивачу за адресою вказаною у позовній заяві поштовим відправленням. Однак, 04.06.2026 року на адресу суду повернулося поштове відправлення з відміткою на конверті “за закінченням терміну зберігання”.

15.06.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду відкрито провадження в адміністративній справі, призначено розгляд за правилами спрощеного провадження без виклику учасників справи. Судом вказано, що правова оцінка про дотримання позивачем строку звернення до адміністративного суду буде надана судом під час прийняття судового рішення у даній справі. Витребувано у військової частини НОМЕР_1 : докази ознайомлення ОСОБА_1 із грошовим атестатом при виключення із списків особового складу; довідки про грошове забезпечення ОСОБА_1 за період з 11.07.2022 року по 18.04.2024 року. Судом зобов`язано витребувані судом докази подати до Дніпропетровського окружного адміністративного суду (також шляхом направлення на електронну адресу Дніпропетровського окружного адміністративного суду (inbox@adm.dp.court.gov.ua; inboxdoas@adm.dp.court.gov.ua) ) у строк до 09.07.2026 року. Судом попереджено військову частину НОМЕР_1 про можливість застосування судом заходів процесуального примусу, зокрема накладення штрафу та винесення окремої ухвали у разі невиконання вимог даної ухвали суду.

29.06.2026 року від військової частини НОМЕР_1 до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог у повному обсязі. В обґрунтування своєї позиції відповідач зазначив, що нарахування та виплата позивачу грошового забезпечення у період проходження військової служби здійснювалися відповідно до чинних на той час нормативно-правових актів, а тому підстави для проведення перерахунку та доплати грошового забезпечення відсутні. Зокрема, військова частина НОМЕР_1 вказала на правомірність застосування при визначенні розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01 січня 2018 року. На думку відповідача, Постанова Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 та наказ Міністерства оборони України від 07.06.2018 року №260 передбачають відповідну методику розрахунку грошового забезпечення, а застосування прожиткового мінімуму 2018 року не суперечить чинному законодавству. При цьому відповідач послався на постанови Верховного Суду у справах №440/6017/21 від 02.08.2022 року та №120/5264/22 від 04.04.2023 року, зазначивши, що висновки, викладені у вказаних судових рішеннях, на його думку, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин у повному обсязі, оскільки стосувалися інших обставин. Також відповідач зазначив, що Закони України про Державний бюджет України на відповідні роки визначають розміри прожиткового мінімуму, однак, на його переконання, не встановлюють обов`язку військової частини змінювати розрахункову величину, визначену Постановою №704, у зв`язку зі зміною розміру прожиткового мінімуму. Військова частина НОМЕР_1 вважає, що всі складові грошового забезпечення позивача, у тому числі надбавка за вислугу років, надбавка за особливості проходження військової служби, інші додаткові види грошового забезпечення та премії, були нараховані та виплачені належним чином, відповідно до посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених із застосуванням прожиткового мінімуму станом на 01 січня 2018 року. З огляду на це відповідач дійшов висновку про відсутність протиправної бездіяльності з його боку, вважає проведений розрахунок грошового забезпечення правильним та заперечує необхідність проведення його перерахунку за період з 11.07.2022 року по 18.04.2024 року. На підставі викладеного військова частина НОМЕР_1 просила суд відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Справа розглянута в межах строку розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження, встановленого статтею 258 Кодексу адміністративного судочинства України - в межах шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Вивчивши та дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з`ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що позивач, ОСОБА_1 , у період з 11.07.2022 року по 18.04.2024 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .

У період проходження військової служби позивач перебував на всіх видах забезпечення у військовій частині НОМЕР_1 , у тому числі на грошовому забезпеченні, та отримував грошове забезпечення за займаною військовою посадою і присвоєним військовим званням.

Відповідно до наявної в матеріалах справи картки особового рахунку військовослужбовця за 2022 рік, позивача з 11.07.2022 року було зараховано на грошове забезпечення військової частини НОМЕР_1 . З матеріалів справи також убачається, що при нарахуванні позивачу грошового забезпечення відповідач виходив із розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених із застосуванням відповідної розрахункової величини.

Позивач вважає, що у спірний період відповідач неправильно визначав розмір посадового окладу та окладу за військовим званням, застосовуючи при їх обчисленні прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений станом на 01.01.2018 року, у той час як, на думку позивача, відповідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» такі складові грошового забезпечення у 2022, 2023 та 2024 роках мали визначатися із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року.

У зв`язку з цим позивач просить визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати йому належного розміру грошового забезпечення за період з 11.07.2022 року по 18.04.2024 року та зобов`язати відповідача провести відповідний перерахунок і виплату з урахуванням раніше виплачених сум.

При цьому з огляду на те, що посадовий оклад та оклад за військовим званням є базовими складовими грошового забезпечення військовослужбовця, правильність визначення їх розміру безпосередньо впливає на розмір інших складових грошового забезпечення, які обчислюються у процентному співвідношенні до таких окладів, а також на розмір одноразових виплат, обчислення яких здійснюється виходячи з місячного грошового забезпечення.

Відповідач, заперечуючи проти позову, зазначив, що нарахування та виплата грошового забезпечення позивачу здійснювалися відповідно до чинного законодавства із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2018 року, та вважає відсутніми підстави для проведення перерахунку.

Таким чином, предметом судового розгляду у цій справі є правомірність визначення відповідачем розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням позивача у період з 11.07.2022 року по 18.04.2024 року, а також правильність визначення залежних від зазначених складових інших видів грошового забезпечення та одноразових виплат.

Вважаючи бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення, що відповідають умовам військової служби, стимулюють закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Частиною четвертою статті 9 зазначеного Закону передбачено, що грошове забезпечення військовослужбовців виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань кваліфікованим особовим складом, враховувати характер та умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Таким чином, право військовослужбовця на належне грошове забезпечення є гарантованим державою та не може залежати від довільного визначення відповідним військовим органом способу обчислення його складових.

Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що позивач, ОСОБА_1 , проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 у період з 11.07.2022 року по 18.04.2024 року, що підтверджується відповідними наказами про зарахування та виключення зі списків особового складу.

У зазначений період позивач перебував на фінансовому забезпеченні військової частини НОМЕР_1 та отримував грошове забезпечення.

З матеріалів справи, зокрема з наданих відповідачем карток особового рахунку військовослужбовця за 2022, 2023 та 2024 роки, а також грошового атестата, судом установлено, що розрахунок грошового забезпечення позивача здійснювався виходячи з посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2018 року.

Отже, фактичні обставини справи підтверджують доводи позивача про застосування відповідачем при обчисленні грошового забезпечення у спірний період розрахункової величини, яка не відповідала чинній редакції пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704.

При цьому суд відхиляє доводи відповідача про правомірність застосування прожиткового мінімуму станом на 01.01.2018 року.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» затверджено тарифну сітку розрядів і тарифних коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців, а також схеми тарифних коефіцієнтів за військовими званнями.

Первісною редакцією пункту 4 постанови №704 було передбачено, що розміри посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт.

Водночас постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 року №103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» до постанови №704 були внесені зміни, внаслідок яких пункт 4 було викладено в редакції, яка передбачала використання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018 року.

Разом із тим постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 року у справі №826/6453/18 пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України №103, яким були внесені відповідні зміни до пункту 4 постанови №704, визнано протиправним та скасовано.

Правовим наслідком такого скасування є відновлення дії попередньої редакції пункту 4 постанови №704, відповідно до якої при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовими званнями має застосовуватися прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 01 січня відповідного календарного року.

Саме такого правового висновку послідовно дотримується Верховний Суд.

Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2025 року у справі №400/6254/24 прямо зазначено, що постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 року у справі №826/6453/18 скасовано зміни, внесені постановою №103 до пункту 4 постанови №704, унаслідок чого відновлено редакцію пункту 4 постанови №704, за якою для визначення посадового окладу та окладу за військовим званням застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 01 січня календарного року.

Аналогічний висновок Верховний Суд висловлював і раніше, зокрема у постанові від 19.10.2022 року у справі №400/6214/21, зазначивши необхідність застосування з 29.01.2020 року положень пункту 4 постанови №704 у редакції, яка діяла до внесення змін постановою №103.

Отже, посилання відповідача на те, що прожитковий мінімум 2018 року є належною розрахунковою величиною протягом усього періоду проходження позивачем військової служби, є безпідставним.

При цьому суд звертає увагу, що чинність постанови №704 сама по собі не означає чинності всіх редакцій її положень, які були змінені та в подальшому скасовані у встановленому законом порядку.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, однак до правовідносин застосовується нормативно-правовий акт, чинний на момент виникнення та існування відповідних правовідносин.

Тому у спірному періоді з 11.07.2022 року по 18.04.2024 року відповідач був зобов`язаний застосовувати чинну редакцію пункту 4 постанови №704, а саме визначати посадовий оклад та оклад за військовим званням шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт.

У 2022 році розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2022 року становив 2481 грн, у 2023 році - 2684 грн, у 2024 році - 3028 грн.

Таким чином, при нарахуванні позивачу грошового забезпечення:

з 11.07.2022 року по 31.12.2022 року мав застосовуватися прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі 2481 грн;

з 01.01.2023 року по 31.12.2023 року - у розмірі 2684 грн;

з 01.01.2024 року по 18.04.2024 року - у розмірі 3028 грн.

Застосування відповідачем у зазначений період величини 1762 грн, встановленої станом на 01.01.2018 року, призвело до заниження посадового окладу та окладу за військовим званням позивача, а відтак і до заниження інших складових грошового забезпечення, розмір яких визначається у процентному або кратному відношенні до таких окладів.

Суд також враховує, що відповідно до пункту 2 розділу І наказу Міністерства оборони України від 07.06.2018 року №260 «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам» грошове забезпечення військовослужбовців включає щомісячні основні, щомісячні додаткові та одноразові додаткові види грошового забезпечення.

До щомісячних основних видів належать, зокрема, посадовий оклад, оклад за військовим званням та надбавка за вислугу років.

Розмір надбавки за вислугу років визначається у процентному відношенні до посадового окладу та окладу за військовим званням. Так само розміри низки інших додаткових видів грошового забезпечення безпосередньо залежать від розміру посадового окладу, окладу за військовим званням та надбавки за вислугу років.

Отже, неправильне визначення посадового окладу та окладу за військовим званням автоматично вплинуло на розмір інших складових грошового забезпечення позивача.

За таких обставин відповідач не мав правових підстав здійснювати нарахування грошового забезпечення позивача за спірний період виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2018 року.

Посилання відповідача на те, що застосування прожиткового мінімуму 2018 року відповідає постанові №704 та наказу №260, суд відхиляє, оскільки такі доводи ґрунтуються на застосуванні положення пункту 4 постанови №704 у редакції, яка втратила чинність унаслідок її скасування в судовому порядку.

При цьому сам відповідач наданими суду картками особового рахунку та грошовим атестатом підтвердив фактичні розміри проведених позивачу нарахувань, а тому доводи про відсутність доказів порушення прав позивача спростовуються матеріалами справи.

Щодо грошової допомоги для оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.

Судом встановлено, що у спірний період позивачу також здійснювалися виплати грошової допомоги для оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.

Відповідно до пункту 1 розділу ХХІ Порядку №260 військовослужбовцям, які набули право на щорічну основну відпустку, один раз на рік виплачується грошова допомога для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення.

Відповідно до пункту 1 розділу ХХІІІ Порядку №260 військовослужбовцям один раз на рік може надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує місячного грошового забезпечення, у межах наявного фонду грошового забезпечення.

Отже, розмір зазначених виплат безпосередньо пов`язаний із розміром місячного грошового забезпечення військовослужбовця.

Якщо місячне грошове забезпечення було визначено неправильно внаслідок застосування неправильної розрахункової величини для визначення посадового окладу та окладу за військовим званням, то відповідно неправильним є і розмір виплат, обчислених на основі такого грошового забезпечення.

Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 21.03.2025 року у справі №460/21394/23, предметом якої, зокрема, був перерахунок грошового забезпечення військовослужбовця та грошової допомоги на оздоровлення і матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань з урахуванням відповідного прожиткового мінімуму.

Відтак позивач має право на перерахунок не лише посадового окладу та окладу за військовим званням, а й тих складових грошового забезпечення, розмір яких визначався виходячи з відповідних окладів.

Разом з тим суд зазначає, що перерахунок має бути здійснений з урахуванням фактичного права позивача на відповідні виплати у кожному конкретному році та з урахуванням фактично виплачених сум.

Щодо грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44 затверджено Порядок виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу.

Зазначена компенсація має похідний характер від сум грошового забезпечення та виплачується у встановленому законодавством порядку для компенсації утриманого податку з доходів фізичних осіб.

Тому у разі встановлення за результатами перерахунку додаткової суми грошового забезпечення відповідач повинен здійснити повний розрахунок усіх передбачених законодавством складових такого забезпечення, у тому числі визначити належну суму компенсації податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірі, передбачених постановою №44.

Щодо способу захисту порушеного права

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суд перевіряє, чи прийняті вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, добросовісно, розсудливо, пропорційно та своєчасно.

Частиною четвертою статті 245 КАС України передбачено, що у разі, якщо суд встановлює протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, він може зобов`язати відповідача вчинити певні дії з метою відновлення порушених прав позивача.

У цій справі встановлено, що відповідач здійснював нарахування грошового забезпечення позивача із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2018 року, тоді як у спірний період підлягав застосуванню прожитковий мінімум, встановлений законом на 01 січня відповідного календарного року.

Таким чином, дії відповідача щодо нарахування та виплати позивачу грошового забезпечення у період з 11.07.2022 року по 18.04.2024 року із застосуванням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2018 року, є протиправними.

Водночас для повного та ефективного відновлення порушеного права позивача відповідача необхідно зобов`язати здійснити перерахунок та виплату належного грошового забезпечення за спірний період із застосуванням відповідного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня кожного календарного року, а саме за 2022, 2023 та 2024 роки, з урахуванням раніше виплачених сум.

Такий спосіб захисту відповідає характеру встановленого порушення та забезпечує реальне відновлення майнового права позивача.

При цьому суд не вважає за необхідне визначати конкретну суму доплати безпосередньо у резолютивній частині рішення, оскільки її розмір залежить від детального розрахунку всіх складових грошового забезпечення позивача, фактично виплачених сум, періодів проходження служби, встановлених надбавок, доплат, премій та інших складових.

Саме відповідач як орган, який здійснює фінансове забезпечення військовослужбовця та має у своєму розпорядженні первинні бухгалтерські документи, володіє необхідними даними для проведення такого розрахунку.

Отже, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню в частині визнання протиправними дій військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати грошового забезпечення за період з 11.07.2022 року по 18.04.2024 року із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2018 року та зобов`язання відповідача провести перерахунок і виплату належних сум грошового забезпечення за вказаний період із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року, з урахуванням раніше виплачених сум.

Також підлягають перерахунку ті виплати, які безпосередньо залежать від розміру посадового окладу, окладу за військовим званням та інших складових грошового забезпечення, зокрема грошова допомога для оздоровлення та матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань - у разі встановлення факту їх виплати позивачу у відповідному періоді.

Доводи відповідача про те, що перерахунок не потребується, суд відхиляє як такі, що ґрунтуються на неправильному застосуванні положень пункту 4 постанови №704 та не враховують правові наслідки скасування змін, внесених постановою №103.

Таким чином, з урахуванням встановлених судом обставин, положень Конституції України, Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постанови Кабінету Міністрів України №704, наказу Міністерства оборони України №260 та наведеної практики Верховного Суду, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог та наявність правових підстав для їх задоволення.

Щодо строку звернення до суду.

Відповідно до частини першої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

За загальним правилом, визначеним частиною другою статті 122 КАС України, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Разом із тим, спірні правовідносини виникли з приводу правильності нарахування та виплати позивачу грошового забезпечення під час проходження ним військової служби, а тому при вирішенні питання щодо строку звернення до суду підлягають врахуванню також положення статті 233 Кодексу законів про працю України, яка поширюється, зокрема, на спори щодо виплати грошового забезпечення осіб, які проходять публічну службу.

Верховний Суд у постанові від 21 березня 2025 року у справі №460/21394/23, розглядаючи аналогічний спір щодо перерахунку грошового забезпечення військовослужбовця, сформував правову позицію щодо застосування статті 233 КЗпП України та визначення моменту початку перебігу строку звернення до суду. Судова палата зазначила, що для правовідносин після 19 липня 2022 року застосовується тримісячний строк, передбачений частиною другою статті 233 КЗпП України, перебіг якого пов`язується з моментом одержання особою письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні. При цьому суд звернув увагу на необхідність встановлення моменту, коли особа набула достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених їй сум.

Водночас Верховний Суд у своїй актуальній практиці наголошує, що грошовий атестат за своєю правовою природою є документом про остаточний розрахунок із військовослужбовцем та може вважатися письмовим повідомленням про суми, нараховані та виплачені при звільненні. Саме з моментом його отримання за загальним правилом пов`язується початок перебігу тримісячного строку, встановленого частиною другою статті 233 КЗпП України. Такий висновок викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25 червня 2026 року у справі №520/25416/25 та від 2 липня 2026 року у справі №240/19671/25.

Разом із тим, наведені правові висновки Верховного Суду не звільняють суд від обов`язку встановити сам факт отримання позивачем відповідного документа та дату такого отримання, оскільки саме ця обставина має істотне значення для визначення початку перебігу строку звернення до суду.

Як убачається з матеріалів цієї адміністративної справи, ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 червня 2026 року у відповідача було витребувано, зокрема, докази ознайомлення ОСОБА_1 з грошовим атестатом при виключенні його зі списків особового складу, а також довідки про його грошове забезпечення за період з 11 липня 2022 року по 18 квітня 2024 року.

Таким чином, саме по собі подання відповідачем до суду грошового атестата не є безумовним доказом того, що позивач фактично отримав цей документ, був із ним ознайомлений та мав можливість встановити зміст проведеного з ним остаточного розрахунку.

Судом установлено, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів вручення позивачу грошового атестата, його ознайомлення з таким документом або отримання ним іншого письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні, із зазначенням дати такого отримання.

За таких обставин суд не може виходити лише з дати складення грошового атестата або дати його подання відповідачем до суду як із дати, з якої позивач повинен був дізнатися про порушення свого права.

Більше того, предметом спору є не невиплата позивачу грошового забезпечення як такого, а правильність визначення його розміру, зокрема правильність застосування розрахункової величини при визначенні посадового окладу та окладу за військовим званням, що, у свою чергу, вплинуло на розмір інших складових грошового забезпечення.

При цьому для перевірки правильності проведених відповідачем нарахувань необхідно встановити не лише загальні суми отриманого грошового забезпечення, а й нормативну та розрахункову основу їх визначення, зокрема розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який був застосований при обчисленні посадового окладу та окладу за військовим званням, відповідні тарифні коефіцієнти, а також похідні від цих величин складові грошового забезпечення.

Матеріалами справи підтверджується, що лише в ході судового розгляду відповідачем були надані суду картки особового рахунку військовослужбовця за 2022, 2023 та 2024 роки, грошовий атестат та інші документи, на підставі яких можливо встановити фактичний порядок проведення нарахувань.

Водночас сам грошовий атестат не містить усіх відомостей, необхідних для встановлення правомірності застосованої відповідачем методики обчислення грошового забезпечення за весь спірний період. Однак ця обставина, з огляду на актуальну практику Верховного Суду, сама по собі не означає автоматичного перенесення початку перебігу строку на дату отримання додаткової інформації.

Разом із тим у цій справі визначальним є те, що відповідачем не доведено належними доказами саме факт та дату вручення позивачу грошового атестата, а отже не встановлено події, з якою закон пов`язує початок перебігу тримісячного строку звернення до суду.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Частиною другою цієї статті встановлено, що в адміністративних справах щодо протиправності рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, саме на військову частину НОМЕР_1 покладається обов`язок довести обставини, на які вона посилається як на підставу заперечень проти позову, у тому числі обставини щодо належного повідомлення позивача про проведений з ним остаточний розрахунок.

Наданий відповідачем грошовий атестат без доказів його вручення позивачу не може бути достатньою підставою для висновку про те, що позивач у конкретно визначену дату набув достовірної та документально підтвердженої інформації про проведений з ним розрахунок.

Суд також враховує, що позивач звернувся до суду з вимогами, які стосуються періоду з 11 липня 2022 року по 18 квітня 2024 року, тобто спірні правовідносини мали триваючий характер та охоплювали весь період проходження військової служби до моменту виключення позивача зі списків особового складу.

При цьому період до 19 липня 2022 року регулюється положеннями частини другої статті 233 КЗпП України у редакції, чинній до набрання чинності Законом України від 1 липня 2022 року №2352-IX, відповідно до якої працівник мав право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Верховний Суд прямо зазначив про необхідність розмежування правового регулювання періодів до та після 19 липня 2022 року.

Відтак вимоги позивача щодо виплат за період з 11 липня 2022 року по 18 липня 2022 року не можуть бути обмежені строком звернення до суду, оскільки на момент виникнення відповідних правовідносин діяла попередня редакція частини другої статті 233 КЗпП України.

Щодо вимог за період після 19 липня 2022 року суд виходить із того, що застосування тримісячного строку можливе лише за умови встановлення дати одержання позивачем письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

У цій справі така дата належними доказами не встановлена.

За таких обставин суд дійшов висновку, що твердження відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду не знайшло свого підтвердження належними та допустимими доказами.

Крім того, суд враховує, що відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити такий строк, якщо визнає причини його пропуску поважними.

Вирішуючи питання щодо поновлення строку звернення до суду, суд виходить із того, що процесуальний строк не може застосовуватися механічно та відриватися від фактичних обставин справи. При цьому поважність причин пропуску строку має оцінюватися з урахуванням того, чи мав позивач реальну та об`єктивну можливість своєчасно встановити факт порушення свого права та звернутися за його судовим захистом.

У цьому випадку позивач не мав у своєму розпорядженні документально підтвердженої інформації, яка б давала йому можливість достовірно встановити, який саме розмір прожиткового мінімуму був застосований відповідачем при визначенні посадового окладу та окладу за військовим званням за 2022-2024 роки, а також яким чином зазначений показник вплинув на інші складові грошового забезпечення.

Сам факт отримання грошового забезпечення не свідчить про те, що військовослужбовець автоматично мав можливість перевірити правильність його обчислення, оскільки визначення розміру грошового забезпечення залежить від складної системи нормативного регулювання, тарифних коефіцієнтів, розмірів посадового окладу, окладу за військовим званням та похідних від них виплат.

При цьому суд бере до уваги й те, що відповідач не довів належного виконання свого обов`язку щодо повідомлення позивача про проведені нарахування у спосіб та формі, які дозволяли б останньому своєчасно встановити можливе порушення його права.

З огляду на викладене суд вважає, що у конкретних обставинах цієї справи позивач мав об`єктивні підстави для того, щоб не усвідомлювати порушення свого права у повному обсязі до отримання документів та інформації, необхідних для перевірки правильності нарахування грошового забезпечення.

Водночас суд звертає увагу, що Верховний Суд у постанові від 25 червня 2026 року у справі №520/25416/25 наголосив на необхідності дотримання особою розумного строку для вчинення юридично значущих дій після отримання грошового атестата та відхилив підхід, за якого отримання додаткової інформації автоматично породжує новий тримісячний строк.

Однак наведений висновок не може бути механічно застосований до цієї справи, оскільки в ній, на відміну від справ, у яких Верховним Судом було достеменно встановлено дату отримання військовослужбовцем грошового атестата, відповідач не надав доказів ознайомлення ОСОБА_1 з таким документом, хоча саме такі докази були витребувані судом.

Таким чином, суд не встановив обставини, яка відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України є визначальною для початку перебігу строку звернення до суду.

За таких обставин суд вважає, що відсутні достатні правові підстави для залишення позовної заяви без розгляду у зв`язку з пропуском строку звернення до адміністративного суду.

Разом із тим, з метою забезпечення права позивача на ефективний судовий захист та враховуючи характер спірних правовідносин, суд вважає поважними наведені позивачем причини звернення до суду поза межами загального строку та, у разі необхідності його застосування, вважає за необхідне поновити строк звернення до суду.

Такий підхід відповідає принципу доступу до правосуддя та завданню адміністративного судочинства щодо ефективного захисту прав, свобод та інтересів особи від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

При цьому суд враховує практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої право доступу до суду має бути не теоретичним чи ілюзорним, а практичним та ефективним. Обмеження права на доступ до суду допустимі лише за умови, що вони переслідують легітимну мету, є пропорційними та не обмежують саму сутність цього права.

Отже, з урахуванням сукупності встановлених у справі обставин, відсутності належних доказів вручення позивачу грошового атестата, ненадання відповідачем документів, які б підтверджували дату повідомлення позивача про проведений остаточний розрахунок, характеру спірних правовідносин та необхідності забезпечення ефективного судового захисту, суд доходить висновку про відсутність підстав для застосування наслідків пропуску строку звернення до суду.

Таким чином, клопотання позивача про поновлення строку звернення до адміністративного суду підлягає задоволенню, а пропущений строк звернення до суду - поновленню.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та № 71378/10) від 26.06.2014 Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).

Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п. 53 рішення у справі «Ковач проти України», п. 59 рішення у справі «Мельниченко проти України», п. 50 рішення у справі «Чуйкіна проти України» тощо).

Це означає, що суд має оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними та людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Суди повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05).

Тож, залишаючи без оцінки окремі аргументи учасників справи, суд виходить з того, що такі обставини лише опосередковано стосуються суті і природи спору, а їх оцінка не має вирішального значення для його правильного вирішення.

Зазначене вище в сукупності свідчить про обґрунтованість доводів позивача про наявність правових підстав для задоволення заявлених вимог.

Беручи до уваги зазначене суд вважає, що відповідачем, за час розгляду справи, на виконання вимог частини 2 статті 77 КАС України, не було доведено правомірності прийнятого ним оскаржуваного рішення.

Відповідно до статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що відповідачем, всупереч вимогам КАС України, не доведено правомірності своїх дій, в той час як позивачем позовні вимоги підтверджені належними та допустимими доказами, а тому заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, то підстави для застосування положень статті 139 КАС України у суду відсутні.

Керуючись ст. ст. 2, 77, 78, 139, 242-243, 245-246, 258, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Визнати поважними причини пропуску строку звернення до суду та поновити ОСОБА_1 строк звернення до суду із позовною заявою.

Позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 за період з 11.07.2022 року по 18.04.2024 року грошового забезпечення, яке складається з посадового окладу, окладу за військовим званням, процентної надбавки за вислугу років, та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, надбавок, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованого шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022 року, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023 року, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» станом на 01.01.2024 року згідно з пунктом 4 Постанови КМУ від 30.08.2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового та начальницького складу, затвердженого Постановою КМУ № 44 від 15.01.2004 року.

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 за період з 11.07.2022 року по 18.04.2024 року грошового забезпечення, яке складається з посадового окладу. окладу за військовим званням, процентної надбавки за вислугу років, та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, надбавок, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованого шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022 року, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023 року, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» станом на 01.01.2024 року, згідно з пунктом 4 Постанови КМУ від 30.08.2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення. грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового та начальницького складу, затвердженого Постановою КМУ № 44 від 15.01.2004 року.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С. В. Прудник