Постанова від 06 серпня 2026 р. у справі №522/3471/20 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/4264/26

Справа № 522/3471/20

Головуючий у першій інстанції Абухін Р. Д.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.08.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Драгомерецького М. М.,

суддів колегії Громіка Р. Д., Назарової М. В.,

при секретарі Скрипченко Г. В.,

за участю ОСОБА_1 та представника ОСОБА_2 - адвоката Грабовської М. В.,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Серьогіна Ірина Олександрівна на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 липня 2024 року за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів, -

В С Т А Н О В И В:

02 березня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що у квітні 2010 року ОСОБА_1 познайомилася з ОСОБА_2 .. З 24 травня 2010 року сторони почали проживати разом в орендованій квартирі у м. Миколаєві. З березня 2011 року по травень 2013 року сторони проживали у квартирі, яка належала двоюрідному брату ОСОБА_1 , що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син ОСОБА_3

ІНФОРМАЦІЯ_2 під час проживання однією сім`єю сторонами було придбано за спільні кошти квартиру АДРЕСА_2 . 30 жовтня 2012 року право власності на цю квартиру було зареєстровано за ОСОБА_2 , а ОСОБА_1 займалась облаштуванням квартири, купляла будівельні матеріали, посуд, елементи декору, меблі, сплачувала за комунальні послуги, що підтверджується чеками та квитанціями, оплаченими нею. Також, за адресою спірного майна: АДРЕСА_3 було зареєстровано місце проживання ОСОБА_1 та їх спільної дитини.

Крім того, 14 серпня 2017 року під час проживання однією сім`єю сторонами придбано за спільні кошти квартиру АДРЕСА_4 . Право власності на цю квартиру було також зареєстровано за ОСОБА_2 , ОСОБА_1 займалася облаштуванням квартири, купляла будівельні матеріали, посуд, елементи декору, меблі, сплачувала за комунальні послуги, що підтверджується чеками та квитанціями, оплаченими нею.

З 30 травня 2018 року сторони почали проживати у зазначеній квартирі. За цією ж адресою було зареєстровано місце проживання ОСОБА_1 та їх спільної дитини.

У грудні 2019 року їх відносини почали погіршуватися, що стало підставою для припинення сімейних стосунків.

З 28 грудня 2019 року сторони не проживають разом. ОСОБА_1 разом з дитиною залишилася проживати у спірній квартирі АДРЕСА_4 , а ОСОБА_2 - у спірній квартирі АДРЕСА_2 .

ОСОБА_1 зазначала, що у період з 24 травня 2010 року - 28 грудня 2019 року між сторонами склалися усталені відносини, що притаманні подружжю: вони мали спільний бюджет, вели спільне господарство, мали спільних друзів, їздили на спільний відпочинок, разом проводили свята, відвідували родичів один одного. Окрім цього, ОСОБА_2 видав на ім`я ОСОБА_1 довіреності на розпорядження майном (коштами) та склав на її ім`я заповіт.

На підставі викладених обставин, ОСОБА_1 в позовній заяві просила:

-встановити факт проживання однією сім`єю без укладення шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 24 травня 2010 року по 28 грудня 2019 року;

-визнати квартиру АДРЕСА_2 , та квартиру АДРЕСА_4 , спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 ;

-визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину кв. АДРЕСА_2 та на 1/2 частину кв. АДРЕСА_4 ;

-визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину кв. АДРЕСА_2 , та на 1/2 частину кв. АДРЕСА_4 ;

-стягнути з відповідача на користь позивачки судові витрати.

У травні 2020 року ОСОБА_2 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , в якому просив стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 603 225 грн.

Зустрічний позов обґрунтований тим, що за період спільного проживання мало місце придбання автомобілю марки «Honda Accord», 2008 року випуску, вартістю 22 500 дол. США, що еквівалентно 603 225 грн, який був зареєстрований на цивільну дружину ОСОБА_1 .. Оскільки ці кошти ОСОБА_2 взяв у борг у ОСОБА_4 , що підтверджується розпискою, то ОСОБА_1 зобов`язана повернути грошові кошти у розмірі 603 225,00 грн ОСОБА_2 на підставі статті 364 ЦК України.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30 липня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково:

Встановлено юридичний факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з березня 2011 року по листопад 2019 року.

Визнано квартиру за адресою: АДРЕСА_3 та квартиру за адресою: АДРЕСА_4 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

Визнано за ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 право власності на:

1/2 частину квартири АДРЕСА_2 ,

1/2 частину квартири АДРЕСА_4 .

Визнано за ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 право власності на:

1/2 частину квартири АДРЕСА_2 ,

1/2 частину квартири АДРЕСА_4 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 10 510 гривень.

У задоволенні решти вимог первісного позову відмовлено.

У задоволені зустрічного позову відмовлено.

Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 13 жовтня 2020 року та скасовано арешт, накладений на автомобіль, марки Honda Accord, 2008 року випуску, що зареєстрований за ОСОБА_1 ..

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що факт проживання однією сім`єю сторони не заперечували. Спір між ними виник щодо періоду початку та періоду припинення спільного життя. ОСОБА_1 стверджувала, що фактичні шлюбні відносини з ОСОБА_2 почалися 24 травня 2010 року, а ОСОБА_2 в свою чергу зазначив, що з липня 2013 року. ОСОБА_1 стверджувала, що з березня 2011 року до травня 2013 року сторони проживали за адресою: АДРЕСА_1 . Наведені обставини ОСОБА_1 доводила показаннями свідків, письмовими доказами, фотографіями. ОСОБА_2 заперечив, однак своєї версії щодо місця проживання у цей період не надав, на противагу наданими ОСОБА_1 доказам, не надав свої пояснення та докази проживання в іншому місці. Суд оцінюючи докази у їх сукупності, враховуючи показаннями свідка ОСОБА_5 , письмовими доказами, зокрема, Історією розвитку дитини малолітнього ОСОБА_3 КНП «Дитяча міська поліклініка №2» Одеської міської ради, фотографіями, вважав встановленим факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю з березня 2011 року. Оскільки ОСОБА_1 зазначила, що з ОСОБА_2 не проживають однією сім`єю з 28 грудня 2019 року, а ОСОБА_2 , в свою чергу, заначив, що не проживає з ОСОБА_1 з листопада 2019 року, суд вважав встановленим період припинення фактичних шлюбних відносин, з листопада 2019 року. Тому встановленим є юридичний факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , у період з березня 2011 року по листопад 2019 року.

Набуте подружжям за час шлюбу майно, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Тому суд зробив висновок про визнання квартири за адресою: АДРЕСА_3 та квартири за адресою: АДРЕСА_4 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

При відмові у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції зробив висновок про те, що вимога ОСОБА_2 про стягнення повної вартості автомобіля за статтею 364 ЦК України не може бути застосована та не є належним способом захисту порушеного права.

Не погодившись з вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Серьогіна І. О. звернувся до суду з апеляційною скаргою в якій просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 липня 2024 року частково та ухвалити у відповідній частині нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності відмовити в повному обсязі, рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні зустрічного позову залишити без змін, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Постановою Одеського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Серьогіна І. О. задоволено частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 липня 2024 року, в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 скасовано. Ухвалено в цій частині постанову, якою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності, відмовлено у повному обсязі.

Постановою Верховного Суду від 24 липня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сторін сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання квартир спільною сумісною власністю сторін змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанову Одеського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання за сторонами права на 1/2 частку в праві власності на спірні квартири, розподілу судових витрат скасовано та справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 02 жовтня 2025 року справу прийнято до провадження та призначено до судового розгляду у відкритому судовому засіданні.

07 серпня 2026 року в судове засідання для проголошення повного тексту судового рішення, учасники справи не з`явились.

Заслухавши суддю-доповідача, представника ОСОБА_2 - адвоката Грабовської М. В., яка підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити, та ОСОБА_1 , яка просила відмовити в задоволенні апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, та відзиві на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга в частині позовних вимог про визнання за сторонами права на 1/2 частку в праві власності на спірні квартири задоволенню не підлягає, за наступних підстав.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, можуть бути: договори та інші правочини; інші юридичні факти. Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту (ст. ст. 11, 15 ЦК України).

Крім того, частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до частини 2 статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Частинами 1-2 статті 21 СК України передбачено, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Згідно з частиною 1 статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Статтею 74 СК України встановлено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

З огляду на зазначені положення законодавства, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом) підставою для виникнення у них певних прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

У постанові від 03 липня 2019 року у справі №554/8023/15-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України).

Таким чином, для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню, і предметом доказування у таких справах є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

Згідно з абзацом 5 пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03.06.1999 №5-рп/99 обов`язковими умовами для визнання осіб членами сім`ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №644/6274/16-ц).

Факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивачки, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків притаманних подружжю не може свідчити про те що між сторонами склались та мали місце усталені відносини які притаманні подружжю (постанови Верховного Суду від 15.08.2019 у справі №588/350/15, від 19.03.2020 у справі №303/2865/17, від 23.09.2021 у справі №204/6931/20, від 30.06.2022 у справі №694/1540/20).

Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні подружжю. Таким чином, предметом доказування у справах про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. Критеріями, за якими майну може бути надано статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, відповідно до якої йому може бути надано правовий статус спільної власності подружжя. З урахуванням зазначеного, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки.

Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 05.10.2022 у справі №686/15993/21, від 09.11.2022 у справі №753/10315/19, від 16.11.2022 у справі №199/3941/20.

У постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року у справі №6-97цс11 роз`яснено, що для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу у період, протягом якого було придбано спірне майно.

Факт реєстрації місця проживання жінки та чоловіка за однією адресою не є ні головною, ні обов`язковою ознакою наявності фактичного шлюбу. Так само факт спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу не може бути встановлений лише показаннями свідків та наявністю спільних фотографій за відсутності інших доказів (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 04.12.2023 у справі №543/563/22).

Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_2 є власником: кв. АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право власності від 22 жовтня 2012 року та кв. АДРЕСА_4 на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 28 грудня 2015 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син - ОСОБА_3 ..

ОСОБА_1 разом із сином, починаючи з кінця 2012 року по 2018 рік проживала у кв. АДРЕСА_2 .

З 09 листопада 2018 року позивачка разом із сином була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_4 .

ОСОБА_2 з 05 липня 2006 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_6

ОСОБА_2 працює моряком далекого плавання та тривалий час перебуває за кордоном.

Судом першої інстанції також встановлено, що сторони познайомились у квітні 2010 року, що не заперечується сторонами.

Для підтвердження початку періоду спільного проживання з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 надала договір оренди житлового приміщення від 24.05.2010 за адресою: АДРЕСА_7 (т. 1, а.с. 13). Дослідивши цей договір, суд встановив, що орендатором квартири значиться ОСОБА_1 ..

ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилась дитина - ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження, серія НОМЕР_3 .

ОСОБА_1 зазначала, що з березня 2011 року до травня 2013 року сторони проживали за адресою: АДРЕСА_1 .

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_5 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_8 , пояснила, що сторони проживали у квартирі, яка розташована на одному поверсі з її квартирою. Вперше свідок побачила позивачку, коли остання була вагітна, мала зі сторонами добросусідські відносини. Зазначила, що сторони прожили за цією адресою з березня 2011 року приблизно 2 роки.

Судом була досліджений Історія розвитку дитини ОСОБА_3 2011 р.н. КНП «Дитяча міська поліклініка №2» Одеської міської ради, в якій у відомостях житлово-побутові умови проживання дитини зазначено, що за адресою АДРЕСА_1 проживає двоє дорослих та одна дитина, умови проживання задовільні, вказані контакті данні обох батьків.

Суд встановив, що ОСОБА_2 на праві приватної власності належить квартира за адресою: АДРЕСА_3 на підставі свідоцтва про право власності НОМЕР_4 від 22.10.2012, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 38036175, що вбачається з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21.01.2020 року. В матеріалах справи міститься квитанція № ПН 44151 від 16.08.2012 про сплату пайових внесків за кв. АДРЕСА_9 внесену ОСОБА_2 у розміні 364 770 грн за договором від 05.12.2011.

Суд встановив, що з липня 2013 року сторони разом з дитиною проживали за адресою: АДРЕСА_3 , що не заперечується сторонами.

19.11.2012 за адресою: АДРЕСА_3 зареєстровано місце проживання ОСОБА_1 , що підтверджується Витягом з Єдиного державного демографічного реєстру щодо реєстрації місця проживання.

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_6 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_10 , пояснила, що знайома із сторонами з 2013 року, мали дружні стосунки, ходили один до одного у гості, випадково дізналась, що сторони не одружені, сприймала їх як родину. Свідок зазначила, що у періоди відсутності ОСОБА_2 у морських рейсах ОСОБА_1 займалась облаштуванням квартири, замовляла будівельні матеріали, меблі, техніку, збирала чеки та квитанції для підрахунку витрат.

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_7 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_11 , пояснила, що за цією адресою проживає з 2012 року. Зі сторонами знайома з весни 2013 року, їхні квартири були розташовані на одному поверсі. ОСОБА_2 працював моряком, у періоди його відсутності ОСОБА_1 робила ремонт у квартирі, часто влаштовувала дитячі свята для дітей будинку, тому жильці будинку її добре знали. Сторони за цією адресою проживали до 2018 року.

Судом дослідженні чеки та квитанції на придбання будівельних матеріалів, елементів декору, меблів та ін. Із наданих стороною доказів, суд бере до уваги докази, які містять дані про особу покупця та адресу об`єкта спірного майна.

Відповідно до замовлення від 07.11.2012 на виконання робіт з виготовлення дверей за адресою АДРЕСА_3 , замовником зазначена ОСОБА_1 .. Відповідно до заяви-угоди укладеної між ТОВ Флагман» та ОСОБА_1 від 12.11.2012 здійснювалися послуги по встановленню вікон у квартирі за адресою АДРЕСА_3

Відповідно до банківської виписки по рахунку відкритого на ім`я ОСОБА_1 у АТ КБ «Приватбанк» за період з 01.01.2015 - 19.02.2020 ОСОБА_1 здійснювалися перекази грошових коштів за оплату послуг ОСББ «Одна сім`я», оплату комунальних послуг за адресою АДРЕСА_3 у період з листопада 2015 року до березня 2018 року.

Відповідно до заяви на приєднання до договору укладеним між ОСОБА_1 та ТОВ ТРК «Бриз» від 24.02.2015 за адресою АДРЕСА_3 надавалися телекомунікаційні послуги. На підтвердження оплати платежів за договором ОСОБА_1 надана банківська виписка АТ КБ «Приватбанк» за період з 01.01.2015 - 19.02.2020.

Суд встановив, що ОСОБА_2 на праві приватної власності належить квартира за адресою: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1328116551101, на підставі додаткової угоди №2 від 15.03.2017 до Договору купівлі-продажу майнових прав на об`єкт нерухомого майна №2-12-2/19 від 28.12.2015 про заміну сторони, дата державної реєстрації об`єкта нерухомого майна 14.08.2017.

Судом дослідженні чеки та квитанції на придбання будівельних матеріалів, елементів декору, меблів та ін. Із наданих стороною доказів, суд бере до уваги докази, які містять дані про особу покупця та адресу об`єкта спірного майна. Відповідно до специфікації до договору №6ЭЛ-000117 від 16 червня 2018 рок на придбання дивану, замовником вказана ОСОБА_1 , а також вказана адреса: АДРЕСА_4 . Відповідно до специфікації до договору №-000000036 від 27.12.2017 на придбання ліжка, замовником зазначена ОСОБА_1 , а також вказана адреса: АДРЕСА_4 . Відповідно до акту №6ЄЛ-00019 здачі-прийомки виконаних робіт, замовником зазначена ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_4 . Відповідно до договору №247 від 08.09.2017 на встановлення натяжних систем, замовником зазначена ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_4 . Відповідно до заяви на приєднання до договору про надання телекомунікаційних послуг між ОСОБА_1 та ТОВ ТРК «Бриз» за адресою АДРЕСА_4 , абонентом зазначена ОСОБА_1 , а замовником ОСОБА_2 ..

Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання Центру надання адміністративних послуг Одеської міської ради ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 з 09 листопада 2018 року по теперішній час.

Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання Центру надання адміністративних послуг Одеської міської ради малолітній ОСОБА_3 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 з 09 листопада 2018 року по теперішній час.

Матеріали справи містять фотографії за 2010-2019 рік на яких зображені сторони за різних обставин, зокрема на спільному відпочину, з родичами один одного тощо. Жодна із сторін не заперечувала достовірність цих доказів, які суд бере до уваги у сукупності із іншими доказами.

Відповідно довіреності виданої АТ «Альфа-Банк» від 02.05.2019 ОСОБА_2 надано ОСОБА_1 право користування індивідуальним банківським сейфом.

Відповідно до довіреності виданої ПАТ «Укрсоцбанк» від 28.03.2017 ОСОБА_2 надано ОСОБА_1 право користування індивідуальним сейфом.

Відповідно до довіреності виданої ПАТ АБ «Південний» від 24.10.2016 ОСОБА_2 надано право ОСОБА_1 на користування індивідуальним сейфом.

Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі (постанова Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі №362/3705/20).

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Окрім того, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина 1 статті 82 ЦПК України).

Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (частина 2 статті 174 ЦПК України).

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2021 у справі №297/3225/16-ц (провадження №61-19259св19) зазначено, що:

«відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Комплексний аналіз норм пункту 3 частини першої статті 43, статті 180, частин першої, другої статті 227 ЦПК України свідчить, що про визнання обставин учасниками справи має, в тому числі, бути зазначено в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників або іншим чином визнано ці обставини саме під час розгляду спору в суді, а не поза його межами».

На підставі вищевикладених обставин, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що наявні в матеріалах справи докази підтверджують факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , наявності спільного побуту у період з березня 2011 року по листопад 2019 року.

Окрім того, у відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 не заперечував, що фактичні шлюбні відносини з ОСОБА_1 почалися з липня 2013 року (т. 1 а.с. 113).

Суд першої інстанції вірно зазначив, що факт проживання однією сім`єю сторони не заперечували. Спір між ними виник щодо періоду початку та періоду припинення спільного життя. ОСОБА_1 стверджувала, що фактичні шлюбні відносини з ОСОБА_2 почалися 24 травня 2010 року, а ОСОБА_2 в свою чергу зазначив, що з липня 2013 року.

Так, ОСОБА_1 стверджувала, що з березня 2011 року до травня 2013 року сторони проживали за адресою: АДРЕСА_1 . Наведені обставини ОСОБА_1 доводила показаннями свідків, письмовими доказами, фотографіями. ОСОБА_2 заперечив, однак своєї версії щодо місця проживання у цей період не надав, на противагу наданими ОСОБА_1 доказами, не надав свої пояснення та докази проживання в іншому місці.

Таким чином, суд оцінюючи докази у їх сукупності, враховуючи показаннями свідка ОСОБА_5 , письмовими доказами, зокрема, Історією розвитку дитини малолітнього ОСОБА_3 КНП «Дитяча міська поліклініка №2» Одеської міської ради, фотографіями, вірно вважав встановленим факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю, саме з березня 2011 року.

Окрім того, апеляційний суд враховує, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина 4 статті 82 ЦПК України).

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18.04.2018 в справі №753/11000/14-ц (провадження №61-11сво17)).

Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (див. пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі 917/1345/17 (провадження №12-144гс18)).

Правопорядок не може допускати ситуації коли нівелюється законна сила судового рішення та створюються передумови для виникнення «колізії» судових рішень (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2023 року в справі №442/3663/20 (провадження №61-6501св21)).

Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина 3 статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2021 року в справі №522/18789/21 (том 2, а. с. 43 - 45): заяву ОСОБА_1 , заінтересована особа - ОСОБА_2 про видачу обмежувального припису задоволено; видано обмежувальний припис стосовно ОСОБА_2 строком на 3 місяці з наступними заходами тимчасового обмеження: 1) заборонено ОСОБА_2 перебувати в місці спільного проживання (перебування) з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_4 ; 2) заборонено ОСОБА_2 вести листування, телефонні переговори з ОСОБА_1 або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб.

Постановою Одеського апеляційного суду 10 жовтня 2022 року в справі №522/18789/21: апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково; рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2021 року скасовано та ухвалено у справі нове судове рішення, яким у задоволенні заяви ОСОБА_1 щодо видачі обмежувального припису відмовлено.

У справі №522/18789/21, зокрема, встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю як подружжя і ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3 ..

Отже, в мотивувальній частині постанови Одеського апеляційного суду 10 жовтня 2022 року в справі №522/18789/21 відображено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю як подружжя.

Також встановлено, постановою судді Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2019 року ОСОБА_2 визнано винним в скоєні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 173-2 КУпАП та застосувати до нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а саме в сумі 170 грн. Предметом розгляду вказаної справи був протокол про адміністративного правопорушення щодо вчинення ОСОБА_2 психологічного насилля.

Згідно Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», домашнє насильство - діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення у таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи (пункти 40, 43, 44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2024 у справі №523/14489/15-ц).

Так, згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Відповідно до частини 1 статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Частиною 1 статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

У статті 74 СК України регулюються тільки майнові права та обов`язки жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. На рівні статті 74 СК України передбачено загальне правило: майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності цих осіб, поширюються положення глави 8 СК України. У статті 74 СК України закріплено спеціальний прийом юридичної техніки для того, щоб уникнути повторення норм СК України. Це означає, що майно, набуте цими особами за час спільного проживання, належить жінці та чоловікові, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, на праві спільної сумісної власності. Тобто і для жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на жінку та (або) чоловіка, який її спростовує. Жінка та (або) чоловік, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів (постанова Верховного Суду від 10 травня 2023 року в справі №215/1191/17).

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання за ОСОБА_1 , права власності на спірні квартири, а саме: 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 ; 1/2 частину квартири АДРЕСА_4 , які є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 ..

Встановивши факт спільного проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд першої інстанції перевірив обставини набуття ними квартири та правильно визначив, що на це майно поширюється інститут спільної сумісної власності подружжя.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що спірне нерухоме майно є спільною власністю подружжя, оскільки воно набуто за час проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім`єю, як чоловіка та жінки, без реєстрації шлюбу, коли вони вели спільне господарство та мали спільний бюджет.

При цьому, відповідач не надав суду достатніх і допустимих доказів на спростування презумпції спільності права власності спірних квартир.

Слід зазначити, що в постановах Верховного Суду від 27.12.2024 у справі №686/21098/22 (провадження №61-10896св24), від 17.03.2025 у справі №452/2094/21 (провадження №61-12147св24), від 09.04.2025 у справі №932/3041/22 (провадження №61-7972св24) зазначено, що спростування презумпції спільності майна подружжя потребує доведення обставин придбання спірного майна за рахунок особистих (не подружніх) коштів, а не шляхом доведення відсутності доходів у іншого з подружжя, адже відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Таким чином, саме по собі твердження ОСОБА_2 про відсутність у ОСОБА_1 доходів, які б дозволяли придбати спірне майно, не є достатнім для спростування презумпції спільності майна подружжя.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, перевіривши доводи позивачки, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності та надавши їм належну оцінку у відповідності до вимог ст. ст. 12, 80-89 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог в частині визнання за сторонами права на 1/2 частку в праві власності на спірні квартири.

Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Одночасно апеляційний суд зазначає, що доводи апеляційної скарги щодо порушення судом норм матеріального та процесуального права зводяться до незгоди з висновками суду, особистого тлумачення норм матеріального і процесуального права та не впливають на фактичні обставини справи, які встановлені судом відповідно до законодавства та на законність судового рішення в частині задоволення позовних вимог про визнання за сторонами права на 1/2 частку в праві власності на спірні квартири.

З урахуванням викладеного, оскільки законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає, тому у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Серьогіна Ірина Олександрівна залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 липня 2024 року в частині задоволення позовних вимог про визнання за сторонами права на 1/2 частку в праві власності на спірні квартиризалишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 07 серпня 2026 року.

Судді Одеського апеляційного суду М. М. Драгомерецький

Р. Д. Громік

М. В. Назарова