Рішення від 25 лютого 2026 р. у справі №757/25376/21-ц — Печерський районний суд міста Києва

печерський районний суд міста києва

Справа № 757/25376/21-ц

пр. 2-1545/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2026 року Печерський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді - Вовк С.В.,

при секретарі - Ємець Д.О.,

розглянувши цивільну справу № 757/25376/21-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю, -

В С Т А Н О В И В :

Позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. В обґрунтування своїх позовних вимог вказала, що ОСОБА_1 є громадянкою Узбекистану, а ОСОБА_2 - громадянином США.

Із 31 січня 2012 року ОСОБА_1 перебувала у шлюбі з ОСОБА_2 , який укладений державним управлінням РАЦС Міністерства внутрішніх справ і муніципалітетів Ліванської Республіки, що підтверджується відповідним свідоцтвом про шлюб.

Від цього шлюбу Сторони мають трьох спільних дітей, а також спільно виховували доньку ОСОБА_1 від першого шлюбу.

У Республіці Ліван Позивач і Відповідач перебували лише два тижні, а державою, у якій сторони проживали разом найбільш тривалий час (з 2012 року), - є Україна.

29 серпня 2016 року сторони уклали договір № M23-3007/2014-4 відступлення майнових прав, який був підписаний ОСОБА_2 , за умовами якого після завершення забудовником будівництва виникають майнові права на об`єкт, а саме: на квартиру АДРЕСА_1 (за витягом з ЄДР номер будинку зазначений АДРЕСА_2 ).

Hа виконання умов Договору та встановленого у ньому графіку платежів Позивач і Відповідач разом внесли спільні грошові кошти на загальну суму 923 680,00 грн.

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 стало відомо, що право власності на спірну квартиру зареєстровано у серпні 2018 року за ОСОБА_2 .

Він зазначив себе єдиним і виключним інвестором об`єкта за договором від 29 серпня 2016 року № М23-3007/2014-4 відступлення майнових прав.

Крім цього, ОСОБА_2 має досить агресивний характер, що неодноразово призводило до грубого та жорстокого поводження відносно неї та дітей.

Указані обставини стали підставою також для звернення до суду з позовом про розірвання шлюбу.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 01 лютого 2024 року (справа № 757/12853/21-ц) позов задоволено. Шлюб, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 31.01.2012 року Державним управлінням РАЦС Міністерства внутрішніх справ і муніципалітетів Ліванської Республіки, укладений Шаріатським Судом у Баабді 31.01.2012 року, дозвіл від Шаріатського Судді у Баабді, № 37 від 31.01.2012 року, - розірвано. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Отже, оскільки спірна квартира була набута сторонами за час перебування y зареєстрованому шлюбі та за їх спільні кошти, вказане нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя на підставі статті 60 СК України, а тому таке підлягає поділу між ними шляхом визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . У зв`язку з цим, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню у повному обсязі.

Ухвалою судді Печерського районного суду м. Києва Волкова С. Я. від 03 червня 2021 року відкрито провадження у справі № 757/25376/21-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі.

01 липня 2021 року до Печерського районного суду м. Києва надійшла позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю.

В обґрунтування вищевказаної позовної заяви ОСОБА_2 вказував, що ІНФОРМАЦІЯ_1 громадянин Сполучених Штатів ОСОБА_3 , який є уродженцем Саудівської Аравії, та громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_1 отримали дозвіл у Ліванській Республіці від Шаріатського Судді у Баабдіна реєстрацію шлюбу за віросповіданням мусульман сунітів.

В Україні шлюб ОСОБА_4 та ОСОБА_1 не зареєстрований у встановленому законом порядку. Вказане підтверджується відповіддю Міністерства закордонних справ України № 07/06-2021-МЗС від 07.06.2021 року. Більше того, вищевказаний шлюб також і не легалізовано у відповідному державному органі.

Втім, після реєстрації шлюбу за законом Шаріату , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 почали проживати на території України. 1 2 29 серпня 2016 ОСОБА_2 було укладено договір № М23-3007/2014-4 відступлення майнових прав.

Згідно з цим договором, після завершення забудовником будівництва у ОСОБА_4 виникли майнові права на об`єкт, а саме: на квартиру АДРЕСА_1 . Тому ОСОБА_4 вніс грошові кошти в сумі 923 680, 00 грн. задля отримання прав на вищевказаний об`єкт нерухомості. Дане підтверджується свідоцтвом № С23-3007/2014-4 від 29 серпня 2016 про участь у фонді фінансування будівництва виду «АРИСТОКРАТ». В свою чергу, 22 серпня 2018 року ОСОБА_4 набув прав власності на квартиру АДРЕСА_1 . Дані обставини підтверджуються Інформаційною довідкою № 254268680 з державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Хоча й станом на дату набуття права власності ОСОБА_4 та ОСОБА_1 перебували у шлюбі, який укладено за законом Шаріату (не легалізовано та не зареєстровано на території України), однак, вищеописана покупка відбувалась за особисті кошти ОСОБА_6 .

Зазначене підтверджується такими доказами: копією договору дарування від 12 квітня 2012 року, укладеного між батьком позивача та ОСОБА_4 , а також копією довідки № 043/2012 від 20.12.2012 року, виданої банком «SGBL BANK» про перерахування на рахунок ОСОБА_7 грошових коштів у розмірі 90 000 доларів США. Так, 12 квітня 2012 року між ОСОБА_8 (який є батьком Відповідача) та ОСОБА_9 було укладено договір дарування (грошових коштів).

Згідно з умовами даного договору, батько Позивача надав йому 90 000 тисяч доларів США, які ОСОБА_10 повинен був використати виключно для придбання квартири на території України.

В свою чергу, як вбачається з довідки № 043/2012 від 20.12.2012 року, виданої банком «SGBL BANK», 20 грудня 2012 року ОСОБА_8 перерахував з власного банківського рахунку 90 000 доларів США для ОСОБА_11 в Банку Америки для покупки квартири в Україні. Даної суми грошових коштів було достатньо для покупки спірної нерухомості, оскільки на дату купівлі прав на квартиру курс гривні до долара становив 25, 44 грн за 1 долар США.

Тобто, станом на 29 серпня 2016 року (укладення угоди щодо фінансування будівництва) ОСОБА_2 володів 2 289 600 гривень, в той час як право на спірну нерухомість було придбано за 923 680 гривень.

З вищенаведеного вбачається, що квартира АДРЕСА_3 (у подальшому перейменована у АДРЕСА_2 ) була придбана за особисті кошти ОСОБА_10 , які були подаровані йому батьком для конкретної цілі - покупки квартири в Україні.

Ухвалою судді Печерського районного суду м. Києва Матійчук Г.О. від 19 липня 2021 року відкрито провадження у справі № 757/35047/21-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі.

Ухвалою судді Печерського районного суду м. Києва Матійчук Г.О. від 01 листопада 2021 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю (справа № 757/35047/21-ц, пр. 2-11419/21) та позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя (справа № 757/25376/21-ц, пр.2-10356/21) - об`єднано в одне провадження, присвоївши справі номер № 757/25376/21-ц, пр.2-10356/21.

Згідно з Розпорядженням керівника апарату Печерського районного суду м. Києва Ліннік Н. В. № 435 від 12 листопада 2021 року справу № 757/25376/21-ц призначено до проведення повторного автоматизованого розподілу справи.

12 листопада 2021 року визначено суддю згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями та передано справу для розгляду судді Печерського районного суду м. Києва Вовк С.В.

Ухвалою судді від 16 листопада 2021 року прийнято до провадження цивільну справу.

Ухвалою суду від 26 лютого 2025 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Представник позивача за первісним позовом в судове засідання не з`явилась, про розгляд справи повідомлялась належним чином, до суду направила заяву про розгляд справи у її відсутність, позовні вимоги підтримала та просила задовольнити.

Відповідач за первісним позовом та його представник в судове засідання не з`явились, про розгляд справи повідомлялись належним чином, причини неявки суду не повідомили.

Суд, враховуючи заяви представників учасників справи, прийшов до висновку про можливість закінчити справу слуханням у їх відсутність, що узгоджується з ч. 3 ст. 211 ЦПК України.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Судом встановлено, що з 31.12.2012 року по 01 лютого 2024 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі.

29 серпня 2016 року ОСОБА_2 уклав договір № M23-3007/2014-4 відступлення майнових прав, за умовами якого після завершення забудовником будівництва виникають майнові права на об`єкт, а саме: на квартиру АДРЕСА_1 (за витягом з ЄДР номер будинку зазначений АДРЕСА_2 ).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру праві власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна квартира АДРЕСА_1 , зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2 22 серпня 2018 року.

Відповідно до положень статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку.

Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325цс18. Підстав відступити від зазначених висновків не встановлено.

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Разом із цим, частиною шостою статті 57 СК України передбачено, що суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

При вирішенні питання про правовий режим майна подружжя з`ясуванню підлягають як підстави й час набуття такого майна, так і обставини, що свідчать про окреме проживання подружжя у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу.

Положення цієї норми стосуються випадків, коли дружина та чоловік спільно не проживають, але без встановлення режиму окремого проживання, передбаченого статтею 119 СК України.

Законодавець розмежовує правовий режим майна, набутого дружиною, чоловіком після встановлення судом режиму сепарації (стаття 119 СК України), і майна, набутого за обставин, визначених у частині шостій статті 57 СК України.

На майно, набуте дружиною, чоловіком у період шлюбу, але за час окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя.

Тому у разі виникнення спору щодо цього майна спростувати вказану презумпцію має та сторона, яка вважає це майно особистою приватною власністю.

Правові підстави для визнання майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка закріплені у статті 57 СК України, у пунктах 1-3 частини першої якої визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Як роз`яснює Постанова Верховного Суду від 3.10.2018 року у справі №755/1525/15-ц (провадження №61-24518св18) за загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя згідно ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують.

Аналогічні висновки зазначені і в Постановах Верховного Суду від 24.05.2023 року у справі №278/2482/21, провадження №61-12736св22; від 16.01.2023 року у справі №754/3132/16-ц, провадження №61-5956св22.

Як передбачає ч.3, ст.12; ч.1, ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Як зазначає п.п.1, п.24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.

Судом не приймаються доводи відповідача щодо набуття спірної квартири за особисті кошти, оскільки перерахування коштів його батьком в 2012 році ніяким чином не підтверджує використання саме цих коштів на купівлю квартири в 2016 році.

Як зазначає п.п.1, п.24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.

Частиною 1ст.69 СК України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Суб`єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

У відповідності до ч.ч. 1, 2ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Статтею 71 СК України встановлено, що майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

У відповідності до абзацу 1 п.22Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21 грудня 2007 р. №11сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися "обставинами, що мають істотне значення", якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Зі змісту п.п. 23, 24 вищезазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду України, вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Також п.30 цієї ж Постанови, передбачено рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч.1 ст.63, ч.1 ст.65 СК України.

При цьому, суд враховує правові позиції ВСУ з аналогічних спорів, в яких ВСУ роз`яснює, що у процесі розгляду спорів про поділ майна подружжя необхідно враховувати такі обставини: час придбання майна; кошти, за які таке майно було придбано (джерело придбання); мета придбання майна, яка дозволяє визначити правовий статус сумісної власності подружжя.

При цьому, суд підкреслює, що тільки у випадку, якщо придбання майна відповідало зазначеним критеріям, таке майно може бути визнане спільно нажитим і підлягає розподілу між подружжям на підставіст.60 СК України.

Отже, згідно приписів законодавства, яке застосовується до правовідносин між сторонами, а також враховуючи встановлені судом обставини, суд приходить до висновку, що оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 придбали спірне майно під час шлюбу, то вони є співвласниками квартири АДРЕСА_4 , а тому позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

При цьому, відповідачем не спростовано належними та допустимими доказами презумпцію спільності права власності сторін на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Посилання відповідача про те, що він придбав спірну квартиру за грошові кошти отримані від батька не підтверджуються, оскільки у банківському сертифікаті від 20 грудня 2012 року наданому останнім відсутні реквізити квартири на яку отримані вказані кошти, окрім того спірна квартира куплена через чотири роки після видачі вказаного сертефіката, а тому не приймається судом до уваги.

Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об`єктами спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Таким чином, розглянувши цивільну справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку щодо відмови в задоволенні зустрічного позову, у зв`язку з його недоведеністю та відповідно задоволення позовних вимог за первісним позовом щодо поділу майна подружжя.

Відповідно до положення ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно задоволеним вимогам.

Керуючись ст. ст. 9, 15, 16, 256, 257, 261, 355-358, 367, 368 ЦК України, ст.ст. 5, 12, 13, 76-89, 258, 259, 265, 268, 273 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя - задовольнити.

Поділити квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , що є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , визнавши:

- за ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 ) право власності на 1/2 квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , що набута ним у порядку поділу майна подружжя;

- за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_5 ) право власності на 1/2 квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , що набута нею у порядку поділу майна подружжя.

У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя С.В. Вовк