Постанова від 06 серпня 2026 р. у справі №320/47211/23 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 320/47211/23 Суддя (судді) першої інстанції: Жукова Є.О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 серпня 2026 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача Аліменка В.О.,

суддів Безименної Н.В., Вівдиченко Т.Р.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕНГЕЛЬХАРТ СТП (УКРАЇНА)" на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 20 березня 2025 р. у справі за адміністративним позовом Головного управління ДПС у м. Києві до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕНГЕЛЬХАРТ СТП (УКРАЇНА)" про стягнення податкового боргу,-

В С Т А Н О В И Л А:

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 20 березня 2025 року відмовлено у задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕНГЕЛЬХАРТ СТП (УКРАЇНА)» про ухвалення додаткового судового рішення щодо стягнення з Головного управління ДПС у м. Києві витрат на професійну правничу допомогу.

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою, ТОВ «ЕНГЕЛЬХАРТ СТП (УКРАЇНА)» подало апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити заяву про ухвалення додаткового рішення і стягнути з Головного управління ДПС у м. Києві витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 93 589,43 грн.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неправильно застосував положення частини десятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, не врахував положення пункту 56.18 статті 56 Податкового кодексу України, а також помилково визначив юридично значущі обставини щодо моменту виникнення статусу неузгодженого грошового зобов`язання. На думку апелянта, контролюючий орган ще до звернення до суду був обізнаний про судове оскарження податкового повідомлення-рішення, на підставі якого заявлено вимоги про стягнення податкового боргу, однак попри це звернувся до суду із завідомо безпідставним позовом, що зумовило необхідність залучення відповідачем адвоката та понесення відповідних витрат.

Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України при закритті провадження у справі суд одночасно вирішує питання щодо розподілу судових витрат.

Частиною шостою статті 143 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у разі постановлення ухвали про закриття провадження у справі питання щодо розподілу судових витрат може бути вирішене не пізніше десяти днів після ухвалення відповідного судового рішення за умови подання учасником справи відповідної заяви та доказів понесених витрат.

Згідно з частиною десятою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України у разі закриття провадження у справі внаслідок необґрунтованих дій позивача відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних із розглядом справи.

Таким чином, для застосування наведеної норми необхідним є встановлення сукупності таких обставин: закриття провадження у справі; понесення відповідачем відповідних судових витрат; причинного зв`язку між такими витратами та діями позивача; необґрунтованості дій позивача, внаслідок яких виникла необхідність звернення відповідача за професійною правничою допомогою.

При цьому саме питання наявності чи відсутності необґрунтованих дій позивача є ключовим для правильного вирішення даного спору.

Колегія суддів звертає увагу, що необґрунтованість дій позивача у розумінні частини десятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України не обмежується виключно випадками очевидного зловживання процесуальними правами або подання завідомо безпідставного позову. Така необґрунтованість може полягати і у зверненні до суду або подальшому підтриманні позовних вимог за наявності відомостей, які об`єктивно свідчать про відсутність належних правових підстав для заявлених вимог, якщо саме такі дії стали причиною виникнення у відповідача необхідності здійснювати витрати на професійну правничу допомогу.

Саме з огляду на наведені критерії колегія суддів перевіряє доводи апеляційної скарги та правильність висновків суду першої інстанції.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення, виходив із того, що на момент звернення Головного управління ДПС у м. Києві з позовом про стягнення податкового боргу провадження у справі щодо оскарження податкового повідомлення-рішення було відкрито лише 22 січня 2024 року, тоді як позов про стягнення податкового боргу подано 13 грудня 2023 року, а тому, на думку суду, відсутні підстави вважати дії позивача необґрунтованими.

Колегія суддів не може погодитися з таким висновком.

Наведений висновок зроблений унаслідок неправильного застосування норм матеріального права, оскільки суд першої інстанції помилково визначив юридично значущу обставину, від якої залежить оцінка правомірності дій контролюючого органу.

Відповідно до абзацу четвертого пункту 56.18 статті 56 Податкового кодексу України при зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання протиправним та/або скасування рішення контролюючого органу відповідне грошове зобов`язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили.

Отже, закон пов`язує виникнення статусу неузгодженого грошового зобов`язання саме з фактом звернення платника податків до суду, а не з моментом відкриття провадження судом.

Відкриття провадження є процесуальною дією суду, яка здійснюється після надходження позовної заяви та її перевірки на відповідність вимогам процесуального закону. Така процесуальна дія не змінює моменту виникнення передбачених Податковим кодексом України матеріально-правових наслідків звернення особи до суду.

Таким чином, суд першої інстанції безпідставно поклав в основу своїх висновків дату постановлення ухвали про відкриття провадження у справі №320/37813/23, хоча для правильного вирішення даного спору підлягав встановленню зовсім інший юридичний факт - дата звернення платника податків до адміністративного суду із позовом про скасування податкового повідомлення-рішення.

Матеріалами справи підтверджується, що із позовом про оскарження податкового повідомлення-рішення №468/Ж10/31-00-07-02-02 від 06 березня 2023 року ТОВ «ЕНГЕЛЬХАРТ СТП (УКРАЇНА)» звернулося ще 08 червня 2023 року, тобто більш ніж за шість місяців до подання Головним управлінням ДПС у м. Києві позову про стягнення податкового боргу.

За таких обставин на момент звернення контролюючого органу до суду із даним позовом відповідне грошове зобов`язання вже набуло статусу неузгодженого в силу прямої вказівки пункту 56.18 статті 56 Податкового кодексу України.

Відтак саме по собі посилання суду першої інстанції на дату відкриття провадження не може бути належним мотивом для висновку про відсутність необґрунтованих дій позивача.

Більше того, колегія суддів звертає увагу, що предметом дослідження у цій справі є не питання законності подання позову виключно станом на дату його направлення до суду, а оцінка всієї процесуальної поведінки позивача у світлі вимог частини десятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Зазначена норма передбачає компенсацію судових витрат саме тоді, коли закриття провадження стало наслідком необґрунтованих дій позивача.

Тому для правильного застосування частини десятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України суд повинен оцінити не лише формальний момент подання позову, а й те, чи мав позивач інформацію про відсутність правових підстав для підтримання заявлених вимог, чи був він належним чином повідомлений про судове оскарження податкового повідомлення-рішення та чи вжив розумних заходів для припинення безпідставного судового спору після отримання відповідної інформації.

Саме ці обставини суд першої інстанції належним чином не дослідив, що призвело до передчасного висновку про відсутність необґрунтованих дій Головного управління ДПС у м. Києві.

Колегія суддів не може погодитися і з висновком суду першої інстанції про те, що представником відповідача не доведено наявності необґрунтованих дій Головного управління ДПС у м. Києві.

Такий висновок зроблено без повного дослідження матеріалів справи та без належної оцінки всіх доказів, на які посилався заявник.

Як убачається з матеріалів справи, відповідач послідовно повідомляв контролюючий орган про судове оскарження податкового повідомлення-рішення №468/Ж10/31-00-07-02-02 від 06 березня 2023 року, яке було єдиною матеріально-правовою підставою для заявлення позову про стягнення податкового боргу.

Так, матеріалами справи підтверджується, що ще 14 вересня 2023 року відповідач направив контролюючому органу письмове повідомлення про звернення до адміністративного суду із позовом про скасування зазначеного податкового повідомлення-рішення разом із доказами направлення відповідної позовної заяви до суду.

Після відкриття провадження у цій справі відповідач повторно звертав увагу суду та позивача на наявність спору щодо законності податкового повідомлення-рішення.

Зокрема, у поясненнях від 15 січня 2024 року відповідач повідомив, що у провадженні адміністративного суду вже перебуває справа щодо оскарження того самого податкового повідомлення-рішення, на підставі якого заявлено вимоги про стягнення податкового боргу.

У подальшому аналогічні доводи були наведені у відзиві на позов від 21 лютого 2024 року, до якого були долучені копії процесуальних документів із відповідної адміністративної справи.

Крім того, 15 квітня 2024 року відповідач подав додаткові письмові пояснення, до яких долучив витяг з інформаційної системи органів ДПС щодо стану розрахунків платника податків, відповідно до якого податковий борг був відсутній.

Таким чином, навіть якщо виходити з того, що на момент подання позову контролюючий орган не мав достатньої інформації щодо перебігу судового оскарження податкового повідомлення-рішення, то після отримання зазначених документів такі обставини стали йому достеменно відомими.

Натомість матеріали справи свідчать, що після отримання пояснень відповідача, відзиву та додаткових письмових доказів позивач протягом тривалого часу продовжував підтримувати заявлені позовні вимоги.

Лише 07 травня 2024 року, після декількох письмових звернень відповідача та фактичного підтвердження відсутності підстав для подальшого розгляду спору, контролюючий орган звернувся із заявою про відмову від позову.

Колегія суддів зазначає, що процесуальна поведінка сторони повинна відповідати принципам добросовісності, розумності та належного здійснення процесуальних прав.

Особа, яка звернулася до суду за захистом свого права, не лише повинна мати належні правові підстави для такого звернення, а й зобов`язана після отримання відомостей, які свідчать про відсутність предмета спору або безпідставність заявлених вимог, невідкладно вжити заходів для припинення подальшого безпідставного судового провадження.

Такий обов`язок випливає як із принципу добросовісності учасників судового процесу, закріпленого статтею 45 Кодексу адміністративного судочинства України, так і із завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 цього Кодексу.

Натомість із матеріалів справи вбачається, що після отримання від відповідача документів, які свідчили про наявність судового спору щодо правомірності податкового повідомлення-рішення, а також після підтвердження відсутності податкового боргу, позивач ще протягом майже трьох місяців не вчиняв жодних процесуальних дій, спрямованих на припинення розгляду справи.

За таких обставин саме бездіяльність позивача щодо своєчасного припинення підтримання безпідставних позовних вимог призвела до необхідності подальшої участі відповідача у справі, підготовки процесуальних документів, залучення адвоката та несення відповідних витрат на професійну правничу допомогу.

На переконання колегії суддів, наведена сукупність обставин свідчить про те, що саме дії Головного управління ДПС у м. Києві перебувають у прямому причинному зв`язку із виникненням у відповідача витрат, компенсації яких він просить у даній справі.

При цьому колегія суддів окремо звертає увагу, що застосування частини десятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України не ставиться законодавцем у залежність від встановлення умислу позивача чи факту зловживання процесуальними правами.

Достатнім є встановлення того, що саме необґрунтовані процесуальні дії позивача об`єктивно зумовили необхідність здійснення іншою стороною витрат, пов`язаних із судовим розглядом.

Саме такі обставини, на переконання колегії суддів, у даній справі знайшли своє підтвердження.

Колегія суддів також враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у додатковій постанові від 05 вересня 2019 року у справі №826/841/17, відповідно до якої інститут компенсації витрат на професійну правничу допомогу спрямований не лише на відшкодування стороні понесених нею витрат, а й покликаний спонукати суб`єктів владних повноважень утримуватися від звернення до суду з безпідставними вимогами та своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав і законних інтересів осіб.

Наведений правовий висновок повністю узгоджується із завданнями адміністративного судочинства, визначеними статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України, та принципом добросовісного здійснення процесуальних прав усіма учасниками судового процесу.

У цій справі колегією суддів встановлено, що саме процесуальна поведінка позивача призвела до виникнення у відповідача необхідності нести витрати на професійну правничу допомогу.

Після отримання інформації про судове оскарження податкового повідомлення-рішення та подальшого неодноразового повідомлення відповідачем про відсутність правових підстав для стягнення спірної суми контролюючий орган не припинив підтримання заявленого позову, а продовжував участь у справі, що об`єктивно вимагало від відповідача підготовки пояснень, відзиву, додаткових процесуальних документів та залучення адвоката.

Лише після отримання всіх зазначених документів та фактичного підтвердження безпідставності заявлених вимог позивач звернувся до суду із заявою про відмову від позову.

За таких обставин саме необґрунтовані процесуальні дії позивача перебувають у прямому причинному зв`язку із виникненням витрат відповідача на професійну правничу допомогу.

При цьому колегія суддів звертає увагу, що сама по собі відмова позивача від позову не виключає можливості застосування частини десятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Навпаки, закриття провадження у зв`язку з відмовою від позову саме і є тією процесуальною підставою, за наявності якої суд повинен перевірити, чи було таке судове провадження наслідком необґрунтованих дій позивача та чи виникли у відповідача у зв`язку із цим витрати, що підлягають компенсації.

Суд першої інстанції фактично звів перевірку лише до встановлення дати звернення позивача із позовом, залишивши поза увагою подальшу процесуальну поведінку контролюючого органу, хоча саме вона має істотне значення для застосування положень частини десятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Колегія суддів також враховує, що відповідно до частини дев`ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд повинен оцінити, зокрема, поведінку сторін під час розгляду справи та те, чи призвела така поведінка до виникнення зайвих процесуальних витрат.

Саме такий комплексний підхід, а не формальне зіставлення окремих процесуальних дат, відповідає змісту зазначених процесуальних норм.

З огляду на наведене колегія суддів доходить висновку, що висновок суду першої інстанції про недоведеність необґрунтованості дій Головного управління ДПС у м. Києві не ґрунтується на повному та всебічному дослідженні матеріалів справи, є передчасним та таким, що не відповідає фактичним обставинам справи.

Разом із тим колегія суддів не погоджується із доводами апеляційної скарги в частині необхідності стягнення всієї заявленої суми витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 93 589,43 грн.

Відповідно до частин п`ятої та шостої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих послуг, ціною позову та значенням справи для сторони.

При цьому суд не пов`язаний умовами цивільно-правового договору між адвокатом та клієнтом при визначенні суми, яка підлягає компенсації за рахунок іншої сторони спору.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд повинен виходити з критеріїв реальності, необхідності та розумності понесених витрат, а також оцінювати їх співмірність із характером виконаної адвокатом роботи.

Аналогічний підхід застосовується і Європейським судом з прав людини, який виходить із того, що компенсації підлягають лише ті витрати, які були фактичними, неминучими та обґрунтованими за своїм розміром.

Дослідивши надані відповідачем докази на підтвердження понесених витрат, колегія суддів встановила, що між відповідачем та адвокатом укладено договір про надання правничої допомоги та додаткову угоду, відповідно до якої визначено загальний розмір гонорару у сумі 93 589,43 грн.

Разом із тим із поданих матеріалів не вбачається погодинного розрахунку вартості правничої допомоги, не визначено вартості окремих процесуальних документів, не наведено тривалості виконання кожної із заявлених робіт, що унеможливлює перевірку співвідношення заявленої до компенсації суми із фактичним обсягом виконаної адвокатом роботи.

Колегія суддів також враховує характер та складність даної адміністративної справи.

Спір розглядався судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Судові засідання не проводилися.

Участь представника відповідача у судових засіданнях була відсутня.

Фактичний обсяг виконаної адвокатом роботи полягав у підготовці письмових пояснень, відзиву на позов, додаткових письмових пояснень, заяви про ухвалення додаткового рішення та інших процесуальних документів, необхідних для належного представництва інтересів відповідача.

Разом із цим колегія суддів бере до уваги й інші обставини.

Ціна первісного позову становила понад 6 млн грн, що безумовно свідчило про значне майнове значення спору для відповідача та об`єктивно зумовлювало необхідність залучення професійної правничої допомоги.

Крім того, спір стосувався застосування норм податкового законодавства щодо узгодженості грошового зобов`язання, взаємозв`язку положень статті 56 Податкового кодексу України та порядку стягнення податкового боргу, що потребувало належного правового аналізу та підготовки мотивованої процесуальної позиції.

Отже, колегія суддів не погоджується і з доводами Головного управління ДПС у місті Києві про відсутність будь-яких підстав для компенсації витрат на професійну правничу допомогу, оскільки такі витрати були фактично понесені відповідачем, були необхідними для належного захисту його прав та перебувають у прямому причинному зв`язку з необґрунтованими процесуальними діями позивача.

Водночас заявлена до компенсації сума 93 589,43 грн, на переконання колегії суддів, не відповідає критерію співмірності.

За встановлених обставин справи така сума є надмірною порівняно з обсягом фактично виконаної адвокатом роботи, способом розгляду справи та кількістю здійснених процесуальних дій.

Враховуючи характер спору, обсяг підготовлених процесуальних документів, відсутність судових засідань, складність правових питань, що були предметом дослідження, а також необхідність забезпечення балансу між правом особи на відшкодування понесених витрат і принципом розумності їх компенсації, колегія суддів вважає, що співмірним та справедливим розміром витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у місті Києві, є 40 000 грн.

Саме такий розмір, на переконання колегії суддів, відповідає критеріям реальності, необхідності та розумності судових витрат, передбаченим статтями 134 та 139 Кодексу адміністративного судочинства України, забезпечує ефективне відшкодування відповідачу витрат, яких він зазнав унаслідок необґрунтованих процесуальних дій позивача, та водночас не покладає на бюджет надмірний фінансовий тягар.

Отже, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення заяви про ухвалення додаткового рішення, неправильно застосував положення пункту 56.18 статті 56 Податкового кодексу України, частини десятої статті 139, статей 134 та 143 Кодексу адміністративного судочинства України, унаслідок чого дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для компенсації відповідачу витрат на професійну правничу допомогу.

При цьому колегія суддів зазначає, що саме звернення контролюючого органу до суду не може автоматично свідчити про необґрунтованість його процесуальної поведінки.

Однак у цій справі необґрунтованість дій позивача підтверджується сукупністю встановлених обставин.

Зокрема, матеріалами справи підтверджено, що грошове зобов`язання, яке стало підставою для звернення до суду із позовом про стягнення податкового боргу, на момент подання такого позову вже було предметом судового оскарження, а отже відповідно до пункту 56.18 статті 56 Податкового кодексу України вважалося неузгодженим.

Крім того, після відкриття провадження у справі про оскарження податкового повідомлення-рішення відповідач неодноразово повідомляв позивача про зазначені обставини та надавав відповідні підтверджуючі документи.

Попри це позивач протягом тривалого часу продовжував підтримувати заявлені позовні вимоги та лише після отримання письмових пояснень відповідача відмовився від позову, що і стало підставою для закриття провадження у справі.

Саме така процесуальна поведінка позивача, яка призвела до безпідставного продовження судового розгляду та необхідності здійснення відповідачем витрат на професійну правничу допомогу, відповідає ознакам необґрунтованих дій у розумінні частини десятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

За наведених обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов передчасного та помилкового висновку про відмову у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення.

Відповідно до пунктів 2 та 4 частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового судового рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Оскільки всі фактичні обставини, необхідні для вирішення питання про розподіл судових витрат, встановлені матеріалами справи, а подані сторонами докази є достатніми для ухвалення рішення по суті заявлених вимог, підстав для направлення справи на новий розгляд не вбачається.

За таких обставин апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, ухвала Київського окружного адміністративного суду від 20 березня 2025 року - скасуванню, із прийняттям нового судового рішення про часткове задоволення заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕНГЕЛЬХАРТ СТП (УКРАЇНА)» щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 317, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕНГЕЛЬХАРТ СТП (УКРАЇНА)» - задовольнити частково.

Ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 20 березня 2025 року- скасувати.

Прийняти нове судове рішення.

Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕНГЕЛЬХАРТ СТП (УКРАЇНА)» про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу - задовольнити частково.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної податкової служби у місті Києві (код ЄДРПОУ 44116011) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕНГЕЛЬХАРТ СТП (УКРАЇНА)»(код ЄДРПОУ 39112319) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 40 000 (сорок тисяч) гривень 00 копійок.

У задоволенні іншої частини заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу - відмовити.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5ст.328 КАС України.

Суддя-доповідач В.О. Аліменко

Судді Н.В. Безименна

Т.Р. Вівдиченко