Постанова від 04 серпня 2026 р. у справі №940/448/23 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження № 22-ц/824/12585/2026

Справа № 940/448/23

П О С Т А Н О В А

Іменем України

05 серпня 2026 року

м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Кашперської Т.Ц.,

суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,

за участю секретаря Діденка А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Ставищенського районного суду Київської області в складі судді Гуртовенка Р.В., постановлену в селищі Ставище 21 травня 2026 року у справі за скаргою ОСОБА_1 , боржник у виконавчому провадженні ОСОБА_2 , про визнання протиправними дій та бездіяльності старшого державного виконавця Дарницького відділу державної виконавчої служби у м. Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Ковтун Владислави-Марії Сергіївни та зобов`язання вчинити дії,

в с т а н о в и в :

В листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з даною скаргою, просила визнати протиправними дії старшого державного виконавця Дарницького відділу державної виконавчої служби у м. Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Ковтун В.-М.С., що полягали у неналежному складанні акту виконавчих дій від 03 листопада 2025 року у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1, визнати протиправною бездіяльність старшого державного виконавця Дарницького відділу державної виконавчої служби у м. Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Ковтун В.-М.С., що полягала у невжитті заходів примусового виконання, передбачених законом, а саме у невинесенні постанови про накладення штрафу на боржника ОСОБА_2 відповідно до ч. 3 ст. 64-1 Закону України «Про виконавче провадження» попри очевидний факт невиконання судового рішення без поважних причин; зобов`язати старшого державного виконавця Дарницького відділу державної виконавчої служби у м. Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Ковтун В.-М.С. усунути виявлені порушення, зокрема скласти належний акт виконавчих дій із повним відображенням фактичних обставин подій від 03 листопада 2025 року, винести постанову про накладення штрафу на боржника за умисне невиконання судового рішення, у подальшому забезпечити проведення виконавчих дій відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження» та належне документальне їх оформлення, встановити судовий контроль за виконанням ухвали суду відповідно до ст. 382 ЦПК України.

Скаргу мотивувала тим, що на виконанні у Дарницькому ВДВС перебуває виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа Володарського районного суду Київської області № 940/448/23 від 18 березня 2024 року щодо зобов`язання батька ОСОБА_2 забезпечити надання дитини ОСОБА_3 для зустрічей дитини з матір`ю, ОСОБА_1 , у встановлений судом графік побачень. 10 серпня 2024 року старшим державним виконавцем Ковтун В.-М.С. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження. У подальшому Дарницький ВДВС перейменовано на Дарницький ВДВС у м. Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України.

03 листопада 2025 року старшим державним виконавцем було проведено чергові виконавчі дії у межах виконавчого провадження, складений державним виконавцем акт не відображає фактичні обставини зустрічі, є повністю беззмістовним, поверховим та формальним. У ньому відсутній будь-який опис реальних подій, поведінки сторін, реакції дитини, дії боржника та стягувача, що є обов`язковими для належного документування виконавчого провадження.

В акті не зазначено факт невиконання боржником судового рішення, хоча під час вчинення виконавчих дій було очевидно встановлено, що боржник ОСОБА_2 не забезпечив передачу дитини для зустрічі з матір`ю у визначений судом час. Незважаючи на це, державний виконавець не застосувала до боржника передбачені законом заходи примусу, зокрема не наклала штраф відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження». Про зазначені порушення стягувачу стало відомо 03 листопада 2025 року після ознайомлення зі змістом складеного державним виконавцем акту.

Такі дії та бездіяльність державного виконавця щодо неналежного складання акту та невжиття передбачених законом заходів примусового виконання, у тому числі ненакладення штрафу на боржника, порушують права стягувача як матері, позбавляють її можливості реалізувати рішення суду та фактично сприяють подальшому ухиленню боржника від виконання судового рішення.

Пояснювала, що виконавчі дії тривали з 10:05 по 10:18, що свідчить про формальний характер проведення виконавчих дій без наміру забезпечити реальне виконання рішення суду. За цей час державний виконавець не вчинила жодних дій, спрямованих на налагодження контакту між дитиною та матір`ю, не спробувала зменшити напругу у спілкуванні, не залучила психолога чи представника органу опіки та піклування для фіксації емоційного стану дитини. Натомість виконавець обмежилася лише поверховим фіксуванням присутності сторін, без будь-якої оцінки поведінки боржника, який очевидно здійснював психологічний вплив на дитину, яка постійно ховалася за батька, уникала контакту з матір`ю та не реагувала на її звернення. При цьому державний виконавець не з`ясувала причин такої поведінки дитини, не встановила, чи могла така реакція бути наслідком впливу боржника, і не зазначила цих важливих обставин у акті. Під час проведення виконавчих дій дитина вела себе збуджено, перебувала у стані емоційного напруження та голосно кричала, що «мама її б`є». Такі висловлювання були зафіксовано у присутності державного виконавця, проте остання не вжила жодних дій для з`ясування причин цієї поведінки, не запросила фахівця для психологічної оцінки ситуації. При цьому ОСОБА_1 ніколи не застосовувала фізичного насильства до своєї доньки, і слід враховувати, що вона протягом кількох років була фактично позбавлена можливості спілкуватися з дитиною через свідомі дії та негативний психологічний вплив батька.

Під час проведення виконавчих дій дитина також висловлювала фрази на кшталт «мені бридко», відмовлялася наближатися до матері, демонструвала емоційне відторгнення. Однак державний виконавець не виявила жодної ініціативи, щоб з`ясувати причини такої поведінки, не поцікавилася, звідки у дитини сформувалося подібне ставлення, не запросила психолога чи представника органу опіки для фахового коментаря, не встановила, чи є ці висловлювання наслідком психологічного впливу з боку батька.

Таким чином, державний виконавець обмежилась формальною фіксацією фактів, не дослідивши їх суті, що суперечить обов`язку державного виконавця діяти з урахуванням найкращих інтересів дитини.

У своєму акті державний виконавець необґрунтовано зазначила, що мати при зустрічі «переглядала відео на телефоні», подаючи це як прояв неуваги та байдужості до дитини. Насправді ОСОБА_1 демонструвала доньці спільні фото- та відео фрагменти, щоб нагадати моменти минулого спілкування.

Наводила зміст ст. 64-1 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до вимог якої у державного виконавця виник прямий, безумовний, невідкладний обов`язок винести постанову про накладення штрафу на боржника за невиконання судового рішення без поважних причин, чого нею зроблено не було, чим державний виконавець фактично ухилилася від своїх прямих обов`язків і порушила конституційний принцип обов`язковості виконання судових рішень.

Посилалася на правові висновки Верховного Суду в постанові від 08 березня 2023 року у справі № 1309/9120/12, згідно яких пасивна фіксація відмови дитини від спілкування та складання акту є протиправною бездіяльністю державного виконавця; думка дитини, особливо за наявності ознак відчуження, не є безумовним вето; обов`язок державної виконавчої служби полягає не в констатації невиконання, а в активному застосуванні всіх можливих заходів.

Ухвалою Ставищенського районного суду Київської області від 21 травня 2026 року скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Заявник ОСОБА_1 , не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність і необґрунтованість ухвали, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Ставищенського районного суду Київської області від 21 травня 2026 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити скаргу, покласти на відділ державної виконавчої служби судові витрати.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказувала, що суд першої інстанції неправильно визначив предмет судового контролю за діями державного виконавця та фактично підмінив перевірку належності виконання рішення суду оцінкою причин конфлікту між батьками і небажання дитини спілкуватися з матір`ю.

Суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про відсутність протиправної бездіяльності державного виконавця та відсутність підстав для застосування до боржника заходів, передбачених ст. 64-1 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки суд ототожнив сам факт небажання дитини контактувати зі стягувачем із поважною причиною невиконання рішення, хоча причини такої відмови мали бути встановлені державним виконавцем у передбачений законом спосіб.

Вказувала, що 03 листопада 2025 року побачення матері з дитиною фактично не відбулося, дитина матері не була передана, порядок виконання рішення, визначений судом, реалізований не був, а сам по собі факт прибуття боржника з дитиною за адресою побачення не може розцінюватися як належне виконання рішення суду.

Крім того, помилкою суду є ототожнення різних за правовою природою явищ: психологічної роботи з дитиною як соціальної або консультативної послуги та залучення психолога, експерта чи спеціаліста в межах виконавчого провадження.

Наводила зміст п. 7 розділу ІХ Інструкції з організації примусового виконання рішень, вказувала, що метою залучення психолога є процесуальне встановлення причин відмови дитини від контакту зі стягувачем. Саме за результатом такого встановлення державний виконавець має оцінити, чи є відмова дитини самостійною, чи вона зумовлена поведінкою боржника, присутністю сторонніх осіб, попереднім впливом на дитину, неналежною організацією виконавчих дій або іншими обставинами, які мають значення для висновку про наявність чи відсутність поважних причин невиконання рішення.

Суд першої інстанції цього розмежування не зробив, і замість перевірки того, чи виконав державний виконавець процесуальний обов`язок щодо залучення відповідного спеціаліста для з`ясування причин відмови дитини, суд досліджував питання надання згоди на психологічну роботу з дитиною у центрі соціальних служб. Відсутність згоди стягувача на проведення окремої психологічної роботи з дитиною не могла бути правовою підставою для невстановлення причин відмови дитини від контакту зі стягувачем. Пункт 7 розділу ІХ Інструкції не ставить виконання державним виконавцем відповідного обов`язку у залежність від згоди стягувача на соціально-психологічну роботу. Норма передбачає можливість залучення представників органу опіки та піклування, експерта або спеціаліста, зокрема психолога, саме як учасника виконавчої дії для з`ясування причини відмови дитини. Отже, державний виконавець не вправі був обмежитися листуванням із центрами соціальних служб щодо можливості проведення психологічної роботи, а мав організувати виконавчі дії у спосіб, який забезпечує належне процесуальне з`ясування причин невиконання рішення суду та подальше вирішення питання про наявність або відсутність підстав для застосування заходів, передбачених законом. Суд першої інстанції, фактично погодившись з протилежним підходом, фактично визнав достатнім не виконання процесуального обов`язку, а спробу його замінити листуванням щодо отримання соціальної послуги, що не відповідає змісту ст. 18, 64-1, 75 Закону України «Про виконавче провадження» та п. 7 розділу ІХ Інструкції.

Вказувала, що акт державного виконавця від 03 листопада 2025 року містить відмітку про проведення виконавчої дії у період з 10:05 до 10:18, водночас виконавчим документом визначено не короткочасне прибуття боржника з дитиною, а безперервний порядок побачення матері з дитиною за місцем проживання матері, без присутності боржника та будь-яких інших осіб, тому сама тривалість виконавчої дії не узгоджується зі змістом обов`язку боржника забезпечити реальне виконання судового рішення.

З акта державного виконавця від 03 листопада 2025 року вбачається участь понятих, однак не вбачається участі представника органу опіки та піклування, експерта або спеціаліста-психолога.

Зміст акта підтверджує не виконання рішення, а лише прибуття боржника з дитиною і подальшу констатацію відмови дитини від контакту. В акті немає належного опису того, які саме дії державний виконавець вчинив для організації виконання рішення у спосіб, визначений виконавчим листом, які роз`яснення надано боржнику, чи було усунено присутність батька та інших осіб, чи створено умови для передачі дитини матері, чи перевірено можливий вплив боржника на позицію дитини, чи встановлено, що відмова дитини є самостійною, а не зумовлена поведінкою боржника або неналежною організацією виконавчої дії.

Матеріали справи також не підтверджують, що стягувач перешкоджав проведенню виконавчої дії або відмовлявся від залучення психолога саме як спеціаліста у межах виконавчого провадження.

Стверджувала, що акт виконавчих дій є не формальною фіксацією присутності учасників, а процесуальним документом, у якому мають бути відображені істотні обставини виконання або невиконання рішення суду: поведінка боржника, дії державного виконавця, реакція дитини, присутність або відсутність сторонніх осіб, фактична можливість передачі дитини, причини невиконання рішення, обставин, що можуть свідчити про поважність або неповажність таких причин.

Суд фактично замінив оцінку акта посиланням на рапорт працівника поліції, пояснення боржника та позицію органу ДВС, такий підхід є неправильним, оскільки правомірність дій державного виконавця має оцінюватись насамперед через призму виконання ним власних процесуальних обов`язків, а не шляхом подальшої реконструкції подій за іншими документами.

Суд першої інстанції послався на висновок судового експерта від 04 березня 2026 року щодо можливих негативних наслідків примусових контактів дитини з матір`ю, однак такий висновок було складено після виконавчої дії і не він міг бути підставою для виправдання дій чи бездіяльності державного виконавця під час її проведення. Крім того, предметом скарги не було питання застосування фізичного примусу до дитини.

Зазначала, що 03 листопада 2025 року рішення суду у встановлений спосіб виконано не було: дитина стягувачу не була передана, побачення у порядку, визначеному виконавчим документом, не відбулося, а акт державного виконавця фактично зафіксував лише прибуття боржника з дитиною та подальшу відмову дитини від контакту з матір`ю. За таких обставин державний виконавець повинен був не лише формально описати подію, а надати їй правову оцінку саме з точки зору Закону України «Про виконавче провадження». Саме по собі посилання на небажання дитини спілкуватися з матір`ю не звільняло боржника від обов`язку забезпечити виконання судового рішення і не звільняло державного виконавця від обов`язку вирішити питання про накладення штрафу.

Вказувала, що за таких обставин суд апеляційної інстанції має визнати протиправною бездіяльність державного виконавця, що полягала у невинесенні постанови про накладення штрафу на боржника за фактом невиконання судового рішення та зобов`язання державного виконавця усунути це порушення шляхом винесення відповідної постанови.

Від ОСОБА_2 в особі представника Сербінової А.А. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому ОСОБА_2 просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції без змін. Посилався на те, що доводи ОСОБА_1 , викладені у скарзі від 11 листопада 2025 року та в апеляційній скарзі, не ґрунтуються на фактичних обставинах виконавчого провадження, нормах чинного законодавства, належних і допустимих доказах, а є виключно відображенням її особистого суб`єктивного бачення порядку примусового виконання судового рішення та незгоди з результатами проведених державним виконавцем виконавчих дій. Скаржник намагається підмінити встановлені законом критерії оцінки правомірності дій державного виконавця власними припущеннями та очікуваннями щодо того, яким саме чином, на її думку, повинно було здійснюватися виконання судового рішення. При цьому жодного належного доказу на підтвердження тверджень про невчинення державним виконавцем необхідних виконавчих дій, самоусунення від виконання службових обов`язків чи неналежне виконання вимог Закону України «Про виконавче провадження» нею не надано.

Вважав, що апеляційна скарга є необґрунтованою та безпідставною, не містить належних і допустимих доказів, доводів та аргументів щодо начебто незаконності чи необґрунтованості ухвали суду першої інстанції, а також викладені у апеляційній скарзі мотиви не спростовують встановлених судом обставин справи.

Від Дарницького відділу державної виконавчої служби у м. Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України надійшов відзив на апеляційну скаргу. Дарницький ВДВС просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, зазначаючи, що оскільки в ході проведення виконавчих дій виявлено наявність небажання дитини спілкуватись з матір`ю, вбачається за необхідне залучити експерта (психолога) для виявлення та/або підтвердження причин такої відмови. Саме дитина ОСОБА_3 відмовляється спілкуватися зі стягувачкою. До Відділу надійшла відповідь від Дніпровського районного в м. Києві центру соціальних служб на звернення боржника щодо можливості проведення соціальної роботи з дитиною, згідно якої психологічна робота з дітьми проводиться виключно за згодою обох батьків. Згоду на роботу психолога Дніпровського районного в м. Києві центру соціальних служб стягувач не надає, боржник згоду надав.

Вказував, що зазначені у скарзі та апеляційній скарзі доводи стягувача ґрунтуються на власному суб`єктивному сприйнятті подій та незгоді з результатами проведення виконавчих дій, тоді як жодних належних і допустимих доказів, які б свідчили про допущення державним виконавцем протиправної бездіяльності, невчинення обов`язкових виконавчих дій або порушення вимог чинного законодавства під час здійснення виконавчого провадження стягувачем не надано. Навпаки, матеріали виконавчого провадження свідчать про те, що державним виконавцем було вжито всіх передбачених законом заходів, спрямованих на належне, своєчасне та повне виконання судового рішення, а виконавчі дії 03 листопада 2025 року здійснювалися у межах наданих законом повноважень відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження».

Наголошував, що оскільки саме дитина не бажає спілкуватись зі стягувачкою, на сьогодні відсутні підстави застосування штрафних санкцій відносно боржника ОСОБА_2 . Висловлювання стягувача та її представника щодо «формальної фіксації» вважав недоречним, оскільки державним виконавцем вчиняються всі необхідні та законодавчо передбачені дії згідно Закону України «Про виконавче провадження», а саме при призначенні проведення перевірки залучаються представники органу опіки та піклування, працівники ювенальної поліції, психологи та спеціалісти, здійснюється вихід за адресою проведення виконавчих дій, про що складається щоразу відповідний акт державного виконавця.

Відділ звертав увагу, що постанови про закінчення виконавчого провадження не приймалось, і що сама по собі незгода стягувача з перебігом чи результатами проведення виконавчих дій не може свідчити про наявність бездіяльності державного виконавця або протиправність його дій та не є достатньою підставою для задоволення поданої скарги.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні скарги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що судом не встановлено, що державний виконавець діяв не у спосіб та не в межах повноважень, передбачених Законом України «Про виконавче провадження». Державний виконавець вживає всіх можливих дій з метою виконання судового рішення та забезпечення прав стягувача на побачення та спілкування з дитиною.

Апеляційний суд погоджується з такими висновками, виходячи із наступного.

Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що на виконанні Дарницького відділу ДВС перебуває виконавче провадження НОМЕР_2 з примусового виконання виконавчого листа Володарського районного суду Київської області №940/448/23 від 18 березня 2024 року щодо зобов`язання батька ОСОБА_2 забезпечити надання дитини ОСОБА_3 для зустрічей дитини з матір`ю ОСОБА_1 у встановлений судом графік побачень на підставі постанови Київського апеляційного суду від 18 березня 2024 року, резолютивною частиною якого визначено: тимчасово до набрання законної сили рішенням суду визначення місця проживання дитини, забезпечити позов шляхом встановлення зустрічей ОСОБА_1 з дочкою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без присутності батька ОСОБА_2 та будь-яких інших осіб, з 10-00 години кожного першого понеділка місяця по 10-00 годину кожного другого понеділка місяця та з 10-00 години кожного третього понеділка місяця по 10-00 годину кожного четвертого понеділка місяця безперервно за своїм місцем проживання за адресою: АДРЕСА_1 ; зобов`язано ОСОБА_2 забезпечити надання дитини ОСОБА_3 для зустрічей з матір`ю у встановлений судом графік побачень (а. с. 1 - 3 т. 2).

Постановою старшого державного виконавця Дарницького відділу ДВС Ковтун В.-М.С. від 16 серпня 2024 року відкрито виконавче провадження за вказаним виконавчим листом (а. с. 12 зв. 13 т. 2).

Згідно рапорту інспектора СЮП ВП Дарницького УП ГУ НП у м. Київ Вікторії Ступак від 03 листопада 2025 року, 03 листопада 2025 року вона була залучена для забезпечення охорони громадського порядку під час проведення виконавчих дій, які здійснювалися за адресою АДРЕСА_1 , о 10:00. У ході виконання зазначених дій було встановлено, що під час побачення з біологічною матір`ю ОСОБА_1 її донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебувала в емоційно збудженому стані, була психологічно схвильована, постійно плакала, кричала та висловлювала небажання перебувати у квартирі та противилась від спілкування з біологічною матір`ю. Зі слів дитини та за власними спостереженнями, остання неодноразово повторювала фрази: «Мені бридко тут знаходитися, хочу додому, ти мене била, тягала за волосся, не хочу бути біля тебе, відійди від мене». Під час проведення виконавчих дій мати ОСОБА_1 не чинила фізичного впливу на дитину, не торкалася її, однак вмикала різноманітні відео на своєму телефоні, які переглядала сама, при цьому у безпосередній діалог із донькою не вступала, уваги на дитину не звертала, на плач та прохання дитини не реагувала (сиділа осторонь на підлозі). Зі свого боку, батько дитини намагався заспокоїти доньку, переконував її зайти до квартири, розмовляв спокійно, без агресії, після чого взяв дитину на руки. Попри це, дитина продовжувала голосно плакати, кричати та повторювала прохання повернутися додому з батьком. Під час проведення виконавчих дій дитина перебувала у стані сильного емоційного напруження, демонструвала виражене небажання контактувати з матір`ю та залишитися з нею у квартирі. Поведінка батька дитини була коректною, жодних конфліктних дій чи фізичного впливу з його боку не спостерігалося. З огляду на емоційний стан дитини, вважала доцільним у подальшому враховувати психологічні особливості та реакцію дитини під час проведення подібних виконавчих дій, а також розглянути можливість залучення фахівця-психолога для мінімізації стресового впливу на дитину (а. с. 170 т. 1).

За результатом проведених виконавчих дій старшим державним виконавцем Ковтун В.-М.С. складено відповідний акт державного виконавця від 03 листопада 2025 року, в якому зазначено, що виконавчі дії проводились в період з 10:05 до 10:18 у присутності головного державного виконавця Лук`янчук Ю.В., головного спеціаліста органу опіки та піклування Демцьо А.Я. , за участю двох понятих. Виконавчі дії фіксувались на бодікамеру представника патрульної поліції ст. лейтенанта поліції Ступак В.В.

Виходом за адресою АДРЕСА_1 з метою перевірки виконання рішення суду встановлено, що батько ОСОБА_2 (боржник) дитину до квартири надав, проте дитина відмовлялась спілкуватись з матір`ю, кажучи: «Вона мене била, припиніть це, папа, я хочу додому». На вмовляння боржника (батька) дитина все одно відмовлялась та просила припинити виконавчі дії. Стягувач під час проведення виконавчих дій переглядала відео з дитиною. На вмовляння стягувача (матері) дитина відмовлялась, кричала «мені бридко, припиніть це, відійди від мене», «вона мене била, я хочу додому» (а. с. 6 т. 1).

Старшим державним виконавцем Ковтун В-М.С. в межах виконавчого провадження НОМЕР_2 було скеровано запити до органів (установ та організацій) державної влади щодо залучення відповідного спеціаліста до роботи з дитиною в межах виконавчого провадження.

Так, Дарницький районний в м. Києві центр соціальних служб повідомив виконавчу службу та представника боржника ОСОБА_2 - адвоката Сербінову А.А., що у штаті Центру не передбачені посади психолога або медіатора відповідної кваліфікації для надання соціально-психологічних послуг учасникам виконавчих проваджень для вирішення спірних питань та сприяння у виконанні судового рішення, відтак Центр не має повноважень та правових підстав бути залученим до участі у виконавчому провадженні НОМЕР_2. Оцінку емоційного та психологічного стану дитини (бесіди, зустрічі зі сторонами виконавчого провадження, дитиною, тощо) проводять незалежні психологи, які мають відповідні підготовку та кваліфікаційне свідоцтво державного зразка (а. с. 178 т. 1, 21 т. 3).

Службою у справах дітей та сім`ї також повідомлено про відсутність у штатному розписі міської та районної служб у справах дітей та сім`ї посад спеціаліста-психолога, медіатора, тощо (а. с. 176 т. 1), разом з тим, 02 вересня 2025 року спеціалістом Служби направлено лист-клопотання до центру соціальних служб Дніпровського району м. Києва з метою проведення психологічної роботи з малолітньою ОСОБА_3 (а. с. 53, 175 т. 3).

Дніпровський районний в м. Києві центр соціальних служб повідомив Дарницький відділ ДВС, ОСОБА_2 та адвоката Напрієнко М.В. про можливість залучення психолога у виконавчому провадженні, проте психологічна робота проводиться з дітьми виключно за згодою обох батьків (а. с. 31 зв., 63 зв., 176 т. 3). Також вказаний центр повідомив, що станом на 01 жовтня 2025 року, на 30 березня 2026 року, на 21 квітня 2026 року, на 07 травня 2026 року письмової згоди на проведення психологічної роботи з дитиною ОСОБА_3 від ОСОБА_1 до Дніпровського районного в м. Києві центру соціальних служб не надходило (а. с. 180 т. 1, а. с. 80, 144, 156 т. 4).

У листі Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві на запит ОСОБА_2 зазначено, зокрема, що за повідомленням Відділу, за умови небажання дитини спілкуватись з матір`ю не вбачається належної результативності проведення виконавчих дій, оскільки виконання рішення суду без добровільного бажання дитини є фактично неможливим; станом на дату надання інформації відсутні підстави застосування штрафних санкцій відносно ОСОБА_2 , оскільки саме дитина відмовляється спілкуватись з матір`ю, яка згоду на роботу з психологом не надає; 22 жовтня 2025 року надійшла відповідь Дніпровського центру соціальних служб у м. Києві, зі змісту якої вбачається, що для участі у виконавчому провадженні може бути залучений психолог Центру у режимі робочого часу; для подальшого виконання рішення суду необхідне проведення психологічної роботи з дитиною, для чого державним виконавцем проведені всі можливі дії, знайдено психолога, який готовий провести дану роботу, проте відсутня згода матері (стягувача) (а. с. 173 - 175 т. 1).

ОСОБА_2 та його представник Сербінова А.А. письмово звертались із запитами до компетентних органів та організацій щодо можливості проведення психологічної роботи із дитиною ОСОБА_3 , в той же час ОСОБА_2 подав письмову заяву про надання згоди на таку роботу з дитиною (а. с. 49 т. 3).

Наведене підтверджується матеріалами справи.

Крім того, у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просив долучити до матеріалів справи копію висновку органу опіки та піклування від 29 травня 2026 року № 103-5292 із супровідним листом від 02 червня 2026 року, а також копію витягу з протоколу Комісії № 9 від 13 травня 2026 року з метою повного, всебічного та об`єктивного встановлення всіх обставин справи та спростування помилкових висновків суду першої інстанції.

Вказував, що необхідність подання нових доказів виникла саме на стадії апеляційного перегляду справи, оскільки безпосередньо пов`язана із мотивами апеляційної скарги, оцінкою стягувачем мотивів суду першої інстанції та висновками, які не були предметом належного обговорення під час розгляду справи у суді першої інстанції, а тому об`єктивно не могли бути передбачені ним до моменту отримання повного тексту судового рішення.

Відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ст. 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Відзив на апеляційну скаргу не містить клопотання про поновлення строку для подання нових доказів із належним обґрунтуванням поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, в ньому не наведено об`єктивних причин, які перешкодили подати вказані докази у встановлений законом строк.

Виходячи із наведеного, з урахуванням вимог ст. 12, 367 ЦПК України, апеляційний суд приходить до висновку, що заявник не надав доказів неможливості подання нових доказів до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього, тому апеляційний суд не має процесуальних повноважень приймати вказані докази та вирішувати справу з посиланням на ці докази.

Згідно зі статтею 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.

Пунктом 9 частини другої статті 129 Конституції України передбачено, що основними засадами судочинства є, зокрема, обов`язковість судового рішення.

Виконання судового рішення відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013 у справі № 1-7/2013 є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.

Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження», виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний, серед іншого, здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Положеннями статті 64-1 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконання рішення про встановлення побачення з дитиною полягає у забезпеченні боржником побачень стягувача з дитиною в порядку, визначеному рішенням.

Державний виконавець здійснює перевірку виконання боржником цього рішення у час та місці побачення, визначених рішенням, а у разі якщо вони рішенням не визначені, то перевірка здійснюється у час та місці побачення, визначених державним виконавцем.

У разі невиконання без поважних причин боржником рішення державний виконавець складає акт та виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі, визначеному частиною першою статті 75 цього Закону. У постанові зазначаються вимога виконувати рішення та попередження про кримінальну відповідальність.

У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення державний виконавець складає акт, виносить постанову про накладення на боржника штрафу в подвійному розмірі, надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення, звертається з поданням про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України до суду за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби, виносить вмотивовану постанову про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами (із врахуванням обмежень, передбачених частиною десятою статті 71 цього Закону) та вживає інші заходи примусового виконання рішення, передбачені цим Законом.

У разі виконання рішення боржником виконавець складає акт та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

Згідно п. 7 Розділу IX Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5, у разі якщо боржник не виконує рішення у зв`язку з відмовою дитини контактувати зі стягувачем, державний виконавець в установленому порядку залучає представників органів опіки та піклування, експерта або спеціаліста (психолога) для виявлення та/ або підтвердження причин такої відмови.

Згідно п. 8 розділу І Інструкції №512/5, акт - документ, що підтверджує певні встановлені факти або події.

Текст акта складається з реквізитів виконавчого документа із зазначенням суті проведених дій; за зведеним виконавчим провадженням - повного найменування (прізвища, імені та по батькові) боржника та дати об`єднання виконавчих проваджень у зведене, а також вступної і констатуючої частин.

У вступній частині зазначаються назва акта, дата і місце його складання, посада, прізвище, ім`я, по батькові виконавця, підстава для складання акта, особи, які були присутні під час його складання, із зазначенням їхнього статусу у виконавчому провадженні, місця проживання (місцезнаходження), посад, інших наявних даних, зазначається кількість аркушів, на яких складено акт.

У констатуючій частині викладаються мета і завдання складання акта, суть і характер проведених виконавчих дій, встановлені факти, події, а також у разі потреби висновки і пропозиції.

У кінці акта (перед підписами) зазначаються відомості про кількість примірників акта та кому вони надаються (надсилаються).

Акт підписується всіма особами, які брали участь у його складанні. У разі відмови від підписання осіб, що були присутні при складанні акта, про це робиться відмітка в акті. Відмітка «від підпису відмовився» проставляється напроти прізвища особи, яка відмовилася від підпису, та засвідчується підписами інших осіб, які були присутніми під час складання акта.

До акта можуть вноситись також інші відомості, визначені Законом, цією Інструкцією та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 447-1 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Відповідно до статті 451 ЦПК України за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

У постанові від 22 квітня 2020 року у справі №641/7824/18 (провадження № 6110355св19) Верховний Суд зазначив, що «завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим».

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження №612417сво19)).

Забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, проаналізувавши всі доводи сторін, дослідивши та надавши правову оцінку всім зібраним у справі доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справах доказів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, не спростованого доводами апеляційної скарги, що державний виконавець вживає всіх можливих дій з метою виконання судового рішення та забезпечення прав стягувача на побачення та спілкування з дитиною, при цьому судом не встановлено, що виконавець діяв не у спосіб та не в межах повноважень, передбачених Законом України «Про виконавче провадження».

Разом з тим, судом також не встановлено та матеріали справи не містять доказів невиконання саме боржником без поважних причин судового рішення 03 листопада 2025 року, що давало б підстави для застосування державним виконавцем заходів реагування, передбачених статтею 64-1 Закону України «Про виконавче провадження».

За встановлених судом першої інстанції обставин, сукупність вчинених старшим державним виконавцем Ковтун В.-М.С. дій не дозволяє стверджувати, що нею допущена протиправна бездіяльність під час процедури виконання виконавчого листа Володарського районного суду Київської області №940/448/23 від 18 березня 2024 року щодо зобов`язання батька ОСОБА_2 забезпечити надання дитини ОСОБА_3 для зустрічей дитини з матір`ю ОСОБА_1 у встановлений судом графік побачень на підставі постанови Київського апеляційного суду від 18 березня 2024 року, зокрема які б полягали у неналежному складанні акту виконавчих дій від 03 листопада 2025 року та у невинесенні постанови про накладення штрафу на боржника відповідно до ст. 64-1 Закону України «Про виконавче провадження».

Зважаючи на те, що згідно п. 8 розділу І Інструкції № 512/5, якою встановлено вимоги до акту виконавця, у констатуючій частині акта викладаються мета і завдання складання акта, суть і характер проведених виконавчих дій, встановлені факти, події, а також у разі потреби висновки і пропозиції, та з огляду на відсутність вимог закону до деталізації викладення в акті фактів і подій, встановлених виконавцем, апеляційним судом відхиляються як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що в акті бути відображені істотні обставини виконання або невиконання рішення суду: поведінка боржника, дії державного виконавця, реакція дитини, присутність або відсутність сторонніх осіб, фактична можливість передачі дитини, причини невиконання рішення, обставин, що можуть свідчити про поважність або неповажність таких причин.

Також не ґрунтуються на положеннях п. 8 розділу І Інструкції № 512/5 та не можуть бути прийняті апеляційним судом доводи апеляційної скарги, що в акті державного виконавця від 03 листопада 2025 року немає належного опису того, які саме дії державний виконавець вчинив для організації виконання рішення у спосіб, визначений виконавчим листом, які роз`яснення надано боржнику, чи було усунено присутність батька та інших осіб, чи створено умови для передачі дитини матері, чи перевірено можливий вплив боржника на позицію дитини, чи встановлено, що відмова дитини є самостійною, а не зумовлена поведінкою боржника або неналежною організацією виконавчої дії.

Доводи апеляційної скарги, що з акту від 03 листопада 2025 року вбачається участь понятих, однак не вбачається участі представника органу опіки та піклування, спростовуються змістом зазначеного акту, в якому зафіксовано присутність головного спеціаліста органу опіки та піклування Демцьо А.Я. , а також інспектора СЮП ВП Ступак В.В., та наявні їх підписи.

Апеляційний суд звертає увагу, що акт державного виконавця від 03 листопада 2025 року підписано і самою ОСОБА_1 , причому без зауважень та застережень з приводу його форми чи змісту.

Крім того, апеляційний суд не може погодитися з аргументами ОСОБА_1 , що сама тривалість виконавчої дії не узгоджується зі змістом обов`язку боржника забезпечити реальне виконання судового рішення, з огляду на те, що в акті державного виконавця від 03 листопада 2025 року зафіксовано відмову дитини спілкуватися з матір`ю, тобто констатовано неможливість виконання судового рішення з незалежних від боржника причин.

Верховний Суд у постановах від 10 вересня 2020 року у справі № 824/308/20-а, від 08 липня 2021 року у справі № 640/11833/19, від 09 червня 2026 року у справі № 296/6695/23 вказував, що небажання дитини спілкуватися з батьком, що прямо зафіксовано в акті державного виконавця, не може розцінюватись як неповажна причина невиконання позивачем як боржником судового рішення у виконавчому провадженні, оскільки це фактично є примушуванням дитини, що може призвести до психологічного тиску на дитину та очевидно не відповідатиме якнайкращим інтересам дитини в аспекті забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги, що державний виконавець не вправі був обмежитися листуванням із центрами соціальних служб щодо можливості проведення психологічної роботи, а мав організувати виконавчі дії у спосіб, який забезпечує належне процесуальне з`ясування причин невиконання рішення суду та подальше вирішення питання про наявність або відсутність підстав для застосування заходів, передбачених законом, і що суд першої інстанції, фактично погодившись з протилежним підходом, фактично визнав достатнім не виконання процесуального обов`язку, а спробу його замінити листуванням щодо отримання соціальної послуги, що не відповідає змісту ст. 18, 64-1, 75 Закону України «Про виконавче провадження» та п. 7 розділу ІХ Інструкції, апеляційний суд враховує таке.

Постановою старшого державного виконавця Ковтун В-М.С. від 02 січня 2026 року у ВП № НОМЕР_1 призначено експерта для участі у виконавчому провадженні, для з`ясування та роз`яснення питань, що виникли під час здійснення виконавчого провадження і потребують спеціальних знань, зокрема виявлення та/або підтвердження причин відмови дитини ОСОБА_3 спілкуватись із стягувачкою ОСОБА_1 (а. с. 135 т. 3).

Постановою старшого державного виконавця Ковтун В-М.С. від 28 січня 2026 року у ВП № НОМЕР_1 призначено у виконавчому провадженні психологічну експертизу, проведення якої доручено судовому експерту Гончар Б.А., на вирішення експертизи поставлено питання: якими є психологічні причини відмови ОСОБА_3 від спілкування з матір`ю ОСОБА_1 ; як психологічно впливає на дитину її участь у виконавчих діях та чим це обумовлено; чи відповідає найкращим інтересам дитини подальша участь у виконавчих діях (а. с. 49 т. 4).

Відповідно до висновку судового експерта Гончар Б.А. від 04 березня 2026 року №3/26, проведеного в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 на виконання постанови державного виконавця від 02 січня 2026 року, відмова ОСОБА_3 від примусового спілкування з матір`ю ОСОБА_1 є захисною психологічною реакцією на травматичний досвід попередніх взаємодій та стресові ситуації під час примусових контактів з матір`ю ОСОБА_1 у межах виконавчих дій та є власним волевиявленням дитини ОСОБА_3 ; подальше застосування примусу до ОСОБА_3 щодо примусових контактів із матір`ю ОСОБА_1 може призвести до поглиблення травматичного досвіду, посилення психоемоційного стресу та більш значних негативних змін в індивідуально-психологічних особливостях дитини ОСОБА_3 (а. с. 50 - 76 т. 4).

Крім того, листом Дніпровського районного в м. Києві центру соціальних служб від 09 квітня 2026 року повідомлено Дарницький ВДВС у м. Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України щодо надання висновку за результатами залучення до проведення виконавчих дій, що психологом Центру – Лавринюк Я.В. було здійснено спостереження за психоемоційним станом дитини ОСОБА_3 та її поведінковими реакціями, зазначено, що поведінка і реакції дитини можуть вказувати на психоемоційне перевантаження дитини та її неспроможність у даний момент адекватно переживати ситуацію, пов`язану з виконавчими діями; також спостерігався опір дитини до участі у відповідних заходах, що проявлявся у відмовах, емоційних реакціях протесту та уникненні взаємодії; продовження виконавчих дій у поточному форматі може призводити до поглиблення емоційної дестабілізації дитини та мати негативний вплив на її психічне здоров`я (а. с. 138 т. 4).

Доводи апеляційної скарги, що висновок судового експерта від 04 березня 2026 року щодо можливих негативних наслідків примусових контактів дитини з матір`ю було складено після виконавчої дії і цей висновок не міг бути підставою для виправдання дій чи бездіяльності державного виконавця під час її проведення, правильних висновків суду першої інстанції не спростовують, з огляду на те, що хоча суд першої інстанції встановив фактичну обставину проведення такої експертизи, однак в мотивувальній частині ухвали будь-які висновки суду з цього приводу відсутні.

Крім того, з акту державного виконавця вбачається, що виконавчі дії 03 листопада 2025 року проводились саме за участі представника органу опіки та піклування, який засвідчив акт своїм підписом, і таким чином причина невиконання боржником рішення в зв`язку з відмовою дитини контактувати зі стягувачем у розумінні п. 7 розділу ІХ Інструкції № 512/5 вже вважалася належно підтвердженою.

Враховуючи наведене, у державного виконавця були відсутні підстави для застосування заходів реагування, передбачених статтею 64-1 Закону України «Про виконавче провадження», а доводи ОСОБА_1 щодо протиправної бездіяльності державного виконавця, які полягали у невинесенні державним виконавцем постанови про накладення штрафу на ОСОБА_2 не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду та відхиляються апеляційним судом.

Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про відсутність протиправної бездіяльності державного виконавця та відсутність підстав для застосування до боржника заходів, передбачених ст. 64-1 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки суд ототожнив сам факт небажання дитини контактувати зі стягувачем із поважною причиною невиконання рішення, хоча причини такої відмови мали бути встановлені державним виконавцем у передбачений законом спосіб, відхиляються апеляційним судом, оскільки ґрунтуються на власному суб`єктивному сприйнятті подій стягувачем у виконавчому провадженні ОСОБА_1 та її незгоді з результатами проведення виконавчих дій, тоді як жодних належних і допустимих доказів, які б свідчили про допущення державним виконавцем протиправної бездіяльності, невчинення обов`язкових виконавчих дій або порушення вимог чинного законодавства під час здійснення виконавчого провадження, стягувачем не надано.

Крім того, у контексті вимог скарги ОСОБА_1 , яка просила зобов`язати старшого державного виконавця Дарницького відділу державної виконавчої служби у м. Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Ковтун В.-М.С. усунути виявлені порушення, зокрема скласти належний акт виконавчих дій із повним відображенням фактичних обставин подій від 03 листопада 2025 року, винести постанову про накладення штрафу на боржника за умисне невиконання судового рішення, апеляційний суд враховує, що за змістом статті 451 ЦПК України та загальних положень Закону України «Про виконавче провадження» прийняття відповідних рішень та винесення процесуальних документів державним виконавцем є виключно його дискреційними повноваженнями, у проведення яких суд втручатись не вправі (правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 09 червня 2026 року у справі № 296/6695/23).

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, не ґрунтуються на законі, зводяться до переоцінки доказів, яким було надано належної та всебічної оцінки судом першої інстанції, та не можуть бути підставою для скасування ухвали суду.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що ухвала суду першої інстанції постановлена із додержанням вимог закону і не може бути скасована з підстав, що викладені в апеляційній скарзі.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382, 389 ЦПК України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Ставищенського районного суду Київської області від 21 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови виготовлено 06 серпня 2026 року.

Головуючий: Кашперська Т.Ц.

Судді: Фінагеєв В.О.

Яворський М.А.