Рішення від 25 червня 2026 р. у справі №607/22740/25 — Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26.06.2026 Справа №607/22740/25 Провадження №2/607/2505/2026

місто Тернопіль

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області в складі:

головуючого – судді – Якімця Т.І.,

за участю секретаря судового засідання – Трембач С.О.,

за участі сторін:

представника ОСОБА_1 – адвоката Колцуняка Ю.В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Тернополі за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Колцуняк Юрій Васильович, до Тернопільського відділу державної виконавчої служби Тернопільської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про скасування арешту нерухомого майна та

У С Т А Н О В И В :

І. Описова частина

1. Стислий зміст позовної заяви

30 жовтня 2025 року представник ОСОБА_1 – адвокат Колцуняк Ю.В. – звернувся до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області з позовом до Тернопільського відділу державної виконавчої служби Тернопільської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі – Тернопільський відділ ДВС) про скасування обтяження № 1725384, накладеного на майно боржника ОСОБА_2 постановою Тернопільського міського відділу державної виконавчої служби про арешт майна боржника від 18 лютого 2005 року серії АМ № 019012.

В обґрунтування позовних вимог представник ОСОБА_1 – адвокат Колцуняк Ю.В. – зазначив, що 18 лютого 2005 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Тернопільського міського управління юстиції ухвалена постанова про арешт майна боржника серії АМ №019012. Адвокат вказує, що постанова була ухвалена на підставі виконавчого листа Тернопільського міськрайонного суду № 2-7182 від 29 січня

2005 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ЖКК ВАТ «Тернопільбуд» заборгованості за управління будинком та прибудинковою територією в сумі 791,04 грн та витрати за послуги адвоката 39,55 грн. У позові зазначено, що ОСОБА_2 був власником квартири за адресою АДРЕСА_1 , на яку і було накладено арешт. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. У подальшому позивач звернувся до нотаріуса з метою прийняття спадщини після смерті свого батька – ОСОБА_2 , у зв`язку з чим йому стало відомо, що на належну спадкодавцю частку квартири за адресою:

АДРЕСА_1 , 18 лютого 2005 року було накладено арешт.

Факт родинних зв`язків між сином та батьком підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 . Крім того, згідно з довідкою № 89/1 від 15 вересня 2025 року, виданою дочірнім підприємством «Фаворит-2» приватного підприємства «Дружба-Сервіс житло-1», яке наразі здійснює обслуговування будинку та прибудинкової території на АДРЕСА_2 , станом на 01 вересня 2025 року будь-яка заборгованість у власників квартири АДРЕСА_3 за цією адресою – відсутня.

Отже, боржником у виконавчому провадженні, в межах якого було накладено арешт, був ОСОБА_2 , який помер, стягувачем – ЖКК ВАТ «Тернопільбуд», правонаступником якого, як зазначає позивач, є дочірнє підприємство «Фаворит-2» ПП «Дружба-Сервіс

житло-1», а органом державної виконавчої служби, до якого звертався позивач з питання зняття арешту, – Тернопільський відділ ДВС.

2. Стислий зміст відзиву, відповіді на відзив та заперечень на відповідь на відзив

Відповідач Тернопільський відділ державної виконавчої служби Тернопільської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції своїм правом на подання відзиву, що передбачене статтею 178 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), не скористався.

3. Процесуальні дії та хронологія руху справи в суді

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області

від 04 листопада 2025 року відкрито провадження у цій цивільній справі, постановлено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження.

Протокольною ухвалою суду від 26 лютого 2026 року закрито підготовче судове засідання та призначено справу до розгляду по суті.

Представник ОСОБА_1 – адвокат Колцуняк Ю.В. – в судовому засіданні позов підтримав у повному обсязі та просив його задовольнити.

Представник відповідача – Тернопільського відділу ДВС – в судове засідання не з`явився з невідомих суду причин, хоча про місце, день та час розгляду справи повідомлявся належним чином.

Відповідно до частини першої статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Згідно з частиною четвертою статті 223 ЦПК України у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Статтею 128 ЦПК України унормовано особливості виклику учасників справи у судове засідання судовими повістками про виклик. Верховний Суд, аналізуючи приписи пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України, зазначив, що відмітка про відсутність особи за адресою місця проживання вважається врученням судової повістки цій особі, отже, наведена норма права дає підстави вважати, що врученою судова повістка вважається в день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження (постанова від 30 листопада 2022 року, справа № 760/25978/13-ц).

Тож суд вважає за можливе проведення судового засідання за відсутності учасників справи, оскільки наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та прийняття законного і обґрунтованого рішення.

Такий висновок суду кореспондує з висновком Верховного Суду, який полягає у тому, що у випадку якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (постанова від 01 жовтня 2020 року, справа № 361/8331/18).

Відтак, суд вважає, що відповідач про дату та час розгляду справи повідомлений належним чином, а тому, відповідно до статті 280 ЦПК України, справу слід вирішити на підставі наявних доказів та постановити заочне рішення.

Крім того, суд зазначає, що у зв`язку з неявкою учасників справи, беручи до уваги приписи частини другої статті 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Дослідивши та оцінивши докази у справі в їх сукупності, суд встановив такі обставини справи.

ІІ. Мотивувальна частина

1. Фактичні обставини встановлені судом.

ІНФОРМАЦІЯ_2 народився ОСОБА_1 , батьками якого вказані: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , про що свідчить свідоцтво про народження, серія НОМЕР_1 , запис за № 1210 (а.с. 6).

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 01 грудня 2000 року, квартира за адресою: АДРЕСА_1 , загальною

площею 87,8 кв.м., дійсно належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 . Свідоцтво видано згідно з розпорядження (наказу) від 24 листопада 2000 року № 32757; записана у реєстрову книгу за № 33025 (а.с. 9).

Постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, серія АМ № 019012 від 18 лютого 2005 року, постановленою державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Тернопільського міського управління Різником С.С., при примусовому виконанні виконавчого листа № 2-7182, виданого 29 січня 2005 року Тернопільським міськрайонним судом, накладено арешт на все майно та заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, а саме: частина квартири АДРЕСА_4 , що належить ОСОБА_2 (а.с. 7).

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть, серія НОМЕР_2 , актовий запис № 62, місце реєстрації: Козівський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Тернопільському районі Тернопільської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (а.с. 10).

Згідно з відповіддю Тернопільського відділу ДВС від 05 вересня 2025 року № 136244, перевіркою бази даних автоматизованої системи виконавчих проваджень встановлено, що на виконанні у відділі не перебуває та не перебували виконавчі провадження, де боржником був ОСОБА_2 . Цей орган не має законних підстав для вилучення обтяження № 1725384, яке накладено на підставі постанови про арешт нерухомого майна від 18 лютого 2005 року серія АМ № 019012 з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єкта нерухомого та рухомого майна (а.с. 8).

Як убачається з довідки ПП «Дружба Сервіс-Житло 1» ДП «Фаворит-2» від 15 вересня 2025 року № 89/1, виданої ОСОБА_1 , станом на 01 вересня 2025 року заборгованості за послуги за адресою: АДРЕСА_1 , немає (а.с. 11).

У листі Тернопільського відділу ДВС від 26 лютого 2026 року № 47472 вказано, що згідно з інформацією з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єкта нерухомого та рухомого майна виявлено, що 18 лютого 2005 року було зареєстровано обтяження № 1725384, щодо арешту частини квартири, власником якої є ОСОБА_2 . Обтяження було накладено на підставі постанови АМ № 019012 від 18 лютого 2005 року про арешт майна та оголошення заборони на його відчуження, виданої Тернопільським міським відділом державної виконавчої служби. Перевіркою бази даних автоматизованої системи виконавчих проваджень встановлено, що на виконанні у відділі не перебуває та не перебували виконавчі провадження, де боржником був ОСОБА_2 . Строк зберігання завершених виконавчих проваджень, переданих на зберігання, становить 3 роки та підлягає знищенню відповідно після закінчення строків їх зберігання. Тож відділ не має законних підстав для вилучення обтяження № 1725384, яке накладено на підставі постанови про арешт нерухомого майна від 18 лютого 2005 року серія АМ № 019012, з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єкта нерухомого та рухомого майна (а.с. 31).

2. Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права.

2.1. В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частини перша та друга статті 8 Конституції України).

Конституцією України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша статті 55). Частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку; суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод (пункт 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року №9-зп).

Згідно з частинами першою, другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави; суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України). Частиною першою статті 5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Статтею 10 ЦПК України закріплено: суд при розгляді справи керується принципом верховенства права (частина перша); суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (частина друга); суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (частина четверта); забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (частина десята).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За приписами частин першої – третьої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

2.2. Частиною першою статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Конституційний Суд України зазначив, що в приписові частини першої статті 41 Конституції України визначено тріаду правомочностей власника: володіння, користування, розпорядження, які він здійснює щодо певного майна, що йому належить на тій чи тій юридичній підставі, тому в розумінні цього припису власність, якою кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися, стосується майна. Відповідно, конституційний імператив щодо непорушності права приватної власності скеровано насамперед на убезпечення власника від протиправного втручання в здійснення ним своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження належним йому майном вільно та на власний розсуд. (абзац одинадцятий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 червня 2022 року № 6-р(ІІ)/2022).

У статті 41 Основного Закону України також вказано: право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом (частина друга); ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним (частина четверта); використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома).

Головним обов`язком держави у сфері відносин власності є забезпечення захисту прав усіх суб`єктів права власності. Одним із механізмів забезпечення такого захисту є законодавче врегулювання, у межах якого чітко та вичерпно встановлено, зокрема, підстави виникнення, припинення права власності, випадки правомірного обмеження права власності, підстави і порядок здійснення такого обмеження (абзац десятий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 червня 2022 року № 6-р(ІІ)/2022).

Наведені приписи основоположного акта держави знаходять свій розвиток насамперед у нормах цивільного законодавства.

Так, частиною першою статті 316 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Стаття 317 ЦК України передбачає, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша); на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (частина друга).

За статтею 328 ЦК України: право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша); право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга).

Якщо певне право, зокрема право власності, порушено, не визнається або оспорюється, кожна особа має право на його захист (частина перша статті 15 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого або майнового права та інтересу. Пунктом 1 частини другої цієї статті ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільного права є визнання права.

У висновку Великої Палати Верховного Суду України, сформульованому у постанові від 21 серпня 2019 року (справа № 911/1247/18) вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до положень статті 19 ЦПК України, статті 20 ГПК України можуть бути вирішені судом цивільної чи господарської юрисдикції. Захист майнового права фізичною чи юридичною особою відповідно до вимог ЦПК України може здійснюватися в порядку цивільного судочинства (пункт 74).

2.3. Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України). За статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218).

Аналіз приписів статей 1216 – 1218 ЦК України у їх системному зв`язку зі статтею 328 ЦК України дає підстави для висновку, що спадкування є однією з підстав виникнення права власності.

Відповідно до частини п`ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

У відповідності до частин першої, третьої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за отриманням свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Згідно пункту 6 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07 лютого 2014 року № 5, суди повинні мати на увазі, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини, проте право власності на нерухоме майно у разі прийняття спадщини виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації речового права на нерухоме майно.

Системний аналіз зазначених норм законодавства свідчить про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку.

Відповідно до підпункту 4.18 пункту 4 глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, видача свідоцтва про право на спадщину на майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, проводиться нотаріусом після подання документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно, крім випадків, передбачених пунктом 3 глави 7 розділу І цього Порядку, та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна.

Згідно з пунктом 4.20 цього Порядку якщо на спадкове майно накладено арешт, видача свідоцтва про право на спадщину зупиняється до зняття арешту.

Отже, позивач, як власник успадкованого майна, позбавлений права на отримання правовстановлюючого документу, який засвідчує його права, а також на розпорядження таким майном в подальшому.

В аспекті цієї справи суд встановив, що наявність арешту на спадкове нерухоме майно перешкоджає позивачу, який прийняв спадщину, отримати свідоцтво про право на спадщину та здійснити державну реєстрацію права власності на успадковане майно, а відтак – повною мірою реалізувати належні йому спадкові права.

2.4. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року закріплює, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (абзац перший).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини положення статті 1 Першого протоколу містять три окремих правила, які не застосовуються окремо: перше правило проголошує принцип мирного володіння майном, друге стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання втручання у власність правомірним, третє правило визнає за державами правомочність контролювати використання майна за наявності певних умов для цього (див., зокрема, «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» /Sporrong and Lonnroth v. Sweden, 1982, § 61, «Вістінс і Перепйолькінс проти Латвії» /VistinsandPerepjolkinsv.Latvia [ВП], 2012, § 93).

Право власності не є абсолютним, тобто може бути обмежене, однак втручання у це право може здійснюватися лише на підставі закону з дотриманням принципу юридичної визначеності та принципу пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами особи та суспільства (абзац сьомий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 5 червня 2019 року

№ 3-р(І)/2019).

Отже, право власності особи може бути обмежене, й це не свідчитиме про нівелювання самої сутності цього права, однак таке обмеження має ґрунтуватися на законі, відповідати принципу юридичної визначеності, бути пропорційним й не надто обтяжливим для особи. Законодавчий механізм обмеження права власності та практика його застосування не повинні призводити до фактичної втрати власником права володіння, користування та розпоряджання своїм майном на невизначений період.

У постановах Верховного Суду від 27 березня 2020 року (справа № 2-356/12),

від 03 листопада 2021 року (справа № 161/14034/20), від 22 грудня 2021 року (справа № 645/6694/15-ц), від 09 січня 2023 року (справа № 2-3600/09), від 28 серпня 2024 року (справа № 947/36027/21), сформульовано правовий висновок про те, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII (далі – Закон № 1404) завершальною стадією судового провадження є виконавче провадження як сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Аналіз норм Закону № 1404 щодо підстав накладення арешту на майно боржника та зняття такого арешту свідчить, що арешт майна боржника є заходом звернення стягнення на майно боржника, який виконавець має право застосувати для забезпечення реального виконання виконавчого документа, що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягає примусовому виконанню.

Згідно зі статтею 59 Закону № 1404 особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Суд вважає, що на цей час потреба в арешті майна відпала, матеріали виконавчого провадження з виконання виконавчого листа у справі № 2-7182 відсутні у зв`язку із закінченням термінів зберігання, арешт у вказаному провадженні на спірну частину квартири було накладено органом державної виконавчої служби ще у 2005 році, а строк для повторного пред`явлення виконавчого листа до виконання на момент звернення до суду давно сплив, наявне обтяження (арешт) нерухомого майна перешкоджає позивачу в оформленні спадщини, що відкрилась після смерті його батька – ОСОБА_2 .

У висновку, наведеному у постанові Верховного Суду від 12 липня 2023 року (справа № 214/2305/20), зазначено, що враховуючи правові підстави позову, а також те, що предметом позову є зняття арешту з майна боржника, який помер, накладеного в межах виконавчого провадження під час виконання судового рішення, взявши до уваги те, що позов про зняття арешту з майна поданий не учасником виконавчого провадження, а спадкоємцем, який позбавлений можливості оформити право власності у порядку спадкування за заповітом, що вказує про порушення його прав та необхідність їх захисту, позов у цій справі підлягає задоволенню.

Тож, беручи до уваги той факт, що наявність арешту, накладеного на спадкове майно, перешкоджає позивачу в оформленні спадкових прав та позбавляє його можливості повною мірою володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном, суд вважає, що порушене право позивача підлягає судовому захисту у заявлений ним спосіб, а тому позовні вимоги є обгрунтованими.

ІІІ. Висновки суду за результатами розгляду позовної заяви

Враховуючи наведене, суд констатує, що скасування арешту в позасудовому порядку є неможливим, а позивач позбавлений можливості в інший спосіб захистити своє порушене право на спадкове майно, тому суд доходить висновку про наявність підстав для захисту його права шляхом скасування обтяження у виді арешту.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача.

Оскільки позов задоволено повністю, а позивачем при зверненні до суду сплачено судовий збір у розмірі 1 211,20 грн, що підтверджується квитанцією № 1.373435733.1 від 27 жовтня 2025 року (а.с. 14), суд доходить висновку, що з відповідача на користь позивача слід стягнути 1 211,20 грн судового збору.

Керуючись статтями 2, 4, 12, 13, 19, 76 – 78, 141, 223, 244, 247, 258 – 268, 273 – 274, 280 – 289, 352 – 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд

У Х В А Л И В:

1. Позов ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Колцуняк Юрій Васильович, до Тернопільського відділу державної виконавчої служби Тернопільської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про скасування арешту нерухомого майна – задовольнити.

2. Скасувати обтяження № 1725384, накладене постановою про арешт майна боржника ОСОБА_2 серії АМ № 019012 від 18 лютого 2005 року, виданою Тернопільським міським відділом державної виконавчої служби.

3. Стягнути із Тернопільського відділу державної виконавчої служби Тернопільської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (код ЄДРПОУ: 45000236) на користь ОСОБА_1

( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_3 ) судовий збір у розмірі 1 211 (одну тисячу двісті одинадцять) гривень 20 (двадцять) копійок.

4. Відповідачу надіслати копію заочного рішення суду.

5. Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

6. Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

7. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд – якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

8. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

9. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення, заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, шляхом подання апеляційної скарги до Тернопільського апеляційного суду. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починається відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

10. Позивач має право оскаржити заочне рішення суду в загальному порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України.

11. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

12. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Тернопільського апеляційного суду у 30-денний строк з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст судового рішення виготовлено 06 липня 2026 року.

Відомості про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_3 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Тернопільський відділ державної виконавчої служби Тернопільської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, код

ЄДРПОУ: 45000236, адреса місцезнаходження: вул. Кн. Острозького, 14, м. Тернопіль.

Головуючий суддяТ. І. Якімець