Постанова від 04 серпня 2026 р. у справі №372/1309/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження № 22-ц/824/11045/2026

Справа № 372/1309/25

П О С Т А Н О В А

Іменем України

05 серпня 2026 року

м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Кашперської Т.Ц.,

суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,

за участю секретаря Діденка А.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на ухвалу Обухівського районного суду Київської області, постановлену у складі судді Висоцької Г.В. в м. Обухів 10 квітня 2026 року про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності осіб, які проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності на майно, стягнення коштів,

заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,

в с т а н о в и в :

У березні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом, просила стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 половину суми коштів, що вносилися на виконання кредитного зобов`язання ОСОБА_3 за кредитним договором № 34_19-06/07-МФ від 27 червня 2007 року у розмірі 239 525 доларів США, що станом на день пред`явлення позову еквівалентно 10 129 512,20 грн.; визнати об`єктом права спільної сумісної власності подружжя автомобіль Mitsubishi Pajero Sport д.н.з. НОМЕР_1 , який залишити у власності ОСОБА_3 , визнати об`єктом права спільної сумісної власності подружжя земельну ділянку, розташовану за адресою Київська область, Обухівський район, с/т «Дорожник» Великодмитровицька сільська рада, загальною площею 0,0504 га., кадастровий номер 3223180500:06:008:0004, цільове призначення - для садівництва, правовий режим земельної ділянки - приватна власність, склад угідь - сади, та визнати за ОСОБА_1 право власності на вказану земельну ділянку; покласти на відповідача судові витрати.

У вересні 2025 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому просив визнати за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1 ; стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 вартість вивезеного майна, а саме 10 321 338 грн. вартості товару, 33 100 грн. вартості обладнання, 139 410 грн. вартості серверів, 22 625 грн. вартості ноутбуків, а разом на суму 10 516 473 грн., визнати за ОСОБА_3 право власності на автомобіль Mitsubishi Pajero Sport д.н.з. НОМЕР_1 , земельну ділянку, розташовану за адресою Київська область, Обухівський район, с/т «Дорожник» Великодмитровицька сільська рада, загальною площею 0,0504 га., кадастровий номер 3223180500:06:008:0004, цільове призначення - для садівництва, правовий режим земельної ділянки - приватна власність, склад угідь - сади; стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 кошти, сплачені ОСОБА_4 , а саме 42 968,06 доларів США, що станом на дату подачі позову складає 1 769 218,46 грн. по курсу НБУ; стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 кошти, зняті з рахунку ФОП у розмірі 100 000 грн., стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 кошти, зняті з особистого рахунку в банку Міленіум у розмірі 18024 польських злотих, що на дату подання позову складає 206 391,02 грн. по курсу НБУ.

Уточнивши позовні вимоги в квітні 2026 року, просив визнати квартиру АДРЕСА_1 об`єктом спільної сумісної власності осіб, які проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу відповідно до ст. 74 СК України, стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 вартість незаконно вилученого (вивезеного) майна, а саме 10 321 338 грн. вартості товару, 33 100 грн. вартості обладнання, 139 410 грн. вартості серверів, 22625 грн. вартості ноутбуків, а разом на суму 10 516 473 грн.; визнати за ОСОБА_3 право власності на автомобіль Mitsubishi Pajero Sport д.н.з. НОМЕР_1 , земельну ділянку, розташовану за адресою Київська область, Обухівський район, с/т «Дорожник» Великодмитровицька сільська рада, загальною площею 0,0504 га., кадастровий номер 3223180500:06:008:0004, цільове призначення - для садівництва, правовий режим земельної ділянки - приватна власність, склад угідь - сади; стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 кошти, сплачені ОСОБА_4 , а саме 42 968,06 доларів США, що станом на дату подачі позову складає 1 769 218,46 грн. по курсу НБУ; стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 грошові кошти, незаконно отримані нею, а саме зняті з рахунку ФОП у розмірі 100 000 грн.; стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 грошові кошти, незаконно отримані нею, а саме зняті з особистого рахунку ОСОБА_3 в банку Міленіум у розмірі 18024 польських злотих, що на дату подання позову складає 206 391,02 грн. по курсу НБУ; врахувати недобросовісну поведінку ОСОБА_1 , яка самовільно розпоряджалася коштами та майном без згоди ОСОБА_3 , що відповідно до ч. 2 ст. 70 СК України дозволяє відступити від рівності часток; покласти на відповідача судові витрати.

Також у вересні 2025 року ОСОБА_3 подав до суду заяву про забезпечення позову, у якій просив вжити заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, а саме земельну ділянку, кадастровий номер 3223180500:06:008:0007, пл. 0,0488 га.; частки квартири АДРЕСА_2 .

Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2026 року заяву про забезпечення позову задоволено, накладено арешт на земельну ділянку, кадастровий номер 3223180500:06:008:0007, пл. 0,0488 га.; частки квартири АДРЕСА_2 .

Позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) ОСОБА_1 у особі представника ОСОБА_5 , не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2026 року та відмовити в задоволенні заяви про забезпечення позову.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги наводила фактичні обставини справи і зміст первісних та зустрічних позовних вимог, зміст ч. 1 ст. 149, ч. 1 - 3 ст. 150 ЦПК України, пояснювала, що об`єкти нерухомого майна, на які накладено арешт оскаржуваною ухвалою суду першої інстанції, не є предметом розгляду в даній справі. Позовні вимоги у справі не стосуються ані правового статусу, ані права власності, користування чи розпорядження вказаною земельною ділянкою та квартирою. Відтак, між заявленими заходами забезпечення позову та предметом спору відсутній будь-який правовий зв`язок.

Зазначала, що накладення арешту на майно, яке не є предметом спору, є безпідставним і таким, що порушує принцип співмірності заходів забезпечення позову із заявленими вимогами.

Посилалася на правові висновки Верховного Суду в постанові від 04 квітня 2023 року у справі № 907/268/22, згідно яких «Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції апеляційний господарський суд дійшов правильного висновку, що суд першої інстанції, забезпечуючи позов шляхом накладення арешту на земельні ділянки, не врахував, що такий захід забезпечення позову як накладення арешту на земельні ділянки не узгоджується з предметом та підставами позову; позовні вимоги у цій справі не стосуються безпосередньо повернення чи витребування земельних ділянок на користь позивача, тобто не мають майнового характеру, за наявності яких суд міг би забезпечити позов шляхом накладення арешту на відповідні земельні ділянки; накладення арешту на земельні ділянки не є співмірним заходом забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами немайнового характеру.

Крім цього, судом першої інстанції також не взято до уваги, що у випадку застосування такого засобу забезпечення позову, як арешт майна, зокрема земельних ділянок, арешт має стосуватись саме майна (в цьому випадку земельних ділянок), належного до предмета спору».

Вказувала, що подібна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі № 760/13678/21, в якій зазначено, що «...при зверненні до суду із вказаним позовом, ОСОБА_1 зазначено будівельну адресу спірного нерухомого майна (об`єкта інвестування), а адреса: квартира АДРЕСА_3 , є саме поштовою (юридичною) адресою вказаного спірного майна, що була присвоєна вказаному будинку у зв`язку із введенням останнього в експлуатацію та, в свою чергу, не впливає на правильність висновків судів попередніх інстанцій, оскільки стосується одного й того ж самого предмета спору, про що, в свою чергу, було зазначено у змісті оскаржуваних судових рішень».

Пояснювала, що у вказаній постанові суд касаційної інстанції виходив із того, що фактично йшлося про один і той самий об`єкт нерухомого майна: позивач зазначив будівельну адресу об`єкта інвестування, тоді як інша адреса (поштова/юридична) була присвоєна цьому ж об`єкту після введення будинку в експлуатацію. Отже, відмінність у зазначенні адрес мала об`єктивний характер і не свідчила про те, що йдеться про різні об`єкти нерухомості. Саме з цих підстав Верховний Суд відхилив аргументи про те, що відповідне майно не є предметом розгляду, та погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для забезпечення позову.

Наголошувала, що обставини даної справи є принципово відмінними, оскільки майно, на яке накладено арешт, не є тим самим об`єктом, що становить предмет позовних вимог. У цій справі відсутній зв`язок між предметом позову та майном, на яке накладено арешт, що свідчить про безпідставність застосування заходів забезпечення позову та порушення принципу їх співмірності із заявленими вимогами, що є самостійною підставою для скасування відповідної ухвали суду.

Стверджувала, що арешт майна як спосіб забезпечення позову передбачає накладення заборони на право розпоряджатися майном з метою його збереження до визначення подальшої долі цього майна (постанови Верховного Суду від 17 червня 2022 року у справі № 908/2382/21, від 14 лютого 2024 року в справі № 504/3408/22).

Під час вжиття заходів забезпечення позову повинна бути наявність зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечення позову забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову (правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі № 201/9686/23).

Звертала увагу на мотиви суду при постановленні оскаржуваної ухвали, оскільки звертаючись до суду із даною заявою, ОСОБА_3 обґрунтовував її тим, що ОСОБА_1 вивезла майно, переховувалася та планувала виїхати за кордон, а також з огляду на ціну позову заявник вважав, що спосіб забезпечення позову у вигляді накладення арешту на нерухоме майно відповідача за зустрічним позовом є справедливим та співмірним. Задовольняючи заяву, суд першої інстанції зазначав, що оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, поданих в обґрунтування заяви про забезпечення позову, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні документів, доданих до заяви, суд приходить до висновку, що вимоги заявника підлягають задоволенню в повному обсязі.

Вважала, що суд першої інстанції, постановляючи оскаржувану ухвалу, фактично не навів належного та достатнього обґрунтування необхідності застосування заходів забезпечення позову, обмежившись загальними формулюваннями. У мотивувальній частині ухвали суд лише формально зазначив про оцінку доказів, однак не конкретизував, які саме обставини були встановлені, які докази підтверджують наявність реальної загрози невиконання або утруднення виконання можливого рішення суду, та чому саме обраний захід забезпечення позову є необхідним та співмірним у даному випадку.

Суд не навів жодного аналізу доказів заявника щодо нібито вивезення майна, переховування відповідача чи її наміру виїхати за кордон, не встановив їх фактичну підтвердженість належними та допустимими доказами, а також не перевірив, чи дійсно існує ризик відчуження майна або інші обставини, які б обґрунтовували необхідність накладення арешту.

Зазначала, що позиція щодо обґрунтованості судового рішення міститься також в постановах Верховного Суду від 04 вересня 2024 року у справі № 404/839/24, Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18.

Від позивача за зустрічним позовом (відповідача за первісним позовом) ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому ОСОБА_3 просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, ухвалу суду першої інстанції - без змін, посилаючись на те, що основним аргументом апеляційної скарги є твердження про те, що арешт не може бути накладений на майно, яке не є предметом спору, однак такий висновок зроблено шляхом неповного та викривленого викладання змісту зустрічного позову. У своїй апеляційній скарзі ОСОБА_3 фактично створює враження, що зустрічний позов має переважно немайновий характер, насправді ж зустрічний позов містить значні майнові вимоги про стягнення вартості майна, і загальна ціна лише майнових вимог зустрічного позову становить понад 22 млн. грн. Отже, твердження апелянта про те, що арешт можливий виключно щодо майна, яке є безпосереднім предметом спору, є юридично неспроможним.

Пояснював, що при майнових позовах забезпечення позову шляхом накладення арешту допускається саме для гарантування реального виконання можливого рішення суду незалежно від того, чи є відповідне майно предметом спору, і саме така правова природа арешту майна передбачена ст. 149-150 ЦПК України.

Вказував, що у своїй апеляційній скарзі ОСОБА_3 посилається на окремі постанови Верховного Суду щодо спорів немайнового характеру або спорів про конкретне нерухоме майно, і ці правові висновки не можуть застосовуватись до даної справи, оскільки зустрічний позов містить численні майнові вимоги про стягнення значних сум коштів. Саме тому при вирішенні питання про забезпечення позову суд першої інстанції обґрунтовано виходив із необхідності забезпечити можливість виконання майбутнього рішення у разі задоволення позову.

Повідомляв, що суд першої інстанції врахував конкретні фактичні обставин справи, зокрема, позивач є особою, щодо дій якої здійснюється досудове розслідування в кримінальному провадженні № 12024105090001194, предметом якого є обставини вивезення майна, що є предметом зустрічного позову; позивач тривалий час ухиляється від спілкування і її місцезнаходження невідоме, а значна частина майна була прихована від відповідача і вилучена на підставі ухвали суду № 760/12373/25 за клопотанням прокурора про накладення арешту; існували об`єктивні підстави припускати можливість її виїзду за межі України; відповідачу не було відомо про наявність у позивача достатніх грошових коштів чи інших ліквідних активів, за рахунок яких у майбутньому могло б бути виконане рішення суду.

Вважав, що за таких обставин існували всі передбачені ст. 149 ЦПК України підстави вважати, що без застосування заходів забезпечення позову забезпечення виконання можливого рішення суду буде істотно ускладненим або навіть неможливим.

Вказував, що апеляційна скарга безпідставно посилається на порушення принципу співмірності, при цьому апелянтка не надала жодного належного доказу того, що ринкова вартість арештованого майна перевищує ціну заявлених майнових вимог, які в свою чергу перевищують 22 млн. грн., тоді як арешт накладено на земельну ділянку та частку квартири.

Наголошував, що суд першої інстанції не зобов`язаний встановлювати усі обставини спору, в той час як доводи апеляційної скарги фактично зводяться до вимоги повторно дослідити всі докази по суті спору. Разом із тим, при вирішенні питання про забезпечення позову суд не встановлює обґрунтованість позовних вимог по суті та не вирішує спір між сторонами. Відповідно до усталеної практики Верховного Суду достатньо встановлення обґрунтованого припущення щодо існування ризику утруднення чи неможливості виконання рішення суду, і саме такий висновок було зроблено судом першої інстанції.

Вважав безпідставними доводи про відсутність зв`язку між арештом та предметом спору, оскільки апелянт таким чином помилково ототожнює арешт майна із предметом позову, що не відповідає правовій позиції Верховного Суду у справах про забезпечення саме майнових вимог. Для позовів про стягнення коштів Верховний Суд неодноразово зазначав, що арешт може накладатися на будь-яке майно відповідача, достатнє для забезпечення виконання можливого рішення, а не лише на майно, яке є предметом спору. Доводи апеляційної скарги фактично зводяться до неправильного тлумачення ч. 1 ст. 150 ЦПК України та суперечать усталеній практиці Верховного Суду щодо забезпечення позовів майнового характеру.

Звертав увагу, що суд першої інстанції діяв у межах дискреційних повноважень.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Так, предметом первісного позову ОСОБА_1 є поділ майна подружжя, зустрічного позову ОСОБА_3 - визнання права власності, стягнення коштів.

Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову, ОСОБА_3 обґрунтовував необхідність вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на належне відповідачу за зустрічним позовом нерухоме майно тим, що за рахунок цього майна може бути задоволено його вимоги у випадку задоволення зустрічного позову судом, в той час як дії ОСОБА_3 , яка вивезла їх спільне майно, переховується і уникає спілкування, дають підстави для обґрунтованого припущення щодо існування ризику утруднення чи неможливості виконання рішення суду.

На підтвердження належності ОСОБА_3 майна, на яке він просив накласти арешт з метою забезпечення позову, ОСОБА_1 додав до заяви інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, згідно якого земельна ділянка, кадастровий номер 3223180500:06:008:0007, пл. 0,0488 га.; частка квартири АДРЕСА_2 належить ОСОБА_1 згідно свідоцтв про право на спадщину № 569 та 568, виданих 03 вересня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гембарською С.І. (а. с. 43).

Вимог щодо зазначеного майна жодною зі сторін у первісному або зустрічному позовах не заявлено.

Постановляючи ухвалу про забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно, належне відповідачеві, а саме земельну ділянку, кадастровий номер 3223180500:06:008:0007, пл. 0,0488 га.; частки квартири АДРЕСА_2 , суд першої інстанції виходив із того, що метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача за зустрічним позовом від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення, і при цьому вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін.

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому ЄСПЛ у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» ЄСПЛ зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні ЄСПЛ, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) ЄСПЛ вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Таким чином, держава Україна несе обов`язок перед заінтересованими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.

На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004, в якому зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.

Крім того, Конституційний Суд України у пункті 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

ЄСПЛ у рішенні від 20 липня 2004 року у справі «Шмалько проти України» вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).

Відповідно до вимог ст. 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених ст. 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Відповідно до ст. 151 ЦПК України заява про забезпечення позову подається в письмовій формі, підписується заявником і повинна містити: 1) найменування суду, до якого подається заява; 2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові) (для фізичних осіб) заявника, його місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта (для фізичних осіб - громадян України), номери засобів зв`язку, адресу електронної пошти (за наявності), відомості про наявність або відсутність електронного кабінету; 3) предмет позову та обґрунтування необхідності забезпечення позову; 4) захід забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності; 5) ціну позову, про забезпечення якого просить заявник; 6) пропозиції заявника щодо зустрічного забезпечення; 7) інші відомості, потрібні для забезпечення позову.

Зазначеним вимогам заява ОСОБА_3 про забезпечення позову відповідає.

Відповідно до вимог ст. 150 ЦПК України позов забезпечується, зокрема, накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною вчиняти певні дії.

Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, у тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) вказано, що співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду.

Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.

У постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 909/835/18 зазначено, що повинен бути наявним зв`язок між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги. Обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, наслідок ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17 (провадження № 14-88цс20) дійшла висновку, що умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання. Конкретний захід забезпечення позову буде співмірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

Судом встановлено та із наявних в матеріалах заявником доказів вбачається, що між сторонами виник спір щодо поділу майна, в тому числі позивачем за зустрічним позовом, крім вимог про визнання за ним права власності на конкретні об`єкти спільного майна подружжя, тобто вимог про поділ майна в натурі, також заявлено майнові вимоги про стягнення з ОСОБА_1 вартості майна у розмірі понад 22 млн. грн.

Отже, зустрічний позов ОСОБА_3 дійсно міг бути забезпечений шляхом накладення арешту на належне відповідачу майно, за рахунок реалізації якого судове рішення могло бути виконане в разі задоволення позову.

Відповідно до ч. 2, 5 ст. 48 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення.

Відповідно до ст. 177, 178 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. Об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи.

Оскільки зареєстроване за відповідачем на праві власності нерухоме майно (земельна ділянка та частина квартири) як об`єкт цивільних прав не вилучене та не обмежене в обороті, ризик його відчуження за умови невжиття заходів забезпечення позову був постійним, в зв`язку з чим апеляційним судом відхиляються як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції не конкретизував, які саме обставини були встановлені, які докази підтверджують наявність реальної загрози невиконання або утруднення виконання можливого рішення суду, не навів жодного аналізу доказів заявника щодо нібито вивезення майна, переховування відповідача чи її наміру виїхати за кордон, не встановив їх фактичну підтвердженість належними та допустимими доказами, а також не перевірив, чи дійсно існує ризик відчуження майна або інші обставини, які б обґрунтовували необхідність накладення арешту.

З огляду на викладене ґрунтуються на законі та відповідають матеріалам справи висновки суду першої інстанції про те, що невжиття заходів забезпечення позову у вигляді накладення арешту може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду в разі задоволення заявлених позовних вимог, оскільки майно відповідача, за рахунок якого може бути виконане рішення суду, може бути відчужене останньою у будь-який час.

Також судом першої інстанції правомірно враховано правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2022 року у справі №905/446/22 про те, що за обставин звернення з позовом саме відповідач має доводити недоцільність чи неспівмірність заходів забезпечення, вжиття яких просить у суду позивач.

Апеляційний суд враховує, що ОСОБА_1 не надала жодного належного доказу того, що ринкова вартість арештованого майна перевищує ціну заявлених майнових вимог ОСОБА_3 .

Отже, обраний позивачем вид забезпечення позову - накладення арешту на земельну ділянку та частину квартири, право власності на яку було зареєстроване за відповідачем, був співмірним із предметом позову про стягнення з ОСОБА_1 вартості майна.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги, що позовні вимоги у справі не стосуються ані правового статусу, ані права власності, користування чи розпорядження вказаною земельною ділянкою та квартирою, відтак, між заявленими заходами забезпечення позову та предметом спору відсутній будь-який правовий зв`язок, і накладення арешту на майно, яке не є предметом спору, є безпідставним і таким, що порушує принцип співмірності заходів забезпечення позову із заявленими вимогами, апеляційний суд звертає увагу на наступне. Так, у спорах майнового характеру, зокрема у яких заявлено вимоги про стягнення грошових коштів, забезпечення позову шляхом накладення арешту допускається саме для гарантування реального виконання можливого рішення суду незалежно від того, чи є відповідне майно предметом спору, а отже ОСОБА_1 таким чином помилково ототожнює арешт майна із предметом позову.

Посилання ОСОБА_1 у апеляційній скарзі на постанови Верховного Суду від 04 квітня 2023 року у справі № 907/268/22, від 14 лютого 2024 року у справі № 504/3408/22 та Великої Палати Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі № 760/13678/21 відхиляються апеляційним судом як нерелевантні до спірних правовідносин, оскільки у цих справах розглянуто спір немайнового характеру та спір про конкретне нерухоме майно (предметами позову є визнання майнових прав на об`єкт інвестування у справі № 760/13678/21, про встановлення права земельного сервітуту у справі № 504/3408/22 та про припинення належного відповідачу права постійного користування земельними ділянками у справі № 907/268/22), у той час як зустрічний позов містить майнові вимоги про стягнення з ОСОБА_1 значних сум коштів.

Водночас, у іншій постанові від 17 червня 2022 року у справі № 908/2382/21, на яку міститься посилання в апеляційній скарзі, Верховний Суд досліджував можливість накладення арешту на майно в забезпечення позову про стягнення коштів, та дійшов висновку, що виконання в майбутньому судового рішення у справі про стягнення грошових коштів, у разі задоволення позовних вимог, безпосередньо пов`язано з обставинами наявності у боржника присудженої до стягнення суми заборгованості. Заборона відчуження або арешт майна, які накладаються судом для забезпечення позову про стягнення грошових коштів, мають на меті подальше звернення стягнення на таке майно у разі задоволення позову.

Таким чином, вищенаведені правові висновки Верховного Суду не спростовують, а підтверджують правильність висновків суду першої інстанції про забезпечення позову шляхом накладення арешту на належне ОСОБА_1 нерухоме майно, за рахунок якого може бути забезпечене виконання рішення суду у разі задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 в частині стягнення на його користь грошових коштів.

Також не спростовують правильних висновків суду першої інстанції посилання ОСОБА_1 у апеляційній скарзі на те, що під час вжиття заходів забезпечення позову повинна бути наявність зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечення позову забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову (аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі № 201/9686/23), а ухвала суду першої інстанції наведеним правовим висновкам Верховного Суду жодним чином не суперечить.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути підставою для скасування ухвали суду.

Виходячи з вищевикладеного, апеляційний суд приходить до висновку, що в даній справі судом першої інстанції було обрано належний, відповідний до предмета спору, захід забезпечення позову, дотримано принцип співвіднесення виду заходу забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, що дає змогу досягти збалансованості інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичного виконання судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що ухвала суду першої інстанції постановлена із додержанням вимог закону і не може бути скасована з підстав, що викладені в апеляційній скарзі.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382, 389 ЦПК України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 06 серпня 2026 року.

Головуючий: Кашперська Т.Ц.

Судді: Фінагеєв В.О.

Яворський М.А.