Постанова від 06 травня 2026 р. у справі №755/12153/23 — Київський апеляційний суд

Єдиний унікальний номер справи № 755/12153/23

Провадження № 22-ц/824/4139/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 травня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,

за участю секретаря Павлової В.В.,

розглянувши справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06 жовтня 2025 року та додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення фактів спільного проживання та перебування на утриманні, визнання майна спільною сумісною власністю,

В С Т А Н О В И В :

27 березня 2024 року позивач звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з вказаним позовом до відповідача.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що у червні 2023 року їй стало відомо про порушення її майнових прав у зв`язку з наміром відповідачки відчужити спірну квартиру, у зв`язку з чим строк позовної давності не пропущено. Позивачка вказує, що спірна квартира була придбана у 2014 році за її особисті кошти - як заощаджені, так і позичені, які у подальшому нею повернуті, однак за попередньою домовленістю сторін право власності було оформлено на відповідачку з огляду на довірливі сімейні відносини та проживання однією сім`єю.

Позивачка зазначає, що на момент придбання квартири відповідачка була студенткою та не мала самостійних джерел доходу, перебувала на її утриманні, у зв`язку з чим спірне майно набувалося в інтересах сім`ї - матері та доньки, за умов спільного проживання, ведення спільного господарства та наявності спільного бюджету. Окрім придбання квартири, позивачка за власні кошти здійснила її ремонт та облаштування. При цьому до 2023 року відповідачка не заперечувала прав позивачки на спірне майно.

На думку позивачки, квартира є об`єктом спільної сумісної власності, оскільки фактично придбана за її кошти та в інтересах сім`ї, а формальне оформлення права власності на відповідачку не змінює правового режиму такого майна. Позивачка вказує, що не відмовлялася від свого права на спірну квартиру та вважала її спільною сумісною власністю сторін, а дії відповідачки щодо наміру її відчуження без згоди позивачки свідчать про порушення досягнутих домовленостей.

Також позивачка зазначає, що встановлення факту спільного проживання однією сім`єю та перебування відповідачки на її утриманні має істотне значення для підтвердження її права на спірне майно. З огляду на характер правовідносин, позивачка вважає за можливе застосування за аналогією норм законодавства, що регулюють правовий режим спільної сумісної власності подружжя, оскільки за своєю правовою природою відповідні відносини є подібними до сімейних відносин між батьками та дітьми.

Враховуючи викладене, позивач просив суд:

- встановити факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на момент придбання спірного майна;

- встановити факт перебування повнолітньої дочки ОСОБА_2 на утриманні матері - ОСОБА_1 у зв`язку із навчанням останньої, у відповідності ст. 199 СК України на момент придбання спірного майна;

- визнати квартиру, що розташована за адресою АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Крім того, позивач просив вирішити питання про стягнення судових витрат.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 06 жовтня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Додатковим рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 19 січня 2026 року заяву відповідача про ухвалення додаткового рішення у справі задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати пов`язані з отриманням професійної правничої допомоги у розмірі 15 000, 00 грн. В іншій частині заяви - відмовлено.

Не погоджуючись з вказаними рішеннями суду, 03 листопада 2025 року та 10 лютого 2026 року позивач направив апеляційні скарги, у якій зазначив, що оскаржувані рішення вважає незаконними, необґрунтованими та такими, що ухвалені з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими.

У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржувані рішення та прийняти нові рішення, якими задовольнити позов у повному обсязі та відмовити у задоволенні заяви про стягнення з позивача судових витрат.

06 лютого 2026 року до апеляційного суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, подану на оскарження рішення суду від 06 жовтня 2025 року, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення - без змін. Крім того, відповідач просив вирішити питання про стягнення судових витрат.

Станом на день розгляду справи відзив на апеляційну скаргу, подану позивачем щодо оскарження додаткового рішення суду до суду не надходив.

Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У судове засідання, призначене на 07 травня 2026 року, з`явилися представник позивача Сторожук С.С., який підтримав апеляційні скарги та просив апеляційний суд її задовольнити; представник відповідача Яцкевич І.І., який просив апеляційний суд залишити апеляційні скарги без задоволення.

Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційних скарг.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, зазначив, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, оскільки наведені нею підстави фактично свідчать про заявлення права на особисту власність, тоді як заявлено вимогу про визнання квартири спільною сумісною власністю; правовідносини між матір`ю та повнолітньою дочкою врегульовані положеннями статей 173, 175 СК України, а тому підстав для застосування за аналогією норм, які регулюють правовий режим майна подружжя або осіб, що проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, немає; встановлення фактів спільного проживання та перебування відповідачки на утриманні матері саме по собі не породжує права спільної сумісної власності; для визнання майна спільною сумісною власністю необхідним є доведення його набуття за рахунок спільної праці або спільних коштів батьків і дітей, чого позивачкою не доведено; надані докази не підтверджують придбання спірної квартири за кошти позивачки чи існування домовленості сторін щодо її спільного правового режиму, а документи щодо ремонту та облаштування квартири не є належними і достатніми доказами та не впливають на виникнення права спільної сумісної власності; показання свідків не можуть підтвердити обставини, які відповідно до закону підлягають доведенню іншими засобами доказування; зміна позивачкою під час розгляду справи обставин щодо походження коштів на придбання квартири поставила під сумнів достовірність її позиції; оскільки позовні вимоги є необґрунтованими, суд відмовив у їх задоволенні, не надаючи оцінки заяві відповідача про застосування позовної давності.

Основними доводами апеляційної скарги є те, що суд безпідставно відмовив у застосуванні положень частини четвертої статті 368 ЦК України та аналогії закону, передбаченої статтею 10 СК України, помилково не врахував, що спірна квартира була придбана під час спільного проживання матері та повнолітньої доньки однією сім`єю за кошти, набуті та використані позивачем в інтересах сім`ї, а також не надав належної правової оцінки факту перебування відповідача на утриманні матері у зв`язку з навчанням, відсутності у неї власних доходів, показанням свідків, письмовим доказам щодо джерел фінансування придбання квартири та ремонту, фактичним сімейним домовленостям сторін і усталеній практиці Верховного Суду. Крім того суд безпідставно дійшов висновку про неналежність обраного способу захисту, не дослідив у повному обсязі характер сімейних правовідносин, фінансові можливості сторін, мотиви оформлення права власності на відповідача, не навів належного мотивування щодо відхилення доводів і доказів позивача, чим порушив принципи змагальності, рівності сторін, справедливого судового розгляду та вимоги щодо мотивованості судового рішення, що відповідно до статті 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про задоволення позову.

При вирішенні даної справи апеляційний суд враховує, що позивачка є рідною матір`ю відповідачки, яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження (Т. 1, а.с. 37).

Сторони з серпня 2001 року були зареєстровані за однією адресою: АДРЕСА_2 , яка належить їм у рівних частках, що підтверджується копіями паспортів сторін, витягом з Реєстру територіальної громади м. Києва, довідками про місце реєстрації та свідоцтвом про право власності на квартиру від 06.06.2001 року (Т. 1, а.с. 35-36, 38, 50-51, 53-54).

Згідно з наявними у матеріалах справи розписками, позивачка 22.01.2014 року отримала в борг від ОСОБА_3 170 000 грн, 28.01.2014 року - від ОСОБА_4 700 000 грн, а 29.01.2014 року - від ОСОБА_5 42 000 грн (Т. 1, а.с. 55-57).

Відповідно до даних ДПС за період 01.01.2010-03.10.2014 інформація про доходи ОСОБА_5 відсутня, у ОСОБА_3 за 2013 рік зафіксовано дохід у розмірі 14 085,91 грн, у ОСОБА_4 за 2013 рік - 113 991,72 грн (Т. 2, а.с. 103-108).

Згідно з інформацією Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця, відповідачка навчалась у період 2010-2016 років, і за період до придбання спірної квартири їй був нарахований дохід у сумі 7 762,30 грн, а після придбання квартири до закінчення навчання - 9 299,24 грн (Т. 2, а.с. 80-92).

За даними ДПС також встановлено, що у 2010 році відповідачці нараховано дохід 2978,94 грн, у 2011 році - 4 162,09 грн, у 2012 році - 261,27 грн, у 2013 році - 7 030,42 грн, а у IV кварталі 2014 року - 1 711 313,00 грн (Т. 2, а.с. 109).

З матеріалів справи вбачається, що 02.10.2014 року між ОСОБА_2 як продавцем та ОСОБА_6 і ОСОБА_7 як покупцями укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 за ціною 1 711 313,00 грн (Т. 2, а.с. 190).

Також встановлено, що 03.10.2014 року між ТОВ «Максимум» як продавцем та ОСОБА_2 як покупцем укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4 за ціною 1645093,80 грн (Т. 1, а.с. 190-193).

Відповідно до даних трудової книжки відповідачки, у період 2010-2016 років вона навчалась у Національному медичному університеті ім. О.О. Богомольця, а в період квітень 2013 - грудень 2013 року працювала на посаді інженера відділу механізмів протипухлинної терапії за строковим трудовим договором (Т. 2, а.с. 76-77).

Обидві сторони по справі не заперечували того, що спірна квартира була придбана за рахунок коштів, отриманих від продажу попередньої квартири (квартири АДРЕСА_3 ), право власності на яку також було оформлене на відповідачку. Як встановлено судом, спочатку була придбана інша квартира, однак з огляду на пояснення сторін вона не влаштувала їх (зазначене не заперечується сторонами), у зв`язку з чим була відчужена, а за рахунок отриманих коштів придбано спірну квартиру.

Отже, безпосереднім джерелом фінансування придбання спірного нерухомого майна є кошти, отримані від продажу попереднього об`єкта нерухомості, що не заперечується сторонами.

При цьому позивачка зазначає, що перша квартира була придбана за рахунок її коштів, тоді як відповідачка заперечує зазначену обставину, вказуючи, що вона була єдиним власником майна та набувала його за власні кошти.

У ході розгляду справи встановлено, що сторони проживали однією сім`єю, а відповідачка у спірний період навчалась на денній формі навчання та мала незначний дохід, у зв`язку з чим фактично перебувала на утриманні матері. Зазначені обставини узгоджуються із загальними положеннями сімейного законодавства щодо обов`язку батьків утримувати дітей, які продовжують навчання, та свідчать про відсутність у відповідачки реальної фінансової можливості самостійно сформувати капітал для придбання нерухомості.

В рамках розгляду справи позивачем надано суду докази щодо джерел походження коштів, використаних для придбання першої квартири, зокрема розписки про отримання позики, які підтверджують залучення позикових коштів. Допитані у справі свідки підтвердили як факт отримання позики, так і порядок та факт її повернення, що узгоджується з доводами позивачки щодо формування первинного джерела коштів для придбання нерухомості.

Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

У постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року (справа №757/1782/18) вказується, що змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості позовних вимог процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача. За таких умов доведення не може вважатися належним чином здійсненим виключно шляхом зазначення певних відомостей чи припущень, оскільки це не звільняє позивача від виконання процесуального обов`язку щодо доведення обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог.

На відміну від відповідачки, позивачкою надано належні та допустимі докази на підтвердження джерела походження коштів, за рахунок яких було придбано першу квартиру, а в подальшому і спірну квартиру. Зокрема, матеріали справи містять розписки про отримання позивачкою у січні 2014 року грошових коштів у позику, а допитані судом свідки підтвердили як сам факт надання таких коштів, так і їх подальше повернення позивачкою.

Водночас відповідачка, заперечуючи доводи позову та посилаючись на те, що саме вона придбавала нерухоме майно за власні кошти, всупереч вимогам статей 12, 81 ЦПК України не надала жодного належного доказу, який би підтверджував джерело походження коштів, використаних нею для придбання першої квартири. Фактично відповідачка обмежилась лише посиланнями на наявність у неї певних доходів, заощаджень, стипендії та роботи без офіційного оформлення, однак жодних документальних підтверджень зазначених обставин суду не надала.

Апеляційний суд також не погоджується з висновком суду першої інстанції та доводами відповідачки про те, що під час розгляду справи позивачка змінила свою правову та фактичну позицію щодо джерела походження коштів, використаних для придбання спірної квартири.

Як убачається із матеріалів справи, позивачка від самого початку послідовно стверджувала, що спірна квартира була придбана виключно за рахунок її особистих коштів, які складалися із власних заощаджень та позикових коштів, отриманих нею у третіх осіб, і які в подальшому саме вона повернула кредиторам. Незмінною залишалась і її позиція про те, що нерухоме майно набувалося в інтересах сім`ї, а тому вона просила визнати квартиру спільною сумісною власністю, а не виключно своєю особистою власністю.

Той факт, що після отримання судом інформації Державної податкової служби про одержання відповідачкою доходу від продажу квартири по АДРЕСА_5 позивачка додатково пояснила механізм руху коштів, сам по собі не свідчить про зміну підстав позову чи зміну її правової позиції.

Навпаки, такі пояснення лише деталізували вже наведені позивачкою обставини та узгоджуються із встановленими у справі фактами.

При цьому матеріалами справи підтверджується, що квартира по АДРЕСА_5 була відчужена відповідачкою 02 жовтня 2014 року за ціною 1 711 313,00 грн, а вже наступного дня, 03 жовтня 2014 року, відповідачкою була придбана спірна квартира по АДРЕСА_6 за ціною 1 645 093,80 грн.

Таким чином, між відчуженням першої квартири та придбанням спірної квартири минула лише одна доба, що свідчить про очевидний і безперервний зв`язок між цими правочинами та підтверджує, що безпосереднім джерелом фінансування придбання спірної квартири стали кошти, отримані від продажу попереднього об`єкта нерухомості. Зазначена обставина також не заперечувалася жодною зі сторін під час розгляду справи.

За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що послідовність формування джерела коштів, наведена позивачкою, є логічною, взаємоузгодженою та підтверджується матеріалами справи, а саме: отримання позивачкою позикових коштів; використання цих коштів для придбання першої квартири, оформленої на відповідачку; продаж цієї квартири; використання отриманих від її продажу коштів для придбання спірної квартири.

Отже, сама по собі обставина, що у позовній заяві позивачка не деталізувала весь наведений механізм руху коштів через попередній продаж квартири, не свідчить про зміну нею правової позиції, оскільки її основне твердження протягом усього розгляду справи залишалося незмінним - джерелом коштів, вкладених у придбання як першої, так і спірної квартири, були саме її особисті кошти.

При цьому відповідачка не надала суду жодного належного та допустимого доказу, який би підтверджував наявність у неї реальної фінансової можливості самостійно сформувати кошти, необхідні для придбання квартири АДРЕСА_3 вартістю понад 970 000 грн у лютому 2014 року.

Навпаки, наявні у справі письмові докази спростовують такі доводи відповідачки.

Так, з трудової книжки відповідачки встановлено, що протягом 2010-2016 років вона навчалася у Національному медичному університеті ім. О.О. Богомольця, а лише у період з квітня по грудень 2013 року працювала на посаді інженера відділу механізмів протипухлинної терапії за строковим трудовим договором (т. 2, а.с. 76-77).

Згідно з інформацією Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця, за весь період навчання до моменту придбання спірної квартири відповідачці було нараховано стипендію та інші виплати лише у сумі 7 762,30 грн (т. 2, а.с. 80-92).

Крім того, відповідно до інформації Державної податкової служби України її офіційні доходи становили: у 2010 році - 2 978,94 грн, у 2011 році - 4 162,09 грн, у 2012 році - 261,27 грн, у 2013 році - 7 030,42 грн. Лише у IV кварталі 2014 року відповідачкою було отримано дохід у сумі 1 711 313,00 грн, який, як встановлено судом, є коштами від продажу квартири по АДРЕСА_5 .

Отже, наведені документи свідчать, що до моменту придбання першої квартири відповідачка не мала офіційних доходів, співмірних із її вартістю, а тому об`єктивно не могла самостійно сформувати необхідні для її придбання грошові кошти.

За таких обставин апеляційний суд доходить висновку, що предметом доказування у даній справі фактично було встановлення джерела походження коштів, використаних для придбання спірного нерухомого майна.

На підставі належних, допустимих та достатніх доказів, оцінених у їх сукупності, апеляційний суд приходить до висновку, що саме позивачкою доведено походження відповідних коштів, тоді як відповідачка не надала суду жодних переконливих доказів існування у неї власного фінансового ресурсу, достатнього для придбання спочатку квартири по АДРЕСА_5 , а в подальшому - спірної квартири.

Таким чином, апеляційний суд встановлює, що джерелом коштів, використаних для придбання спірної квартири, були особисті кошти позивачки, сформовані за рахунок її власних доходів та залучених нею позикових коштів, які у подальшому були використані для придбання першої квартири, після продажу якої стали безпосереднім джерелом фінансування придбання спірного нерухомого майна.

Також позивачкою заявлено вимоги про встановлення факту спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на момент придбання спірного майна, а також про встановлення факту перебування повнолітньої доньки - ОСОБА_2 - на утриманні матері, ОСОБА_1 , у зв`язку з навчанням відповідно до статті 199 Сімейного кодексу України на момент придбання спірного майна.

Надаючи оцінку зазначеним вимогам, колегія суддів виходить із такого.

За змістом ст. 293 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження, зокрема, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до ч. 3 ст. 294 ЦПК України, справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Юридичні факти - це життєві обставини чи факти, з якими норми права пов`язують виникнення, зміну або припинення правовідносин. Суд вправі розглядати справи про встановлення факту лише тоді, коли такий факт безпосередньо породжує юридичні наслідки.

Частиною першою статті 315 ЦПК України передбачено перелік юридичних фактів, які можуть бути встановлені у судовому порядку, у тому числі встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу.

Встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, у судовому порядку можливе лише тоді, коли чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) зроблено висновок, що у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів лише за наявності сукупності визначених законом умов, зокрема якщо встановлення такого факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Разом із тим, у даній справі між сторонами існує спір про право, предметом якого є визначення правового режиму спірної квартири та належність права власності на неї. Отже, предметом судового розгляду є саме цивільний спір про право, а не самостійне встановлення юридичних фактів.

За таких обставин вимоги про встановлення факту спільного проживання сторін однією сім`єю та факту перебування відповідачки на утриманні матері не можуть розглядатися як самостійні позовні вимоги у позовному провадженні. Зазначені обставини не є самостійним предметом судового захисту, а входять до предмета доказування у спорі про право та підлягають встановленню судом виключно для надання правової оцінки заявленим матеріально-правовим вимогам.

При цьому відповідно до частин другої, четвертої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Під час апеляційного розгляду колегією суддів установлено, що позивачка та відповідачка на момент придбання як першої, так і спірної квартири проживали однією сім`єю, були зареєстровані за однією адресою, вели спільний побут, а відповідачка навчалася за денною формою навчання у Національному медичному університеті ім. О.О. Богомольця, не мала достатнього самостійного доходу та відповідно до положень статті 199 СК України фактично перебувала на утриманні матері.

Разом із тим наведені обставини вже були встановлені апеляційним судом при дослідженні доказів у межах вирішення спору про право власності на спірне майно та враховані при оцінці доводів сторін щодо походження коштів на придбання квартири. Враховуючи, що такі обставини не є самостійним предметом позову, а становлять лише елементи предмета доказування у даній справі, підстав для їх окремого встановлення шляхом задоволення самостійних позовних вимог не вбачається.

Окремо колегія суддів зазначає про те, що не може погодитися з висновком суду першої інстанції про неможливість застосування до спірних правовідносин аналогії закону.

Спірні правовідносини виникли між матір`ю та повнолітньою дочкою, які на момент набуття спірного майна проживали однією сім`єю, були пов`язані спільним побутом, мали спільний сімейний бюджет, а відповідачка у зв`язку з навчанням перебувала на утриманні матері та не мала реальної фінансової можливості самостійно придбати нерухоме майно. Водночас чинне законодавство не містить спеціального правового регулювання щодо визначення правового режиму майна, набутого за таких фактичних сімейних відносин між батьками та повнолітніми дітьми.

Відповідно до частини третьої статті 65 Закону України «Про правотворчу діяльність» суд для подолання правової прогалини може застосовувати у випадках, передбачених законом, аналогію закону шляхом застосування до неврегульованих суспільних відносин положень закону, який регулює подібні суспільні відносини.

Разом із цим статтею 8 ЦК України також передбачено, що якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Колегія суддів усвідомлює, що правовідносини між батьками та дітьми за своєю правовою природою не є тотожними правовідносинам між подружжям або чоловіком та жінкою, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Разом із тим це не виключає можливості застосування аналогії закону у випадку існування прогалини у правовому регулюванні, якщо відповідні правовідносини є подібними за своїм змістом та правовою природою.

Так, відповідно до частин другої та четвертої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється не лише на підставі шлюбу, а й кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Статтею 60 СК України встановлено презумпцію спільності майна подружжя, набутого за час шлюбу, а статтею 74 СК України передбачено, що у разі проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Таким чином, законодавець визнає можливість існування режиму спільної сумісної власності не лише між подружжям, а й між особами, які фактично утворюють сім`ю та ведуть спільне господарство, що свідчить про допустимість застосування відповідних підходів і до інших фактичних сімейних відносин, за наявності їх змістовної подібності.

Водночас частиною першою статті 173 СК України передбачено, що батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна.

Однак зазначена норма лише закріплює можливість існування окремого права власності у батьків і дітей та не врегульовує питання правового режиму майна, набутого за рахунок спільних коштів або коштів одного з членів сім`ї в інтересах сім`ї, а отже не вирішує спірних правовідносин по суті.

У цій справі апеляційним судом установлено, що позивачка та відповідачка проживали однією сім`єю, були пов`язані спільним побутом, відповідачка у спірний період навчалася на денній формі навчання у Національному медичному університеті ім. О.О. Богомольця, що підтверджується матеріалами справи, зокрема даними навчального закладу та трудової книжки, а також отримувала незначні доходи, які не давали їй реальної можливості самостійно сформувати кошти для придбання нерухомого майна, тоді як перебувала на утриманні матері. Натомість позивачкою доведено походження коштів, за рахунок яких було сформовано первинне джерело придбання нерухомості, що в подальшому трансформувалося у кошти від відчуження попередньої квартири та було використано для придбання спірної квартири.

Отже, фактичні обставини справи свідчать про наявність сімейних відносин, які хоча і не тотожні правовідносинам подружжя, однак характеризуються спільним проживанням, спільним побутом, фактично спільним майновим інтересом та відсутністю самостійної економічної автономії у відповідачки.

Саме відсутність спеціального нормативного регулювання таких відносин свідчить про наявність прогалини у праві, яка підлягає усуненню шляхом застосування аналогії закону.

При цьому колегія суддів виходить із принципу верховенства права, закріпленого у частині першій статті 8 Конституції України.

Відповідно до частини другої статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є її головним обов`язком.

Згідно зі статтями 55, 129, 129-1 Конституції України кожному гарантується право на судовий захист, судове рішення має бути законним і справедливим, а його виконання є обов`язковим.

Верховний Суд у своїх постановах (зокрема, у Великій Палаті ВС від 08.06.2022 у справі № 2-591/11) роз`яснює, що суд при розгляді справ за ЦПК України зобов`язаний керуватися принципом верховенства права. Це означає, що у разі відсутності норми закону для вирішення спору застосовується аналогія, яка має пріоритет над суто формальною «буквою закону».

Відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (частина друга статті 3); в Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8); права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55); обов`язковість судового рішення є однією з основних засад судочинства (пункт 9 частини другої статті 129); суд ухвалює рішення іменем України, судове рішення є обов`язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку (частини перша, друга статті 129-1).

Інститут аналогії закону і аналогії права первісно був доктринально обґрунтований і застосовувався судами задовго до часткового відображення цього інституту в законодавстві.

Необхідність інституту аналогії (аналогії закону та аналогії права) випливає з того, що закон призначений для його застосування в невизначеному майбутньому, але законодавець, встановлюючи регулювання, не може охопити всі життєві ситуації, які можуть виникнути. Крім того, життя перебуває у постійному русі, змінюється і розвивається, внаслідок чого виникають нові життєві ситуації, які законодавець не міг передбачити під час ухвалення закону.

Суд застосовує аналогію закону і аналогію права тоді, коли на переконання суду певні відносини мають бути врегульовані, але законодавство такого регулювання не містить, внаслідок чого наявна прогалина в законодавчому регулюванні.

Зазначені висновки стосуються як матеріального, так і процесуального права. Велика Палата Верховного Суду неодноразово застосовувала аналогію у процесуальному праві, зокрема у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 905/1956/15 (провадження № 12-62гс19, пункт 6.27), від 27 листопада 2019 року у справі № 629/847/15-к (провадження № 13-70кс19), від 16 червня 2020 року у справі № 922/4519/14 (провадження № 12-34гс20, пункт 6.19), від 13 січня 2021 року у справі № 0306/7567/12 (провадження № 13-73кс19, пункт 28), від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20, пункт 105).

Саме застосування аналогії у процесуальному праві в певних випадках дає змогу ухвалити справедливе рішення.

Тому відсутність у процесуальних кодексах положень про процесуальну аналогію не є перешкодою для її застосування.

З огляду на викладене колегія суддів доходить висновку, що у даному випадку має місце правова прогалина, яка не може бути усунута шляхом формального буквального тлумачення норм права, а підлягає заповненню шляхом застосування аналогії закону з урахуванням положень сімейного законодавства, що регулює подібні за змістом відносини осіб, які фактично утворюють сім`ю та спільно формують і використовують майно.

Такий підхід забезпечує ефективний судовий захист порушеного права, відповідає принципу верховенства права, принципу справедливості та виключає ситуацію, за якої відсутність прямого нормативного регулювання фактично позбавляла б особу можливості судового захисту.

Узагальнюючи викладені вище висновки щодо встановлених судом обставин справи, оцінки доказів, характеру правовідносин сторін, а також правильного застосування норм матеріального і процесуального права, колегія суддів приходить до висновку про часткову обґрунтованість доводів апеляційної скарги. Суд першої інстанції неповно з`ясував фактичні обставини справи, неправильно застосував норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та дійшов передчасного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову у повному обсязі, у зв`язку з чим оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення по суті спору.

З огляду на викладене, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність часткового задоволення позовних вимог, оскільки встановлені у справі обставини свідчать про набуття спірного майна за рахунок коштів позивачки в умовах фактичного сімейного проживання сторін та спільного формування майнової бази. Відтак апеляційні скарги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06 жовтня 2025 року та додаткове рішення від 19 січня 2026 року - скасуванню, із ухваленням нового рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задовольнити частково, визнати квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю сторін, а в іншій частині позовних вимог відмовити.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Враховуючи, що суд першої інстанції внаслідок неповного з`ясування обставин справи неправильно визначився із характером спірних правовідносин, помилково застосував норми матеріального права та допустив порушення норм процесуального закону, рішення суду відповідно до положень пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України слід скасувати та ухвалити нове про часткове задоволення позовних вимог.

Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи вищевикладене, відповідному коригуванню підлягає і судовий збір, який стягується з позивача на користь відповідача.

Відповідно до вимог статті 141 ЦПК України, судові витрати у справі підлягають перерозподілу пропорційно до задоволених позовних вимог. Оскільки позов ОСОБА_1 задоволено частково, колегія суддів вважає за необхідне стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати у загальному розмірі 39 454, 80 грн, як такі, що підлягають розподілу між сторонами відповідно до результатів розгляду спору.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційні скарги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06 жовтня 2025 року та додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 січня 2026 року скасувати, ухвалити по справі нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задовольнити частково.

Визнати квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у загальному розмірі 39 454 (тридцять дев`ять тисяч чотириста п`ятдесят чотири) 80 коп.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

К.П. Приходько