Постанова від 21 липня 2026 р. у справі №372/5396/24 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 372/5396/24 Головуючий у І інстанції Рабчун Р.О.

Провадження №22-ц/824/7752/2026 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О.

ПОСТАНОВА

Іменем України

22 липня 2026рокуКиївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Таргоній Д.О.,

суддів: Борисової О.В., Голуб С.А.,

за участі секретаря Кононової Н.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Шульженка Ігоря Вікторовича на заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 26 травня 2025 року та додаткове рішення Обухівського районного суду Київської області від 24 грудня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до Обухівського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_1 , в якому просив визнати за ним право на частку в розмірі 86,65/100 у спільній власності на будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 239,1 м2.

Позов обґрунтовував тим, що у 2002 році позивачем було придбано земельну ділянку площею 0,1015 га за адресою: Київська обл., с. Підгірці, садове товариство «Арсеналець-6», з розташованим на ній дачним будинком. Упродовж 2006-2007 років позивачем було ініційовано та здійснено будівництво нового житлового будинку та господарських споруд - власним коштом і з власної ініціативи. Основні будівельні роботи завершено до червня 2007 року, після чого тривали оздоблювальні роботи.

18 грудня 2007 року сторони уклали шлюб. Спільних дітей не мають.

Наприкінці 2008 року будівництво було повністю завершено, і напередодні нового 2009 року сторони вселилися до збудованого житла.

18 травня 2012 року між сторонами укладено договір дарування, за яким позивач передав відповідачу у власність зазначену земельну ділянку.

Із 2014 року шлюбні стосунки між сторонами фактично припинилися, а у 2016 році - їх було розірвано в судовому порядку рішенням Солом`янського районного суду м. Києва.

Поділ майна, нажитого під час шлюбу, не здійснювався. З огляду на те, що спорудження будинку та облаштування всієї садиби здійснювалися переважно за рахунок особистих коштів позивача, він вважає за необхідне звернутись до суду для поновлення порушеного права та захисту законних інтересів.

Заочним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 26 травня 2025 року позов задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину у спільній власності на будинок загальною площею 239,1 кв.м., який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 3223186800:03:031:0025, площею 0,1015 га, цільове призначення - для ведення садівництва. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

У вересні 2025 позивач ОСОБА_2 подав заяву про ухвалення додаткового рішення, яку обґрунтовував тим, що ухвалюючи заочне рішення, суд першої інстанції не вирішив питання щодо розподілу судових витрат, тому просив стягнути з відповідача понесені судові витрати в сумі 15 140 грн судового збору за подання позовної заяви та 605,60 грн за подання заяви про забезпечення позову.

Додатковим рішенням Обухівського районного суду Київської області від 24 грудня 2025 року задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати в розмірі 9 085,21 грн.

Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 24 грудня 2025 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Обухівського районного суду Київської області від 26.05.2025 року у даній справі відмовлено.

Не погоджуючись з заочним рішеннями Обухівського районного суду Київської області від 26 травня 2025 року, з апеляційною скаргою в інтересах відповідача ОСОБА_1 звернувся її представник - адвокат Шульженко І.В.

Посилаючись на неповноту з`ясування судом обставин, що мають значення по справі, невідповідність висновків суду встановленим по справі обставинам, порушенням норм матеріального та процесуального права, просить скасувати заочне рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог та ухвалити в цій частині нове, яким відмовити в задоволенні позову.

Зазначає про те, що справу розглянуто судом за відсутності відповідача ОСОБА_1 , не повідомленої належним чином про дату, час та місце розгляду справи, що є обов`язковою підставою для скасування судового рішення, відповідно до ч. 1 та п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України.

В обґрунтування апеляційної скарги посилається на наступні обставини, які залишились поза увагою суду першої інстанції.

Сторони не підтримують шлюбних відносин з 20.02.2014 року, спільного господарства не ведуть та не проживають разом.

Починаючи з 2015 року ОСОБА_2 неодноразово намагався визнати недійсним (посилаючись на удаваність/фіктивність) укладений ним 18.05.2012 року із ОСОБА_1 договір земельної ділянки, про що свідчать судові рішення по справам №753/9206/15-ц, 372/5128/15-ц.

Після припинення відносин з ОСОБА_2 , у 2015 році ОСОБА_1 самостійно (господарським способом, із залученням приватних підрядників) та за власний кошт почала будівництво садового будинку на вищевказаній земельній ділянці.

Відповідно до Акту здачі-приймання робіт (надання послуг) від 26.05.2016 року, укладеного між ПАТ «Київоблгаз» та ОСОБА_1 до побудованого будинку (без закінчення внутрішніх робіт) було здійснено пуск газу.

В подальшому, ОСОБА_1 , за спрощеною процедурою, запровадженою Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» подала до Державної архітектурно-будівельної інспекції (ДАБІ) у Київській області повідомлення №КС062170720638 від 13.03.2017 року про початок будівельних робіт.

11.04.2017 року ДАБІ прийнято декларацію про готовність до експлуатації об`єкта, будівництво якого здійснено на підставі будівельного паспорта.

04.05.2018 року рішенням Підгірцівської сільської ради №6 побудованому ОСОБА_1 садовому будинку присвоєно поштову адресу: будинок АДРЕСА_2 .

Незважаючи на вказані обставини, ОСОБА_2 у жовтні 2024 року, достовірно знаючи, що ОСОБА_1 з 2022 року перебуває за кордоном і в Україну наразі через повномасштабну військову агресію рф проти України не повертається, звернувся до Обухівського районного суду Київської області з позовом, в якому просив визнати за ним право на частку в розмірі 86,65/100 у спільній власності на садовий будинок.

Щодо наданих позивачем на підтвердження заявлених вимог доказів, апелянт звертає увагу суду на те, що Договір №64 від 02.10.2006 року на виконання робіт по будівництву заміського котеджу в с. Підгірці в Київській області, укладений між позивачем , як замовником, та ТОВ «Київська виробничо-будівельна фірма «Інтурист» не може бути взятий судом до уваги з огляду на наступні обставини:

- підрядник ТОВ «Київська виробничо-будівельна фірма «Інтурист» не мало на той час та не має на даний час ліцензії на здійснення будівельної діяльності;

- станом на 02.10.2006 року позивач ОСОБА_2 був засновником (учасником) ТОВ «Київська виробничо-будівельна фірма «Інтурист» із найбільшою часткою у статутному капіталі, а відтак мав бенефіціарний вплив на товариство та доступ до документації, печатки, тощо;

- зі змісту пункту 1.1.цього договору вбачається посилання на «Земельну ділянку НОМЕР_1», в той час як будівельний номер НОМЕР_1 виник лише з 2017 року;

- положення пункту 2.1 Договору містять посилання на один локальний кошторис (додаток №1), за яким визначена загальна вартість робіт в розмірі 410287,00 грн; в той же час положення пунктів 12.1 та 12.2 визначають додатками цього договору локальні кошториси №134 та №135;

- позивачем не надано жодного документу, підтверджуючого здійснення ним оплати за даним договором;

- відсутня проектна документація на будівництво та в поданому договорі відсутнє посилання на таку проектну документацію.

Крім того, апелянт зазначає, що договір № А-52н/2ф від 29.08.2008 року на приєднання до газотранспортної системи ,на який посилається позивач як на підтвердження своїх позовних вимог, доводить лише факт намагання ОСОБА_2 здійснити газифікацію, проте не будівництво садового будинку.

Апелянт підкреслює, що висновки суду про те, що будинок належить до спільної сумісної власності колишнього подружжя, не підтверджені належними та допустимими доказами, адже позивач не довів головного - що він брав участь у будівництві, яке розпочалось у 2015 році з видачі будівельного паспорту та закінчилось у 2017 році отриманням декларації про готовність об`єкта до експлуатації.

Скориставшись правом на подачу відзиву, адвокат Кобилянський В.А. в інтересах позивача ОСОБА_2 подав відзив на апеляційну скаргу.

В обґрунтування відзиву зазначає, що на земельній ділянці на момент укладення договору дарування вже існував об`єкт незавершеного будівництва, але оскільки право власності на об`єкт будівництва не було зареєстроване, для спрощення процедури оформлення дарування сторона в договорі зазначила про відсутність забудови.

Щодо акту здачі-приймання робіт ПС 2875 ОД від 26.05.2016, укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ «Київоблгаз», то представник позивача зазначає, що даний акт свідчить не про приєднання до мереж газопостачання, а про відновлення газопостачання, зупиненого внаслідок заборгованості.

Представник позивача щодо посилання апелянта про ненадання проектної документації на будівництво зауважує, що апелянтом також не надана проектна документація, а посилання представника апелянта на відсутність ліцензії підрядника зазначає, що ліцензуванню підлягає не будь яка будівельна діяльність, а лише вишукувальні та проектні роботи для будівництва зведення несучих та огороджувальних конструкцій, будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж.

Крім цього звертає увагу, що заявляючи про фальсифікацію певних доказів наданих позивачем, відповідачка, в свою чергу, доказів на підтвердження такої фальсифікації не надала, як і не надала доказів на підтвердження факту будівництва будинку нею самостійно та за її власні кошти.

Посилання апелянта на порушення судом першої інстанції норм матеріального права вважає безпідставними, просить залишити заочне рішення суду першої інстанції та додаткове рішення без змін.

У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Таращук О.І. підтримав апеляційну скаргу, просив її задовольнити.

Позивач ОСОБА_2 та його представник - адвокат Кобилянський В.А. заперечували проти задоволення апеляційної скарги, просили залишити її без задоволення.

Крім того, представник позивача просив суд апеляційної інстанції розглянути та задовольнити подане ним 21.07.2026 року за допомогою системи «Електронний суд» клопотання про призначення судової земельно-технічної експертизи, на вирішення якої поставити питання: В якому році побудований житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 239,1 кв.м.?

Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Таращук О.І. проти задоволення клопотання про призначення судової земельно-технічної експертизи заперечував. Зазначив, що подання позивачем такого клопотання спрямовано на здобуття (створення) доказів, право на подання яких встановлено законом. Звертає увагу суду, ані у суді першої інстанції, ані у відзиві на апеляційну скаргу позивач не заявляв клопотання про призначення експертизи. Про неможливість подання такого доказу у суді першої інстанції позивач не зазначав, а тому відповідно такий доказ не може бути прийнятий судом апеляційної інстанції.

Колегія суддів апеляційного суду, заслухавши думку учасників справи щодо заявленого клопотання дійшла висновку про відмову в його задоволенні, з огляду на наступне.

Частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

У частині першій статті 13 ЦПК України вказано, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з частиною першою статті 49 ЦПК України сторони користуються рівними процесуальними правами.

Строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом (ст. 120 ЦПК України).

Відповідно до статті 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина третя статті 13 ЦПК України).

Частиною першою, другою статті 83 ЦПК України передбачено подання доказів сторонами та іншими учасниками справи безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатись до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Згідно з частиною восьмою статті 83 ЦПК України, докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Заявляючи клопотання про призначення по справі судової будівельно-технічної експертизи до суду апеляційної інстанції, представник позивача не обґрунтував неможливість подання такого клопотання до суду першої інстанції та не надав докази неможливості його подання з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

З огляду на вказане, відсутні підстави для задоволенні судом клопотання про призначення судової будівельно-технічної експертизи на стадії апеляційного розгляду.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, які з`явились у судове засідання, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону не відповідає.

Частиною 1 статті 8 ЦПК України визначено, що ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.

Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи (частина 2 статті 211 ЦПК України).

Відповідно до частини 6, 7 статті 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

У разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається юридичним особам - за адресою місцезнаходження (місця проживання), що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

У ЦПК України законодавець встановив повноваження суду апеляційної інстанції скасовувати рішення суду першої інстанції із підстави неналежного повідомлення у суді першої інстанції особи, яка подала апеляційну скаргу.

Порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою (пункт 3 частини 3 статті 376 ЦПК України).

Тлумачення частини 1 статті 8, частини 2 статті 211, пункту 3 частини 3 статті 376 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що:

обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу;

невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства;

розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов`язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 07 жовтня 2024 року відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено проводити у за правилами загального позовного провадження з повідомленням учасників справи.

Судом першої інстанції направлено копію указаної ухвали та копію позовної заяви з додатками відповідачу ОСОБА_1 на адресу зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_3 . В подальшому судові повістки також направлялись відповідачу за вказаною адресою.

Однак, уся поштова кореспонденція, яка направлялась судом відповідачу повернулася до місцевого суду без вручення адресату із відміткою «за закінченням терміну зберігання». (а.с. 111, 147, 151, 152, 153 том 1 ).

Таким чином, як вбачається з матеріалів справи, докази про належне повідомлення відповідачки про розгляд справи та про її право подати відзив на позовну заяву відсутні.

Указані обставини відповідно до пункту 3 частини 3 статті 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.

Вирішуючи спір по суті, колегія суддів виходить з наступного.

З матеріалів справи вбачається, згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки від 18.09.2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Іванців В.П., позивач ОСОБА_2 придбав у власність земельну ділянку 1010 м2, розташовану на території Підгірцівської сільської ради, в садовому товаристві «Арсеналець-6», Обухівського району, Київської області, надану для введення садівництва (т. 1 а/с 9-10).

18.12.2007 року Печерським районним в місті Києві відділом реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в місті Києві було зареєстровано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , актовий запис № 1214.

18.05.2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір дарування земельної ділянки, згідно якого ОСОБА_2 подарував своїй дружині ОСОБА_1 земельну ділянку розташовану на території Підгірцівської сільської ради, с/т «Арсеналець - 6», Обухівського р-н., Київської області, загальною площею 0,1015 га наданої для ведення садівництва, кадастровий номер якої: 3223186800:03:031:0025.(т. 1 а/с. 19-21).

Згідно п. 6 вказаного договору зазначено, що на земельній ділянці, яка відчужується, будь-яка забудова відсутня, що підтверджується довідкою Садівницького товариства № 213 від 1 квітня 2012 року.

Заочним рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 16.09.2016 року справа № 760/10812/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, шлюб зареєстрований Печерським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в місті Києві, актовий запис № 1214 від 18.12.2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано.(т. 1. а/с. 17-18).

Як вбачається з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 17.04.2025 року № 423176164 (надалі - Інформаційна довідка), право власності на спірний садовий будинок було зареєстровано за відповідачкою 08.11.2018 року.

З Інформаційної довідки слідує, що документами, поданими для державної реєстрації спірного садового будинку були - технічний паспорт, серія та номер: 47, виданий 04.04.2017, видавник: ФОП ОСОБА_3 , рішення виконавчого комітету місцевих Рад депутатів, серія та номер: 6, виданий 04.05.2018 Виконавчим комітетом Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, декларація про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер: КС142171010076, видана 11.04.2017 Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції у Київській області.

Згідно з частиною першою статті 392 ЦК України, на яку позивач посилається, обґрунтовуючи вимоги щодо визнання за ним права власності на частку в нерухомому майні, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відповідно до частин 1, 2 статті 376 ЦК України (в редакції 2007 року), житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_2 просив суд визнати за ним право на частку в розмірі 86,65/100 у спільній власності на будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 239,1 кв.м.

В обґрунтування позову зазначав, що у 2002 році він придбав земельну ділянку з дачним будинком. У 2004 році розібрав та вивіз старий цегляний дачний будиночок, підготував територію для будівництва нового будинку, та протягом 2005-2007 років (до шлюбу з відповідачем) ним були проведені роботи з будівництва будинку практично до його повної готовності.

В 2008 році, під час перебування сторін у шлюбі, після виконання оздоблювальних робіт в будинку, сторони наприкінці року приступили до його фактичної експлуатації.

Загальна сума будівельно-монтажних та оздоблювальних робіт склала 540 959, 47 грн. З них, витрат понесених до взяття шлюбу - 396 509,47 грн, що становить 3,30% від загальної вартості робіт. Вартість документально підтверджених витрат на будівництво під час перебування сторін у шлюбі - 144 450,00 грн, що становить 26,70% від загальної вартості робіт. Оскільки ці витрати відносяться до спільного майна подружжя, мають бути розподілені по 13,35% кожній із сторін. Таким чином, позивач вважає, що його частка у спільному майні подружжя становить 86,65% (73,30+13,35).

Обставини, на які посилається позивач, обґрунтовуючи свої вимоги, свідчать про те, що ним у 2005-2007 роках було здійснене самочинне будівництво садового будинку, без отримання дозволу на проведення будівництва (передбаченого положеннями статті 24 Закону України «Про планування і забудову територій»), без розроблення та затвердження проектної документації.

У 2012 році позивач подарував належну йому земельну ділянку відповідачці ОСОБА_1 . Відповідно до умов договору дарування, сторони посвідчили, що на земельній ділянці, яка відчужується, будь-яка забудова відсутня.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК Українидостатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Надаючи оцінку наданим позивачем доказам на підтвердження позовних вимог, колегія суддів апеляційного суду виходить із того, що жоден із наданих позивачем документів не підтверджує факт завершення позивачем будівельних робіт у грудні 2008 року.

Крім того, доказів, які б дозволяли встановити загальну вартість будівництва садового будинку суду не було надано, оскільки договір на виконання робіт по будівництву заміського котеджу в с. Підгірці в Київській області № 64 від 02.10.2006 року, укладений між ТОВ «Київська виробничо-будівельна фірма «Інтурист» (підрядник) та ОСОБА_2 (замовник), передбачав складання лише локального кошторису (пункт 2.1. та п. 12.1 -12.2 Договору). Локальний кошторис - це первинна кошторисна документація, яка складається на окремі види робіт та витрат по будівлях і спорудах.

У матеріалах справи наявні лише акти виконаних робіт № 134 та № 64 до вказаного договору, однак будь-яких кінцевих кошторисів суду не представлено.

Крім того, позивачем не було надано суду доказів, підтверджуючих фактичну оплату будівельних робіт, матеріалів (чеків, квитанцій, платіжних доручень, касових ордерів, банківських виписок).

Аналіз вказаних доказів у їх сукупності не доводить фактичне завершення будівництва спірного садового будинку у 2008 році та не дозволяє встановити загальну вартість будівництва такого об`єкту.

Отже, доводи позивача про те, що загальна вартість будівництва спірного садового будинку становила 540 959,47 грн є припущенням, оскільки не підтверджена належними та допустимими доказами.

Відповідно до ч. 5 ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», в редакції станом на момент прийняття в експлуатацію та реєстрації за відповідачкою права власності на спірний садовий будинок, було визначено, що проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку:

1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних;

2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи;

3) затвердження проектної документації;

4) виконання підготовчих та будівельних робіт;

5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів;

6) реєстрація права власності на об`єкт містобудування.

Частиною 1 ст. 27 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», в редакції станом на момент прийняття в експлуатацію та реєстрації за відповідачкою ОСОБА_1 права власності на спірний садовий будинок, було визначено, що забудова присадибних, дачних і садових земельних ділянок може здійснюватися на підставі будівельного паспорта забудови земельної ділянки.

Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1), та об`єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об`єкта до експлуатації протягом десяти робочих днів з дня реєстрації заяви (ч. 1 ст. 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» в редакції станом на 20.04.2018 року).

Механізм прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів регулює Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів (затверджений постановою КМУ від 13.04.2011 року № 461 (надалі - Порядок № 461).

Відповідно до п. 3 Порядку № 461 прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1), та об`єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об`єкта до експлуатації (далі - декларація)

Декларація про готовність об`єкта до експлуатації - це документ, який юридично закріплює завершення будівельних робіт.

Надаючи оцінку запереченням відповідача про те, що спірний садовий будинок почав будуватися відповідачкою вже після припинення шлюбних відносин з позивачем і не може бути віднесений до спільного сумісного майна подружжя, апеляційний суд виходить із того, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які підтверджують, на якій стадії будівництва спірний будинок перебував станом на дату укладення між сторонами шлюбу, а також станом на дату припинення між сторонами шлюбних відносин.

З огляду на вказане, визначення частки позивача у розмірі 86,65% є безпідставним і таким, що не ґрунтується на повноті зібраних доказів.

Як вбачається з інформаційної довідки № 423176164 від 17.04.2025 Інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, щодо об`єкта нерухомого майна, за відповідачем ОСОБА_1 08.11.2018 року зареєстровано право власності на садовий будинок, загальною площею 239,1 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , місце розташування земельна ділянка площею 0.1015 га кадастровий номер: 3223186800:031:0025.

Поряд із цим, за відсутності доказів, підтверджуючих, що на момент розірвання шлюбу між сторонами, спірний будинок існував як окремий об'єкт цивільних правовідносин, колегія суддів не вбачає підстав для віднесення зазначеного будинку, в тому вигляді і з тими технічними характеристиками, за якими він зареєстрований як об`єкт права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно,до спільного сумісного майна подружжя.

З огляду на вказане, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 .

Щодо поданої представником відповідача ОСОБА_1 - адвокатом Шульженком І.В. заяви про застосування позовної давності.

За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

В обґрунтування заяви про застосування позовної давності, представник відповідача посилався на ту обставину, що позивачу стало відомо про порушення своїх прав на спірний будинок принаймні у травні 2015 року, коли він вперше звернувся до ОСОБА_1 і з позовом про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки.

Колегія суддів з такими доводами не погоджується, оскільки при вирішенні судом спору щодо недійсності договору дарування земельної ділянки, питання права власності на об`єкт розташованого на ній нерухомого майна не вирішувався. Крім того, позивач пов`язує порушення своїх прав на спірний будинок з реєстрацією за відповідачкою права власності на вказане нерухоме майно, яка мала місце 08.11.2018 року. Тож, моментом, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушує, слід вважати саме цю дату. Відтак, перебіг строку позовної давності розпочався з 09.11.2018 року та закінчився 09.11.2021 року.

Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.

Законом № 540-IX розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.

Отже, початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов`язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX.

Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22).

Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.

Поряд із цим Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу.

Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.

Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року, а після 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився і був відновлений з 04 вересня 2025 року.

Підсумовуючи, Верховний Суд у постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 зазначав, що в разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.

У справі, що переглядається, позовну заяву подано 03.10.2024 року, тобто в межах позовної давності, з урахуванням продовженого і зупиненого строку позовної давності, а отже доводи відповідача у цій частині є необґрунтованими та відхиляються апеляційним судом.

Крім того, слід зазначити, що за змістом статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це подано заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Враховуючи, що у даній справі суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог з підстав їх необґрунтованості, відсутні підстави для застосування позовної давності.

Враховуючи зазначене, оцінивши в сукупності докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Шульженка І.В. підлягає задоволенню, а заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 26 травня 2025 рокускасуванню з ухваленням нового судового відмову у задоволенні позову.

Щодо оскарження додаткового рішення Обухівського районного суду Київської області від 24 грудня 2025 року, яким вирішено питання розподілу судових витрат у даній справі, колегія суддів зазначає наступне.

Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі (постанова Верховного Суду від 27 червня 2018 року в справі № 756/4441/17 (провадження № 61-17081св18)).

Згідно з частиною 13 статті 141, підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Шульженка Ігоря Вікторовича задоволено, з позивача на користь відповідача слід стягнути судові витрати по оплаті судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 13 627, 82 грн.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Шульженка Ігоря Вікторовича - задовольнити.

Скасувати заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 26 травня 2025 рокута додаткове рішення Обухівського районного суду Київської області від 24 грудня 2025 року. Ухвалити по справі нове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частку у спільному майні - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по оплаті судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 13 627 (тринадцять тисяч шістсот двадцять сім) гривень 82 коп.

Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи(вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.

Повне судове рішення складене 10 серпня 2026 року.

Суддя-доповідач Д.О. Таргоній

Судді : О.В. Борисова

С.А. Голуб