Постанова від 28 липня 2026 р. у справі №595/1429/13-ц — Тернопільський апеляційний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 595/1429/13-цГоловуючий у 1-й інстанції Содомора Р.О.

Провадження № 22-ц/817/889/26 Доповідач - Хома М.В.

Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 липня 2026 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючої - Хома М.В.

суддів - Костів О. З., Храпак Н. М.,

секретар - Хоміцька С.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Бучацького районного суду Тернопільської області від 18 травня 2026 року, постановлену суддею Содоморою Р.О. у справі №595/1429/13-ц за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність Тернопільського відділу державної виконавчої служби Тернопільської області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду із скаргою на бездіяльність в.о. начальника Тернопільського відділу державної виконавчої служби Тернопільської області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Кущака В.Б. щодо незняття арешту з належного йому нерухомого майна та просив зобов`язати уповноважених осіб цього відділу зняти арешт і заборону відчуження майна, накладені постановою державного виконавця від 23 грудня 2014 року, реєстраційний номер обтяження 8204397.

Скаргу обґрунтовано тим, що рішенням Бучацького районного суду Тернопільської області від 25 вересня 2013 року у справі №595/1429/13-ц стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором від 01 жовтня 2008 року №3624/2008-Ф у розмірі 593 679,59 грн шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 .

На підставі виданого судом 29 жовтня 2013 року виконавчого листа було відкрито виконавче провадження НОМЕР_1. Постановою державного виконавця від 23 грудня 2014 року накладено арешт на все належне боржнику нерухоме майно та оголошено заборону його відчуження. Того ж дня виконавчий документ повернуто стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на той час.

Надалі право вимоги за кредитним та іпотечним договорами перейшло від ПАТ КБ «Надра» до ТОВ «Галицька фінансова компанія», а 07 лютого 2020 року - до ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Єдиним спадкоємцем після її смерті є ОСОБА_3 , який у заяві, адресованій нотаріальній конторі, заявив, що ОСОБА_1 виконав усі зобов"язання перед померлою та жодних претензій майнового або іншого характеру до ОСОБА_1 немає.

Посилався на те, що після повернення виконавчого документа стягувачу він упродовж понад одинадцяти років повторно до виконання не пред`являвся, нові виконавчі провадження не відкривалися, майнових претензій до нього не заявлялося.

Попри відсутність відкритого виконавчого провадження та можливості подальшого примусового виконання рішення, накладений у 2014 році арешт досі не знято. У відповідь на його звернення державна виконавча служба повідомила про відсутність передбачених статтею 59 Закону України «Про виконавче провадження» підстав для зняття арешту в позасудовому порядку.

Після повернення виконавчого документа стягувачу та фактичного припинення виконавчого провадження подальше збереження арешту втратило свою правову мету. Тривале існування такого обтяження за відсутності невиконаних зобов`язань і майнових вимог стягувача становить невиправдане та непропорційне втручання у його право мирно володіти, користуватися і розпоряджатися належним майном.

Також вказував, що бездіяльність державної виконавчої служби щодо незняття арешту має триваючий характер, тому строк на звернення до суду зі скаргою ним не пропущено.

Ухвалою Бучацького районного суду Тернопільської області від 18 травня 2026 року в задоволенні скарги відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить ухвалу Бучацького районного суду Тернопільської області від 18 травня 2026 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення скарги. Вказує, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, оскільки після відступлення прав вимоги новим кредитором та іпотекодержателем стала ОСОБА_2 , яка ІНФОРМАЦІЯ_1 померла, а її єдиним спадкоємцем є ОСОБА_3 , який у заяві до нотаріальної контори повідомив про виконання заявником всіх зобов`язань перед померлою та відсутність будь-яких майнових претензій до заявника. У зв`язку із чим просив виключити записи про обтяження нерухомого майна.

Звернувшись до органу державної виконавчої служби із заявою про зняття арешту, ОСОБА_1 отримав відповідь про відсутність відкритих щодо нього виконавчих проваджень та відсутність передбачених статтею 59 Закону України «Про виконавче провадження» підстав для зняття арешту державним виконавцем. Вважає таку бездіяльність неправомірною, оскільки виконавчий документ протягом тривалого часу повторно до виконання не пред`являвся, строк для його пред`явлення сплив, а будь-які майнові претензії до нього відсутні.

Суд першої інстанції не врахував, що збереження протягом понад одинадцяти років арешту за відсутності відкритого виконавчого провадження та майнових претензій стягувача становить невиправдане втручання у його право на мирне володіння майном та фактично унеможливлює розпорядження ним. Наголошує, що перелік підстав для зняття арешту державним виконавцем не може тлумачитися таким чином, щоб безстроково зберігати обтяження майна після фактичного завершення виконавчих дій.

Також зазначає, що у відкритті провадження за поданим ним окремим позовом про зняття арешту було відмовлено, у зв`язку із чим оскарження дій та бездіяльності державного виконавця в порядку судового контролю за виконанням судового рішення є належним та фактично єдиним способом захисту порушеного права.

Вважає, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні скарги лише з огляду на відсутність передбаченої законом формальної підстави для зняття арешту державним виконавцем, не надав належної оцінки тривалості існування обтяження, відсутності чинного виконавчого провадження, непред`явленню виконавчого документа до повторного виконання та відсутності майнових вимог до боржника, що призвело до постановлення помилкової ухвали.

У відзиві Тернопільський відділ державної виконавчої служби Тернопільської області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Бучацького районного суду Тернопільської області від 18 травня 2026 року - без змін.

Вказує, що 16 лютого 2026 року до відділу державної виконавчої служби надійшла заява ОСОБА_1 про зняття арешту з нерухомого майна, однак у її задоволенні було відмовлено. Виконавче провадження, у межах якого 23 грудня 2014 року було накладено арешт на майно, завершене, а матеріали такого провадження після закінчення встановленого трирічного строку зберігання підлягали знищенню, у зв`язку із чим відповідна інформація та матеріали виконавчого провадження у відділі відсутні.

Частиною четвертою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено вичерпні підстави для зняття виконавцем арешту з майна боржника, однак обставини, на які посилається ОСОБА_1 , до таких підстав не належать. Також Інструкцією з організації примусового виконання рішень передбачено можливість зняття арешту після повернення виконавчого документа стягувачу лише за наявності визначених нею обставин та за умови подання боржником документів, які їх підтверджують.

Звертає увагу, що до заяви від 16 лютого 2026 року ОСОБА_1 не долучив жодних документів, які б підтверджували наявність передбачених законом підстав для зняття арешту з майна.

Крім цього, у разі заміни кредитора в зобов`язанні новий кредитор набуває прав первісного кредитора в тому обсязі та на тих умовах, які існували на момент переходу цих прав, а реалізація права на примусове виконання судового рішення можлива після процесуальної заміни сторони стягувача її правонаступником. Саме по собі вибуття первісного кредитора та перехід права вимоги до іншої особи не припиняють обов`язковості виконання судового рішення.

Посилається також на відсутність у автоматизованій системі виконавчого провадження відомостей про сплату ОСОБА_1 виконавчого збору та ненадання ним документів на підтвердження такої сплати, що додатково свідчить про відсутність підстав для зняття арешту.

Учасники справи були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, однак в судове засідання не з`явилися, однак подали заяви про розгляд справи за їх відсутності, а тому неявка учасників справи відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Ознайомившись з матеріалами справи, доводами апеляційної скарги в її межах, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що нормами Закону України «Про виконавче провадження» та Інструкції з організації примусового виконання рішень не передбачено підстав для зняття державним виконавцем арешту з майна ОСОБА_1 за наведених ним обставин, а до заяви від 16 лютого 2026 року ним не долучено документів, які б підтверджували наявність передбачених законом підстав для зняття такого арешту. У зв`язку із цим суд дійшов висновку, що уповноважені особи органу державної виконавчої служби діяли правомірно, а підстави для визнання бездіяльності в.о. начальника відділу неправомірною та задоволення скарги відсутні.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду з огляду на наступне.

Обставини справи.

Рішенням Бучацького районного суду Тернопільської області від 25 вересня 2013 року у справі №595/1429/13-ц стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором №3624/2008-Ф від 01 жовтня 2008 року в розмірі 593 679,59 грн та звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 37,3 кв. м, житловою площею 17,2 кв. м, шляхом її продажу на прилюдних торгах.

На підставі виконавчого листа, виданого Бучацьким районним судом Тернопільської області 29 жовтня 2013 року, державним виконавцем Першого відділу державної виконавчої служби Тернопільського міського управління юстиції відкрито виконавче провадження НОМЕР_1.

23 грудня 2014 року постановою державного виконавця накладено арешт на все нерухоме майно ОСОБА_1 та оголошено заборону на його відчуження, відомості про що внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером обтяження 8204397.

Цього ж дня виконавчий документ було повернуто стягувачу.

23 грудня 2019 року ПАТ «Комерційний банк «Надра» відступило ТОВ «Галицька фінансова компанія» право вимоги за кредитним договором, а також право вимоги за договором іпотеки.

У подальшому, 07 лютого 2020 року, ТОВ «Галицька фінансова компанія» відступило відповідні права вимоги ОСОБА_2 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла.

Згідно з довідкою Бучацької державної нотаріальної контори №42/01-24 від 05 березня 2025 року ОСОБА_3 є єдиним спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА_2 .

Із заяви ОСОБА_3 від 14 червня 2025 року, поданої до Бучацької державної нотаріальної контори, встановлено, що останній зазначив про виконання ОСОБА_1 усіх зобов`язань перед померлою ОСОБА_2 та/або перед ним і відсутність будь-яких претензій матеріального чи іншого характеру, у зв`язку із чим просив виключити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записи про обтяження та іпотеку.

Водночас згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та інших реєстрів №431344054 від 14 червня 2025 року квартира АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_1 , продовжує перебувати під арештом, зареєстрованим 23 грудня 2014 року за №8204397 на підставі постанови державного виконавця про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

ОСОБА_1 звернувся до Тернопільського відділу державної виконавчої служби із заявою про зняття арешту з майна.

Листом від 17 березня 2026 року №61985 відділ державної виконавчої служби повідомив про відсутність законних підстав для вилучення обтяження №8204397 від 23 грудня 2014 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У цій же відповіді зазначено, що виконавче провадження НОМЕР_1 здійснювалося з примусового виконання виконавчого листа №595/1429/13-ц, а 23 грудня 2014 року виконавчий документ було повернуто стягувачу.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права.

Згідно з частиною першою статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби під час виконання судового рішення порушено їхні права чи свободи.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» №1404-VIII від 02 червня 2016 року виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень є сукупністю дій визначених цим Законом органів і осіб, спрямованих на примусове виконання рішень, які проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами.

Згідно з пунктом 7 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1404-VIII виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання ним чинності, а після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до його положень.

На час повернення виконавчого документа у виконавчому провадженні НОМЕР_1 спірні правовідносини регулювалися Законом України «Про виконавче провадження» №606-XIV від 21 квітня 1999 року у редакції, чинній на момент вчинення відповідної виконавчої дії.

23 грудня 2014 року виконавчий документ у виконавчому провадженні НОМЕР_1 було повернуто стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 47 Закону №606-XIV. При цьому накладений постановою державного виконавця від 23 грудня 2014 року арешт на нерухоме майно ОСОБА_1 та заборона його відчуження скасовані не були.

Частиною п`ятою статті 47 Закону №606-XIV було передбачено, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, установлених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, визначених статтею 22 цього Закону.

Відповідно до частини першої статті 30 Закону №606-XIV державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку, зокрема шляхом повернення виконавчого документа стягувачу відповідно до статті 47 цього Закону. Отже, повернення виконавчого документа стягувачу є однією із передбачених законом форм завершення виконавчого провадження.

Відповідно до частини першої статті 22 Закону №606-XIV інші виконавчі документи могли бути пред`явлені до виконання протягом одного року, якщо інше не передбачено законом.

Арешт майна боржника за своєю правовою природою є заходом, спрямованим на забезпечення реального виконання судового рішення, а тому його застосування та подальше збереження повинні бути пов`язані з реальною можливістю і необхідністю примусового виконання такого рішення.

Статтею 59 Закону №1404-VIII у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_1 до органу державної виконавчої служби, визначено випадки, коли арешт з майна та коштів боржника знімається постановою виконавця або начальника відповідного відділу державної виконавчої служби. Водночас частиною п`ятою цієї статті передбачено, що у всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.

Отже, відсутність однієї з формальних підстав, передбачених частиною четвертою статті 59 Закону №1404-VIII для позасудового зняття арешту виконавцем, сама по собі не може бути підставою для безстрокового збереження обтяження майна та для відмови у судовому захисті права власника. Суд, здійснюючи контроль за виконанням судового рішення, повинен оцінити не лише формальну наявність підстав, перелічених у зазначеній нормі, а й те, чи зберігає арешт свою законну мету та чи є подальше обмеження права власності пропорційним.

Разом з тим, Закон №1404-VIII безпосередньо не врегульовує правовідносини щодо припинення заходів примусового виконання після повернення виконавчого документа стягувачу та спливу строку для його повторного пред`явлення до виконання.

У постанові від 30 квітня 2025 року у справі №753/12589/23 Верховний Суд звернув увагу на те, що на момент повернення виконавчого документа стягувачу підстави для зняття арешту могли бути відсутні, оскільки повернення виконавчого документа не позбавляє стягувача права повторно пред`явити його до виконання у встановлений законом строк.

Разом з тим, тривале збереження арешту після спливу такого строку, за відсутності повторного пред`явлення виконавчого документа та відкритих виконавчих проваджень, може становити невиправдане втручання у право боржника на мирне володіння майном.

Як вбачається з встановлених у цій справі обставин, виконавчий документ було повернуто стягувачу 23 грудня 2014 року. Після цього він повторно до примусового виконання не пред`являвся, а відкриті виконавчі провадження з його примусового виконання щодо ОСОБА_1 відсутні.

Таким чином, з часу повернення виконавчого документа минуло понад одинадцять років, протягом яких примусове виконання рішення не здійснювалося. Матеріали справи не містять відомостей про повторне пред`явлення виконавчого документа до виконання або поновлення строку для його пред`явлення.

За таких обставин, арешт нерухомого майна ОСОБА_1 , який був застосований як захід забезпечення виконання судового рішення, фактично продовжує існувати поза межами відкритого виконавчого провадження та без здійснення будь-яких виконавчих дій, спрямованих на примусове виконання цього рішення.

Колегія суддів вважає, що за відсутності протягом такого тривалого часу виконавчого провадження та повторного пред`явлення виконавчого документа подальше збереження арешту втратило правову мету, для досягнення якої цей захід було застосовано.

Зазначене відповідає правовому висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 30 квітня 2025 року у справі №753/12589/23, відповідно до якого збереження протягом тривалого часу після повернення виконавчого документа арешту, накладеного з метою виконання судового рішення, за відсутності відкритого виконавчого провадження та реального продовження примусового виконання є невиправданим втручанням у право боржника на мирне володіння своїм майном. Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 26 липня 2023 року у справі №761/687/14.

Відповідно до статті 41 Конституції України та статті 321 ЦК України право приватної власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано право кожної фізичної та юридичної особи мирно володіти своїм майном. Втручання держави у це право повинно переслідувати законну мету та забезпечувати справедливий баланс між загальним інтересом і захистом прав особи.

Враховуючи тривалість існування обтяження, відсутність відкритого виконавчого провадження, непред`явлення виконавчого документа повторно до виконання та відсутність у матеріалах справи відомостей про вчинення після 23 грудня 2014 року виконавчих дій з примусового виконання відповідного судового рішення, колегія суддів доходить висновку, що подальше збереження арешту та заборони відчуження нерухомого майна ОСОБА_1 є невиправданим і непропорційним втручанням у його право на мирне володіння майном.

Посилання Тернопільського відділу державної виконавчої служби на відсутність в автоматизованій системі виконавчого провадження відомостей про сплату ОСОБА_1 виконавчого збору не спростовує такого висновку, оскільки сама лише відсутність відповідних відомостей не підтверджує існування чинного виконавчого провадження щодо його стягнення та не може виправдовувати необмежене у часі збереження арешту всього нерухомого майна боржника.

Так само знищення матеріалів завершеного виконавчого провадження після закінчення встановленого строку їх архівного зберігання не може мати наслідком безстрокове збереження обтяження майна особи.

Організація зберігання матеріалів виконавчого провадження належить до сфери діяльності органу державної виконавчої служби, а тому негативні наслідки відсутності таких матеріалів не можуть покладатися на боржника шляхом необмеженого в часі обмеження його права власності.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні скарги, обмежився висновком про відсутність передбачених Законом України «Про виконавче провадження» та Інструкцією з організації примусового виконання рішень підстав для зняття арешту державним виконавцем, однак не надав належної правової оцінки тому, що арешт продовжує існувати понад одинадцять років після повернення виконавчого документа, виконавчий документ повторно до виконання не пред`являвся, а відкриті виконавчі провадження відсутні.

Такий формальний підхід не відповідає завданню судового контролю за виконанням судових рішень та не забезпечує ефективного поновлення порушеного права особи.

Відсутність у державного виконавця формальної підстави для самостійного зняття арешту не усуває обов`язку суду перевірити правомірність подальшого існування обмеження права власності та, у разі встановлення його невиправданості, забезпечити усунення такого обмеження.

За встановлених у справі обставин відмова уповноваженої посадової особи органу державної виконавчої служби усунути обтяження, яке втратило зв`язок із реальним примусовим виконанням судового рішення та продовжує безстроково обмежувати право власності ОСОБА_1 , призвела до триваючого порушення його права на мирне володіння майном. Тому бездіяльність щодо незняття такого арешту підлягає визнанню неправомірною.

Відповідно до частини другої статті 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними та зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби усунути порушення і поновити порушене право заявника.

Таким чином, колегія суддів доходить висновку про обґрунтованість скарги ОСОБА_1 та наявність підстав для визнання неправомірною бездіяльності в.о. начальника Тернопільського відділу державної виконавчої служби щодо незняття арешту з майна скаржника і зобов`язання уповноважених осіб цього відділу зняти арешт та заборону його відчуження.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення скарги, ухвала Бучацького районного суду Тернопільської області від 18 травня 2026 року підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення скарги ОСОБА_1 у повному обсязі.

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 141, 367, 376, 381-384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Ухвалу Бучацького районного суду Тернопільської області від 18 травня 2026 року - скасувати.

Скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність в.о. начальника Тернопільського відділу державної виконавчої служби Тернопільської області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Кущака Василя Богдановича та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити.

Визнати неправомірною бездіяльність в.о. начальника Тернопільського відділу державної виконавчої служби Тернопільської області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Кущака Василя Богдановича щодо незняття арешту з нерухомого майна ОСОБА_1 .

Зобов`язати уповноважених осіб Тернопільського відділу державної виконавчої служби Тернопільської області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України зняти арешт та заборону на відчуження всього нерухомого майна ОСОБА_1 , накладені постановою державного виконавця про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 23 грудня 2014 року, реєстраційний номер обтяження 8204397.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 7 серпня 2026 року.

Головуюча Хома М.В.

Судді Костів О.З.

Храпак Н.М.