Постанова від 06 серпня 2026 р. у справі №580/300/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 580/300/25 Суддя (судді) першої інстанції: Василь ГАВРИЛЮК

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 серпня 2026 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача Аліменка В.О.,

суддів Безименної Н.В.. Вівдиченко Т.Р.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 31 липня 2025 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И Л А:

Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2025 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області щодо ненарахування та невиплати позивачу з 01 листопада 2024 року підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території зони гарантованого добровільного відселення, у розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, установлених на 1 січня відповідного календарного року, та зобов`язано відповідача здійснити відповідне нарахування і виплату.

Після набрання рішенням законної сили представник позивача звернувся до суду першої інстанції із заявою в порядку статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій просив встановити судовий контроль за виконанням рішення суду та зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Черкаській області подати звіт про його виконання у встановлений судом строк.

На обґрунтування заяви зазначалося, що хоча відповідач здійснив перерахунок пенсії, однак з 01 січня 2025 року визначив розмір підвищення до пенсії у сумі 2361 грн, пославшись на статтю 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та постанову Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2024 року №1524, тоді як, на переконання заявника, рішення суду підлягає виконанню шляхом виплати підвищення саме у розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб.

Заперечуючи проти заяви, відповідач зазначив, що рішення суду виконано у повному обсязі, оскільки за період з 01 листопада 2024 року по 31 грудня 2024 року позивачу виплачено підвищення саме у розмірі двох прожиткових мінімумів, тоді як з 01 січня 2025 року виплата здійснюється відповідно до нового нормативного регулювання, встановленого статтею 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та постановою Кабінету Міністрів України №1524. Крім того, відповідач звернув увагу, що доводи заявника фактично стосуються незгоди із способом застосування нового законодавства після виконання рішення суду, що не може бути предметом судового контролю у порядку статті 382 КАС України.

Ухвалою Черкаського окружного адміністративного суду від 31 липня 2025 року у задоволенні заяви про встановлення судового контролю відмовлено.

Постановляючи зазначену ухвалу, суд першої інстанції виходив із того, що рішення суду відповідачем виконано, а з 01 січня 2025 року відбулося нормативне врегулювання спірних правовідносин шляхом набрання чинності статтею 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та постановою Кабінету Міністрів України №1524, у зв`язку із чим відсутні підстави для застосування заходів судового контролю.

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення заяви.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції помилково дійшов висновку про зміну правового регулювання спірних правовідносин. На думку апелянта, на момент ухвалення рішення суду від 17 лютого 2025 року стаття 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та постанова Кабінету Міністрів України №1524 вже були чинними, однак суд не визначив, що присуджене підвищення має виплачуватися лише до 31 грудня 2024 року. Також апелянт зазначає, що стаття 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» після ухвалення рішення суду не змінювалася, а тому рішення підлягає виконанню у первісно визначеному обсязі. Крім цього, скаржник посилається на конституційний принцип обов`язковості виконання судових рішень, практику Верховного Суду та вважає, що частина друга статті 382 КАС України покладає на суд обов`язок зобов`язати суб`єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення.

Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з огляду на таке.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання, а держава забезпечує його виконання у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Аналогічні положення закріплені у статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якою судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, їх правонаступників, а також для всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб та підлягає виконанню на всій території України.

Водночас конституційний принцип обов`язковості судового рішення не означає, що будь-який спір, який виникає між сторонами після його виконання, має вирішуватися шляхом застосування заходів судового контролю.

Інститут судового контролю, передбачений статтею 382 Кодексу адміністративного судочинства України, має спеціальне процесуальне призначення та спрямований на забезпечення реального виконання судового рішення, яке набрало законної сили, а не на повторний розгляд спору між сторонами чи перевірку правомірності нових рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень, вчинених після його виконання.

Саме тому під час вирішення питання про встановлення судового контролю суд повинен перевірити насамперед, чи свідчать наведені заявником обставини про ухилення суб`єкта владних повноважень від виконання судового рішення або про його фактичне невиконання.

При цьому процедура, передбачена статтею 382 КАС України, не є альтернативним способом судового захисту у випадку виникнення нового публічно-правового спору між сторонами щодо застосування законодавства після ухвалення та виконання судового рішення.

Колегія суддів звертає увагу, що зі змісту поданої заяви та доводів апеляційної скарги вбачається, що позивач фактично не заперечує здійснення відповідачем перерахунку пенсії та нарахування підвищення на виконання рішення суду.

Навпаки, як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, Головним управлінням Пенсійного фонду України в Черкаській області проведено перерахунок пенсії позивача та здійснено виплату підвищення за період з 01 листопада 2024 року по 31 грудня 2024 року саме у розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, установлених законом на 1 січня відповідного календарного року.

Отже, сам факт виконання рішення суду заявником не заперечується.

Фактично спір між сторонами виник у зв`язку з тим, що починаючи з 01 січня 2025 року відповідач, посилаючись на статтю 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та постанову Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2024 року №1524, визначив інший розмір відповідної доплати, ніж той, який, на думку позивача, повинен виплачуватися відповідно до рішення суду.

Таким чином, предметом спору між сторонами є не питання фактичного виконання судового рішення, а питання правильності застосування відповідачем нового нормативного регулювання після його виконання.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що зазначені доводи не можуть бути предметом перевірки під час здійснення судового контролю в порядку статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України.

Незгода особи з правовою оцінкою суб`єкта владних повноважень щодо застосування нового законодавства сама по собі не свідчить про невиконання судового рішення та не є достатньою правовою підставою для застосування процесуальних заходів судового контролю.

У разі якщо особа вважає, що після виконання рішення суду суб`єкт владних повноважень неправильно застосував нові норми матеріального права або безпідставно визначив інший розмір належної їй виплати, такий спір має вирішуватися у встановленому законом порядку шляхом оскарження відповідних рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, а не шляхом використання процедури судового контролю.

Саме тому колегія суддів вважає, що з наведених підстав ухвала суду першої інстанції є законною та обґрунтованою.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку щодо зміни правового регулювання спірних правовідносин з 01 січня 2025 року.

Апелянт зазначає, що на момент ухвалення рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2025 року положення статті 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та постанови Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2024 року №1524 вже були чинними, а тому суд, задовольняючи позов, фактично врахував зазначене нормативне регулювання.

Однак наведені доводи ґрунтуються на неправильному розумінні як предмета спору у даній справі, так і меж судового контролю за виконанням судового рішення.

Предметом розгляду під час вирішення заяви, поданої в порядку статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України, є не правильність застосування відповідачем норм матеріального права після ухвалення рішення суду, а встановлення факту його виконання чи невиконання.

Тому у випадку, якщо заявник вважає неправильним застосування відповідачем статті 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та постанови Кабінету Міністрів України №1524, сама по собі така обставина не свідчить про невиконання рішення суду та не є достатньою підставою для застосування заходів судового контролю.

Іншими словами, наведені доводи стосуються матеріально-правової оцінки подальших дій Пенсійного фонду України, тоді як предметом розгляду у цій справі є виключно питання наявності чи відсутності підстав для встановлення судового контролю.

Також колегія суддів не може погодитися із доводами апеляційної скарги про те, що оскільки у рішенні суду від 17 лютого 2025 року не зазначено про припинення виплати підвищення після 31 грудня 2024 року, відповідач був зобов`язаний і надалі здійснювати виплату виключно у розмірі, визначеному цим рішенням.

Такий підхід фактично ототожнює обов`язковість виконання судового рішення із незмінністю законодавчого регулювання відповідних правовідносин, що не відповідає принципам функціонування правової системи.

Судове рішення є обов`язковим до виконання, однак саме по собі не виключає можливості зміни законодавцем нормативного регулювання відповідних суспільних відносин у майбутньому.

Верховенство права та принцип правової визначеності гарантують обов`язковість виконання судового рішення, проте не означають, що після набрання ним законної сили законодавець позбавлений можливості змінити порядок реалізації відповідного права на майбутній період.

Саме тому обставина, що рішення суду не містить окремого застереження про припинення його виконання у разі зміни законодавства, сама по собі не свідчить про неправомірність подальших дій суб`єкта владних повноважень.

Колегія суддів зазначає, що саме посилання відповідача на зміну нормативного регулювання стало підставою для визначення іншого розміру виплати після 01.01.2025. Оцінка правильності застосування такого нормативного регулювання не входить до предмета розгляду цієї справи.

Як убачається з матеріалів справи, саме з огляду на набрання чинності статтею 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2024 року №1524 відповідач здійснив перерахунок виплати починаючи з 01 січня 2025 року.

При цьому колегія суддів звертає увагу, що у межах даного провадження не вирішується питання про правильність чи неправильність застосування відповідачем зазначених нормативно-правових актів.

Таке питання виходить за межі предмета розгляду заяви про встановлення судового контролю.

Апеляційний суд не наділений повноваженнями під час вирішення питання, передбаченого статтею 382 Кодексу адміністративного судочинства України, фактично вирішувати новий адміністративний спір щодо правомірності визначення розміру пенсійної виплати після зміни законодавства.

Відтак навіть за наявності різного тлумачення сторонами зазначених норм права такі обставини не можуть бути самостійною підставою для встановлення судового контролю або висновку про невиконання рішення суду.

Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не врахував положення статті 129-1 Конституції України, статей 14 та 370 Кодексу адміністративного судочинства України, а також практику Верховного Суду щодо обов`язковості виконання судових рішень.

Безумовно, обов`язковість виконання судового рішення є однією з основних засад судочинства та необхідною складовою права особи на справедливий суд.

Водночас наведений конституційний принцип не може тлумачитися ізольовано від процесуального порядку його реалізації.

Саме Кодекс адміністративного судочинства України визначає підстави, межі та процесуальний порядок здійснення судового контролю за виконанням судових рішень.

Тому саме лише посилання на обов`язковість виконання судового рішення не є достатнім для висновку про необхідність встановлення судового контролю в кожному випадку звернення особи із відповідною заявою.

Суд повинен встановити існування обставин, які свідчать про невиконання рішення або про ухилення суб`єкта владних повноважень від його виконання.

Натомість із матеріалів справи вбачається, що відповідач здійснив дії, спрямовані на виконання рішення суду, а між сторонами виник спір виключно щодо правової оцінки подальшого застосування законодавства.

За таких обставин колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для застосування процесуальних заходів судового контролю.

Не заслуговують на увагу і доводи апеляційної скарги про те, що частина друга статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України покладає на суд безумовний обов`язок зобов`язати суб`єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення.

Колегія суддів зазначає, що наведена норма процесуального закону підлягає застосуванню у системному взаємозв`язку з іншими положеннями статті 382 КАС України та з урахуванням мети інституту судового контролю.

Зміст цієї норми не може тлумачитися таким чином, що будь-яке звернення особи із заявою автоматично зумовлює покладення на суб`єкта владних повноважень обов`язку подати звіт про виконання судового рішення незалежно від фактичних обставин справи.

Такий підхід суперечив би принципу процесуальної економії та перетворював би судовий контроль із виняткового процесуального механізму забезпечення виконання судових рішень на обов`язкову стадію виконання кожного судового рішення.

Натомість системний аналіз положень статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України свідчить, що застосування відповідних заходів можливе лише тоді, коли встановлені обставини свідчать про необхідність судового втручання для забезпечення належного виконання рішення суду.

У цій же справі таких обставин судом не встановлено.

Матеріалами справи підтверджується, що рішення суду виконувалося відповідачем, а доводи заявника зводяться до незгоди із визначеним відповідачем після 01 січня 2025 року розміром відповідної доплати.

Таким чином, наведені обставини не свідчать про бездіяльність відповідача щодо виконання рішення суду, а лише підтверджують існування між сторонами спору щодо подальшого застосування норм матеріального права.

Колегія суддів також враховує, що встановлення судового контролю не може використовуватися як процесуальний спосіб вирішення нового спору між сторонами.

Інше тлумачення фактично призвело б до того, що в межах провадження, передбаченого статтею 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд повторно вирішував би питання про права та обов`язки сторін, які не були предметом розгляду під час ухвалення рішення по суті спору, а також оцінював би правомірність нових рішень суб`єкта владних повноважень, прийнятих після набрання рішенням суду законної сили.

Такий підхід не відповідає завданням інституту судового контролю та виходить за межі його процесуального призначення.

Колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив обставини, необхідні для вирішення заяви про встановлення судового контролю, правильно визначив характер спірних правовідносин та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність передбачених законом підстав для застосування заходів судового контролю.

Доводи апеляційної скарги зазначених висновків не спростовують, оскільки фактично зводяться до незгоди апелянта із правовою оцінкою відповідачем наслідків зміни законодавства після ухвалення судового рішення.

Разом із тим такі доводи не свідчать про невиконання рішення суду та не можуть бути перевірені в межах процедури, передбаченої статтею 382 Кодексу адміністративного судочинства України.

Фактично апелянт просить суд апеляційної інстанції надати оцінку правомірності визначення відповідачем розміру пенсійної виплати після набрання чинності новим нормативним регулюванням та вирішити спір щодо застосування норм матеріального права.

Однак предметом розгляду у даному провадженні є виключно питання наявності чи відсутності підстав для здійснення судового контролю за виконанням судового рішення.

Здійснення ж оцінки правильності застосування суб`єктом владних повноважень законодавства, яке набрало чинності після виникнення спірних правовідносин, виходить за межі предмета цього провадження та може бути предметом самостійного судового розгляду у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для встановлення судового контролю та покладення на відповідача обов`язку подати звіт про виконання судового рішення.

Колегія суддів звертає увагу, що застосування процедури судового контролю не повинно призводити до фактичного перегляду змісту судового рішення або до вирішення нових публічно-правових спорів між сторонами, які виникли після його виконання. Інакше інститут судового контролю втратить своє процесуальне призначення та фактично підмінятиме позовне провадження, що суперечить принципам адміністративного судочинства та виходить за межі повноважень суду, визначених статтею 382 Кодексу адміністративного судочинства України.

Отже, колегія суддів доходить висновку, що наведені апелянтом доводи не свідчать про невиконання відповідачем рішення суду, а фактично стосуються виникнення між сторонами нового спору щодо застосування законодавства після його виконання. Такий спір не може бути вирішений у порядку здійснення судового контролю, передбаченого статтею 382 КАС України, а тому підстави для задоволення заяви відсутні.

Відповідно до статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, належним чином дослідив надані сторонами докази, правильно визначив предмет заявлених вимог та застосував норми процесуального права, підстави для скасування оскаржуваної ухвали, передбачені статтею 317 Кодексу адміністративного судочинства України, відсутні.

Керуючись статтями 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 31 липня 2025 року у справі №580/300/25 - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5ст.328 КАС України.

Суддя-доповідач В.О. Аліменко

Судді Н.В. Безименна

Т.Р. Вівдиченко