Постанова від 24 червня 2026 р. у справі №910/144/25 — Північний апеляційний господарський суд

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" червня 2026 р. Справа№ 910/144/25

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Шаратова Ю.А.

суддів: Бестаченко О.Л.

Скрипки І.М.

При секретарі судового засідання Кафлановій А.С.

за участю представників згідно протоколу судового засідання від 25.06.2026

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "УКР ГАЗ РЕСУРС"

на рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2026 (повний текст складено 24.03.2026)

у справі № 910/144/25 (суддя Трофименко Т.Ю.)

за позовом Заступника керівника Покровської окружної прокуратури

в інтересах держави в особі: Відділу освіти Покровської міської ради Донецької області

до Товариства з обмеженою відповідальністю "УКР ГАЗ РЕСУРС"

про визнання недійсними додаткових угод до договору та стягнення 373 818,14 грн

в с т а н о в и в:

Історія справи. Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог.

Заступник керівника Покровської окружної прокуратури звернувся до Господарського суду міста Києва в інтересах держави в особі Відділу освіти Покровської міської ради Донецької області (далі - позивач, Відділ освіти) до Товариства з обмеженою відповідальністю «УКР ГАЗ РЕСУРС» (далі - ТОВ «УКР ГАЗ РЕСУРС», відповідач, апелянт) про визнання недійсними додаткових угод від 06.10.2021 № 4, від 30.11.2021 № 5, від 06.12.2021 № 6 до Договору про постачання електричної енергії від 22.02.2021 № 5, укладених між Відділом освіти Покровської міської ради Донецької області та Товариством з обмеженою відповідальністю «УКР ГАЗ РЕСУРС» за результатами закупівлі ID: UA-2021-01-06-000487-a, та стягнення 373 818,14 грн.

Позовні вимоги про визнання недійсними додаткових угод до Договору про постачання електричної енергії від 22.02.2021 № 5, із посиланням на статті 11, 16, 202, частину першу статті 203, статті 215, 217, частину першу статті 628, статті 629, 632, 651, 652 Цивільного кодексу України, частину другу статті 20, частину другу статті 189, статтю 207 Господарського кодексу України, що діяв на момент вимкнення спірних правовідносин, статтю 5, частину першу, пункт 2 частини п`ятої статті 41 Закону «Про публічні закупівлі» від 25.12.2015 № 922-VIII (далі - Закон № 922-VIII), частину сьому статті 56, пункт 4 частини третьої статті 57, пункт 11 частини першої статті 58 Закону України «Про ринок електричної енергії» від 13.04.2017 № 2019-VIII, пункт 3.1.1 глави 3.1, пункт 3.2.4 глави 3.2 розділу III Правил роздрібного ринку електричної енергії, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 14.03.2018 № 312, обґрунтовані невідповідністю їх змісту нормам закону щодо збільшення ціни за одиницю товару, а саме, безпідставним підвищенням ціни на електричну енергію з дня укладення основного договору із перевищенням 10 %, без належного підтвердження факту коливання ціни на ринку, зі зменшенням обсягу електроенергії, що закупається.

Позовна вимога про стягнення безпідставно надмірно сплачених бюджетних коштів в сумі 373 818,14 грн, із посиланням на частини першу, другу статті 216, частину першу, пункт 1 частини третьої статті 1212 ЦК України, обґрунтована виникненням у відповідача обов`язку з їх повернення внаслідок недійсності оспорюваних додаткових угод.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.01.2025 прийнято вказаний позов до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/144/25, і призначено підготовче засідання.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.03.2026 позовні вимоги задоволено у повному обсязі.

Визнано недійсною додаткову угоду № 4 від 06.10.2021 до договору про постачання електричної енергії № 5 від 22.02.2021, укладену між Відділом освіти Покровської міської ради Донецької області та Товариством з обмеженою відповідальністю «УКР ГАЗ РЕСУРС» за результатами закупівлі ID: UA-2021-01-06-000487-а.

Визнано недійсною додаткову угоду № 5 від 30.11.2021 до договору про постачання електричної енергії № 5 від 22.02.2021, укладену між Відділом освіти Покровської міської ради Донецької області та Товариством з обмеженою відповідальністю «УКР ГАЗ РЕСУРС» за результатами закупівлі ID: UA-2021-01-06-000487-а.

Визнано недійсною додаткову угоду № 6 від 06.12.2021 до договору про постачання електричної енергії № 5 від 22.02.2021, укладену між Відділом освіти Покровської міської ради Донецької області та Товариством з обмеженою відповідальністю «УКР ГАЗ РЕСУРС» за результатами закупівлі ID: UA-2021-01-06-000487-а.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «УКР ГАЗ РЕСУРС» на користь Відділу освіти Покровської міської ради Донецької області грошові кошти в сумі 373 818,14 грн.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «УКР ГАЗ РЕСУРС» (вул. Сагайдачного Петра, буд. 25, літ. Б, офіс 5, м. Київ, 04070; ідентифікаційний код 41427817) на користь Донецької обласної прокуратури (вул. Університетська, буд. 6, м. Маріуполь, Донецька область, 87500, ідентифікаційний код 25707002) витрати по сплаті судового збору у розмірі 11 753,02 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що:

- внаслідок укладення додаткових угод до договору, ціну за 1 кВт/год електричної енергії було збільшено з 2,11 грн (у первісній редакції договору) до 2,285544 грн за кВт/год з ПДВ (у редакції додаткової угоди № 3 від 17.09.2021), до 2,478624 грн за кВт/год з ПДВ (у редакції додаткової угоди № 4 від 06.10.2021), до 2,691 грн за кВт/год з ПДВ (у редакції додаткової угоди № 5 від 30.11.2021), до 2,924592 грн за кВт/год з ПДВ (у редакції додаткової угоди № 6 від 06.12.2021), тобто, на 8,32%, 17,47%, 27,54% та 38,6% відповідно відносно первісної редакції договору.

Тобто додатковими угодами № 4, № 5 та № 6 до договору від початкової тендерної пропозиції було збільшено ціну електричної енергії на 38,6%, а її обсяг зменшився.

Отже, зазначеними правочинами було порушено визначену пунктом 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII граничну 10 % межу зміни ціни товару, тим самим було спотворено результати торгів та знівельовано економію бюджетних коштів, яку було отримано під час підписання договору, що є підставою для визнання їх недійсними;

- грошові кошти (різниця між ціною за одиницю товару, що передбачена договором у редакції додаткової угоди № 3 від 17.09.2021 і додатковими угодами № 4, № 5, № 6) є такими, що були безпідставно одержані відповідачем, адже підстава їх набуття відпала, а тому відповідач зобов`язаний їх повернути, що відповідно до приписів статей 216, 1212 Цивільного кодексу України.

Короткий зміст та обґрунтування вимог апеляційної скарги.

Не погодившись із прийнятим судовим рішенням, ТОВ «УКР ГАЗ РЕСУРС» звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою.

У поданій апеляційній скарзі скаржник просить:

- скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2026 у справі № 910/144/25.

- прийняти постанову, якою у задоволенні позову заступника керівника Покровської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Відділу освіти Покровської міської ради Донецької області до Товариства з обмеженою відповідальністю «УКР ГАЗ РЕСУРС» - відмовити повністю.

Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що:

- з 03.06.2021, у зв`язку із прийняттям Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про публічні закупівлі» та інших законів України щодо вдосконалення системи функціонування та оскарження публічних закупівель» від 03.06.2021 № 1530-IX, законодавець, викладаючи пункт 2 частини 5 статті 41 Закону у редакції від 03.06.2021 надав можливість сторонам вносити зміни до договору (з урахуванням останніх змін, що викладені сторонами у додаткових угодах), тобто фактично надав право сторонам вносити зміни щодо збільшення ціни за одиницю товару у разі її коливання у бік збільшення протягом дії договору декілька разів, але кожного разу до 10 %, за умови, що така зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю;

- апелянт просить суд врахувати принцип правової визначеності на час укладення та виконання договору про закупівлю, оскільки сторони договору діяли у відповідності до вимог законодавства, керуючись роз`ясненнями Мінекономіки в листах від 17.10.2016 № 3302-06/34307-06, від 24.11.2020 № 3304-04/69987-06, від 21.10.2024 № 3323-02/75277-07, як уповноваженого органу у сфері публічних закупівель та враховуючи практику Верховного Суду, викладену у постановах від 05.07.2021 у справі № 826/11063/17 та від 05.04.2023 у справі № 420/17618/21.

Ані відповідач, ані позивач не могли спрогнозувати, що в подальшому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22 відійде від позиції Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеної у постанові від 05.07.2021 у справі № 826/11063/17, а також у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 420/17618/21, а товариство буде вимушене нести цивільно-правову відповідальність за порушення вимог законодавства у сфері публічних закупівель, яка не передбачена Законом України «Про публічні закупівлі» для учасника публічних закупівель.

- апелянт вважає, що прокурором визначений невірний суб`єкт та вид відповідальності за порушення вимог Закону № 922-VIII та обрано неналежний спосіб захисту. Адже, у даному випадку, норми статей 216, 1212 Цивільного кодексу України не можуть бути застосовані. Оскільки адміністративно-деліктна реалізація статті 44 Закону України «Про публічні закупівлі» відбувається через статтю 164-14 КУпАП, яка передбачає адміністративне стягнення (штраф) за внесення змін до істотних умов договору у порядку не передбаченому Законом, у тому числі, порушення вимог частини 5 статті 41 Закону, і така відповідальність за своєю правовою природою є адміністративною, а не цивільною;

- на думку апелянта, застосування до постачальника цивільно-правових наслідків у вигляді стягнення безпідставно набутих грошових коштів (за статтею 1212 ЦК України) за порушення частини 5 статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі», відповідальність за яке законодавець прямо відніс до сфери адміністративної відповідальності посадових осіб замовника, фактично створюється нова форма юридичної відповідальності, яка не передбачена законом, що суперечить статті 92 Конституції України та принципу поділу влади;

- апелянт посилається на практику Суду Європейського Союзу у сфері публічних закупівель щодо застосування норм Директиви 2014/24/ЄС Європейського парламенту і Ради «Про публічні закупівлі та про скасування Директиви 2004/18/ЄС» від 26.02.2014 та Директиви 89/665/ЄЕС «Про координацію законів, підзаконних актів та адміністративних положень про застосування процедур перевірки надання контрактів на державні поставки та виконання державних робіт» від 21.12.1989.

- апелянт звертає увагу на висновки, викладені в Окремій думці суддів Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2025 за результатами касаційного розгляду справи № 920/19/24;

- апелянт, із посиланням на рішення Другого сенату Конституційного Суду України від 03.12.2025 № 6-р(II)/2025 у справі № 3-28/2024(59/24), наголошує на відсутності підстав для представництва прокурором інтересів держави у цій справі;

- апелянт зазначає, що встановлення порушень законодавства у сфері публічних закупівель належить до виключної компетенції органу державного фінансового контролю - Державної аудиторської служби України.

Однак відсутній відповідний висновок Держаудитслужби про порушення вимог пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII, адже перевірка не проводилась;

- апелянт наголошує, що стягнення коштів за фактично поставлену електричну енергію є надмірним та непропорційним тягарем для постачальника як суб`єкта господарювання, а отже, є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини основоположних свобод.

Позиція прокурора щодо апеляційної скарги.

У відзиві на апеляційну скаргу прокурор, погоджуючись з мотивами оскаржуваного рішення суду, просив останнє залишити без змін, а у задоволенні апеляційної скарги відмовити у повному обсязі.

Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, прокурор, серед іншого, зазначав, що:

- доводи відповідача щодо наявності лише адміністративної відповідальності за порушення законодавства про закупівлі є хибними, а диспозиція статті 44 Закону України «Про публічні закупівлі» не виключає застосування до спірних правовідносин вимог цивільного законодавства;

- норми статті 164-14 КУпАП стосуються посадових і службових осіб, а не самого органу із статусом юридичної особи, за кошти якого здійснювалась оплата наданих послуг;

- статтею 61 Конституції України визначено, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Але особа (фізична або юридична особа) може бути притягнена за правопорушення до різних видів відповідальності, зокрема нести цивільно правову, адміністративну чи кримінальну відповідальність, що не суперечить принципу «non bis in idem»;

- заперечуючи проти доводу апелянта про неможливість застосування до спірних правовідносин норм статей 216, 1212 Цивільного кодексу України, прокурор зазначає, що у випадку, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Враховуючи визнання недійсними додаткових угод від 06.10.2021 № 4, від 30.11.2021 № 5, від 06.12.2021 № 6 до Договору № 5 від 22.02.2021, сплачені за ними кошти були безпідставно одержані ТОВ «УКР ГАЗ РЕСУРС» та мають бути повернені позивачу;

- прокурор зазначає, що відповідач посилається на нерелевантну судову практику, адже постановами Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 05.07.2021 № 826/11063/17, від 05.04.2023 № 420/17618/21 вирішені спори між органом фінансового контролю та замовниками, в межах своїх повноважень щодо виявлених порушень;

- заперечуючи проти доводу апелянта про достатність експертного висновку (довідки) торгово-промислової палати про ціну на товар/коливання такої ціни на ринку для обґрунтованості змін до договору закупівлі, прокурор наголошує, що застосування правових позицій Верховного Суду має здійснюватися на підставі ретельної оцінки обставин справи. А у даному випадку, збільшення ціни відбувається на підставі цінових довідок, які містять необ`єктивні дані, оскільки періоди для аналізу коливання ціни на ринку взяті вибірково, без урахування календарного місяця, а коливання за листопад-грудень 2021 року взагалі не аналізувався.

Тобто, наявність самої лише цінової довідки, не є належним обґрунтуванням коливанням ціни на ринку, адже її зміст повинен відповідати обставинам, які вона підтверджує або спростовує.

- відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати.

А згідно із правовою позицією викладеною у постанові Великої Палати Верховного Суду у від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22 внесені змінені до пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі» не були спрямовані на те, щоб дозволити учасникам публічних закупівель використовувати "ціновий демпінг" з подальшим збільшенням ціни за одиницю товару більше ніж на 10 % від ціни, визначеної сторонами за результатами процедури закупівлі та при укладенні договору про закупівлю.

Тобто, сторони договору можуть збільшити ціну за одиницю товару (у випадку закупівлі електроенергії) не дотримуючись обмеження 90 днів, але зобов`язані дотримуватися вимоги щодо збільшення ціни за одиницю товару до 10 відсотків (максимального ліміту) пропорційно збільшенню ціни.

А позиція відповідача щодо необхідності фактичного відступлення від застосування норм права згідно із наведеним висновком Великої Палати Верховного Суду є помилковою, оскільки суперечить нормам статті 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» щодо обов`язковості судових рішень.

- прокурор зазначає, що листи Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 17.10.2016 № 3302-06/34307-06, від 24.11.2020 № 3304-04/69987-06 «Щодо зміни істотних умов договору про закупівлю», на які посилається відповідач, не містять норм права, а носять лише інформаційний характер;

- прокурор наголошує, що відповідач хибно акцентує увагу суду на застосування міжнародних стандартів на відносини, які відбулись до прийняття відповідних змін до законодавства України.

При цьому зазначає, що для адаптації законодавства України до acquis communautaire Європейського Союзу на виконання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, прийнято Закону України «Про публічні закупівлі» від 27.05.2026 № 4888-IX

Разом з тим, відносини, які є предметом даного спору, врегульовані Законом України «Про публічні закупівлі» від 25.12.2015 № 922-VIII, чинним на момент укладення Договору № 5 від 22.02.2021, та яким сторони керувалися під час проведення процедури закупівель;

- прокурор наголошує на наявності у нього підстав для представництва держави у цій справі, оскільки відповідно до пункту 3 резолютивної частини рішення Другого сенату Конституційного Суду України від 03.12.2025 № 6-р(II)/2025 у справі № 3-28/2024(59/24), окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами, визнані неконституційними, втрачають чинність із 1 січня 2027 року.

Рух справи, заяви, клопотання, інші процесуальні дії в суді апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «УКР ГАЗ РЕСУРС» зареєстрована судом 14.04.2026 за вх. № 09.1.04.1/2363/26.

Згідно з Витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.04.2026 сформовано колегію у складі: головуючий суддя Шаратов Ю.А., судді Скрипка І.М., Бестаченко О.Л.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.04.2026 витребувано у Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/144/25.

Відкладено вирішення питань, пов`язаних з рухом апеляційної скарги, які визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України, за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «УКР ГАЗ РЕСУРС» на рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2026 до надходження до Північного апеляційного господарського суду матеріалів справи № 910/144/25.

30.04.2026 на адресу Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи № 910/144/25.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 05.05.2026 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "УКР ГАЗ РЕСУРС" на рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2026 у справі № 910/144/25 залишено без руху.

Встановлено Товариству з обмеженою відповідальністю «УКР ГАЗ РЕСУРС» строк десять днів з дня отримання копії даної ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги, а саме для надання доказів сплати судового збору в сумі 14 301,53 грн у встановленому порядку.

18.05.2026 до Північного апеляційного господарського суду надійшла заява Товариства з обмеженою відповідальністю «УКР ГАЗ РЕСУРС» про усунення недоліків, разом з платіжною інструкцією № 645 від 15.05.2026 про сплату судового збору у сумі 14 301,53 грн.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 25.05.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «УКР ГАЗ РЕСУРС» на рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2026 у справі № 910/144/25.

Призначено до розгляду апеляційну скаргу ТОВ «УКР ГАЗ РЕСУРС» на рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2026 у справі № 910/144/25.

Повідомлено учасників справи, що апеляційна скарга розглядатиметься у судовому засіданні 25.06.2026 о 12:00 в приміщенні Північного апеляційного господарського суду (м. Київ, вул. Шолуденка, 1а, зал судових засідань № 6).

10.06.2026 на адресу Північного апеляційного господарського суду надійшов Відзив на апеляційну скаргу (вх. № 09.1-13/14282/26).

ТОВ «УКР ГАЗ РЕСУРС» не забезпечило явку свого повноважного представника до судового засідання, про місце, дату та час повідомлено належним чином, про що свідчить Довідка про доставку електронного документа, згідно із якою документ в електронному вигляді "ст. 262 ГПК Відкриття апеляційного провадження та призначення" від 25.05.2026 у справі № 910/144/25 (суддя Шаратов Ю.А.) було надіслано одержувачу Товариству з обмеженою відповідальністю «УКР ГАЗ РЕСУРС» в його електронний кабінет. Документ доставлено до електронного кабінету: 26.05.2026.

Ухвалою суду від 23.06.2026 задоволено заяви Відділу освіти Покровської міської ради Донецької області та ТОВ «УКР ГАЗ РЕСУРС» про участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Постановлено проведення засідання суду, яке призначене Північним апеляційним господарським судом на 25.06.2026 о 12:00 та всіх наступних судових засідань здійснити в режимі відеоконференції за допомогою системи відеоконференцзв`язку (доступ до системи за посиланням: vkz.court.gov.ua).

Представницю відповідача - адвоката Серебряник О.О. було запрошено на початку конференції, що підтверджується Протоколом судового засідання в режимі відеоконференції від 25.06.2026 № 6681111, однак зв`язок з нею був відсутній.

У судовому засіданні прокурор та представник позивача надали усні пояснення і просили оскаржуване рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Заслухавши прокурора та представника позивача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції встановив наступне.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції, перевірені та додатково встановлені апеляційним господарським судом.

Відділом освіти Покровської міської ради Донецької області з використанням веб-порталу «Prozorro» 29.01.2021 проведено відкриті торги щодо закупівлі електричної енергії в обсязі 1 700 126 кВт*год з очікуваною вартістю 4 080 302,40 грн (номер закупівлі UA-2021-01-06-000487-a).

За результатами проведення відкритих торгів сформовано Звіт, згідно з яким переможцем визначено Товариство з обмеженою відповідальністю «УКР ГАЗ РЕСУРС».

22.02.2021 між Відділом освіти Покровської міської ради Донецької області (покупець, споживач) та ТОВ «УКР ГАЗ РЕСУРС» (постачальник) укладено Договір про постачання електричної енергії № 5 (далі - Договір), відповідно до п. 2.1 якого постачальник зобов`язався у 2021 році передавати споживачу Електричну енергію - за кодом CPV за ДК 021:2015 - 09310000-5 (Електрична енергія) для забезпечення потреб електроустановок споживача, а споживач зобов`язався приймати та оплачувати постачальнику вартість використаної електричної енергії на умовах цього договору. Кількість товару за Договором становить 1 700 126 кВт (п. 2.3 Договору).

Строк поставки електричної енергії за цим Договором - 25.02.2021-31.12.2021 (п. 3.1 Договору).

Пунктом 5.1 Договору визначено, що ціна за 1 кВт/год електричної енергії за цим договором становить 2,11 грн, у т.ч. ПДВ - 0,3516 грн.

Ціна цього Договору становить 3 587 265,86 грн, у тому числі ПДВ - 597 877,64 грн (п. 5.2 Договору).

Розрахунковим періодом за цим Договором є календарний місяць (п. 5.5 Договору).

Згідно із п. 5.7 Договору, сторони домовились, що ціна за 1 кВт/год електричної енергії може бути змінена не частіше ніж 1 раз на місяць.

Договір набирає чинності з моменту підписання і діє до 31.12.2021 та до повного взаєморозрахунку фінансових зобов`язань між сторонами (п. 13.1 Договору).

Істотні умови договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі, крім випадків, передбачених ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі» (п. 13.2 Договору).

Внесення змін та доповнень до умов Договору можливе лише за взаємною письмовою згодою сторін та здійснюється шляхом підписання додаткової угоди. Про намір внести зміни до умов Договору сторона-ініціатор повинна письмово повідомити іншу сторону не пізніше, ніж за 20 днів до запропонованого терміну внесення змін. Якщо постачальник має намір змінити ціну за одиницю товару у випадку передбаченому п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі», разом з повідомленням про намір внесення змін постачальник направляє споживачу документальне підтвердження коливання ціни на ринку (п. 13.3 Договору).

Судом встановлено, що сторонами неодноразово були внесені зміни до Договору, про що укладались додаткові угоди.

Зокрема, 17.09.2021 укладено Додаткову угоду № 3 до Договору, якою сторони керуючись п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі», ціновою довідкою Харківської торгово-промислової палати № 1876/21 від 13.08.2021, збільшили ціну за 1 кВт/год електричної енергії з 2,11 грн до 2,285544 грн з ПДВ. Також цією додатковою угодою внесено зміни до п. 2.3 Договору, згідно з яким визначено кількість товару за Договором - 1 615 676,84 кВт/год, з яких: 600 603 кВт на період з 22.02.2021 по 31.07.2021 за ціною 2,11 грн з ПДВ за 1 кВт; 1 015 073,84 кВт на період з 01.08.2021 по 31.12.2021 за ціною 2,285544 грн з ПДВ за 1 кВт.

06.10.2021 між Відділом освіти та ТОВ «УКР ГАЗ РЕСУРС» укладено Додаткову угоду № 4 до Договору, якою сторони керуючись п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі», ціновою довідкою Харківської торгово-промислової палати № 1914-1/21 від 17.08.2021, збільшили ціну за 1 кВт/год електричної енергії з 2,285544 грн до 2,478624 грн з ПДВ. Змінили п. 2.3 Договору, згідно з яким визначили кількість товару за Договором - 1 539 264,04 кВт/год, з яких: 600 603 кВт на період з 22.02.2021 по 31.07.2021 за ціною 2,11 грн з ПДВ за 1 кВт; 34 140,5 кВт на період з 01.08.2021 по 14.08.2021 за ціною 2,285544 грн з ПДВ за 1 кВт; 904 520,54 кВт на період з 15.08.2021 по 31.12.2021 за ціною 2,478624 грн з ПДВ за 1 кВт.

Надалі 30.11.2021 між Відділом освіти та ТОВ «УКР ГАЗ РЕСУРС» укладено Додаткову угоду № 5 до Договору, якою сторони керуючись п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі», ціновою довідкою Харківської торгово-промислової палати № 2644/21 від 22.10.2021, збільшили ціну за 1 кВт/год електричної енергії з 2,478624 грн до 2,691 грн з ПДВ. Змінили п. 2.3 Договору, згідно з яким визначили кількість товару за Договором - 1 480 935,53 кВт/год, з яких: 600 603 кВт на період з 22.02.2021 по 31.07.2021 за ціною 2,11 грн з ПДВ за 1 кВт; 28 624,677 кВт на період з 01.08.2021 по 14.08.2021 за ціною 2,285544 грн з ПДВ за 1 кВт; 175 986,323 кВт на період з 15.08.2021 по 30.09.2021 за ціною 2,478624 грн з ПДВ за 1 кВт; 675 721,535 кВт на період з 01.10.2021 по 31.12.2021 за ціною 2,691 грн з ПДВ за 1 кВт.

06.12.2021 між Відділом освіти та ТОВ «УКР ГАЗ РЕСУРС» укладено Додаткову угоду № 6 до Договору, якою сторони керуючись п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі», ціновою довідкою Харківської торгово-промислової палати № 2644-2/21 від 22.10.2021, збільшили ціну за 1 кВт/год електричної енергії з 2,691 грн до 2,924592 грн з ПДВ. Змінили п. 2.3. Договору, згідно з яким визначили кількість товару за Договором - 1 431 712 кВт/год, з яких: 600 603 кВт на період з 22.02.2021 по 31.07.2021 за ціною 2,11 грн з ПДВ за 1 кВт; 28 624,677 кВт на період з 01.08.2021 по 14.08.2021 за ціною 2,285544 грн з ПДВ за 1 кВт; 175 986,323 кВт на період з 15.08.2021 по 30.09.2021 за ціною 2,478624 грн з ПДВ за 1 кВт; 59 445 кВт на період з 01.10.2021 по 14.10.2021 за ціною 2,691 грн з ПДВ за 1 кВт; 567 053 кВт на період з 15.10.2021 по 31.12.2021 а ціною 2,924592 грн з ПДВ за 1 кВт.

Як вбачається із долучених до позову актів приймання-передачі електричної енергії, за період дії Договору відповідач поставив 1 358 731 кВт/год електричної енергії на загальну суму 3 373 822,97 грн, яка сплачена позивачем повністю відповідно до платіжних доручень, долучених до позову.

Звітом про виконання договору про закупівлю підтверджується виконання Договору його сторонами, сума оплати за договором про закупівлю склала 3 373 822,97 грн (у т.ч. ПДВ - 562 303,82 грн).

Джерела права. Позиція суду апеляційної інстанції.

Щодо наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави.

Згідно із частиною третьою статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Згідно із частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII, наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом (пункт 3 частини першої статті 131-1 Конституції України). Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт третій частини другої статті 129 Конституції України).

Після ратифікації Верховною Радою України 17.07.1997 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, остання, відповідно до статті 9 Конституції України набула статусу частини національного законодавства.

Частиною першою статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 № 3477-IV, встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Принцип «рівності сторін» є складовою більш широкого розуміння поняття справедливого судового розгляду. Умова "рівності сторін" у розумінні "справедливого балансу" між сторонами фактично застосовується як у цивільних, так і у кримінальних провадженнях (рішення у справі «Фелдбрюгге проти Нідерландів» від 29.05.1986, заява № 8562/79, § 44).

Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" від 31.03.2005, заява № 61517/00, § 27).

Європейський суд з прав людини звертав увагу на категорії справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Зокрема, у справі «Менчинська проти Росії» (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, § 35) зазначив, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави.

Водночас, Європейський Суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 №1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.

У Висновку Консультативної ради європейських прокурорів «Роль прокуратури поза межами сфери кримінального права» від 21.10.2008 № 3 зазначено, що цілі діяльності прокурорів у некримінальній сфері незалежно від їхніх реальних або процесуальних відмінностей дуже співзвучні, це у тому числі і захист майна та інтересів держави, захист державного інтересу (або громадського порядку); водночас констатовано й випадки неналежної діяльності прокурорів за межами сфери кримінального судочинства, до яких належать, зокрема, втручання у судові провадження без обґрунтованого інтересу (інтересу держави, громадського інтересу або необхідності захищати права) з порушенням принципу рівності сторін позову, необмежене право починати провадження.

З цього міжнародного документа вбачається, що у демократичній державі прокурори можуть мати, а можуть і не мати повноважень за межами сфери кримінального права, однак якщо ці повноваження у них наявні, слід забезпечити їх реалізацію відповідно до таких принципів, за якими, зокрема, дії прокурорів за межами сфери кримінального права мають також характеризуватися чесністю та неупередженістю; ці повноваження реалізовуються «від імені суспільства та у державних інтересах» з метою забезпечення застосування права із дотриманням основних прав та свобод у межах компетенції, наданої прокурорам законом, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та прецедентним правом Європейського суду з прав людини; такі повноваження прокурорів мають якомога точніше регулюватися законом.

Отже наведені міжнародні стандарти визначають, що основна роль прокурорів стосується сфери кримінального права, а відтак їх діяльність у приватних юридичних сферах, у тому числі шляхом вступу до таких видів проваджень, як, наприклад, цивільне, господарське навіть в інтересах держави, має бути завжди субсидіарною та не допускати свавільного втручання цих суб`єктів у права і свободи осіб.

Пункт третій частини першої статті 131-1 Конституції України передбачає можливість представництва прокурором інтересів держави у виключних випадках. Тому необхідно з`ясувати, що мається на увазі під "виключним випадком" і чи є таким випадком ситуація у конкретній справі.

Насамперед, випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави". "Інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Аналіз частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох «виключних» випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

«Не здійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

«Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

При цьому захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Суд відповідно до частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України враховує висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, згідно із якими, прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Пред`явлення позову прокурором у даному випадку, за твердженням останнього, зумовлено порушенням інтересів держави, які у даних правовідносинах полягають у ефективному та раціональному використанні бюджетних коштів, дотриманні цілей бюджетних процедур, принципів публічних закупівель тощо.

Судом першої інстанції встановлено, що Відділ за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є органом місцевого самоврядування та згідно з пунктами 1.1, 1.3, 1.4, 1.7 Положення про відділ освіти Покровської міської ради, затвердженого рішенням Покровської міської ради Донецької області від 12.12.2017 № 7/47-19, є розпорядником бюджетних коштів, які виділяються на утримання відділу освіти, а відтак є органом уповноваженим на захист державних інтересів у спірних правовідносинах.

Зі Звіту про виконання договору про закупівлю UA-2021-01-06-000487-a від 12.01.2022 вбачається, що джерелом фінансування закупівлі були кошти місцевого бюджету.

Суб`єктний склад учасників у даній справі № 910/144/25 узгоджується з позицією Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеною у постанові від 18.06.2021 у справі № 927/491/19, а також із постановою Верховного Суду від 10.07.2024 у справі № 916/1055/23, у яких суд вказав про правильність визначення Відділу освіти в якості позивача, а не відповідача. З огляду на зазначене, заперечення відповідача щодо визначеного прокурором суб`єктного складу учасників даної справи правомірно відхилені судом першої інстанції як необґрунтовані.

На підтвердження вжиття заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, до позовної заяви подано листи від 09.04.2024 № 56-1411ВИХ-24, від 05.07.2024 № 56-2866ВИХ-24, якими прокуратура повідомляла Відділ освіти про виявлені порушення та необхідність вжиття заходів реагування задля їх усунення.

Відділ освіти надав прокуратурі відповідь, зокрема, листом від 15.07.2024 № 01-24/02/1070, у якому повідомив, що ним буде підготовлено та направлено ТОВ «УКР ГАЗ РЕСУРС» вимогу про повернення безпідставно набутих грошових коштів та у випадку відмови буде направлено позов про визнання спірних додаткових угод недійсними до господарського суду.

Листом від 09.09.2024 № 01-24/02/1302 Відділ освіти повідомив прокуратуру, що 12.08.2024 ним на електронну адресу ТОВ «УКР ГАЗ РЕСУРС» була направлена вимога про повернення безпідставно набутих коштів, але станом на 09.09.2024 грошові кошти за вимогою не були повернуті, відповіді на свою вимогу Відділ освіти не отримував. Також у цьому листі зазначено про підготовку Відділом освіти позовної заяви про визнання спірних додаткових угод недійсними.

Втім, листом від 23.09.2024 № 01-24/02/1384 Відділ освіти повідомив прокуратуру, що в ході підготовки ним позову було встановлено відсутність підстав для звернення із позовом до суду, оскільки Відділ освіти, як учасник спірних правовідносин, не мав підстав для відмови від укладення додаткових угод про збільшення ціни за електричну енергію, з огляду на практику в публічних закупівлях, яка існувала на момент укладення додаткових угод, а також через те, що відмова від їх укладення призвела б до припинення постачання електричної енергії ТОВ «УКР ГАЗ РЕСУРС», необхідності проведення нової тендерної закупівлі та переведення Відділу освіти на постачання електричної енергії «постачальником останньої надії», ціни якого є вищими ніж ціна за укладеним з відповідачем договором з урахуванням відповідних додаткових угод.

Крім того, зазначив, що бюджетом Покровської міської територіальної громади не передбачено коштів на оплату Відділом освіти судового збору за подання позовної заяви до ТОВ «УКР ГАЗ РЕСУРС». У зв`язку з наведеними обставинами, Відділ освіти просив прокуратуру вжити відповідних заходів представницького характеру щодо звернення до суду із позовною заявою про визнання недійсними спірних додаткових угод.

Отже, фактично Відділ освіти повідомив про відсутність наміру самостійно звернутися до суду із відповідними позовними вимогами до відповідача та просив прокурора зробите це замість нього. Тобто Відділом освіти не вчинено жодних дій для захисту порушених інтересів держави.

Листом від 19.12.2024 № 56-6665ВИХ-24 прокуратурою повідомлено Відділ освіти про звернення із позовом до суду в інтересах держави в особі Відділу освіти Покровської міської ради Донецької області до Товариства з обмеженою відповідальністю «УКР ГАЗ РЕСУРС» про визнання недійсними додаткових угод та повернення зайво сплачених коштів у розмірі 373 818,14 грн.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що Заступник керівника Покровської окружної прокуратури, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави в особі Відділу освіти Покровської міської ради Донецької області, належним чином обґрунтував наявність підстав для представництва інтересів держави у суді, вказав, у чому полягає порушення інтересів держави, правильно визначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

При цьому, колегія суддів відхиляє довід апелянта про відсутність підстав для представництва прокурором держави у цій справі внаслідок ухвалення Другим сенатом Конституційного Суду України рішення від 03.12.2025 № 6-р(II)/2025 у справі № 3-28/2024(59/24), яким визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

Адже відповідно до пункту 3 резолютивної частини рішення Другого сенату Конституційного Суду України від 03.12.2025 № 6-р(II)/2025 у справі № 3-28/2024(59/24), окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами, визнані неконституційними, втрачають чинність із 1 січня 2027 року.

Тобто вказані норми частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» є чинними, зокрема, були такими й станом на момент звернення прокурора із позовом до суду.

Щодо позовної вимоги про визнання недійсними Додаткових угод від 06.10.2021 № 4, від 30.11.2021 № 5, від 06.12.2021 № 6 до Договору, слід вказати на наступне.

Частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки, зокрема, з договорів та інших правочинів.

Згідно із частинами першою, другою статті 14 Цивільного кодексу України цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї.

Статтею 15 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої, пункту 2 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 Цивільного кодексу України).

Частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За приписами статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов`язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).

Частиною першою статті 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 652 ЦК України, у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Договір про закупівлю - господарський договір, що укладається між замовником і учасником за результатами проведення процедури закупівлі / спрощеної закупівлі та передбачає платне надання послуг, виконання робіт або придбання товару (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 922-VIII).

Відповідно до частини першої статті 41 Закону № 922-VIII, у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, договір про закупівлю укладається відповідно до норм Цивільного та Господарського кодексів України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

Згідно із частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною першою статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК України).

Частиною першою статті 5 Закону № 922-VIII, визначено, що закупівлі здійснюються за такими принципами: 1) добросовісна конкуренція серед учасників; 2) максимальна економія, ефективність та пропорційність; 3) відкритість та прозорість на всіх стадіях закупівель; 4) недискримінація учасників та рівне ставлення до них; 5) об`єктивне та неупереджене визначення переможця процедури закупівлі / спрощеної закупівлі; 6) запобігання корупційним діям і зловживанням.

Відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII, у редакції, яка діяла до 26.06.2021, дати набрання чинності Законом України від 03.06.2021 № 1530-IX, істотні умови договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі, крім випадків, зокрема, збільшення ціни за одиницю товару до 10 відсотків пропорційно збільшенню ціни такого товару на ринку у разі коливання ціни такого товару на ринку за умови, що така зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю, - не частіше ніж один раз на 90 днів з моменту підписання договору про закупівлю. Обмеження щодо строків зміни ціни за одиницю товару не застосовується у випадках зміни умов договору про закупівлю бензину та дизельного пального, газу та електричної енергії.

Згідно із пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі» від 25.12.2015 № 922-VIII у чинній редакції, яка діє з 26.06.2021, істотні умови договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі, крім випадків, зокрема, збільшення ціни за одиницю товару до 10 відсотків пропорційно збільшенню ціни такого товару на ринку у разі коливання ціни такого товару на ринку за умови, що така зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю, - не частіше ніж один раз на 90 днів з моменту підписання договору про закупівлю / внесення змін до такого договору щодо збільшення ціни за одиницю товару. Обмеження щодо строків зміни ціни за одиницю товару не застосовується у випадках зміни умов договору про закупівлю бензину та дизельного пального, природного газу та електричної енергії.

Щодо відсутності підстав для укладення оспорюваних додаткових угод, слід зазначити наступне.

Суд на підставі частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України враховує висновок викладений у постанові Верховного Суду від 12.09.2019 у справі № 915/1868/18, згідно із яким, укладення додаткових угод до договору щодо зміни ціни на товар за відсутності підстав для цього, визначених законом, тим самим спотворює результати торгів та нівелює економію, яку було отримано під час підписання договору. Можливість зміни ціни договору внаслідок недобросовісних дій сторін договору робить результат закупівлі невизначеним та тягне за собою неефективне використання бюджетних коштів, що є прямим порушенням принципів процедури закупівлі, визначених преамбулою та статтею 3 Закону України «Про публічні закупівлі».

Також суд враховує висновок викладений у постанові Верховного Суду від 23.01.2020 у справі № 907/788/18, згідно із яким, Законом України «Про публічні закупівлі» не передбачено ані переліку органів, які уповноважені надавати інформацію щодо коливання ціни на товар на ринку, ані форму/вигляд інформації щодо такого коливання, внесення змін до договору про закупівлю можливе у випадку саме відповідного до зміни ціни в договорі факту коливання ціни такого товару на ринку та повинно бути обґрунтованим і документально підтвердженим.

Отже довідки, експертні висновки Торгово-промислової палати України, можуть використовуватися для підтвердження коливання ціни товару на ринку. Однак наявність самої лише цінової довідки, не є належним обґрунтуванням коливанням ціни на ринку, адже її зміст повинен відповідати обставинам, які вона підтверджує або спростовує.

Постачальник збільшення ціни по додаткових угодах № 4, № 5, № 6 до Договору підтвердив ціновими довідками Харківської торгово-промислової палати, а саме: від 17.08.2021 № 1914-1/21, від 22.10.2021 № 2644/21 та від 22.10.2021 № 2644-2/21.

Дані довідки складені на підставі відомостей з офіційного сайту ДП «Оператор ринку», містять порівняння середньозважених цін на ринку «на добу наперед» (РДН) у торговій зоні ОЕС (об`єднаної енергетичної системи) України, зокрема:

- цінова довідка від 17.08.2021 № 1914-1/21 за 3 декаду липня 2021 року (21.07-31.07) та станом на 1 декаду серпня 2021 року (01.08-10.08); відсоток зміни ціни становив +31,04%;

- цінова довідка від 22.10.2021 № 2644/21 за 1 декаду вересня 2021 року (01.09.-10.09.) та 1 декаду жовтня 2021 року (01.10.-10.10); відсоток зміни ціни становив +15,84%;

- цінова довідка від 22.10.2021 № 2644-2/21 за 1 декаду жовтня 2021 року (01.10-10.10) та 2 декаду жовтня 2021 року (11.10-20.10); відсоток зміни ціни становив +10,66%.

При укладенні додаткових угод № 4, № 5, № 6 сторони могли використовувати відомості ДП «Оператор ринку», на які спиралися вказані довідки Харківської ТПП.

Однак, вивчивши дані, вказані у цінових довідках, суд першої інстанції правомірно не визнав їх обґрунтованими та належними підставами для внесення змін до Договору шляхом укладення спірних додаткових угод, оскільки у них не наведено динаміку зміни ціни в бік збільшення з моменту укладення Договору (22.02.2021) до дат укладення оспорюваних додаткових угод, зокрема, 30.11.2021 та 06.12.2021. Крім того, аналіз коливання ціни на ринку проводився без урахування календарного місяця.

Разом із цим, у вказаних цінових довідках Харківської ТПП прямо вказано, що вони мають виключно фактографічно-інформаційний характер, а отже не враховують умов конкретних договорів.

Тобто, у даному випадку, збільшення ціни відбувається на підставі цінових довідок, які містять необ`єктивні дані.

Водночас, суд зауважує, що з урахуванням умов п. 13.3 Договору, застосування нових цін раніше ніж через 20 днів після надходження відповідної пропозиції постачальника про зміну умов Договору, є неправомірним.

Проте, сторонами Договору не було дотримано вказаної умови при укладенні додаткової угоди № 4 від 06.10.2021 через 19 днів після укладення попередньої додаткової угоди № 3. Аналогічна ситуація склалась при укладенні додаткової угоди № 6 від 06.12.2021 через 6 днів після укладення попередньої додаткової угоди № 5.

Отже укладення оспорюваних додаткових угод до договору щодо зміни ціни на товар відбулось за відсутності підстав для цього, визначених законом.

Щодо перевищення максимального ліміту щодо зміни ціни, визначеної в договорі, слід зазначити наступне.

Колегія суддів відхиляє довід апелянта про те, що законодавець, викладаючи пункт 2 частини 5 статті 41 Закону у редакції від 03.06.2021 надав можливість сторонам вносити зміни до договору (з урахуванням останніх змін, що викладені сторонами у додаткових угодах), тобто фактично надав право сторонам вносити зміни щодо збільшення ціни за одиницю товару у разі її коливання у бік збільшення протягом дії договору декілька разів, але кожного разу до 10 %.

При цьому, суд враховує правову позицію неодноразово викладену у постановах Верховного Суду від 13.04.2023 у справі № 908/653/22, від 07.09.2022 у справі № 927/1058/21, від 22.06.2022 у справі № 917/1062/21, від 07.12.2022 у справі № 927/189/22, відповідно до якої метою передбаченого статтею 41 Закону України «Про публічні закупівлі» регулювання, а саме закріплення можливості сторін змінити умови укладеного договору про закупівлю шляхом збільшення ціни за одиницю товару до 10 відсотків є запобігання ситуаціям, коли внаслідок істотної зміни обставин укладений договір стає вочевидь невигідним для постачальника.

Тобто, передбачена законодавством про публічні закупівлі норма застосовується, якщо відбувається значне коливання (зростання) ціни на ринку, яке робить для однієї сторони договору його виконання вочевидь невигідним, збитковим. Для того, щоб за таких обставин не був розірваний вже укладений договір і щоб не проводити новий тендер, закон дає можливість збільшити ціну, але не більше як на 10 відсотків. Інше тлумачення відповідної норми Закону України «Про публічні закупівлі» нівелює, знецінює, робить непрозорою процедуру відкритих торгів. При цьому обмеження 10 відсотків застосовується як максимальний ліміт щодо зміни ціни, визначеної в договорі, незалежно від того, як часто відбуваються такі зміни (кількість підписаних додаткових угод).

Також суд враховує висновки викладенні у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22, згідно із якими, у будь-якому разі ціна за одиницю товару не може бути збільшена більше ніж на 10 % від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами в договорі за результатами процедури закупівлі, незалежно від кількості та строків зміни ціни протягом строку дії договору. Тобто під час дії договору про закупівлю сторони можуть неодноразово змінювати ціну товару в бік збільшення за наявності умов, встановлених у статті 652 ЦК України та пункті 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII, проте загальне збільшення такої ціни не повинно перевищувати 10 % від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами при укладенні договору за результатами процедури закупівлі (пункт 56 постанови).

В іншому випадку не досягається мета Закону № 922-VIII, яка полягає в забезпеченні ефективного та прозорого здійснення закупівель, створенні конкурентного середовища у сфері публічних закупівель, запобіганні проявам корупції в цій сфері та розвитку добросовісної конкуренції, оскільки продавці з метою перемоги можуть під час проведення процедури закупівлі пропонувати ціну товару, яка нижча за ринкову, а в подальшому, після укладення договору про закупівлю, вимагати збільшити цю ціну, мотивуючи коливаннями ціни такого товару на ринку (пункт 57 постанови).

Наведене підтверджується також історичним тлумаченням норм пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII. У цьому Законі в редакції до 19 квітня 2020 року норма пункту 2 частини п`ятої статті 41 була викладена в статті 36 та мала такий зміст: «Істотні умови договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі, крім випадку зміни ціни за одиницю товару не більше ніж на 10 відсотків у разі коливання ціни такого товару на ринку, за умови що зазначена зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі» (пункт 58 постанови).

Отже, вказана норма Закону № 922-VIII в редакції до 19 квітня 2020 року не дозволяла зміни ціни за одиницю товару більше ніж на 10 % від ціни, визначеної сторонами при укладенні договору про закупівлю, проте не обмежувала сторони в можливості багато разів змінювати (не було обмежень щодо строків зміни ціни) таку ціну протягом дії договору в межах встановлених 10 % у разі коливання ціни такого товару на ринку (пункт 59 постанови).

Зазначена норма була змінена Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про публічні закупівлі» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення публічних закупівель» № 114-IX від 18 вересня 2019 року (далі - Закон № 114-IX), яким Закон № 922-VIII було викладено в новій редакції. У новій редакції зазначена норма була викладена в пункті 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII та доповнена умовою, що така зміна ціни в бік збільшення не може відбуватись частіше ніж один раз на 90 днів, крім закупівлі бензину, дизельного пального, газу та електричної енергії (пункт 60 постанови).

Отже, в новій редакції норма пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону N 922-VIII не змінила свого змісту щодо розміру зміни ціни за одиницю товару (не більше ніж на 10 % від ціни, визначеної сторонами при укладенні договору про закупівлю), проте була доповнена умовою, яка обмежила строки зміни такої ціни, а саме не частіше ніж один раз на 90 днів (пункт 61 постанови), (пункт 61 постанови).

Як убачається з пояснювальної записки до проєкту Закону № 114-IX, метою його прийняття було удосконалення системи публічних закупівель, спрямованої на розвиток конкурентного середовища та добросовісної конкуренції у сфері закупівель, а також забезпечення виконання міжнародних зобов`язань України у сфері публічних закупівель, у тому числі протидії "ціновому демпінгу" коли учасник процедури закупівлі пропонує значно занижену ціну товару, щоб перемогти, а потім через додаткові угоди суттєво збільшує ціну товару та відповідно зменшує обсяг закупівлі, чим нівелює результати публічної закупівлі (пункт 62 постанови).

За такої мети очевидно, що зміни, внесені законодавцем Законом № 114-IX у вказану норму пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII, не були спрямовані на те, щоб дозволити учасникам публічних закупівель використовувати «ціновий демпінг» з подальшим збільшенням ціни за одиницю товару більше ніж на 10 % від ціни, визначеної сторонами за результатами процедури закупівлі та при укладенні договору про закупівлю (пункт 63 постанови).

Судом встановлено, що внаслідок укладення оспорюваних додаткових угод до договору, ціну за 1 кВт/год електричної енергії було збільшено з 2,11 грн (у первісній редакції договору) до 2,285544 грн за кВт/год з ПДВ (у редакції додаткової угоди № 3 від 17.09.2021), до 2,478624 грн за кВт/год з ПДВ (у редакції додаткової угоди № 4 від 06.10.2021), до 2,691 грн за кВт/год з ПДВ (у редакції додаткової угоди № 5 від 30.11.2021), до 2,924592 грн за кВт/год з ПДВ (у редакції додаткової угоди № 6 від 06.12.2021), тобто, на 8,32%, 17,47%, 27,54% та 38,6% відповідно відносно первісної редакції договору.

Тобто додатковими угодами № 4, № 5 та № 6 до договору від початкової тендерної пропозиції було збільшено ціну електричної енергії на 38,6%, а її обсяг зменшився.

Отже, вказані додаткові угоди укладені з перевищенням максимального ліміту щодо зміни ціни у розмірі 10 відсотків, встановленого нормами пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі» від 25.12.2015 № 922-VIII.

З огляду на наведене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про невідповідність Додаткових угод від 06.10.2021 № 4, від 30.11.2021 № 5, від 06.12.2021 № 6 до Договору про постачання електричної енергії від 22.02.2021 № 5 нормам пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі» від 25.12.2015 № 922-VIII, у редакції, яка діяла на момент їх укладення. А також про наявність підстав для визнання їх недійсними відповідно до норм частини першої статті 203, частини першої статті 215 Цивільного кодексу України.

При цьому, колегія суддів відхиляє довід апелянта про відсутність висновку Державної аудиторської служби України про порушення вимог пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII. Оскільки відсутність такого висновку не перешкоджає суду надати самостійну оцінку обставинам і спірним правовідносинам на підставі наявних доказів та норм чинного законодавства.

Щодо позовної вимоги про стягнення безпідставно надмірно сплачених бюджетних коштів.

Колегія суддів відхиляє довід апелянта про обрання прокурором неналежного способу захисту та неможливість застосування до спірних відносин норм статей 216, 1212 Цивільного кодексу України, з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (частина друга статті 1212 Цивільного кодексу України).

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 1212 ЦК України положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.

Аналіз статті 1212 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що передбачений нею вид позадоговірних (кондикційних) зобов`язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали.

Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі - потерпілому, яка має належний правовий титул на нього (пункт 4.2.2 постанови Верховного Суду від 06.03.2019 у справі № 910/1531/18).

Для кондикційних зобов`язань характерним є приріст майна в набувача без достатніх правових підстав (пункт 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 № 917/1739/17).

У випадку, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 Цивільного кодексу України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (пункт 4.5 постанови Верховного Суду від 23.01.2020 у справі № 910/3395/19).

Для кондикційних зобов`язань вина не має значення, а важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої (пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17).

У пункті 3 частини третьої статті 1212 ЦК України передбачено, що положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні.

Відповідно до частини першої статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

З огляду на визнання недійсними Додаткових угод від 06.10.2021 № 4, від 30.11.2021 № 5, від 06.12.2021 № 6 до Договору про постачання електричної енергії від 22.02.2021 № 5 грошові кошти сплачені на їх підставі є такими, що були безпідставно одержані відповідачем, адже підстава їх набуття відпала, а тому він зобов`язаний їх повернути позивачу, що відповідає приписам статей 216, 1212 Цивільного кодексу України.

Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пунктах 71, 72, 82 постанови від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22.

Отже прокурором обрано належний спосіб захисту у вигляді стягнення безпідставно отриманих відповідачем коштів відповідно до норм статей 216, 1212 Цивільного кодексу України.

При цьому, колегія суддів відхиляє довід апелянта щодо неможливості притягнення його до цивільно-правової відповідальності у вигляді стягнення безпідставно набутих грошових коштів у зв`язку із тим, що норми статті 44 Закону № 922-VIII реалізуються через статтю 164-14 КУпАП, яка передбачає адміністративне стягнення (штраф) за внесення змін до істотних умов договору у порядку, що не передбачений законом.

Відповідно до частини першої статті 44 Закону № 922-VIII, за порушення вимог, установлених цим Законом та нормативно-правовими актами, прийнятими на виконання цього Закону, уповноважені особи, службові (посадові) особи замовників, службові (посадові) особи та члени органу оскарження, службові (посадові) особи Уповноваженого органу, службові (посадові) особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю, службові (посадові) особи органів, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (обслуговуючого банку), несуть відповідальність згідно із законами України.

За придбання товарів, робіт і послуг до/без проведення процедур закупівель / спрощених закупівель, відповідно до вимог цього Закону, та укладення договорів, що передбачають оплату замовником товарів, робіт і послуг до/без проведення процедур закупівель / спрощених закупівель, визначених цим Законом, та за порушення вимог цього Закону службові (посадові) особи, уповноважена особа замовника та керівники замовників несуть відповідальність згідно із законами України (частина друга статті 44 Закону № 922-VIII).

Отже нормами статті 44 Закону № 922-VIII визначено певне коло суб`єктів, що несуть відповідальності за порушення у сфері публічних закупівель, до яких не відносяться ані відповідач як учасник процедури закупівлі ані його посадові особи. При цьому, норми цієї статті не визначають конкретного виду відповідальності, оскільки є бланкетними та відсилають до інших законів України. Одним із видів такої відповідальності є адміністративна.

Частиною третьою статті 164-14 КУпАП передбачено відповідальність за внесення змін до істотних умов договору про закупівлю у випадках, не передбачених законом, у вигляді накладення штрафу на службових (посадових), уповноважених осіб замовника від тисячі п`ятсот до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Тобто вказаною нормою визначено спеціальних суб`єктів адміністративної відповідальності за порушення у сфері публічних закупівель - службові (посадови), уповноважені особи замовника (фізичні особи), якими не є ані відповідач, що є юридичною особою, ані його (учасника процедури закупівлі) посадові особи.

Таким чином, норми статті 44 Закону № 922-VIII та статті 164-14 КУпАП не регулюють відносини з притягнення до відповідальності відповідача та його посадових осіб.

При цьому, наведені норми статті 44 Закону № 922-VIII щодо відповідальності уповноважених, службових (посадових) осіб, не виключають застосування до спірних правовідносин вимог цивільного законодавства. Зокрема, щодо повернення безпідставно набутих грошових коштів відповідно до норм статей 216, 1212 ЦК України. Стягнення коштів на підставі цих норм не є створенням нової непередбаченої законом форми юридичної відповідальності, як це зазначає апелянт, та не суперечить положенням пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України, за якими виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.

Судом з наданих в матеріали справи Актів прийому-передачі електричної енергії встановлено, що за період з 15.08.2021 по 24.12.2021 відповідач поставив позивачу 729 504 кВт/год електричної енергії, за яку останнім сплачено кошти в сумі 2 041 132,36 грн (відповідно до поданих до позову платіжних доручень).

Таким чином, враховуючи визнання недійсними додаткових угод № 4, № 5, № 6 до Договору, ціна за 1 кВт/год мала розраховуватись із визначеної додатковою угодою № 3 вартості електричної енергії, тобто, 2,285544 грн за 1 кВт/год з ПДВ.

Відділ освіти повинен був сплатити відповідачу за спожиту у період з 15.08.2021 по 24.12.2021 електроенергію загальним обсягом 729 504 кВт/год кошти у розмірі 1 667 313,50 грн. А отже розмір надмірно сплачених за цей період коштів становить 373 818,86 грн (2 041 132,36 - 1 667 313,50 = 373 818,86), що на 0,72 грн більше, аніж визначено прокурором.

В той же час, оскільки відповідно до частини другої статті 237 ГПК України суд при ухваленні рішення не може виходити за межі заявлених позовних вимог, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовної вимоги щодо стягнення безпідставно отриманих коштів у заявленому розмірі - 373 818,14 грн.

Щодо принципу правової визначеності та відсутності порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини основоположних свобод.

Частиною першою статті 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Відповідно до частини четвертої статті 11 Господарського процесуального кодексу України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 № 3477-IV передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно із статтею 1 (Захист власності) Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Отже стаття 1 Першого Протоколу містить три окремі норми. Перша норма, яка має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма стосується випадків позбавлення майна і підпорядковує його певним умовам. Третя норма визнає, що держави мають право, зокрема, контролювати використання майна, відповідно до загальних інтересів, шляхом запровадження законів, які вони вважають необхідними для забезпечення такої мети.

Для застосування статті 1 Першого Протоколу до Конвенції існує так званий «трискладовий тест» юридична конструкція, яка є засобом для перевірки наявності необхідних умов для обмеження прав, гарантованих Конвенцією. Тест вказує на те, що будь-яке обмеження права має пройти перевірку на відповідність сукупності вказаних трьох умов. Обмеження, яке не відповідає таким умовам, порушує право особи.

Одразу слід зазначити про наявність у цій справі перших двох умов (складових) «трискладового тесту», а саме «майна» у розумінні Конвенції та наявність втручання (позбавлення) в право мирно володіти своїм майном, а саме, стягнення з відповідача його грошових коштів у якості безпідставно набутих без належних на те правових підстав (підстав які відпали) коштів у розмірі 373 818,14 грн.

Щодо третьої умови (складової) - підстав виправданості втручання, з огляду на наведені Відповідачем конкретні рішення ЕСПЛ, слід вказати на наступне.

Суд, з урахуванням рішень ЄСПЛ у справах Racke v Hauptzollamt Mainz (1979) та Hauptzollamt Landau (1979) щодо принципу правової певності (визначеності) як складової принципу верховенства права, а також у справі «Санді Таймс» проти Сполученого Королівства (The Sunday Times v. the United Kingdom (no. 1) від 26.04.1979, у справі «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» (Steel and others v. the United Kingdom) від 23.09.1998, у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11) від 09.01.2013, «Церква Бессарабської митрополії та інші проти Молдови» від 13.12.2001 (заява № 45701/99) щодо доступності та передбачуваності закону, тобто формулювання його з достатньою точністю (чіткістю), щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку, констатує, що втручання у даному випадку є законним.

Оскільки ґрунтується на нормах пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII, статей 216, 1212 Цивільного кодексу України, які є доступними (належним чином оприлюдненими), чіткими та передбачуваними. Вказані закони є якісним, тобто достатньо чітко встановлює обов`язки відповідача.

Щодо доводу апелянта про неможливість для нього прогнозувати відступ Великої Палати Верховного Суду у постанові від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22 від позиції Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеної у постановах від 05.07.2021 у справі № 826/11063/17 та від 05.04.2023 у справі № 420/17618/21, слід зазначити наступне.

Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду неодноразово викладалась правова позиція (постанови Верховного Суду від 13.04.2023 у справі № 908/653/22, від 07.09.2022 у справі № 927/1058/21, від 22.06.2022 у справі № 917/1062/21, від 07.12.2022 у справі № 927/189/22), відповідно до якої метою передбаченого статтею 41 Закону № 922-VІІІ регулювання, а саме закріплення можливості сторін змінити умови укладеного договору про закупівлю шляхом збільшення ціни за одиницю товару до 10 %, є запобігання ситуаціям, коли внаслідок істотної зміни обставин укладений договір стає вочевидь невигідним для постачальника. При цьому обмеження 10 % застосовується як максимальний ліміт щодо зміни ціни, визначеної в договорі, незалежно від того, як часто відбуваються такі зміни (кількість підписаних додаткових угод).

У пункті 58 постанови від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22 Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на історичне тлумачення норм пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону № 922-VIII. У цьому Законі в редакції до 19.04.2020 норма пункту 2 частини п`ятої статті 41 була викладена в статті 36 та мала такий зміст: «Істотні умови договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі, крім випадку зміни ціни за одиницю товару не більше ніж на 10 відсотків у разі коливання ціни такого товару на ринку, за умови що зазначена зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі».

З приводу застосування норм пункту 2 частини четвертої статті 36 Закону № 922-VIII, в редакції до внесення змін Законом від 19.09.2019 № 114-IX, слід вказати на висновок викладений у пункті 124 постанови Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 18.06.2001 у справі № 927/491/19. Згідно із яким, передбачена законодавством про публічні закупівлі норма застосовується, якщо відбувається значне коливання (зростання) ціни на ринку, яке робить для однієї сторони договору його виконання вочевидь невигідним, збитковим. Для того, щоб за таких обставин не був розірваний вже укладений договір і щоб не проводити новий тендер, закон дає можливість збільшити ціну, але не більше як на 10 %. Інше тлумачення відповідної норми Закону «Про державні закупівлі» нівелює, знецінює, робить непрозорою процедуру відкритих торгів. Верховний Суд вважає, що обмеження 10 % застосовується як максимальний ліміт щодо зміни ціни, визначену в договорі, незалежно від того, як часто відбуваються такі зміни (кількість підписаних додаткових угод).

Отже Закон № 922-VIII з моменту прийняття та в подальшому після внесення змін до нього містив норми щодо максимального ліміту у 10 % для зміни ціни визначеної в договорі. А практика судів господарської юрисдикції у подібних приватно-правових відносинах (з тотожними суб`єктним складом учасників відносин, об`єктом та предметом правового регулювання, аналогічними предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог і фактичними обставинами) є сталою та прогнозованою.

Колегія суддів відхиляє посилання апелянта на листи Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 17.10.2016 № 3302-06/34307-06, від 24.11.2020 № 3304-04/69987-06 «Щодо зміни істотних умов договору про закупівлю». Оскільки право тлумачити норму права є виключно правом суду, а роз`яснення державних органів (листи, рекомендації) не є нормою права і не мають юридичного значення (аналогічні висновки викладені в пункті 5.70 постанови Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 927/1058/21).

Суд також не приймає посилання апелянта на висновки, викладені в Окремій думці суддів Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2025 за результатами касаційного розгляду справи № 920/19/24. Оскільки відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені саме в постановах Верховного Суду, а не в окремих думках суддів.

Щодо застосування практики Суду Європейського Союзу у сфері публічних закупівель щодо застосування норм Директиви 2014/24/ЄС Європейського парламенту і Ради «Про публічні закупівлі та про скасування Директиви 2004/18/ЄС» від 26.02.2014 та Директиви 89/665/ЄЕС «Про координацію законів, підзаконних актів та адміністративних положень про застосування процедур перевірки надання контрактів на державні поставки та виконання державних робіт» від 21.12.1989, на яку посилається апелянт, слід вказати на наступне.

Застосування директив ЄС в Україні відбувається через їх адаптацію (імплементацію) до національного законодавства, що є ключовою умовою євроінтеграції та виконання Угоди про асоціацію. Цей процес передбачає перенесення норм європейського права у внутрішні закони України для гармонізації стандартів у різних сферах. На відміну від регламентів ЄС, директиви не діють автоматично - Україна має розробити та ухвалити власні закони, які досягають цілей, визначених у європейському документі.

Для адаптації законодавства України до acquis communautaire Європейського Союзу на виконання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, прийнято Закону України «Про публічні закупівлі» від 27.05.2026 № 4888-IX.

Разом з тим, відносини, які є предметом даного спору, врегульовані Законом України «Про публічні закупівлі» від 25.12.2015 № 922-VIII, чинним на момент укладення Договору № 5 від 22.02.2021 да оспорюваних додаткових угод до нього, і яким сторони керувалися під час проведення процедури закупівель.

Отже, саме норми Закону № 922-VIII та висновки актуальної судової практики національних судів щодо їх застосування підлягають врахуванню судом під час розгляду цієї справи.

Застосування ж практики Суду Європейського Союзу може бути лише obiter dictum («попутно зауважене»), тобто не як джерело права, а як джерело додаткової аргументації.

З огляду на наявність вищенаведених висновків Великої Палати Верховного Суду викладених у постанові від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22, на переконання колегії суддів необхідність додаткової аргументації у даному випадку відсутня.

Суд зазначає про те, що стягнення грошових коштів (втручання) на користь позивача як органу місцевого самоврядування переслідує легітимну мету, тобто вчиняється в інтересах суспільства. Оскільки відповідно до частини третьої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 № 280/97-ВР, матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Судом не встановлено порушення справедливого балансу між вимогами суспільного інтересу та правом на мирне володіння майном. Адже під час стягнення коштів, як безпідставно збережених, дотримується й пропорційність вжитих заходів щодо обмеження права власності відповідача на грошові кошти, а на нього не буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

Отже, обмеження відповідача у праві мирно володіти своїм майном (праві власності) у зв`язку зі стягненням з нього грошових коштів, у якості набутих (збережених) без належних на те правових підстав, не порушує його право, встановлене статтею 1 (Захист власності) Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З огляду на наведене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Висновки суду апеляційної інстанції

В силу приписів статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Як зазначено у пункті 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Хоча п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010).

Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).

Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, з огляду на все наведене вище, колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції було повно та всебічно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, надано їм належну правову оцінку, а рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2026 у справі № 910/144/25 відповідає нормам процесуального права, фактичним обставинам та матеріалам справи і підстав для його скасування чи зміни в межах доводів та вимог апеляційної скарги не вбачається. А тому в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити.

Розподіл судових витрат

У зв`язку з відмовою у задоволенні апеляційної скарги відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за її подання та розгляд покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 74, 129, 269, 270, 276, 277, 281 - 284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "УКР ГАЗ РЕСУРС" на рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2026 у справі № 910/144/25 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2026 у справі № 910/144/25 - залишити без змін.

3. Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.

4. Справу повернути до суду першої інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у випадках і строки, передбачені статтями 287, 288 ГПК України.

Повний текст постанови складено 10.08.2026.

Головуючий суддя Ю.А. Шаратов

Судді О.Л. Бестаченко

І.М. Скрипка