Постанова від 06 серпня 2026 р. у справі №580/2739/22 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 580/2739/22 Суддя (судді) першої інстанції: Н.М. Басова

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 серпня 2026 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача Аліменка В.О.,

суддів Безименної Н.В., Вівдиченко Т.Р.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 28 березня 2025 р. у справі за адміністративним позовом Військової частини НОМЕР_1 до ОСОБА_1 про стягнення матеріальних збитків,-

В С Т А Н О В И Л А:

Військова частина НОМЕР_1 звернулася до суду з адміністративним позовом, у якому просила стягнути з ОСОБА_1 матеріальну шкоду у розмірі 36 446,86 грн.

Позов мотивовано тим, що відповідач у період з 04.02.2019 по 06.03.2019 тимчасово виконував обов`язки начальника стройової частини штабу військової частини НОМЕР_1 та підготував проєкти наказів від 05.02.2019 №26 і від 06.02.2019 №27 про виключення зі списків особового складу військовослужбовців ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

На думку позивача, під час підготовки зазначених проєктів наказів відповідач допустив порушення вимог Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року №260, що призвело до безпідставного нарахування та виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, а також допомоги на оздоровлення, внаслідок чого державі завдано матеріальну шкоду на загальну суму 36 446,86 грн.

Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 28 березня 2025 року адміністративний позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь військової частини НОМЕР_1 матеріальну шкоду у сумі 36 446,86 грн.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи, неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права.

Апелянт зазначає, що позивачем не доведено наявності усіх передбачених законом умов матеріальної відповідальності, зокрема не встановлено конкретних службових обов`язків відповідача, які ним були порушені, не доведено причинного зв`язку між його діями та завданою шкодою, не встановлено форми вини та не визначено ступеня відповідальності інших посадових осіб, які погоджували відповідні накази та здійснювали фінансові розрахунки.

Крім того, апелянт вказує, що службове розслідування проведено з істотними порушеннями вимог Закону України «Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі» та Порядку проведення службового розслідування у Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 21 листопада 2017 року №608, оскільки його було призначено поза встановленими законом строками, відповідача не повідомлено про його проведення, не відібрано пояснення, не забезпечено реалізацію його процесуальних прав, а довідки про вартісну оцінку шкоди складені вже після завершення службового розслідування. Також апелянт звертає увагу, що суд першої інстанції не надав належної оцінки зазначеним доводам та безпідставно поклав в основу рішення лише висновки службового розслідування.

Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, посилаючись на те, що матеріалами справи підтверджується неналежне виконання відповідачем службових обов`язків під час підготовки проєктів наказів, що стало безпосередньою причиною надлишкової виплати бюджетних коштів та завдання державі матеріальної шкоди.

За змістом частини першої статті 309 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції має бути розглянута протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.

За приписами частини другої статті 309 Кодексу адміністративного судочинства України у виняткових випадках апеляційний суд за клопотанням сторони та з урахуванням особливостей розгляду справи може продовжити строк розгляду справи, але не більш як на п`ятнадцять днів, про що постановляє ухвалу.

Згідно з частиною четвертою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі.

Пунктом 1 статті 6, ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплено право вирішення спірного питання упродовж розумного строку.

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду, з метою забезпечення повного та всебічного розгляду справи, а також прийняття законного та обґрунтованого рішення з дотриманням процесуальних прав усіх учасників судового процесу, дійшла висновку про наявність підстав для продовження строку розгляду апеляційної скарги на розумний строк.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів виходить із того, що предметом доказування у даній справі є не сам факт здійснення надлишкових бюджетних виплат, а наявність визначених законом підстав для покладення матеріальної відповідальності саме на відповідача. Тому для правильного вирішення спору підлягає встановленню не лише факт заподіяння державі шкоди, а й наявність усіх передбачених законом елементів складу матеріальної відповідальності: протиправної поведінки відповідача, причинного зв`язку між його діями та заподіяною шкодою, вини, а також правових підстав для покладення на нього обов`язку відшкодувати заявлений розмір збитків. Недоведеність хоча б одного із зазначених елементів виключає можливість задоволення позову.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 04.02.2019 №25 вважати такими, що вибули: 2.2. у НВМКУ "ГВКГ "МОУ міста Києва: лейтенанта ОСОБА_4 , начальника стройової частини штабу, направити на стаціонарне лікування. Тимчасове виконання обов`язків покласти на старшого лейтенанта ОСОБА_1 .

Відповідно до витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 11.03.2019 №53 вважати такими, що прибули та приступили до виконання службових обов`язків 1.2. 3 НВМКУ "ГВКГ" МОУ міста Києва: лейтенанта ОСОБА_4 , начальника стройової частини штабу, з 07.03.2019 року.

Відповідно до витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 05.02.2019 №26, зокрема, молодшого лейтенанта ОСОБА_2 з 05.02.2019 виключено із списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та знято зі всіх видів забезпечення. Проект наказу підготував ТВО начальника стройової частини старший лейтенант ОСОБА_1 , погоджено ТВО помічником командира частини з фінансово-економічної роботи начальника служби молодший лейтенант ОСОБА_5 та погоджено начальником штабу першим заступником командира частини полковником ОСОБА_6 .

Відповідно до витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 06.02.2019 №27, зокрема, військовослужбовця військової служби за контрактом прапорщика ОСОБА_3 з 06.02.2019 виключено із списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та знято з всіх видів забезпечення. Проект наказу підготував ТВО начальника стройової частини старший лейтенант ОСОБА_1 , погоджено ТВО помічником командира частини з фінансово-економічної роботи начальника служби молодший лейтенант ОСОБА_5 та погоджено начальником штабу першим заступником командира частини полковником ОСОБА_6 .

Відповідно до витягу із наказу командувача сухопутних військ Збройних сил України (по особовому складу) від 15.07.2019 №270 відповідно до п.7 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» звільнено у запас за підпунктом «а» (у зв`язку із закінченням строку контракту) капітана ОСОБА_1 , заступника начальника штабу з мобілізаційної роботи штабу НОМЕР_2 окремої артилерійської бригади.

Відповідно до витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 27.07.2019 №159 капітана ОСОБА_1 , заступника начальника штабу з мобілізаційної роботи, звільненого наказом командувача сухопутних військ Збройних сил України від 15.07.2019 №270 з військової служби у запас за підпунктом «а» (у зв`язку із закінченням строку контракту) відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», вважати, що справи та посаду здав і направити для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зарахувати до оперативного резерву першої черги військової частини НОМЕР_1 .

Військовою частиною НОМЕР_1 призначено проведення службового розслідування за фактом виникнення збитків незаконних витрат на загальну суму 519,63 тисяч гривень.

Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 24.12.2021 №363, службовим розслідуванням встановлено, що причинами та умовами, що призвели до завдання державі збитків стало, зокрема, за неналежне виконання службових обов`язків тимчасово виконуючого обов`язки начальника стройової частини штабу військової частини НОМЕР_1 капітана ОСОБА_1 . На підставі акту службового розслідування від 23.12.2012 №276 та з метою недопущення у подальшому завдання державі збитків наказано - матеріали службового розслідування відносно капітана ОСОБА_1 направити до нового місця служби перебування в розпорядження особи для вирішення питання про притягнення до матеріальної відповідальності в розмірі завданих збитків на загальну суму 36446,84 грн.

Як вбачається з листа Національного університету оборони України імені Івана Черняховського від 24.02.2022 №182/873, який надіслано командиру ВЧ НОМЕР_1 вх.665 від 12.03.2022, ОСОБА_1 доведено під підпис щодо матеріальних збитків державі в особі ВЧ НОМЕР_1 на суму 39355,19 грн та ОСОБА_1 відмовився від їх відшкодування у добровільному порядку.

В матеріалах справи наявна роздавальна відомість №70 про виплату грошового забезпечення офіцерам, прапорщикам та військовослужбовцям військової частини НОМЕР_1 при звільненні в лютому 2019.

Відповідно до довідки-розрахунку переплати грошової допомоги на оздоровлення при звільненні військовослужбовцям в/ч НОМЕР_1 від 15.06.2022 №1105 переплата прапорщика ОСОБА_3 становить в сумі 16684,16 грн.

Відповідно до довідки-розрахунку переплати грошової компенсації за дні щорічної відпустки за 2019 рік від 15.06.2022 №1106 прапорщика ОСОБА_3 становить в сумі 1112,28 грн.

Відповідно до довідки-розрахунку переплати грошової компенсації за дні щорічної відпустки за 2019 рік від 15.06.2022 №1104 молодшого лейтенанта ОСОБА_2 становить в сумі 18650,42 грн.

У зв`язку із не сплатою заборгованості відповідачем в сумі 36446,86 грн в добровільному порядку, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Відповідно до статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції на підставі наявних у справі та додатково поданих доказів.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів виходить із того, що предметом доказування у даній справі є не сам факт здійснення надлишкових бюджетних виплат, а наявність визначених законом підстав для покладення матеріальної відповідальності саме на відповідача.

Тому для правильного вирішення спору підлягає встановленню не лише факт заподіяння державі шкоди, а й наявність усіх передбачених законом елементів матеріальної відповідальності, а саме: протиправної поведінки відповідача, причинного зв`язку між його діями та завданою шкодою, вини відповідача та правових підстав для покладення на нього обов`язку відшкодувати заявлений розмір збитків.

Недоведеність хоча б одного із зазначених елементів виключає можливість покладення на особу матеріальної відповідальності незалежно від факту виникнення шкоди.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 3 Закону України «Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі» підставою для притягнення особи до матеріальної відповідальності є шкода, завдана неправомірним рішенням, невиконанням чи неналежним виконанням нею обов`язків військової служби або службових обов`язків.

При цьому закон прямо визначає сукупність умов, за наявності яких особа може бути притягнута до матеріальної відповідальності, а саме: наявність шкоди; протиправну поведінку особи; причинний зв`язок між такою поведінкою та шкодою; вину особи.

Зазначені умови є взаємопов`язаними та повинні бути доведені належними, допустимими і достатніми доказами.

Сам по собі факт існування матеріальної шкоди або встановлення надлишкової виплати бюджетних коштів не є достатньою підставою для покладення матеріальної відповідальності на конкретного військовослужбовця.

Обов`язок доведення того, що саме неправомірні дії відповідача перебувають у безпосередньому причинному зв`язку із виникненням шкоди, відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України покладається саме на позивача.

Колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що матеріали справи не містять належних та достатніх доказів встановлення конкретних службових обов`язків, невиконання або неналежне виконання яких ставиться відповідачу у вину.

Як убачається із матеріалів справи, позивач обґрунтовує позов тим, що ОСОБА_1 , тимчасово виконуючи обов`язки начальника стройової частини, підготував проєкти наказів №26 від 05.02.2019 та №27 від 06.02.2019, на підставі яких у подальшому військовослужбовцям були здійснені надлишкові виплати.

Сам факт підготовки проекту наказу не є тотожним прийняттю рішення про виплату коштів та не свідчить автоматично про відповідальність особи за правильність усіх фінансових розрахунків, виконаних іншими структурними підрозділами військової частини.

Для такого висновку суд повинен установити, який саме нормативний чи службовий обов`язок був покладений на відповідача та у чому конкретно полягало його порушення.

Однак матеріали справи не містять посадової інструкції відповідача, функціональних обов`язків тимчасово виконуючого обов`язки начальника стройової частини, доказів ознайомлення відповідача із такими обов`язками або інших документів, які б підтверджували, що саме на відповідача покладався обов`язок здійснювати перевірку правомірності визначення розміру грошового забезпечення, компенсації за невикористану відпустку чи допомоги на оздоровлення військовослужбовців, які звільнялися.

Водночас суд першої інстанції фактично виходив із презумпції того, що сам факт підписання проєктів наказів автоматично свідчить про підтвердження правильності усіх зазначених у них розрахунків.

Колегія суддів не може погодитися з таким висновком.

Підпис посадової особи на проєкті наказу сам по собі підтверджує її участь у підготовці відповідного документа, однак не доводить, що саме ця особа відповідала за визначення права на відповідні виплати, здійснення фінансових розрахунків або перевірку правильності їх обчислення.

Інший висновок можливий лише за умови встановлення відповідних службових обов`язків особи та їх належного доказування, чого у даній справі позивачем зроблено не було.

За таких обставин висновок суду першої інстанції про неналежне виконання відповідачем своїх службових обов`язків ґрунтується не на належних доказах, а на припущенні про те, що участь у підготовці проєкту наказу сама по собі свідчить про відповідальність за правильність усіх подальших фінансових розрахунків.

Відповідно до вимог статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Не менш обґрунтованими колегія суддів вважає доводи апеляційної скарги щодо недоведеності причинного зв`язку між діями відповідача та виникненням матеріальної шкоди.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі» причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є самостійною та обов`язковою умовою притягнення особи до матеріальної відповідальності.

Колегія суддів звертає увагу, що матеріальна відповідальність має індивідуальний характер. Тому встановлення факту завдання державі шкоди саме по собі не означає можливості покладення обов`язку щодо її відшкодування на будь-яку посадову особу, яка брала участь у відповідних службових процедурах. Позивач повинен довести, що саме відповідач є тією особою, дії якої безпосередньо спричинили виникнення шкоди.

При цьому такий причинний зв`язок має бути безпосереднім, реальним та підтвердженим належними доказами, а не ґрунтуватися на припущеннях чи формальному встановленні факту участі особи у підготовці відповідних документів.

Як убачається з матеріалів справи, проєкти наказів від 05.02.2019 №26 та від 06.02.2019 №27 були підготовлені відповідачем як тимчасово виконуючим обов`язки начальника стройової частини.

Разом із тим зазначені проєкти наказів не набували юридичної сили внаслідок їх підготовки або підписання відповідачем.

Матеріалами справи підтверджується, що зазначені проєкти були погоджені тимчасово виконуючим обов`язки помічника командира частини з фінансово-економічної роботи - начальником служби, погоджені начальником штабу - першим заступником командира військової частини та лише після цього підписані командиром військової частини, який і прийняв відповідне управлінське рішення.

Крім того, безпосереднє нарахування та виплата грошового забезпечення здійснювалися фінансовою службою військової частини на підставі відповідних розрахункових документів.

Отже, між підготовкою відповідачем проєктів наказів та фактичним перерахуванням бюджетних коштів існувала низка самостійних управлінських та фінансових рішень інших посадових осіб.

За таких обставин саме на позивача покладався обов`язок довести, що за відсутності дій відповідача спірні виплати не були б здійснені, а також те, що дії інших посадових осіб не вплинули на виникнення заявленої шкоди.

Проте таких доказів матеріали справи не містять.

Колегія суддів звертає увагу, що суд першої інстанції фактично ототожнив факт підготовки відповідачем проєктів наказів із встановленням причинного зв`язку між його діями та всією сумою надлишково виплачених коштів.

Однак такий висновок не враховує особливостей порядку прийняття управлінських рішень у військовій частині.

Сам по собі проєкт наказу є лише підготовчим документом, який набуває правового значення лише після його погодження уповноваженими посадовими особами та затвердження командиром військової частини.

Саме тому участь особи у підготовці такого документа ще не свідчить про те, що саме її дії перебувають у безпосередньому причинному зв`язку із подальшим виникненням матеріальної шкоди.

Особливого значення у цій справі набуває й та обставина, що позивач фактично просить покласти на відповідача матеріальну відповідальність за наслідки діяльності декількох посадових осіб, не встановивши при цьому внесок кожної із них у виникнення спірної шкоди.

Так, із матеріалів справи вбачається, що у процедурі оформлення звільнення військовослужбовців та здійснення відповідних виплат брали участь не лише відповідач, а й посадові особи фінансово-економічної служби, начальник штабу, командир військової частини та посадові особи, які здійснювали безпосередній розрахунок і виплату грошового забезпечення.

Разом із тим ні службовим розслідуванням, ні судом першої інстанції не встановлено, які саме дії кожної із зазначених посадових осіб перебували у причинному зв`язку із виникненням переплати та чому відповідальність за її повний розмір покладається виключно на відповідача.

Встановлення лише факту участі відповідача у підготовці проєктів наказів не усуває необхідності дослідження правомірності дій інших посадових осіб, рішення яких також були необхідними для здійснення спірних виплат.

За відсутності такого дослідження висновок про існування безпосереднього причинного зв`язку між діями відповідача та всією сумою заявленої до стягнення шкоди є передчасним.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що матеріали справи не містять доказів того, хто саме здійснював визначення кількості днів невикористаної відпустки, визначення права на виплату допомоги на оздоровлення, розрахунок сум грошового забезпечення та перевірку правильності здійснених фінансових розрахунків.

Без встановлення зазначених обставин неможливо зробити обґрунтований висновок про те, що саме дії відповідача стали безпосередньою причиною виникнення надлишкової виплати.

Фактично позивач обмежився посиланням на те, що відповідач готував проєкти наказів, тоді як належних доказів того, що саме він допустив помилки у фінансових розрахунках або був зобов`язаний перевіряти їх правильність, до суду не надав.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що причинний зв`язок між діями відповідача та заявленою до стягнення шкодою позивачем не доведений.

Колегія суддів також вважає обґрунтованими доводи апеляційної скарги щодо недоведеності вини відповідача як обов`язкової умови притягнення його до матеріальної відповідальності.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі» вина особи є самостійною умовою матеріальної відповідальності та повинна бути встановлена належними і допустимими доказами.

При цьому саме позивач повинен довести не лише сам факт неналежного виконання службових обов`язків, а й те, що таке порушення є винним та перебуває у причинному зв`язку із завданням шкоди.

Як убачається із матеріалів справи, суд першої інстанції фактично поклав в основу своїх висновків акт службового розслідування та наказ командира військової частини від 24.12.2021 №363, не надавши самостійної оцінки викладеним у них обставинам.

Разом із тим відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України жоден доказ не має наперед встановленої сили, а тому висновки службового розслідування підлягають оцінці судом нарівні з іншими доказами у справі.

Натомість суд першої інстанції фактично визнав наведені у службовому розслідуванні висновки доведеними без перевірки їх належності, допустимості, достовірності та достатності.

Такий підхід не відповідає принципу безпосередньої оцінки доказів та вимогам статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України.

Колегія суддів звертає увагу, що у наказі командира військової частини №363 та акті службового розслідування зазначено лише загальний висновок про неналежне виконання відповідачем службових обов`язків під час виготовлення та погодження наказів.

Разом із тим ні зазначений наказ, ні акт службового розслідування не містять конкретизації: які саме норми законодавства або службових документів порушив відповідач; який саме службовий обов`язок ним не був виконаний; у чому конкретно полягала його неправомірна поведінка; які саме відомості він був зобов`язаний перевірити до підготовки проєктів наказів; якими доказами підтверджується можливість відповідача виявити помилковість подальших фінансових розрахунків.

Фактично висновок про вину відповідача сформульований у загальному вигляді без наведення конкретних фактичних обставин, які підтверджують наявність усіх елементів складу матеріальної відповідальності.

Посилання у матеріалах службового розслідування на те, що вина відповідача полягає у «особистій недбалості (самовпевненості)», саме по собі також не може бути достатнім доказом вини.

Таке формулювання є лише правовою оцінкою посадових осіб, які проводили службове розслідування, однак не замінює встановлення судом конкретних фактичних обставин, що підтверджують наявність необережної форми вини.

Для висновку про необережність необхідно встановити, що особа мала реальну можливість передбачити настання негативних наслідків та була зобов`язана їх передбачити з урахуванням покладених на неї службових обов`язків.

Саме такі обставини позивачем не доведені.

Більше того, матеріали справи свідчать, що відповідач виконував обов`язки начальника стройової частини тимчасово.

При цьому матеріали справи не містять доказів передачі йому відповідної документації, ознайомлення із порядком оформлення документів щодо звільнення військовослужбовців, службовими інструкціями або іншими документами, необхідними для виконання покладених на нього функцій.

За таких обставин саме по собі виконання відповідачем обов`язків тимчасово не свідчить про відсутність його відповідальності, однак підлягає обов`язковому врахуванню при оцінці можливості встановлення вини та ступеня його обачності.

Суд першої інстанції зазначені обставини не дослідив та будь-якої оцінки їм не надав.

Колегія суддів також перевірила доводи апеляційної скарги щодо порушення порядку проведення службового розслідування.

Із матеріалів справи вбачається, що відповідач посилався, зокрема, на: призначення службового розслідування після спливу строків, визначених законом; неповідомлення його про проведення службового розслідування; ненадання можливості подати пояснення; ненадання можливості реалізувати права, передбачені Порядком проведення службового розслідування у Збройних Силах України; складення довідок про розмір шкоди вже після завершення службового розслідування.

Суд першої інстанції зазначені доводи фактично залишив поза увагою.

Разом із тим колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що самі по собі окремі порушення процедури проведення службового розслідування не можуть автоматично свідчити про відсутність підстав для притягнення особи до матеріальної відповідальності.

Водночас такі порушення мають істотне значення тоді, коли вони впливають на повноту встановлення фактичних обставин справи, можливість особи реалізувати право на захист та достовірність отриманих під час службового розслідування висновків.

Саме така ситуація має місце у даній справі.

Матеріали справи не містять належних доказів того, що відповідач був повідомлений про проведення службового розслідування, мав можливість надати свої пояснення, заявити клопотання або подати докази на підтвердження власної позиції.

Крім того, довідки-розрахунки, на підставі яких визначено остаточний розмір заявленої до стягнення шкоди, були складені після завершення службового розслідування та після прийняття наказу про його результати.

За таких обставин зазначені матеріали не можуть безумовно підтверджувати правильність висновків службового розслідування без їх самостійної перевірки судом.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України саме позивач повинен довести обставини, на яких ґрунтуються заявлені ним вимоги.

У даній справі обов`язок доказування покладався на військову частину як на особу, яка звернулася до суду із вимогою про стягнення матеріальної шкоди.

Отже, саме позивач був зобов`язаний надати належні та достатні докази того, що:відповідач порушив конкретний службовий обов`язок; такі дії були протиправними; між ними та завданою шкодою існує безпосередній причинний зв`язок; відповідач діяв винно; саме відповідач повинен нести матеріальну відповідальність у заявленому розмірі.

Проте матеріали справи свідчать, що зазначені обставини позивачем належними доказами не підтверджені.

Фактично позивач обмежився посиланням на результати службового розслідування та сам факт підготовки відповідачем проєктів наказів.

Разом із тим наведені обставини самі по собі не доводять наявності всіх передбачених законом умов матеріальної відповідальності.

Суд першої інстанції фактично пов`язав сам факт участі відповідача у підготовці проектів наказів із доведеністю усіх елементів складу матеріальної відповідальності без належної перевірки кожного з них окремо.

Так, встановивши факт участі ОСОБА_1 у підготовці проєктів наказів та наявність переплати бюджетних коштів, суд першої інстанції без додаткової перевірки дійшов висновку про існування всіх необхідних умов для покладення на нього матеріальної відповідальності.

Однак такий підхід не відповідає вимогам Закону №160-IX.

Наявність матеріальної шкоди сама по собі не свідчить про те, що саме відповідач є особою, яка повинна її відшкодовувати.

Для такого висновку необхідним є встановлення усіх юридичних фактів, які утворюють склад матеріальної відповідальності.

Більше того, суд фактично не навів мотивів, з яких відхилив більшість доводів відповідача.

Зокрема, рішення не містить належної оцінки доводам щодо:відсутності доказів службових обов`язків відповідача; недоведеності причинного зв`язку; участі інших посадових осіб у прийнятті рішення про виплату коштів; недоведеності вини; порушень, допущених під час проведення службового розслідування.

Фактично зазначені доводи залишилися без мотивованої відповіді суду.

Водночас відповідно до усталеної практики Верховного Суду судове рішення повинно містити мотиви відхилення кожного істотного доводу сторони, оскільки лише за таких умов воно може вважатися законним та обґрунтованим.

Оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, колегія суддів доходить висновку, що військовою частиною НОМЕР_1 не доведено належними, допустимими та достатніми доказами наявність усіх передбачених законом умов для покладення на ОСОБА_1 матеріальної відповідальності.

Зокрема, матеріали справи не містять належних доказів: існування конкретного службового обов`язку відповідача щодо перевірки правильності визначення розміру спірних виплат; протиправності його поведінки; безпосереднього причинного зв`язку між його діями та завданою шкодою; вини відповідача у розумінні статті 3 Закону України «Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі».

Крім того, позивачем не доведено, що саме дії відповідача, а не сукупність рішень інших посадових осіб військової частини, які погоджували, затверджували та виконували спірні накази, стали безпосередньою причиною здійснення надлишкових виплат.

За таких обставин висновки суду першої інстанції про доведеність підстав для стягнення з відповідача матеріальної шкоди не відповідають фактичним обставинам справи та зроблені без належної оцінки доказів, що відповідно до статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування судового рішення з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Таким чином, перевіривши доводи апеляційної скарги в межах вимог статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку, що вони є обґрунтованими у тій частині, в якій апелянт посилається на недоведеність військовою частиною передбачених законом підстав для покладення на нього матеріальної відповідальності.

При цьому колегія суддів виходить із того, що у даній справі предметом судового контролю є не правильність проведення службового розслідування як такого та не сам факт існування надлишкових бюджетних виплат, а наявність належних правових підстав для стягнення з відповідача матеріальної шкоди у судовому порядку.

Тому навіть за умови встановлення факту надлишкової виплати грошових коштів суд не вправі покласти обов`язок із їх відшкодування на конкретну особу без належного встановлення всіх елементів складу матеріальної відповідальності, визначених законом.

Інше тлумачення фактично означало б покладення матеріальної відповідальності лише з підстав участі особи у підготовці відповідних документів, що не відповідає принципу індивідуалізації юридичної відповідальності.

Матеріальна відповідальність не може ґрунтуватися на припущенні про можливу причетність особи до виникнення шкоди або на формальному виконанні нею окремих службових дій.

Вона може наставати виключно за умови належного доведення того, що саме неправомірні та винні дії цієї особи перебували у прямому причинному зв`язку із заподіянням конкретної шкоди.

Колегія суддів також зазначає, що суд першої інстанції, задовольняючи позов, фактично обмежився викладенням встановлених службовим розслідуванням обставин та наведених у ньому висновків, не здійснивши самостійної оцінки кожного із доказів відповідно до вимог статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України.

Водночас рішення суду не містить належного аналізу змісту службових обов`язків відповідача, характеру його повноважень під час тимчасового виконання обов`язків начальника стройової частини, розподілу компетенції між кадровими та фінансовими органами військової частини, а також причин, з яких саме відповідач повинен нести повну матеріальну відповідальність за наслідки прийняття та реалізації спірних наказів.

Суд першої інстанції також не дослідив, чи мав відповідач реальну можливість перевірити правильність визначення розміру відповідних виплат, чи входило це до кола його службових обов`язків та чи могли зазначені виплати бути здійснені без погодження інших посадових осіб військової частини.

Наведені обставини мають істотне значення для правильного вирішення спору, однак належної оцінки судом першої інстанції не отримали.

За таких обставин висновки суду першої інстанції не можна визнати такими, що відповідають фактичним обставинам справи та зроблені на підставі повного і всебічного дослідження доказів.

З урахуванням наведеного колегія суддів доходить висновку, що військова частина НОМЕР_1 не довела належними, допустимими та достатніми доказами існування сукупності передбачених законом умов матеріальної відповідальності відповідача.

Зокрема, не доведено: які саме службові обов`язки відповідача були порушені; у чому полягала протиправність його поведінки; що саме його дії, а не рішення інших посадових осіб військової частини, перебували у безпосередньому причинному зв`язку із виникненням надлишкових виплат; наявність вини відповідача у заподіянні заявленої до стягнення шкоди.

Недоведеність зазначених обставин виключає можливість покладення на відповідача матеріальної відповідальності та, відповідно, задоволення позовних вимог.

Окремо колегія суддів вважає за необхідне надати оцінку доведеності розміру матеріальної шкоди, заявленої позивачем до стягнення.

Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України саме на позивача покладається обов`язок доведення не лише факту виникнення шкоди, а й її розміру.

При цьому розмір шкоди має підтверджуватися належними, допустимими та достатніми доказами, які дають можливість суду перевірити правильність її визначення.

Як убачається із матеріалів справи, позивач обґрунтовує розмір заявлених вимог довідками-розрахунками від 15.06.2022 №1104, №1105 та №1106, відповідно до яких визначено суму переплати компенсації за невикористані дні відпустки та допомоги на оздоровлення.

Разом із тим самі по собі зазначені довідки не розкривають методики здійсненого розрахунку та не містять відомостей, які б давали можливість перевірити правильність визначення кожної із заявлених сум.

Зокрема, матеріали справи не містять:розрахунку грошового забезпечення, який був здійснений під час звільнення відповідних військовослужбовців; розрахунку, який, на думку позивача, відповідає вимогам законодавства; порівняльного аналізу між фактично виплаченими сумами та сумами, які повинні були бути виплачені; обґрунтування того, які саме положення Порядку №260 були застосовані неправильно та яким чином це вплинуло на остаточний розмір виплат.

Фактично подані довідки містять лише кінцевий арифметичний результат без наведення вихідних показників, способу його визначення та розрахункових операцій.

За таких обставин суд позбавлений можливості перевірити правильність визначення заявленої до стягнення суми.

Особливу увагу колегія суддів звертає й на те, що висновок про існування переплати фактично ґрунтується виключно на внутрішніх документах позивача, складених за результатами службового розслідування.

Однак такі документи не звільняють позивача від обов`язку довести перед судом правильність здійснених розрахунків.

Судове рішення не може ґрунтуватися лише на констатації того, що уповноважені посадові особи військової частини визначили певний розмір шкоди.

Суд зобов`язаний перевірити правильність такого визначення на підставі досліджених доказів.

Натомість суд першої інстанції фактично визнав правильними наведені позивачем розрахунки без перевірки їх математичної та правової обґрунтованості.

Такий підхід не відповідає вимогам статей 72- 77 та 90 Кодексу адміністративного судочинства України.

Крім того, колегія суддів бере до уваги, що у матеріалах справи містяться різні відомості щодо розміру шкоди, яка, за твердженням позивача, була завдана державі.

Так, у наказі командира військової частини №363 зазначено одну суму збитків, у листі Національного університету оборони України, яким відповідача повідомлено про результати службового розслідування, зазначено інший розмір шкоди, тоді як позовні вимоги обґрунтовані довідками-розрахунками, складеними пізніше.

Суд першої інстанції зазначеним розбіжностям оцінки не надав та не з`ясував причин їх виникнення.

Хоча сам факт існування таких розбіжностей не свідчить автоматично про відсутність шкоди, він зобов`язував суд перевірити правильність остаточного розрахунку та встановити, який саме розмір шкоди підтверджується належними доказами.

Такої перевірки судом проведено не було.

Таким чином, у цій справі позивач не довів належними та допустимими доказами не лише протиправність поведінки відповідача, причинний зв`язок та його вину, а й сам розмір заявленої до стягнення матеріальної шкоди.

Відповідно до пунктів 1 та 4 частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення є, зокрема, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, а також неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки суд першої інстанції не встановив усіх юридично значимих обставин, необхідних для вирішення спору, та дійшов передчасного висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача матеріальної шкоди, рішення Луганського окружного адміністративного суду підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для покладення на відповідача матеріальної відповідальності. Матеріалами справи не підтверджено належними, допустимими та достатніми доказами існування сукупності передбачених законом умов такої відповідальності, а саме протиправної поведінки відповідача, причинного зв`язку між його діями та заявленою до стягнення шкодою, вини відповідача, а також належного підтвердження розміру шкоди. За таких обставин рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам законності та обґрунтованості, що відповідно до статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для його скасування із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 28 березня 2025 року - скасувати.

Прийняти нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову Військової частини НОМЕР_1 до ОСОБА_1 про стягнення матеріальної шкоди відмовити повністю.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5ст.328 КАС України.

Суддя-доповідач В.О. Аліменко

Судді Н.В. Безименна

Т.Р. Вівдиченко