Постанова від 06 серпня 2026 р. у справі №463/8248/25 — Львівський апеляційний суд

Справа № 463/8248/25 Головуючий у 1 інстанції: Ціпивко І.І.

Провадження № 22-ц/811/4518/25 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 серпня 2026 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді: Ванівського О.М.

суддів: Копняк С.М., Цяцяка Р.П.

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 24 листопада 2025 року у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Укрпошта» про стягнення грошових коштів, невиплачених при звільненні,-

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовною заявою, якою просила стягнути із Акціонерного товариства «Укрпошта» на її користь: 50 % середнього заробітку за період з січня по лютий 2025 року; середній заробіток за час простою з 31.03.2025 року по 30.04.2025 року; середній заробіток з 03.06.2025 року по день винесення судового рішення.

В обґрунтування позовних вимог позивачка покликалась на те, що працювала листоношою в АТ «Укрпошта» у період з січня по лютий місяць 2025 року крім своїх обов`язків виконувала роботу за другу листоношу та їй було обіцяно виплатити винагороду за таку роботу, проте не заплатили. У період з 31.03.2025 року по 30.04.2025 року її без жодних пояснень не допустили до роботи. Вважає такий період простоєм, а тому просила виплатити їй середній заробіток за той час.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 24 листопада 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Укрпошта» про стягнення грошових коштів, невиплачених при звільненні, відмовлено повністю.

Рішення суду оскаржила ОСОБА_1 подавши апеляційну скаргу.

Вважає рішення суду незаконним, ухваленим з порушенням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права та не повним з`ясуванням обставин справи.

Зазначає, що суд першої інстанції дійшов хибного висновку по її відсутність на робочому місці в період з 01.04.2025 по 30.04.2025 без поважних причин. Вважає, що суд не надав належної оцінки тим обставинам, що 31.03.2025 року вона прибула - на робоче місце, однак начальник відділення ОСОБА_2 усно повідомила про недопуск її до роботи. Факт недопуску підтверджується відеозаписом, який суд формально відхилив, та не вживши заходів для з`ясування всіх обставин.

Також вважає, помилковим висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для доплати за виконання додаткової роботи у січні-лютому 2025.

Просить рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Згідно ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Відповідно до ч.1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Відповідно до ч. 13 статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Крім того, практика Європейського суду з прав людини з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі "Axen v. Germany", заява №8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року "VarelaAssalinocontrelePortugal", заява № 64336/01).

Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. В одній із зазначених справ заявник не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів та апеляційної скарги, а також надав сторонам строк для подачі відзиву.

Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.

Враховуючи вищезазначене, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з ч.2 ст.247 ЦПК України у разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Відповідно до частин 4,5 ст.268 ЦПК України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах вимог та доводів апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до п. п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду відповідає зазначеним вимогам.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення грошових коштів, невиплачених при звільненні, суд першої інстанції виходив з того, що правових підстав для оплати за виконання обов`язків тимчасового відсутнього працівника не могло бути, оскільки у період, коли означена посада не була вакантною та наказ про покладання обов`язків відсутнього працівника на ОСОБА_1 АТ «Укрпошта» не видавався. Також, позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обставини щодо простою в АТ «Укрпошта» надано не було.

Крім того, судом встановлено, що роботодавцем виконано вимогу закону про оплату коштів при звільненні, при цьому не порушено трудових прав позивача, а відтак відмовлено в задоволенні позовної вимоги позивача про стягнення грошових коштів при звільненні.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду зважаючи на наступне.

Судом встановлено, що актами від квітня місяця 2025 року встановлено факт відсутності ОСОБА_1 на робочому місяці протягом квітня 2025 року.

03.06.2025 року ОСОБА_1 звернулася до генерального директора АТ «Украпошта» із заявою про звільнення її з роботи за угодою сторін.

Згідно наказу АТ «Укрпошта» № 4648-02/к від 03.06.2025 року ОСОБА_1 звільнено з посади листоноші відділення поштового зв`язку № 14 м. Львова на підставі п.1 ст. 36 КЗпП України за угодою сторін та наказано виплатити їй вихідну допомогу у вигляді одноразової виплати при звільнені за угодою сторін у розмірі однієї середньомісячної заробітної плати та компенсації за невикористані дні відпустки у вигляді компенсації за 14 календарних днів.

Згідно розрахункового листка за червень 2025 року встановлено, що ОСОБА_1 за червень місяць виплачено заробітну плату у розмірі 819,05 грн., компенсацію за невикористану відпустку (14 днів) у розмірі 3290,00 грн., одноразову виплату при звільненні за угодою сторін в розмірі 8574,93 грн., усього 9766,66 грн.

Листом Центрального міжрегіонального управління Державної служби з питань праці аналогічну доповідну записку ОСОБА_1 скеровано до АТ «Укрпошта» для реагування.

Згідно відповіді генерального директора АТ «Укрпошта» Ігоря Смілянського від 22.05.2025 року встановлено, що АТ «Укрпошта» розглянуло доповідну записку ОСОБА_1 щодо порушення її трудових прав та застосування примусу до звільнення та проведеною перевіркою не встановило таких обставин.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 протягом квітня місяця 2025 року не виконувала свої трудові обов`язки, що підтверджується табелем обліку робочого часу за квітень місяць 2025 року.

Судом також досліджено відомості на виплату пенсій на 2025 року, у якій зазначено, що позивачка ОСОБА_1 здійснювала таку виплату пенсіонерам.

Відповідно до змісту спірних правовідносин, предметом позовних вимог ОСОБА_1

заяви є: 1) стягнення 50% середнього заробітку з січня по лютий 2025; 2) середній

заробіток за час простою з 31.03.2025 по 30.04.2025; 3) середній заробіток з

03.06.2025 по день винесення судового рішення.

Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Відповідно до ч.3 ст. 64 ГК України, підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників i штатний розпис.

Згідно з ч. 1 ст. 3 КЗпП України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також ociб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

За змістом ст. 21 КЗпП України, трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

У статті 105 КЗпП України передбачено, що працівникам, які виконують на тому підприємстві, в установі, організації поряд з своєю основною роботою, обумовленою трудовим договором, додаткову роботу за іншою професією (посадою) або обов`язки тимчасово відсутнього працівника без звільнення від своєї основної роботи, провадиться доплата за суміщення професій (посад) або виконання обов`язків тимчасово відсутнього працівника.

Розміри доплат за суміщення професій (посад) або виконання обов`язків тимчасово відсутнього працівника встановлюються на умовах, передбачених у колективному договорі.

Виконання обов`язків тимчасово відсутнього працівника характеризується, зокрема, такими ознаками: виконання додаткових обов`язків у цьому paзі означає фактичну заміну працівника, тимчасово відсутнього з причин, які дозволяють зберігати за відсутнім працівником місце роботи (відрядження, відпустка тощо); поряд з виконанням додаткових функцій працівник продовжує виконувати свою основну роботу яка передбачена трудовим договором; виконання додаткових обов`язків відбувається протягом його робочого дня, який встановлений умовами укладеного з ним трудового договору; виконання додаткових обов`язків оформлюється наказом керівника підприємства, про покладення додаткових функцій з виконання обов`язків тимчасово відсутнього працівника; призначення працівника виконуючим обов`язки тимчасово відсутнього працівника здійснюється за згодою працівника, якого призначають; відповідно до статті 105 КЗпП України працівнику також провадиться доплата за виконання тимчасово відсутнього працівника; порядок оплати встановлюється на підставі положень колективного договору та вказується у відповідному наказі.

Зазначений правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2023 року №382/561/19.

У відповідності до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).

Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Суд першої інстанції повно і всебічно з`ясував обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на норми закону, які регулюють спірні відносини, прийшов до обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки твердження позивача про те, що вона виконувала додаткову роботу не знайшли свого обґрунтованого підтвердження належними доказами.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до штатного розпису затвердженого для ВПЗ №14 м. Львів, структурний підрозділ станом на 01.01.2025 налічував 2 штатних одиниці листоноші, обидві посади листоноші не були вакантними, а друга штатна одиниця листоноші у цьому відділенні у період з 01.01.2025 року по 31.01.2025 року була укомплектована з 01.01.2025 по 10.01.2025, після звільнення працівника, з 13.01.2025 по 22.01.2025 на цій посаді працював інший працівник, з 23.01.2025 по 31.01.2025 посада була вакантною. Так, у період, коли означена посада не була вакантною (01.01.2025 – 22.01.2025 включно), працівники, які на неї були працевлаштовані, виконували свої функції, відповідно, необхідності виконувати роботу позивачем тимчасово замість них не було, відповідно, наказ про покладання обов`язків відсутнього працівника на ОСОБА_1 АТ «Укрпошта» не видавався, а відтак, правових підстав для оплати за виконання обов`язків тимчасового відсутнього працівника не могло бути.

Доводи Позивача як у позовній заяві так і у апеляційній скарзі зводяться

лише до тверджень про виконання нею роботи з виплати пенсій, що в свою чергу, не оспорюється учасниками справи, так як виплата пенсій безпосередньо входить до трудових обов`язків листоноші 1 класу, які Позивач, перебуваючи з АТ «Укрпошта» у трудових відносинах та займаючи цю посаду, мала виконувати, за що отримувала заробітну плату на умовах трудового договору, що Позивачем не заперечувалось.

В свою чергу, ОСОБА_1 безпідставно стверджує, що на неї було покладено

додаткову роботу, в той час, матеріали справи не містять жодного документального

підтвердження цих обставин, в той час, як покладання обов`язків тимчасово

відсутнього працівника передбачає певний порядок дій, який оформлюється відповідним наказом, в якому, має бути зазначено підстави покладання трудових обов`язків відсутнього працівника, період, на який обов`язки покладаються та розмір оплати за виконання цієї роботи пропорційно обсягу виконаної роботи.

Щодо стягнення середнього заробітку за час простою з 31.03.2025 по 30.04.2025, то слід вказати наступне.

Питання простою регулює стаття 34 КЗпП України.

Простій - це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами.

У разі простою працівники можуть бути переведені за їх згодою з урахуванням спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця.

Відповідно до ст. 113 КЗпП України про початок простою, крім простою структурного підрозділу чи всього підприємства, працівник повинен попередити роботодавця чи бригадира, майстра або посадових осіб.

Як зазначено в листі Міністерства праці та соціальної політики від 23 жовтня 2007 року № 257/06/187-07 «Щодо організації роботи під час простою на підприємстві», на час простою не з вини працівника оформлюється акт простою (фіксуються причини, які зумовили призупинення роботи) та наказ власника або уповноваженого ним органу. Якщо простій має цілодобовий (тижневий) характер, власник або уповноважений ним орган повинен у наказі обумовити необхідність присутності або відсутності працівника на роботі. Питання необхідності присутності або відсутності на роботі працівників у разі простою може бути вирішено у Правилах внутрішнього трудового розпорядку підприємства.

Отже, відповідно до ст.ст. 34, 113 КЗпП України простій - це зупинення роботи з незалежних від працівника причин, який підлягає оплаті за умови його належного оформлення.

Для підтвердження простою роботодавець має видати відповідний наказ чи акт про простій підприємства.

Як вбачається з матеріалів справи, з 01.04.2025 по 30.04.2025 акт про початок простою структурного підрозділу ВПЗ 14 м. Львів не складався, по відношенню до ОСОБА_1 простій

також не застосовувався, відповідно, АТ «Укрпошта» наказ як про оголошення

простою ВПЗ 14 м. Львів, так і про оголошення построю по відношенню до ОСОБА_1 не видавався, відтак, суд першої інстанції вірно виходив з того, що позовна вимога про виплату заробітної плати за час простою та компенсації у зв`язку з цим втраченої частини заробітної плати є безпідставною.

В же той час, тривалий час, в період з 28.02.2025 по 28.03.2025 ОСОБА_1 була відсутня на роботі в зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.

З 01.04.2055 по 30.04.2025 ОСОБА_1 була відсутня на роботі, інформація про продовження лікарняного АТ «Укрпошта» не надходила, внаслідок чого, працівниками структурного підрозділу ВПЗ 14 м. Львів за цей період було складено Акти про відсутність на роботі без поважних причин, на підставі чого до табелю обліку використання робочого часу за квітень 2025 вносились відмітки «НЗ» - неявка з нез`ясованих причин.

Відсутність ОСОБА_1 на роботі без поважних причин не може трактуватися як простій, з огляду на те, що означені обставини відсутності Позивача на роботі не відповідають законодавчому визначенню простою та порядку його оголошення.

Відповідно до правової позиції Верховного суду України, викладеній в постанові від

12.09.2019 у справі №423/3379/16-ц, ухвалі від 13.07.2011 по справі №6-21724св10, як простій можуть бути кваліфіковані лише ті випадки, коли працівник приходить на роботу, але не працює з причини відсутності матеріально-технічного забезпечення виробництва, незабезпечення технологічною документацією, несправності устаткування, простою з інших причин, не пов`язаних з виною працівника. Якщо працівник самовільно не приходить на роботу чи іде з роботи, він не має права вимагати оплати за час простою з підстав, передбачених ст.113 КЗпП України.

Зважаючи на ті обставини, що АТ «Укрпошта» не застосовувався простій як для

Товариства в цілому, структурного підрозділу, в якому працювала ОСОБА_1 , так і по відношенню до неї конкретно, та обставини не виконання робити працівником в період часу з 01.04.2025 по 30.04.2025, підстави для стягнення середнього заробітку за вказаний позивачем період часу відсутні.

Крім того, твердження ОСОБА_1 у апеляційній скарзі суперечать позиціям ВС України, на які вона безпосередньо посилається.

Так, згідно змісту позовної заяви, позивач помилково припускає, що факт не допуску її до роботи підтверджується відеозаписом.

Як правильно зауважив суд першої інстанції, відеозапис неможливо ідентифікувати а ні за датою, а ні за колом осіб, які на ньому зафіксовані.

В той час, у будь-якому випадку, відеозапис не може встановлювати обставину факту

не допуску до роботи, факту протиправності такого не допуску, за умови наявності

такого, та факту відсутності оплати, якщо не допуск до роботи протиправний.

Позивач посилався на ст. 46 КЗпП України, яка передбачає випадки, коли роботодавець може відсторонити працівника від роботи: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; проведення службової перевірки роботодавцем, який віднесений до переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, та/або об`єктів чи операторів критичної інфраструктури; в інших випадках, передбачених законодавством.

Відсторонення від роботи передбачає тимчасове звільнення особи від виконання її

трудових обов`язків або тимчасове звільнення роботодавця від зобов`язання забезпечувати співробітника роботою або створювати відповідні умови для її виконання.

Відсторонення оформляється наказом (розпорядженням) керівника. У документі вказуються причини відсторонення, а також терміни його дії. Співробітник повинен ознайомитися з документом під підпис.

Судом першої інстанції правильно зазначено про те, що усні розпорядження про не

допуск до роботи керівником установи не видаються.

ОСОБА_1 не було надано жодного належного та допустимого доказу, який би

свідчив про те, що її відсутність на роботі в період часу з 01.04.2025 по 30.04.2025

пов`язана саме з її відстороненням,

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що у різних заявах по суті справи, ОСОБА_1 посилається одночасно як на застосування по відношенню до неї простою, так і на незаконне відсторонення в один і той же період часу 01.04.2025 – 30.04.2025.

Так, КЗпП України визначає простій та відсторонення від роботи як окремі правові

підстави, відтак, одночасно бути у простої та відстороненим у один і той самий період

часу один і той самий працівник не може.

Відповідно до ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що

належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день

звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають

бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим

працівником вимоги про розрахунок.

Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням

окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні

та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами

трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні)

роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у

будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану

ним суму.

В той час ст.117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця

належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього

Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація

повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день

фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум

роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо

спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника

частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить

рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї

статті.

Судом першої інстанції встановлено, що після отримання ОСОБА_1 копії наказу про

звільнення з розрахунком листком, вона не заявляла про те, що нею було виявлено

якісь розбіжності з нарахованими та фактично виплаченими сумами.

До того ж, як зазначено раніше, відсутні підстави вважати, що АТ «Укрпошта» не

було здійснено остаточного розрахунку при звільненні, в діях АТ «Укрпошта» відсутні

будь-які порушення трудового законодавства по відношенню до ОСОБА_1 , що могли б

стати підставою для права вимоги у Позивача по відношенню до АТ «Укрпошта» про

стягнення середнього заробітку за період з 03.06.2025 по день ухвалення рішення.

Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди з оцінкою доказів, наданою судом.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,-

УХВАЛИВ:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 24 листопада 2025 року – залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повний текст постанови складено 07.08.2026 року.

Головуючий: Ванівський О.М.

Судді: Копняк С.М.

Цяцяк Р.П.