Постанова від 09 серпня 2026 р. у справі №643/10255/25 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 серпня 2026 року

м. Харків

справа № 643/10255/25

провадження № 22-ц/818/3593/26

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Пилипчук Н.П.,

суддів – Маміної О.В., Тичкової О.Ю.,

за участю секретаря – Муренченко С.А.,

учасники справи:

позивачка – ОСОБА_1 ,

відповідач – ОСОБА_2 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника адвоката Косінської Олени Василівни, на заочне рішення Салтівського районного суду м. Харкова від 24 березня 2026 року в складі судді Сугачової О.О.

в с т а н о в и в:

У червні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення до житлового приміщення, зобов`язання передати ключі.

Позовна заява мотивована тим, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 який рішенням Київського районного суду м. Полтави від 16 грудня 2022 року у справі № 642/7432/21 розірваний.

Зазначила, що в період перебування у шлюбі сторонами придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Октябрьского (Шевченківського) районного суду м. Полтави від 16 березня 2023 року у справі № 643/22851/21 визнано за нею право власності на частину квартири АДРЕСА_2 .

Посилалася на те, що з моменту розірвання шлюбу та поділу майна подружжя відповідач перешкоджає її у користуванні спільним майном, а саме не відчиняє двері, не надає доступ до речей, які там знаходяться та були набуті ще під час шлюбу, на дзвінки та смс-повідомлення не відповідає. Так, 25.04.2025 в черговий раз, вона намагалася отримати від відповідача доступ до спільної квартири, однак у зв`язку з тим, що останній двері квартири не відчиняв, на телефонні дзвінки на смс-повідомлення не відповідав, вона звернулася до правоохоронних органів за гарячою лінією «102», з проханням допомогти потрапити до належної їй на праві власності нерухомості. Водночас, працівники поліції повідомили, що здійснити примусове відкриття дверей не мають повноважень та запропонували вирішити спір у цивільному порядку.

Просила зобов`язати ОСОБА_2 усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_3 , шляхом вселення ОСОБА_1 у вказану квартиру та передачі ключів від вхідних дверей квартири АДРЕСА_3 ; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати у загальній сумі 2111,20 грн, з яких 1211,20 грн судовий збір, 20000,00 грн витрати на професійну правничу допомогу.

Заочним рішенням Салтівського районного суду м. Харкова від 24 березня 2026 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 – відмовлено.

Не погоджуючись з заочним рішенням ОСОБА_1 через свого представника подала апеляційну скаргу, в якій просила заочне рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, вирішити питання щодо судових витрат.

Апеляційна скарга мотивована тим, що під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідач жодних заперечень проти позовної заяви не подав. Факт зміни замків і відсутності у неї ключів від квартири відповідач не спростував. Сам факт подання позову у цій справі свідчить про відсутність між сторонами домовленості щодо її проживання у спірній квартирі та наявність перешкод у користуванні майном. Факт перешкоджання їй у користуванні житлом було зафіксовано працівниками органу поліції, докази чого наявні в матеріалах справи. Посилання суду першої інстанції на відмову у допиті свідка також не можна розцінювати як недостатність доказів, зважаючи, що в процесі розгляду справи змінились фактичні обставини та особа, яка мала давати показання, в силу особистого становища, цього не може зробити. Враховуючи, що вона є законним власником частки у спірній квартирі, а відповідач не дає їй доступ до квартири та ключі від неї, вказане свідчить про незаконність втручання у її право на мирне володіння майном.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно задовольнити частково, заочне рішення суду – скасувати.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що з 25.02.2005 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Київського районного суду м. Полтави від 16 листопада 2022 року у справі № 642/7432/21 розірвано.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 16 березня 2023 року у справі № 643/22851/21 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя – задоволено частково, визнано за ОСОБА_1 право власності на частину квартири АДРЕСА_2 ; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 2500,00 грн (а.с.11-14).

Аналогічна інформація вбачається з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 431247072 від 13.06.2025 (а.с.15).

З повідомлення ХРУП № 2 ГУНП в Харківській області від 19.06.2025 вбачається, що згідно інформаційно-комунікаційної системи ІПНП НПУ ОСОБА_1 зверталась до працівників поліції 25.04.2025 про те, що вона не може потрапити до квартири, так як колишній чоловік її не впускає, дане звернення було зареєстровано в ІКС ІПНП за № 16112 від 25.04.2025, розглянуто в порядку Закону України «Про звернення громадян», та у зв`язку з відсутністю обставин, що могли свідчити про вчинення кримінального правопорушення та інформації для внесення до єдиного реєстру досудових розслідувань, списано до справи Харківського РУП № 2 ГУНП в Харківській області (довідка № 7965 від 22.05.2025). Під час виїзду працівниками СПДН Харківського РУП № 2 ГУНП в Харківській області на місце події, було відібрано пояснення від ОСОБА_1 , де остання зазначила, що на правах власника, має намір відчинити квартиру, щоб забрати документи та родинні фото. Адміністративних протоколів відносно учасників події під час відпрацювання виклику складено не було (а.с.18).

Також матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_1 з 01.12.1997 зареєстрована за адрсеою: АДРЕСА_4 (а.с.19-20).

ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 (а.с.34).

Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з частинами першою, третьою статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 Житлового кодексу України).

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення від 21 лютого 1990 року в справі Powell and Rayner v. the U. K.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення від 24 листопада 1986 року в справі Gillow v. the U.K.), так і на наймача (рішення від 18 лютого 1999 року в справі Larkos v. Cyprus).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року в справі № 582/18/21.

Відповідно до частини третьої, четвертої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Згідно із статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Згідно зі статтею 319 ЦК власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Згідно із частинами першою, другою статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України).

У статті 358 ЦК України визначено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва (частина перша статті 383 ЦК України).

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, співвласника, у тому числі житлового приміщення або квартири, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї правової норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Немає значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав (див. постанову Верховного Суду від 10 вересня 2025 року в справі № 759/26865/21).

Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема житловим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи житловим приміщенням відповідно до норм житлового чи цивільного законодавства.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

У статтях 358, 361 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньої згоди і кожний співвласник самостійно розпоряджається своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Згідно зі статтею 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Аналіз наведених норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, з позовом про усунення перешкод у користуванні власністю та вселення.

Саме такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 30 березня 2026 року у справі № 570/4880/24 (провадження № 61-13833св25).

За вимогами частин другої, третьої статті 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Засада змагальності сторін у судовому процесі є однією з ключових принципів правосуддя. Вона передбачає, що судовий процес є своєрідним полем змагання між сторонами - позивачем і відповідачем у цивільних справах. Головною метою цього принципу є забезпечення справедливості та об`єктивності судового процесу. Змагальність сторін у судовому процесі дозволяє кожній стороні активно захищати свої права та інтереси. Сторони мають можливість представляти свідчення, докази та аргументи на підтримку своєї позиції перед судом. Суд, зі своєї сторони, має завдання ретельно розглянути всі аргументи та докази від обох сторін та прийняти об`єктивне рішення на підставі закону (постанова Верховного Суду 07 серпня 2024 року в справі № 725/5693/21, від 21 червня 2024 року в справі № 134/743/22 ).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц).

У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним в справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У справі, що переглядається, встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є співвласниками квартири АДРЕСА_2 . Водночас ОСОБА_1 позбавлена можливості у повному обсязі реалізовувати належні їй права співвласника внаслідок створення відповідачем перешкод у користуванні майном.

Відповідно до статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані, на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки.

Таким чином, для задоволення позовів про усунення перешкод у користуванні майном необхідна одночасна наявність двох підстав: позивач повинен бути власником майна, щодо якого чиняться перешкоди, та має бути факт того, що внаслідок дій відповідача порушується право власника на користування своїм майном.

Зазначений висновок викладено у постановах Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 370/807/22 (провадження № 61-4057св23), від 30 березня 2026 року у справі № 570/4880/24 (провадження № 61-13833св25).

Судом встановлено, що відповідач не допускає позивачку до користування належною їй часткою майна. Зазначені обставини підтверджуються матеріалами справи, зокрема зверненням позивачки до органів Національної поліції України щодо недопущення її до спірної квартири.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновків про те, що відповідач чинить позивачці перешкоди у користуванні належним їй майном, у зв`язку з чим право позивачки підлягає судовому захисту шляхом усунення таких перешкод та її вселення до спірної частини домоволодіння з наданням ключів від вхідних дверей спірної квартири.

Заперечення співвласника проти задоволення позову про усунення перешкод у користуванні майном або щодо вселення іншого співвласника за умови відсутності у нього вільного доступу до належної йому частки майна можуть свідчити про вчинення таким співвласником перешкод у користуванні майном. Такий підхід узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах від 20 листопада 2023 року у справі № 397/355/22, від 18 листопада 2024 року у справі № 727/8103/23, від 09 лютого 2026 року у справі № 686/18555/24 та від 14 листопада 2024 року в справі № 727/8103/23.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що співвласник має право на реальне користування спільним майном, а інший співвласник не вправі одноосібно користуватися усім майном та перешкоджати іншому співвласнику у здійсненні його прав.

Отже, якщо один зі співвласників фактично користується спірним майном та перешкоджає іншому співвласнику у доступі до нього, останній має право на судовий захист шляхом усунення перешкод у користуванні майном.

За таких обставин обраний позивачем спосіб захисту - усунення перешкод у користуванні майном шляхом вселення - може бути належним способом захисту, оскільки він спрямований на забезпечення реалізації права співвласника на користування належною йому часткою майна.

Установивши, що 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 належить на праві власності ОСОБА_1 і вона як співвласник майна, має право користуватися та розпоряджатися належним їй майном, проте ОСОБА_2 , як співвласник, чинить їй перешкоди у користуванні таким майном, не надає позивачці доступу до її речей, які там знаходяться, з приводу чого вона зверталась до правоохоронних органів, колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення її до квартири та надання ключів від вхідних дверей спірної квартири.

Щодо витрат на правничу допомогу надану в суді першої інстанції колегія суддів виходить з наступного.

За змістом статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За змістом статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Відповідно до статті 33 Правил адвокатської етики, єдиною допустимою формою отримання адвокатом винагороди за надання правової допомоги клієнту є гонорар.

Розмір гонорару та порядок його внесення мають бути чітко визначені в угоді про надання правової допомоги. Засади обчислення гонорару (фіксована сума, погодинна оплата, доплата гонорару за позитивний результат по справі тощо) визначаються за домовленістю між адвокатом та клієнтом і також мають бути закріплені в угоді.

Згідно вимог статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі, гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі, впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Частиною 8 статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 141 ЦПК України).

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування в справі, що свідчить про те, що витрати на правову допомогу повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц та в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 міститься правовий висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Аналогічні висновки наведено також в постановах Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 та від 11 листопада 2020 року у справі № 673/1123/15-ц.

Суд має вирішити питання про відшкодування стороні, на користь якої відбулося рішення, витрат на послуги адвоката, керуючись принципами справедливості, співмірності та верховенства права.

Матеріали справи свідчать про те, що в суді першої інстанції інтереси ОСОБА_1 представляла адвокатка Косінська О.В. на підставі договору про надання правової (правничої) допомоги від 13.05.2025, ордеру на надання правничої допомоги серії ВА № 1117272 від 20.06.2025 та свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії КР № 000570 від 04.03.2021.

Позовна заява ОСОБА_1 містить попередній (орієнтовний) розрахунок витрат які позивачка понесла і які очікує понести, зокрема, витрати на правничу допомогу в розмірі 20000,00 грн.

Відповідно до розділу 6 договору про надання правової (правничої) допомоги від 13.05.2025 виконавець має право на отримання гонорару у порядку, встановленому цим

договором. Вартість послуг за представництво інтересів Замовника, визначені в п.2.1.

Договору, становить 20000, 00 грн. Порядок оплати: замовник сплачує аванс в розмірі 50% вартості гонорару адвоката, що становить 10 000,00 грн протягом 10 банківських днів з моменту підписання даного Договору сторонами, на поточний рахунок Адвокатського бюро, вказаного договорі; замовник сплачує залишок заборгованості в розмірі 50% вартості гонорару адвоката, що становить 10 000,00 грн протягом 60 банківських днів з моменту підписання даного Договору сторонами, на поточний рахунок Адвокатського бюро, вказаного договорі.

Замовник самостійно оплачує інші платежі, необхідні для виконання цього договору, зокрема сплачує судовий збір.

Також матеріали справи містять виписки з рахунку, з яких вбачається, що 19.05.2025 ОСОБА_1 сплатила 10000,00 грн АБ «Косінської Олени Василівни», призначення платежу: сплата згідно договору про надання правової (правничої) допомоги від 13.05.2025; та 19.06.2025 - 10000,00 грн АБ «Косінської Олени Василівни», призначення платежу: сплата згідно договору про надання правової (правничої) допомоги від 13.05.2025.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.

На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Також в питанні надання доказів варта уваги позиція Верховного Суду у справі № 922/2604/20, де вказано, що відсутність документального підтвердження надання правової допомоги (договору надання правової допомоги, детального опису виконаних доручень клієнта, акту прийому-передачі виконаних робіт, платіжних доручень на підтвердження фактично понесених витрат клієнтом тощо) є підставою для відмови у задоволенні заяви про розподіл судових витрат у зв`язку з недоведеністю їх наявності.

Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 28 травня 2024 року у cправі № 910/1757/22.

У постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 Верховний Суд зазначив, що витрати на професійну правничу допомогу в разі підтвердження обсягу наданих послуг, виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Проте, ані ОСОБА_1 , ані її адвокаткою Косінською О.В. не надано належних доказів підтвердження надання правової допомоги, а саме детального опису виконаних доручень клієнта, акту прийому-передачі виконаних робіт, що є підставою для відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 щодо витрат з надання правової допомоги у суді першої інстанції у зв`язку з недоведеністю їх наявності.

З виписки по рахунку також не вбачається за який саме обсяг робіт, наданий адвокатом, здійснено оплату.

За таких обставин заочне рішення суду підлягає скасуванню, а апеляційна скарга задоволенню.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки позовні вимоги та вимоги апеляційної скарги задоволено, тому судовий збір за подачу позову в розмірі 1211,20 грн та судовий збір за подачу апеляційної скарги в розмірі 1454,00 грн, а всього 2665,20 грн підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .

Керуючись ст.ст.367, 368, ст.374, ст.376, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника адвоката Косінської Олени Василівни, - задовольнити частково.

Заочне рішення Салтівського районного суду м. Харкова від 24 березня 2026 року – скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення до житлового приміщення, зобов`язання передати ключі – задовольнити.

Зобов`язати ОСОБА_2 усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_3 , шляхом вселення ОСОБА_1 у вказану квартиру та передачі ключів від вхідних дверей квартири.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 2665,20 грн за подачу позову та апеляційної скарги.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Головуючий Н.П. Пилипчук

Судді О.В. Маміна

О.Ю. Тичкова