Постанова від 10 серпня 2026 р. у справі №644/7876/25 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 серпня 2026 року

м. Харків

справа № 644/7876/25

провадження № 22-ц/818/3624/26

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Пилипчук Н.П.,

суддів – Маміної О.В., Тичкової О.Ю.,

за участю секретаря – Муренченко С.А.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач – Харківська міська рада,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Харківської міської ради на рішення Індустріального районного суду м. Харкова від 24 лютого 2026 року в складі судді Шевченка С.І.

в с т а н о в и в:

У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Харківської міської ради про визнання права користування житловим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що на підставі типового договору житлового найму від червня 2001 року ОСОБА_2 був наймачем двокімнатної квартири по АДРЕСА_1 , зареєстрований в цій квартирі один, квартира не приватизована.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.

Зазначив, що він знайомий з ОСОБА_2 з 1990-років через спільні інтереси до театральної діяльності, ОСОБА_2 за фахом був актором театру. З початком бойових дій на Донеччині він був позбавлений свого житла, у 2014 році отримав статус внутрішньо переміщеної особи (електронна довідка переселенця 6332-5002366888 від 02.12.2022). В подальшому ОСОБА_2 дізнався про його безпритульність та запропонував поселитися у нього в квартирі, оскільки проживав один, на що він погодився.

Посилався на те, що в період з березня 2014 року по 2024 рік він разом з ОСОБА_2 постійно проживали у двокімнатній квартирі по АДРЕСА_1 , вели спільне господарство, мали спільний бюджет, спільно харчувались, спільно придбавали речі домашнього побуту, зробили поточний ремонт житла, купували ліки. Таким чином, на протязі тривалого часу він та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю в квартирі по АДРЕСА_1 , іншого житла він не має.

Вказав, що комунальні платежі за користування житлом сплачувались за рахунок спільних коштів до листопада 2024 року, а після смерті ОСОБА_2 він самостійно продовжує проживати та сплачувати комунальні платежі.

Зазначив, що за час хвороби ОСОБА_2 він постійно надавав йому моральну та фізичну підтримку, постійно відвідував його у лікарні, купував необхідні ліки. ОСОБА_2 намагався приватизувати квартиру, щоб нею розпорядитися, але з різних підстав, у тому числі через стан свого здоров`я цей процес не був завершений. Також він взяв на себе витрати на поховання ОСОБА_2 , оскільки рідних чи близьких у нього не залишилось. ОСОБА_2 після смерті не залишив ніяких документів щодо прав інших осіб на квартиру. За таких обставин у представників місцевої влади виникли питання щодо законності його перебування на займаній площі, про що свідчить припис начальника дільниці №47 від 18.08.2025.

Просив визнати за ОСОБА_1 права користування двокімнатною квартирою по АДРЕСА_1 ; заборонити співробітникам КП «Жилкомсервіс» вживати заходи у вигляді будь -яких дій направлених на позбавлення його проживання у вказаній квартирі.

Рішенням Індустріального районного суду м. Харкова від 24 лютого 2026 року позов ОСОБА_1 – задоволено, визнано за ОСОБА_1 право користування квартирою АДРЕСА_2 .

Не погоджуючись з рішенням суду Харківська міська рада подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Апеляційна скарга мотивована тим, що у матеріалах справи відсутні документи, що позивач дійсно проводив ремонт, сплачував свої кошти для утримання квартири у належному стані. Квитанції про сплату житлово-комунальних послуг підтверджують лише те, що позивач був добросовісним споживачем та своєчасно здійснював оплату за житлово-комунальні послуги. Договір замовлення на організацію та проведення поховання не підтверджують факту наявності між ними відносин, притаманних сім`ї. В матеріалах справи відсутня письмова згода основного наймача щодо вселення позивача у спірне житлове приміщення. Довідка управління соціального захисту населення про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи також не підтверджує факт постійного проживання разом із наймачем і ведення з ним спільного господарства та визнання членом сім`ї наймача. Позивачем не надано відомостей про відсутність у нього іншого житла на праві приватної власності. Зазначила, що звернувшись до суду з даним позовом позивач тим самим поліпшує свої житлові умови. При цьому доказів того, що він перебуває на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов не надано. Визначення права користування спірною квартирою фактично значно поліпшує житлові умови позивача за відсутності відповідних об`єктивних умов цього, замінивши при цьому орган місцевого самоврядування. Цим самим порушується право на розпорядження міською радою спірним житлом та видачу ордеру особам, які не забезпечені житлом або потребують покращення своїх житлових умов. Посилалася на те, що позивач має право користування іншим житлом, в якому зареєстрований, тобто зберігає постійне місце проживання у іншому житловому приміщенні.

23.04.2026 за допомогою системи «Електронний суд» ОСОБА_1 через свого представника подав відзив на апеляційну скаргу, в якій вважав рішення суду законним, а апеляційну скаргу необґрунтованою.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу Харківської міської ради необхідно задовольнити, рішення суду – скасувати.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що наймачем квартири АДРЕСА_2 був ОСОБА_2 , що підтверджується копією типового договору, який укладений у червні 2001 року між ЖЕУ-2 ЖЕГКП та ОСОБА_2 (а.с.24).

Квартира не приватизована і знаходиться у комунальній власності.

З декларації № 0001-9Н6М-8Х00 від 26.05.2020 вбачається, що ОСОБА_1 , обрав лікаря, який надає первинну медично допомогу з числа лікарів КНП «Харківська міська поліклініка № 18», яка розташована по АДРЕСА_3 , при цьому вказав у декларації, що місцем його фактичного проживання є адреса: АДРЕСА_1 (а.с.12).

Відповідно до довідки № 6332-5002366888 від 02.12.2022 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 . Фактичне місце проживання/перебування: АДРЕСА_1 (а.с.36).

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_2 (а.с.23).

З договору на надання ритуальних послуг від 26.11.2024 вбачається, що ОСОБА_1 замовив послуги з організації та проведення поховання ОСОБА_2 (а.с.22).

25.12.2025 ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , сусіди ОСОБА_1 , склали акт, за яким підтвердили, що починаючи з березня 2014 року ОСОБА_1 постійно мешкає в квартирі ОСОБА_2 , спільно вели домашнє господарство. За цей час здійснювали ремонт квартири: заміна унітаза, облицювання керамічною плиткою ванної кімнати, встановлення пральної машини, відновлення пошкоджених вікон та балкон після обстрілу у квітні 2022 року, разом харчувались та проявляли турботу один до одного. Поховання ОСОБА_2 забезпечував ОСОБА_1 за свої кошти (а.с.21).

Матеріали справи містять копії квитанцій про оплату комунальних послуг, які надавались за адресою: АДРЕСА_1 за період з 2016 по 2022 роки, а також копії товарних чеків про придбання побутових речей (а.с.25-35,37).

В суді першої інстанції в якості свідків були допитані ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_7 , які підтвердили, що ОСОБА_1 з березня 2014 року постійно проживав у квартирі АДРЕСА_2 разом з ОСОБА_2 , з яким вели спільне господарство, підтримували один одного.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Верховний Суд бере до уваги, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom) 1995 року, рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine) 2010 року).

ЄСПЛ також констатував, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine)).

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваний прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, об`єктом захисту визнано порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

У статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 395 ЦК України встановлено, що право користування є речовим правом на чуже майно та відповідно до статті 396 ЦК України підлягає захисту відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Отже, особа має право звернутися до суду із позовом про визнання права користування майном, якщо це право порушується, оспорюється чи не визнається.

Згідно з частиною першою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Відповідно до частин першої, четвертої, п`ятої статті 9 ЖК України громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або в будинках житлово-будівельних кооперативів. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються у суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Згідно зі статтею 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, установлених законом.

Відповідно до статті 58 ЖК України на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Відповідно до частин першої та другої статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Відповідно до частин першої та другої статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно зі статтею 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи приписані вони у даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилася туди як член сім`ї наймача приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Подібного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 12 червня 2020 року у справі № 755/16392/17 (провадження № 61-310св19), від 15 квітня 2020 року у справі № 466/5057/17 (провадження № 61-42617св18), від 26 грудня 2024 року у справі № 489/1183/21 (провадження № 61-7939св24).

У постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12 зроблено висновок, що «у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК УРСР). Крім того, особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (стаття 65 ЖК УРСР).

Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися в якості членів сім`ї наймача в установленому законом порядку (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2021 року у справі № 200/17337/17 (провадження № 61-865сво21)).

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_2 проживав в спірній квартирі на підставі типового договору, який укладений у червні 2001 року між ЖЕУ-2 ЖЕГКП та ОСОБА_2 .

Квартира не приватизована і знаходиться у комунальній власності.

В свою чергу, ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 , тобто його місце проживання зареєстроване в іншому житловому приміщенні, відмінному від спірної квартири.

Відповідно до правового висновку викладеного Верховним Судом у постанові від 01 вересня 2023 року у справі № 712/11721/21 за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому житловому приміщенні.

Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не були кровними родичами.

Звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_1 посилався на те, що на протязі тривалого часу він та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю в спірній квартирі, іншого житла він не має.

Між тим, ОСОБА_1 не надано належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження дотримання ним встановленого порядку вселення у спірну квартиру, зокрема, письмової згоди наймача; того, що це приміщення було його постійним місцем проживання та він ввів з ОСОБА_2 спільне господарство; тривалості часу його проживання; чи обумовлювався угодою між ним і наймачем певний порядок користування жилим приміщенням; здійснення ремонту спірної квартири та її утримання.

Сам лише факт відсутності заперечень з боку проживаючих у квартирі осіб не є достатньою підставою для задоволення позову.

Надані позивачем декларація № 0001-9Н6М-8Х00 від 26.05.2020 та довідка № 6332-5002366888 від 02.12.2022 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, в яких зазначена фактична адреса проживання: АДРЕСА_1 , акт, який складено сусідами 25.12.2025 та копії квитанцій про оплату комунальних послуг та придбання побутових речей, не свідчить про постійне та тривале проживання позивача, як члена сім`ї наймача за адресою спірної квартири, вселення в неї в установленому законом порядку, наявність спільного бюджету та ведення спільного господарства із наймачем квартири, а може свідчити, про тимчасове перебування в спірній квартирі.

У суді першої інстанції в якості свідків допитано ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_7 , які підтвердили, що ОСОБА_1 з березня 2014 року постійно проживав у квартирі АДРЕСА_2 разом з ОСОБА_2 , з яким вели спільне господарство, підтримували один одного.

В свою чергу, Верховний Суд у своїх постановах неодноразово наголошував на тому, що показаннями свідків за відсутності інших належних доказів не може бути встановлений факт постійного проживання однією сім`єю з особою (правові висновки у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16, від 12 жовтня 2022 року у справі № 221/4624/20, від 23 жовтня 2025 року у справі № 754/15535/23 тощо).

Таким чином надані позивачем письмові докази та показання свідків не доводять того, що спірна квартира була постійним місцем проживання ОСОБА_1 та дотримання встановленого законом порядку при його вселенні, зокрема: письмової згоди наймача, чи вели вони з наймачем спільне господарство, спільно утримувалось житло, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами певний порядок користування жилим приміщенням.

Матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 вселився у спірну квартиру як член сім`ї ОСОБА_2 та останній визнавав за ним право постійного користування цим житлом.

Враховуючи викладене, судова колегія дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

За таких обставин рішення суду підлягає скасуванню, а апеляційна скарга задоволенню.

Статтею 263 ЦПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, судова колегія вважає, що суд першої інстанції не в повній мірі дослідив обставини справи та наявні у справі докази, не надав їм належну оцінку, не з`ясував належним чином фактичні обставини справи щодо заявлених вимог і того, яка саме правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, що має суттєве значення для правильного вирішення спору.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційну скаргу задоволено, тому судовий збір за подачу апеляційної скарги в розмірі 1818,00 грн підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь Харківської міської ради.

Керуючись ст.ст.367, 368, п.2 ч.1 ст.374, ст.376, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Харківської міської ради – задовольнити.

Рішення Індустріального районного суду м. Харкова від 24 лютого 2026 року – скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до Харківської міської ради про визнання права користування житловим приміщенням – залишити без задоволення.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Харківської міської ради судовий збір в розмірі 1818,00 грн за подачу апеляційної скарги.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Головуючий Н.П. Пилипчук

Судді О.В. Маміна

О.Ю. Тичкова