Постанова від 06 серпня 2026 р. у справі №372/6777/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження № 22-ц/824/10775/2026

Справа № 372/6777/25

П О С Т А Н О В А

Іменем України

07 серпня 2026 року

м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Кашперської Т.Ц. (суддя - доповідач), Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,

розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області, ухвалене у складі судді Сташків Т.Г. в м. Обухів 19 березня 2026 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,

в с т а н о в и в :

У листопаді 2025 року позивач ТОВ «Споживчий центр» звернувся до суду з даним позовом, просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь заборгованість за кредитним договором № 03.06.2025-100002297 від 03 червня 2025 року в розмірі 31000 грн., а також понесені витрати на сплату судового збору в розмірі 2422,40 грн.

Позов мотивував тим, що ТОВ «Споживчий центр» та ОСОБА_1 03 червня 2025 року уклали кредитний договір № 03.06.2025-100002297, за умовами якого позичальнику надано кредит на наступних умовах: сума кредиту 10000 грн., строк, на який надається кредит - 140 днів з дати його надання, дата повернення (виплати) кредиту - 20 жовтня 2025 року; процентна ставка - фіксована незмінна процентна ставка у розмірі 1 % за 1 день користування кредитом, яка застосовується протягом всього строку, на який надається кредит; комісія, пов`язана за наданням кредиту - 20 % від суми кредиту та дорівнює 2000 грн. ТОВ «Споживчий центр» виконав свої зобов`язання за договором в повному обсязі, оскільки кредитодавцем 03 червня 2025 року надано позичальнику кредит у розмірі 10000 грн. на строк, вказаний у заявці. В свою чергу, ОСОБА_1 свої зобов`язання за договором належним чином не виконує, у зв`язку з чим у нього станом на момент пред`явлення позову утворилась заборгованість у розмірі 31000 грн., що складається із заборгованості по тілу кредиту в розмірі 10000 грн., по процентам в розмірі 14000 грн., по комісії 2000 грн., по неустойці 5000 грн.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 19 березня 2026 року позов частково задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Споживчий центр» заборгованість за кредитним договором № 03.06.2025-100002297 від 03 червня 2025 року в розмірі 24000 грн., в решті позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Споживчий центр» судові витрати зі сплаті судового збору в сумі 2422,40 грн.

Відповідач ОСОБА_1 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність рішення, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просив змінити рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 березня 2026 року та ухвалити нову постанову, якою стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Споживчий центр» заборгованість за кредитним договором у розмірі 12940 грн. та пропорційний розмір судового збору, в решті позову відмовити.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, вказував, що у відзиві на позовну заяву ним зазначалося, що він дійсно погодився на отримання кредиту за спрощеною процедурою у сумі 10000 грн., проте жодних умов договору про надання грошових коштів у позику чи правил їх надання позивачем йому надано не було, він з ними не ознайомлювався та не підписував, відтак позивач вводить суд в оману щодо його згоди з умовами договору позики.

Повідомляв, що є особою з інвалідністю ІІ групи, не має доходу крім відповідних пенсійних виплат і разом з тим має потребу у систематичному дороговартісному лікуванні.

Звертав увагу на правові висновки Великої Палати Верховного Суду у п. 54 постанови від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування. Враховуючи ці правові висновки, позивач вправі був нараховувати договірні відсотки лише у період дії строку кредиту, тобто з 16 червня 2025 року по 16 липня 2025 року (30 днів). Починаючи з 17 липня 2025 року, позивач не вправі був нараховувати договірні відсотки, а надалі відносини між сторонами трансформуються з договірних в охоронні, де застосовуються положення ст. 625 ЦК України. З огляду на вищевикладене, з нього на користь позивача можливо стягнути відсотки за 30 днів, беручи до уваги розмір процентної ставки 0,98 %, вони складатимуть 2940 грн.

Посилався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року в справі № 902/417/18, якою передбачено можливість зменшення загального розміру відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов`язання, однак суд першої інстанції не врахував його клопотання про зменшення розміру процентів до 2940 грн., що було би справедливим у тій ситуації, коли відповідач опинився за відсутності власної вини та зважаючи на стан здоров`я.

Вважав, що суд також має врахувати правову позицію, викладену в рішенні Конституційного Суду України № 7-рп/2013 від 11 липня 2013 року про те, що наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми як неустойку змінює її дійсне правове призначення, оскільки неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не може лягати непомірним тягарем для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.

Зауважував, що позивач не надав суду доказів існування додатків до договору кредиту, а відтак це унеможливлювало повне розуміння умов договору, які йому не були чітко роз`яснені позикодавцем, проте суд першої інстанції сприйняв усе без жодних сумнівів та запитань.

Наводив зміст ч. 1 ст. 203 ЦК України, ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», правові висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, у якій зазначено, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил, тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору.

Враховуючи зазначене, а також з урахуванням судової практики Великої Палати Верховного Суду, умови кредитного договору про реальну річну процентну ставку в розмірі 7910,04 % є несправедливими в сенсі ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» та суперечать таким загальним засадам цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність, і аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18.

Вважав очевидною неспівмірність сум процентів за користування кредитними коштами. Встановлений розмір процентів перевищує розумну межу відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, є явно завищеним, не відповідає вимогам п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Наполягав на відсутності доказів підписання ним умов, договорів, правил, тарифів, що робить їх апріорі нікчемними, що ним також зазначалося у відзиві на позовну заяву. Позивач свавільно і на власний розсуд в однобічному порядку встановлює, змінює і нараховує незрозумілі плати і платежі, згоду на які він своїм підписом не підтверджував. У справі йде мова про якісь Правила без підтвердження існування на момент підписання ним заяви саме цієї редакції Правил, а не іншої.

З оскаржуваного рішення вбачається, що суд фактично довірився позивачу в частині здійснення розрахунків та сприйняв їх без здійснення контррозрахунків та аналізу правових підстав стягнення з відповідача суми заборгованості і просто задовольнив вимоги позивача.

Звертав увагу на відсутність в матеріалах справи доказів повідомлення його позивачем про наявність заборгованості, які варто вважати такими, що зроблені належним чином, лише у випадку, коли вони здійснені у письмовій формі та надіслані рекомендованим листом, кур`єром, телеграфом за зазначеними адресами сторін або вручені особисто під розписку про отримання. З обґрунтування позову є незрозумілим, чому позивач не надіслав претензії чи не спробував вирішити спір у позасудовому порядку.

Суд першої інстанції застосував п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України лише щодо неустойки, в той час як вказаний пункт необхідно було застосувати і до нарахованих відсотків, чого здійснено не було.

Також суд неправильно і непропорційно до задоволених вимог стягнув з відповідача судовий збір, хоча він звільнений від сплати судового збору як особа з інвалідністю ІІ групи.

Від позивача ТОВ «Споживчий центр» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, наводив власні спростування доводів апеляційної скарги.

Щодо формули денної процентної ставки, наводив зміст ст. 12, 9, 8 Закону України «Про споживче кредитування», ч. 1 ст. 534 ЦК України, зазначав, що положення паспорту споживчого кредиту стосовно формули обрахування денної процентної ставки, застосовуючи загальні витрати за споживчим кредитом, були додані у відповідності до вимог Закону України «Про споживче кредитування», мають інформаційно-орієнтовний характер та обраховуються на припущенні належного виконання зобов`язання позичальником.

Щодо процентів за кредитним договором, наводив зміст ст. 536, 1048, 526 ЦК України, правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17, Великої Палати Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16, зазначав, що таким чином, загальні витрати за споживчим кредитом є співмірними, враховуючи строк кредитування, і жодних нарахувань поза межами строку кредитування, зокрема у порядку, передбаченому ст. 625 ЦК України, позивачем не здійснювалось, а позовні вимоги не заявлялись.

Щодо заперечень відповідача проти законності розміру процентів, нарахованих відповідно до умов кредитного договору, зазначав, що Законом України «Про споживче кредитування» передбачено п. 5 ст. 8, що визначає максимальний розмір денної процентної ставки, який не може перевищувати 1 %, також Законом України «Про споживче кредитування» передбачено п. 17 Прикінцевих положень, який повністю спростовує доводи відповідача стосовно незаконності розміру процентної ставки.

Звертав увагу, що Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг» набув чинності 24 грудня 2023 року, отже, враховуючи дату укладення кредитного договору, денна процентна ставка, передбачена договором, є застосованою та законною.

Вказував, що жодним нормативно-правовим актом не встановлено обмеження щодо розміру суми нарахованих процентів. Норма, на яку посилається відповідач (ч. 3 ст. 21 Закону України «Про споживче кредитування») регулює виключно розмір неустойки (штраф, пеня) та інших платежів, що підлягають сплаті споживачем за порушення виконання його зобов`язань на підставі договору про споживчий кредит.

Посилаючись на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16, зазначав, що суд розділяє поняття «проценти за користування кредитом» та «проценти за прострочення зобов`язання», перші з яких не є заходом цивільно-правової відповідальності боржника, а лише можливістю правомірно не сплачувати кошти протягом певного часу. Слід визначити, що кредитним договором передбачено проценти за користування кредитом, які нараховуються протягом строку кредитування за договором, отже не є заходом цивільно-правової відповідальності у розумінні ЦК України, а тому посилання відповідача на ч. 3 ст. 21 Закону України «Про споживче кредитування» в даному випадку вважав некоректним.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Відповідно до ч. 3 ст. 369 ЦПК України з урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції може розглянути апеляційні скарги, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.

Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Разом із тим рішення суду першої інстанції даним вимогам закону в повній мірі не відповідає.

З матеріалів справи вбачається та судом встановлено, що 03 червня 2025 року ТОВ «Споживчий центр» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 03.06.2025-100002297, шляхом підписання відповідачем ОСОБА_1 03 червня 2025 року електронним підписом одноразовим ідентифікатором Е827 Заявки кредитного договору, Пропозиції про укладення кредитного договору (кредитної лінії) (оферта), Відповіді позичальника про прийняття пропозиції (акцепт) кредитного договору № 03.06.2025-100002297 (кредитної лінії), умовами якого визначено, що позичальнику надається кредит на наступних умовах: сума кредиту 10 000 грн.; строк, на який надається кредит 140 днів з дати його надання; дата повернення (виплати) кредиту 20 жовтня 2025 року (а. с. 16 - 22).

Відповідно до умов кредитного договору № 03.06.2025-100002297, процентна ставка - фіксована незмінна процентна ставка у розмірі 1% за 1 (один) день користування кредитом, яка застосовується протягом всього строку, на який надається кредит (надалі - "процентна ставка"). Розмір процентної ставки не може бути збільшено в односторонньому порядку. Денна процентна ставка - загальні витрати за споживчим кредитом за кожний день користування кредитом протягом всього строку, на який надається кредит, виражені у процентах від загального розміру виданого кредиту. Денна процентна ставка та її розрахунок: 0,87 % (денна процентна ставка) - (12227,39/10000)/140 х 100 %.

Орієнтовна реальна річна процентна ставка за кредитом становить 7910,04 %. Орієнтовна загальна вартість кредиту для споживача 22227,39 грн. Загальні витрати за споживчим кредитом 12227,39 грн. (а. с. 21).

Також 03 червня 2025 року ОСОБА_1 підписав паспорт споживчого кредиту за допомогою електронного підпису одноразовим ідентифікатором А827, де зазначені основні умови кредитування (а. с. 14 - 15).

Згідно інформації ТОВ «Універсальні платіжні рішення» № 1-1911 від 19 листопада 2025 року, відповідно до укладеного договору про переказ коштів № ФК-П-2024/01-2 від 01 квітня 2024 року було успішно перераховано кошти на платіжну картку клієнту: 03 червня 2025 року о 19:02:55 на суму 10000 грн., номер картки № НОМЕР_1 , номер транзакції в системі iPay.ua 761551731, призначення платежу: видача за договором кредиту № 03.06.2025-100002297 (а. с. 10).

Згідно із розрахунком про стан заборгованості за кредитним договором, що доданий до матеріалів справи, заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором № 03.06.2025-100002297 від 03 червня 2025 року складає: 10000 гривень основний борг; 14000 грн. проценти; 5000 грн. неустойка, разом 31000 грн. Проценти по кредиту нараховані в межах строку кредитування за період з 03 червня 2025 року по 20 жовтня 2025 року (а. с. 31).

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відмовляючи у позові в частині в задоволенні вимоги позивача про стягнення з відповідача комісії за надання кредиту в розмірі 2000 грн., суд першої інстанції виходив із того, що згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року в справі № 496/3134/19, вимоги кредитних договорів, які встановлюють щомісячну плату за послуги банку, які за законом повинні надаватись безоплатно (в даному випадку за надання та обслуговування кредиту) є нікчемними.

Також суд першої інстанції відмовив у стягненні з відповідача на користь позивача 5000,00 грн. неустойки, застосувавши пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.

Визначаючи межі апеляційного перегляду, апеляційний суд враховує, що ОСОБА_1 оскаржує рішення суду першої інстанції в цілому, разом із тим, аргументів проти висновків суду першої інстанції в частині відмови в позові його апеляційна скарга не містить, а навпаки, відповідач вважав такі висновки законними.

Частинами першою, третьою статті 509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

За змістом частини першої статті 615 ЦК України не припустима одностороння відмова від зобов`язання.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі (ч.1 ст. 1055 ЦК України).

Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцю таку ж суму грошових коштів (суму позики). Договір позики є укладеним з моменту передання грошей.

Згідно зі статтею 1049 цього Кодексу позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Положенням статті 3 Закону України № 675-VIII «Про електронну комерцію» (далі Закон) визначено, що електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

Відповідно до частини третьої статті 11 Закону електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (частина четверта статті 11 Закону).

Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею.

Згідно з частинами 12, 13 статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа. Електронні документи (повідомлення), пов`язані з електронним правочином, можуть бути подані як докази сторонами та іншими особами, які беруть участь у судовому розгляді справи.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 12 Закону України «Про електронну комерцію» якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом.

Згідно з приписами статті 12 Закону України «Про електронну комерцію», якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання, зокрема, електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Стаття 80 ЦПК України передбачає, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Отже, за змістом цих норм процесуального права сторона справи зобов`язана та має право довести обставини, на які вона посилається на підставі доказів, які вона надає самостійно або за допомогою суду.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом (ч. 2 ст. 13 ЦПК України).

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч. 3 ст. 13 ЦПК України).

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Аналізуючи у сукупності докази, які містяться в матеріалах справи, керуючись принципами змагальності та диспозитивності цивільного судочинства, суд першої інстанції визнав доведеним факт укладення договору № 03.06.2025-100002297 від 03 червня 2025 року між ТОВ «Споживчий центр» і ОСОБА_1 та факт отримання відповідачем кредитних коштів.

Апеляційний суд погоджується з такими висновками, з огляду на те, що на підтвердження цих обставин позивачем було надано разом із позовом паперові копії кредитного договору з відміткою про його підписання одноразовим ідентифікатором, інформацію ТОВ «Універсальні платіжні рішення» щодо успішного перерахування коштів на платіжну картку клієнта у розмірі 10000 грн. за договором кредиту № 03.06.2025-100002297, а у відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 пояснював, що дійсно погодився на отримання кредиту за спрощеною процедурою у сумі 10000 грн., і не заперечував факт отримання кредитних коштів.

Апеляційний суд критично оцінює доводи ОСОБА_1 у відзиві на позовну заяву та в апеляційній скарзі, що жодних умов договору про надання грошових коштів у позику чи правил їх надання позивачем йому надано не було, він з ними не ознайомлювався та не підписував, а жодні умови, договори, правила, тарифи, без підтвердження існування на момент підписання ним заяви саме цієї редакції правил, а не іншої, робить їх апріорі нікчемними.

Так, у позові ТОВ «Споживчий центр» не зазначає про підписання будь-яких умов, правил і тарифів, а всі істотні умови договору (сума кредит, строк користування, дата повернення кредиту, процентна ставка) погоджені сторонами безпосередньо в Заявці кредитного договору, Пропозиції про укладення кредитного договору (кредитної лінії) (оферта), Відповіді позичальника про прийняття пропозиції (акцепт) кредитного договору № 03.06.2025-100002297 (кредитної лінії), копії яких в паперовій формі долучено до матеріалів справи.

Для підписання кредитного договору ОСОБА_1 було використано електронний підпис одноразовим ідентифікатором відповідно до вимог частини 6 та 8 статті 11 і 12 Закону України «Про електронну комерцію», що свідчить про те, що сторони досягли усіх істотних умов та уклали кредитний договір.

Таким чином, вказаний договір підписано електронним підписом, використання якого неможливе без проходження попередньої реєстрації та отримання одноразового ідентифікатора, та без здійснення входу на веб-сайт за допомогою логіна особистого кабінету і пароля особистого кабінету.

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 14 червня 2022 року у справі №757/40395/20-ц, від 12 січня 2021 року у справі №524/5556/19, від 07 жовтня 2020 року у справі №127/33824/19, від 23 березня 2020 року у справі № 404/502/18.

У відповіді позичальника про прийняття пропозиції (акцепт) зазначено особисті дані ОСОБА_1 - реквізити паспортного документу, РНОКПП. Доказів на спростування відповідності анкетних даних ОСОБА_1 в зазначеному договорі матеріали справи не містять.

Доказів про те, що персональні дані відповідача (копія паспорта громадянина України, ідентифікаційний номер) були використані ТОВ «Споживчий центр» для укладення кредитного договору від його імені, ОСОБА_1 до суду не надано. До правоохоронних органів із відповідною заявою щодо вчинення відносно нього шахрайських дій відповідач не звертався, як і не оскаржував правомірність (дійсність) укладеного договору.

Посилання апеляційної скарги на правові висновки Великої Палати Верховного Суду у п. 54 постанови від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування, і доводи відповідача, що позивач вправі був нараховувати договірні відсотки лише у період дії строку кредиту, тобто з 16 червня 2025 року по 16 липня 2025 року (30 днів), є необґрунтованими, з огляду на те, що за умовами кредитного договору строк, на який надається кредит, складає 140 днів з дати його надання, і датою повернення (виплати) кредиту визначено 20 жовтня 2025 року.

Також апеляційний суд не погоджується з безпідставними доводами апеляційної скарги, що позивач не надав суду доказів існування додатків до договору кредиту, а відтак це унеможливлювало повне розуміння умов договору, які йому не були чітко роз`яснені позикодавцем.

Так, до позову долучено копію паспорта споживчого кредиту, підписану ОСОБА_1 одноразовим ідентифікатором, у якому в стандартизованій формі викладено інформацію, яка надається споживачу до укладення договору про споживчий кредит. Своїм підписом ОСОБА_1 підтвердив отримання та ознайомлення з інформацією про умови кредитування та орієнтовну загальну вартість кредиту, надані виходячи з обраних ним умов кредитування, підтвердив отримання ним всіх пояснень, необхідних для забезпечення можливості оцінити, чи адаптовано договір до його потреб та фінансової ситуації, зокрема шляхом роз`яснення наведеної інформації, в тому числі суттєвих характеристик запропонованих послуг та певних наслідків, які вони можуть мати для нього, в тому числі в разі невиконання ним зобов`язань за таким договором (а. с. 14 - 15).

Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги про відсутність в матеріалах справи доказів повідомлення ОСОБА_1 позивачем про наявність у нього заборгованості, з огляду на те, що обов`язкове досудове врегулювання спору в спірних правовідносинах не застосовується, і оскільки позичальник у судовому засіданні має можливість заперечувати проти вимог кредитора, що відповідає положенням статті 124 Конституції України.

Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції застосував п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України лише щодо неустойки, в той час як вказаний пункт необхідно було застосувати і до нарахованих відсотків, є необґрунтованими, з огляду на те, що положення зазначеного пункту 18, згідно яких неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем), стосуються лише платежів за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання), а не відсотків від суми позики (кредиту), нарахованих відповідно до умов договору та частини 1 статті 1048 ЦК України як плата за кредит.

Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції фактично довірився позивачу в частині здійснення розрахунків та сприйняв їх без здійснення контррозрахунків, відхиляються апеляційним судом як необґрунтовані, з огляду на те, що розмір процентів за користування кредитом в розмірі 10000 грн. за 140 днів з використанням денної процентної ставки 1 % дійсно складає 14000 грн., що перевіряється арифметичними розрахунками.

Разом із тим, апеляційний суд погоджується з доводами апеляційної скарги щодо несправедливості нарахованих процентів, враховуючи таке.

Відповідно до статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Частково задовольняючи вимоги ТОВ «Споживчий центр» в частині стягнення заборгованості за кредитним договором № 03.06.2025-100002297 від 03 червня 2025 року в розмірі 24000 грн., суд першої інстанції виходив із порушення позичальником умов кредитного договору щодо своєчасного і повного погашення заборгованості, ненадання відповідачем доказів про погашення заборгованості за кредитним договором.

Разом із тим, стягуючи з відповідача на користь позивача проценти за користування кредитними коштами, заявлені позивачем до стягнення, в повному розмірі 14000 грн., суд першої інстанції не спростував доводів відповідача у відзиві на позовну заяву щодо несправедливості нарахованих процентів.

Відповідно до пункту 5 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором.

Під час стягнення заявленої позивачем заборгованості необхідно керуватись чітко обумовленими між контрагентами кредитного договору умовами, а не іншими умовами, які дають змогу кредитодавцю вийти за межі узгодженого строку та нарахувати непропорційно велику суму компенсації, оскільки така непропорційно велика сума компенсації не відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.

Отже, вимога про нарахування та сплату відсотків, які є явно завищеними, не відповідає передбаченим у частині третій статті 509, частинах першій, другій статті 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.

Наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми відсотків спотворює їх дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов`язання проценти перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.

Позивач як фінансова установа, скориставшись необізнаністю позичальника, діючи із порушенням звичаїв ділового обороту та порушуючи при цьому норми і вимоги чинного законодавства, спонукав у такий спосіб позичальника на укладення договору позики на вкрай невигідних для нього умовах, які відповідач не міг оцінити належно.

Необхідно зазначити, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем непропорційно великих відсотків за прострочення повернення кредиту.

Вказане узгоджується із положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09 квітня 1985 року № 39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», в якій зазначено, що, визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах.

Пунктами 1, 2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09 квітня 1985 року № 39/248, Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної ради Європи від 17 травня 1973 року № 543, Директивою 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року (пункти 9, 13, 14 преамбули), Директивою 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23 квітня 2008 року про кредитні угоди для споживачів передбачається, що надання товарів чи послуг, зокрема у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, а відповідні права споживачів регламентуються як на доконтрактній стадії, так і на стадії виконання кредитної угоди.

Директива 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11 травня 2005 року розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди, фінансові послуги через їх складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобов`язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і таким чином, ефективного вибору.

Межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (пункт 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг).

У Рішенні від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013 Конституційний Суд України дійшов висновку, що умови договору споживчого кредиту, його укладання та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими особа споживача вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності. Виконання державою конституційно-правового обов`язку щодо захисту прав споживачів вимагає від неї спеціального законодавчого врегулювання питань, пов`язаних із забезпеченням дії зазначених принципів у відносинах споживчого кредитування, зокрема, щодо встановлення справедливого розміру неустойки за прострочення виконання грошових зобов`язань позичальниками - фізичними особами.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 132/1006/19.

Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення.

Також у цій постанові зазначено, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, керуючись принципами розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити загальний розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних, як відповідальності за прострочення грошового зобов`язання.

Вказані правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2025 року у справі № 679/1103/23.

Так, з розрахунку заборгованості, наданого позивачем, вбачається, що кредитором застосовувалася відсоткова ставка у розмірі 1 % за кожен день користування кредитними коштами. При цьому, умовами договору передбачено, що орієнтовна реальна річна процентна ставка за кредитом становить 7910,04 %. Орієнтовна загальна вартість кредиту для споживача 22227,39 грн. Загальні витрати за споживчим кредитом 12227,39 грн.

Вимога про нарахування та сплату вищезазначених відсотків, з огляду на розмір тіла кредиту (10000 грн.), є явно завищеною та не відповідає передбаченим у частині третій статті 509, частинах першій, другій статті 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.

За таких обставин, з огляду на суттєву неспівмірність заявленого позивачем розміру заборгованості зі сплати відсотків за користування кредитом та тілом кредиту, що не є справедливим та, з урахуванням положень п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», апеляційний суд приходить до висновку, що стягненню з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Споживчий центр» підлягає заборгованість в розмірі в розмірі 20000 грн., яка складається з: 10000 грн. - заборгованість за тілом кредиту та 10000 грн. - заборгованість за процентами за користування кредитом, що відповідатиме балансу інтересів кредитора та боржника.

Апеляційний суд відхиляє доводи відзиву на апеляційну скаргу, оскільки в них не враховуються вищевикладені правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, Верховного Суду від 12 лютого 2025 року у справі № 679/1103/23.

Посилання позивача у відзиві на апеляційну скаргу на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16, у якій досліджувалися поняття «проценти за користування кредитом» та «проценти за прострочення зобов`язання», а також право суду зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов`язання, не спростовують доводів відповідача щодо неспівмірності заявленого позивачем розміру заборгованості зі сплати відсотків за користування кредитом та тілом кредиту, що не є справедливим, та відхиляються апеляційним судом.

Також апеляційний суд погоджується зі слушними доводами апеляційної скарги, що при здійсненні розподілу судових витрат судом першої інстанції не було враховано принцип пропорційності і стягнуто весь розмір сплаченого позивачем судового збору в цілому, незважаючи на часткове задоволення позову, а також не враховано наявність у відповідача пільг по звільненню від сплати судового збору як особи з інвалідністю ІІ групи, що передбачено п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».

Враховуючи, що сума заборгованості стягнута судом першої інстанції єдиною консолідованою сумою без зазначення її складових, апеляційний суд позбавлений можливості скасувати рішення суду першої інстанції лише в частині стягнення заборгованості за процентами та судового збору і скасовує таке судове рішення в цілому.

Виходячи із вищевикладеного, суд першої інстанції дійшов правильних в цілому висновків про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за кредитним договором. Разом із тим, висновки суду першої інстанції щодо стягнення заборгованості за процентами здійснені в результаті неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, та з порушенням норм матеріального права, що відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України є підставами для скасування для скасування рішення із прийняттям нової постанови про часткове задоволення позову, стягнувши з відповідача на користь позивача заборгованість у розмірі 20000 грн., яка складається з: 10000 грн. - заборгованість за тілом кредиту та 10000 грн. - заборгованість за процентами за користування кредитом.

В решті позов задоволенню не підлягає із наведених вище підстав.

Оскільки за наслідками апеляційного перегляду позов залишається задоволеним на 65 %, і оскільки відповідач звільнений від сплати судового збору, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 1574,56 грн. підлягають компенсації позивачу за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись ст. 7, 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 березня 2026 року скасувати та прийняти нову постанову.

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» (м. Київ вул. Саксаганського 133-а код ЄДРПОУ 37356833) заборгованість за кредитним договором у розмірі 20000 грн., яка складається з: 10000 грн. - заборгованість за тілом кредиту та 10000 грн. - заборгованість за процентами за користування кредитом.

В решті позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» відмовити.

Судові витрати за подання позовної заяви, понесені Товариством з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» в розмірі 1574,56 грн., компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Судді : Кашперська Т.Ц.

Фінагеєв В.О.

Яворський М.А.