Постанова від 02 серпня 2026 р. у справі №907/1104/24 — Західний апеляційний господарський суд

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 серпня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 907/1104/24

Західний апеляційний господарський суд, в складі колегії:

головуючого (судді-доповідача): Бойко С.М.,

суддів: Бонк Т.Б.,

Галушко Н.А.,

секретар судового засідання Бабій М.М.

явка учасників справи:

від прокурора: Цинайко Н.І.;

від позивача: Мартиненко Д.Ю.;

від відповідача-1: Пономаренко М.А.;

від відповідача-2: Півоваров М.В.;

від третьої особи: не з`явився,

розглянув апеляційну скаргу заступника керівника Запорізької обласної прокуратури №15/2-2507-24 від 20.04.2026,

на рішення Господарського суду Закарпатської області від 20.02.2026, суддя Мірошниченко Д.Є., м. Ужгород, повний текст рішення складено 31.03.2026

у справі №907/1104/24

за позовом заступника керівника Запорізької обласної прокуратури, м. Запоріжжя

в інтересах держави в особі Державної аудиторської служби України, м. Київ

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, м. Львів

до відповідача-1 акціонерного товариства "Українська залізниця", м. Київ в особі Регіональної філії "Південна залізниця" акціонерного товариства "Українська залізниця", м. Харків

та до відповідача-2 товариства з обмеженою відповідальністю "Запорізький механічний завод", м. Рахів Рахівський район Закарпатської області,

про визнання недійсним договору та стягнення грошових коштів,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

Заступник керівника Запорізької обласної прокуратури в інтересах держави в особі Державної аудиторської служби України звернувся до Господарського суду Закарпатської області з позовом до акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Південна залізниця" акціонерного товариства "Українська залізниця" та до товариства з обмеженою відповідальністю "Запорізький механічний завод" про визнання недійсним договору від 07.04.2020 № П/НХ-20512/НЮ про закупівлю товару, укладеного між відповідачами та стягнення з товариства з обмеженою відповідальністю "Запорізький механічний завод" на користь акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Південна залізниця" акціонерного товариства "Українська залізниця" грошових коштів у розмірі 1 649 817,60 грн, а з акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Південна залізниця" акціонерного товариства "Українська залізниця" стягнення одержаних ним за рішенням суду грошових коштів у розмірі 1 649 817,60 грн. в дохід держави, в особі Державної аудиторської служби України.

Позов заявлено прокурором з підстав недотримання норм Законів України "Про публічні закупівлі" та "Про захист економічної конкуренції" під час укладення зазначеного договору.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ТОВ «Запорізький механічний завод», діючи узгоджено з ТОВ «Металскарб», вчинило антиконкурентні узгоджені дії, спрямовані на спотворення результатів відкритих торгів, оголошених АТ «Українська залізниця» 25.02.2020, чим порушило вимоги пункту 1 статті 50 та пункту 4 частини 2 статті 6 Закону України «Про захист економічної конкуренції» і Закону України «Про публічні закупівлі».

На думку прокурора, незаконне отримання права на укладення договору є підставою для визнання недійсним договору про закупівлю від 07.04.2020 № П/НХ-20512/НЮ на підставі частини 1 статті 203, частини 1 статті 215 та частини 3 статті 228 ЦК України як такого, що суперечить інтересам держави і суспільства.

У зв`язку з цим прокурор просить визнати недійсним зазначений договір, укладений за результатами відкритих торгів (ідентифікатор закупівлі UA-2020-02-25-001121-c), застосувати наслідки його недійсності та, відповідно до частини 3 статті 228 ЦК України, стягнути з ТОВ «Запорізький механічний завод» на користь АТ «Українська залізниця» 1 649 817,60 грн, а отримані останнім кошти – у дохід держави.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 20.02.2026 у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду обґрунтоване тим, що прокурором не доведено наявності передбачених законом підстав для визнання договору про закупівлю недійсним та застосування наслідків, визначених частиною 3 статті 228 ЦК України.

Суд зазначив, що у спірних правовідносинах Держаудитслужба не проводила заходів державного фінансового контролю, а тому не мала повноважень звертатися до суду з вимогами про визнання договору недійсним. Також суд вказав, що при вирішенні такого спору необхідно встановити не лише підстави недійсності правочину, а й порушення права чи інтересу особи, в інтересах якої подано позов, а також належність і ефективність обраного способу захисту.

Прокурор обґрунтовував позов тим, що договір суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки укладений за результатами закупівлі, під час якої учасники вчинили антиконкурентні узгоджені дії. Однак суд зазначив, що для застосування частини 3 статті 228 ЦК України необхідно встановити завідомо суперечну інтересам держави і суспільства мету укладення договору, наявність умислу сторін та спрямованість правочину на порушення правового господарського порядку, тоді як саме по собі порушення законодавства про захист економічної конкуренції не є достатньою підставою для застосування цієї норми.

Суд встановив, що прокурор посилається виключно на порушення процедури закупівлі, не довів завідомо протиправної мети договору, умислу сторін, заподіяння шкоди державі чи наявності обвинувального вироку. Навпаки, договір є реальним, виконаний сторонами у повному обсязі, його ціна не перевищує очікуваної вартості закупівлі, а доказів переплати, завищення ціни, неякісного товару чи нераціонального використання коштів не подано.

Суд також зазначив, що закупівля фінансувалася за рахунок власних коштів АТ «Українська залізниця», а не бюджетних коштів, прокурор не довів зменшення прибутку товариства чи доходів держави, а отже відсутній причинно-наслідковий зв`язок між порушенням конкуренції та погіршенням майнового становища держави.

Крім того, ТОВ «Запорізький механічний завод» уже понесло відповідальність у вигляді штрафу, накладеного Антимонопольним комітетом України.

Суд дійшов висновку, що прокурором не доведено підстав для представництва інтересів держави, позовні вимоги не підтверджені належними і допустимими доказами, а обраний спосіб захисту є неналежним та неефективним, у зв`язку з чим у задоволенні позову відмовлено повністю.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та заперечення інших учасників справи

21.04.2026 до Західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга заступника керівника Запорізької обласної прокуратури №15/2-2507-24 від 20.04.2026 на рішення Господарського суду Закарпатської області від 20.02.2026 в справі №907/1104/24, в якій останній просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким задоволити позов.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що прокурором належним чином обґрунтовано підстави для представництва інтересів держави в особі Державної аудиторської служби України, оскільки остання, будучи уповноваженим органом державного фінансового контролю, після повідомлення прокуратури не здійснила жодних заходів державного фінансового контролю щодо спірної закупівлі, не відреагувала на виявлені порушення та не звернулася до суду, що свідчить про її бездіяльність.

Апелянт також вважає помилковим висновок суду про відсутність порушення інтересів держави через використання АТ «Українська залізниця» власних коштів, оскільки товариство є суб`єктом державного сектору економіки, 100 % акцій якого належать державі, а закупівлі здійснюються відповідно до Закону України «Про публічні закупівлі» та спрямовані на забезпечення публічних потреб.

Крім того, скаржник зазначає, що укладення спірного договору стало наслідком антиконкурентних узгоджених дій учасників торгів, які усунули конкуренцію, спотворили результати закупівлі та порушили принципи добросовісної конкуренції, максимальної економії, ефективності, відкритості й прозорості, визначені Законом України «Про публічні закупівлі», а тому договір суперечить інтересам держави і суспільства.

На думку апелянта, суд першої інстанції безпідставно пов`язав можливість застосування частини 3 статті 228 ЦК України виключно з наявністю обвинувального вироку, тоді як ця норма підлягає застосуванню як самостійна цивільно-правова підстава для визнання недійсним правочину, що суперечить інтересам держави і суспільства, незалежно від результатів кримінального провадження.

Також апелянт не погоджується з висновком суду щодо неможливості застосування частини 3 статті 228 ЦК України через конфіскаційний характер передбачених нею наслідків, посилаючись на практику Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої зазначена норма встановлює спеціальні правові наслідки недійсності правочину, вчиненого з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, та підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

28.04.2026 від позивача – Державної аудиторської служби України надійшли пояснення на апеляційну скаргу, в яких остання зазначила, що не проводила жодних заходів державного фінансового контролю щодо спірної закупівлі та виконання договору від 07.04.2020 № П/НХ-20512/НЮ, у зв`язку з чим позбавлена можливості надати пояснення по суті позовних вимог. Також Держаудитслужба наголосила, що підстави для представництва інтересів держави прокурором мають існувати на момент звернення до суду та бути належним чином обґрунтовані й підтверджені відповідними доказами, а тому просила долучити подані пояснення до матеріалів справи та врахувати їх при розгляді апеляційної скарги.

06.05.2026 та 13.05.2026 від відповідачів надійшли відзиви на апеляційну скаргу, в яких останні просять апеляційну скаргу заступника керівника Запорізької обласної прокуратури - залишити без задоволення, рішення Господарського суду Закарпатської області від 20.02.2026 - без змін.

Рух справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.04.2026 справу №907/1104/24 розподілено колегії суддів у складі: головуючого судді Бойко С.М., суддів Галушко Н.А., Якімець Г.Г.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 27.04.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Запорізької обласної прокуратури №15/2-2507-24 від 20.04.2026 на рішення Господарського суду Закарпатської області від 20.02.2026 в справі №907/1104/24.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 15.05.2026 справу №907/1104/24 призначено на 08.07.2026.

У зв`язку із відпусткою судді-члена колегії Галушко Н.А. з 29.06.2026 по 24.07.2026 включно, розгляд вищевказаної справи 08.07.2026 не відбувся.

Рішенням Вищої Ради Правосуддя №1416/0/15-26 від 09.07.2026 звільнено ОСОБА_1 з посади судді Західного апеляційного господарського суду у зв`язку з поданням заяви про відставку.

За розпорядженням керівника апарату суду №203 від 27.07.2026 було проведено автоматизовану заміну складу суду у справі №907/1104/24.

Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.07.2026 для розгляду справи №907/1104/24 визначено такий склад колегії суддів: Бойко С.М. - головуючий суддя, судді Бонк Т.Б., Галушко Н.А.

Ухвалою від 27.07.2026 справу №907/1104/24 призначено до розгляду в судовому засіданні на 03.08.2026.

У судове засідання 03.08.2026 з`явився прокурор, представники позивача, відповідача-1 та відповідача-2, третя особа в судове засідання не зявилась хоча належним чином була повідомлена про дату час та місце розгляду справи в порядку, визначеному ч.5 ст. 242, ст. 285 ГПК України, що підтверджується списком розсилки поштової кореспонденції, у зв`язку з чим суд визнає її неявку як без поважних причин.

До початку розгляду справи по суті та дослідження доказів колегією суддів в судовому засіданні поставлено на обговорення клопотання прокурора від 07.07.2026 про зупинення провадження у справі.

Прокурор повідомив про втрату актуальності зазначеного клопотання та не наполягав на його розгляді.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про залишення клопотання прокурора про зупинення провадження у справі без розгляду.

Також в судовому засіданні прокурор підтримав вимоги апеляційної скарги, навівши доводи аналогічні викладеним в ній, просив її задоволити.

Представник позивача підтримав викладену прокурором позицію щодо задоволення апеляційної скарги.

Представники відповідачів-1,2 в судовому засіданні заперечили проти задоволення апеляційної скарги, просили рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (стаття 269 ГПК України).

Рішення Господарського суду Закарпатської області від 20.02.2026 оскаржується прокурором в повному обсязі.

Апеляційний суд, розглянув в судовому засіданні апеляційну скаргу прокурора, дійшов висновку про залишення її без задоволення з таких підстав

Предметом позову є визнання недійсним договору про закупівлю від 07.04.2020 № П/НХ-20512/НЮ, застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення з ТОВ «Запорізький механічний завод» на користь АТ «Українська залізниця» 1 649 817,60 грн, а також стягнення отриманих АТ «Українська залізниця» коштів у такому ж розмірі в дохід держави в особі Державної аудиторської служби України.

Підставами позову є порушення під час укладення спірного договору вимог Законів України «Про публічні закупівлі» та «Про захист економічної конкуренції», що полягало у вчиненні ТОВ «Запорізький механічний завод» спільно з ТОВ «Металскарб» антиконкурентних узгоджених дій, спрямованих на спотворення результатів відкритих торгів, у зв`язку з чим договір підлягає визнанню недійсним як такий, що суперечить інтересам держави і суспільства.

Як встановлено судами, Регіональною філією "Південна залізниця" акціонерного товариства "Українська залізниця" 25.02.2020 в електронній системі публічних закупівель "ProZorro" опубліковано відомості про проведення відкритих торгів щодо закупівлі "ДК 021:2015: 34630000-2 – Частини залізничних або трамвайних локомотивів чи рейкового рухомого складу; обладнання для контролю залізничного руху (запасні частини до тепловозів ЧМЕ (вкладиші))" (ідентифікатор закупівлі UA-2020-02-25 001121-c).

Очікувана вартість предмета закупівлі становила 1 378 441,88 грн.

Відповідно до реєстру отриманих тендерних пропозицій участь у вказаній закупівлі взяли два суб`єкти: товариство з обмеженою відповідальністю "Запорізький механічний завод" з пропозицією 1 376 538,00 грн та товариство з обмеженою відповідальністю "Металскарб" з пропозицією 1 378 440,22 грн.

Протоколом засідання тендерного комітету із закупівлі матеріально-технічних ресурсів та продуктів харчування Регіональної філії "Південна залізниця" АТ"Укрзалізниця" від 19.03.2020 № 316/2 ТОВ "Запорізький механічний завод" визнано переможцем відкритих торгів. На підставі зазначеного електронною системою закупівель сформовано повідомлення про намір укласти договір.

Як наслідок, 07.04.2020 між АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Південна залізниця" АТ "Укрзалізниця" (далі також – покупець) та ТОВ "Запорізький механічний завод" (далі також – постачальник) укладено договір № П/НХ-20512/НЮ про закупівлю товару на суму 1 376 538,00 грн (далі – договір).

Пунктом 1.1 договору визначено, що постачальник зобов`язується поставити і передати у зумовлені строки у власність покупцю товар відповідно до специфікації № 1 (додаток № 1 до договору), яка є невід`ємною частиною договору, а покупець зобов`язується прийняти товар та своєчасно здійснити його оплату відповідно до умов даного договору.

Відповідно до пункту 3.1 договору покупець оплачує поставлений постачальником товар за ціною, вказаною у специфікації № 1. Згідно зі специфікацією № 1 ціна товару складає 1 376 538,00 грн з ПДВ.

28.12.2020 між сторонами договору укладено додаткову угоду № 1, відповідно до умов якої загальна ціна договору склала 1 649 817,60 грн.

Станом на час звернення прокурора із даним позовом до суду, спірний договір виконаний обома сторонами у повному обсязі, що підтверджується актами приймання-передачі товару від 13.05.2020, від 11.06.2020, від 12.08.2020, від 04.09.2020, від 10.03.2021, а також платіжними дорученнями про його оплату:

- від 26.06.2020 № 2821100 на суму 722 004,00 грн;

- від 09.07.2020 № 2887477 на суму 35 000,00 грн;

- від 10.07.2020 № 2889358 на суму 35 000,00 грн;

- від 06.08.2020 № 2885252 на суму 104 757,20 грн;

- від 02.09.2020 № 3018318 на суму 100 000,00 грн;

- від 03.09.2020 № 3031173 на суму 65 091,20 грн;

- від 06.11.2020 № 3161183 на суму 314 685,60 грн;

- від 22.04.2021 № 3555352 на суму 273 279,60 грн.

Таким чином, відповідачем-1 сплачено відповідачу-2 кошти у загальній сумі 1 649 817,60 грн на виконання умов договору. Вказана інформація також підтверджується звітом про виконання договору про закупівлю, опублікованим в електронній системі публічних закупівель "ProZorro".

У подальшому, рішенням адміністративної колегії Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 06.10.2022 № 63/38-р/к у справі № 63/1-01-11-2021 визнано ТОВ "Запорізький механічний завод" та ТОВ "Металскарб" винними у вчиненні порушень законодавства про захист економічної конкуренції, передбачених пунктом 1 статті 50, пунктом 4 частини 2 статті 6 Закону України "Про захист економічної конкуренції" у вигляді вчинення антиконкурентних узгоджених дій, що стосуються спотворення результатів торгів, проведених Регіональною філією "Південна залізниця" АТ "Укрзалізниця" з ідентифікатором UA-2020-02-25-001121-c (пункт 10 резолютивної частини рішення від 06.10.2022 № 63/38-р/к).

Також, наведеним вище рішенням Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України на ТОВ "Запорізький механічний завод" та ТОВ "Металскарб" накладено штраф за виявлені порушення у розмірі 25 000,00 грн.

Західне міжобласне територіальне відділення Антимонопольного комітету України повідомило прокуратуру листами від 21.10.2024 № 63-02/4004е та від 18.11.2024 № 63-02/4520е про те, що рішення адміністративної колегії до суду не оскаржувалось, накладені штрафи ТОВ "Запорізький механічний завод" та ТОВ "Металскарб" сплачені добровільно.

За твердженням прокурора, узгодивши свою поведінку та свої тендерні пропозиції, ТОВ "Запорізький механічний завод" та ТОВ "Металскарб" тим самим усунули конкуренцію та змагальність між собою, а отже, спотворили результат проведених торгів, порушивши право замовника на отримання найбільш ефективного для нього результату, а отже, вчинили антиконкурентні узгоджені дії, заборонені Законом України "Про захист економічної конкуренції", та призвели до порушення вимог Закону України "Про публічні закупівлі", у зв`язку з чим спірний договір підлягає визнанню судом недійсним, як такий, що суперечить інтересам держави й суспільства, його моральним засадам з умислу однієї сторони, а також наявні підстави для застосування наслідків його недійсності.

Щодо представництва прокурором інтересів держави в особі Державної аудиторської служби України

Згідно зі статтею 131-1 Конституції України на органи прокуратури України покладається представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття інтерес держави.

Так, інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація інтересів держави, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

В обґрунтування наявності підстав для представництва та необхідність захисту інтересів держави прокурор зазначає, що його звернення до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно-значимого питання щодо визнання недійсним договору про закупівлю товару від 07.04.2020 № П/НХ-20512/НЮ як такого, що суперечить інтересам держави та суспільства, його моральним засадам з умислу ТОВ "Запорізький механічний завод", адже вчинення відповідачем-2 порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які спотворили результати торгів, призвело до закупівлі товару за відсутності конкуренції та при формальному створенні учасниками тендера її видимості, наслідком чого стало нівелювання мети публічної закупівлі - отримання послуги з максимальною економією та ефективністю.

Відповідно до частин 3 - 5 статті 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

При зверненні з позовом до суду прокурором визначено суб`єктний склад позивача у складі Державної аудиторської служби України.

При цьому, за позицією прокурора, орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, будучи поінформованими про існування такого порушення, не здійснює захист інтересів держави, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави.

Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" від 26.01.1993 № 2939-XII (із змінами та доповненнями) (далі – Закон №2939-XII).

За частиною 1 статті 1 Закону № 2939-XII здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю.

Згідно з частиною 1 статті 2 Закону № 2939-XII головними завданнями органу державного фінансового контролю є, зокрема, здійснення державного фінансового контролю за ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов`язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб`єктах господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі - підконтрольні установи), за дотриманням бюджетного законодавства, дотриманням законодавства про закупівлі.

Державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, інспектування, перевірки закупівель та моніторингу закупівлі (частина 2 статті 2 Закону України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в України").

Відповідно до пунктів 8, 10 абзацу 1 статті 10 Закону України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в України" органу державного фінансового контролю надається право, зокрема, порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства; звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.

Згідно з пунктом 1 Положення про Державну аудиторську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 43 від 03.02.2016 (із змінами) (далі - Положення) Державна аудиторська служба України (Держаудитслужба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів та який реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю.

У абзаці 3 підпункту 9 пункту 4 Положення визначено, що Держаудитслужба відповідно до покладених на неї завдань вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.

Водночас, згідно з підпунктом 20 пункту 6 Положення Держаудитслужба для виконання покладених на неї завдань має право, в тому числі, порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених з порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства.

Згідно з підпунктом 3 пункту 4 цього ж Положення Держаудитслужба відповідно до покладених на неї завдань реалізує державний фінансовий контроль через здійснення, зокрема, перевірки державних закупівель.

Відповідно до вказаного Положення Державна аудиторська служба України вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, зокрема звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (підпункту 9 пункту 4 Положення).

Таким чином, визначені у підпунктах 8, 10 абзацу 1 статті 10 Закону України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в України", абзаці 3 підпункту 9 пункту 4, підпункту 20 пункту 6 Положення про Державну аудиторську службу України повноваження органів Держаудитслужби самостійно звертатися до суду обумовлені здійсненим заходом державного фінансового контролю та пов`язуються з:

- визнанням недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства, що виявлено під час проведення заходу державного контролю;

- усуненням виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо їх усунення);

- стягнення у дохід держави коштів, отриманих підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства.

За встановлених в цій справі обставин, які не заперечуються учасниками справи, у спірних правовідносинах визначені Законом № 2939-XII заходи державного фінансового контролю щодо спірної закупівлі UA-2020-02-25-001121-c Державною аудиторською службою України не проводилися, що вбачається з письмових пояснень позивача 27.01.2025 за № 002500-17/1052-2025, листів Державної аудиторської служби України від 05.12.2024 №000500-17/15340-2024, Північно-східного офісу Держаудитслужби листом від 20.11.2024 №262616-17/7630-2024 (на адресу Запорізької обласної прокуратури), відомостей з веб-сайту публічних закупівель та не заперечується іншими учасниками цієї справи, в тому числі й прокурором.

Доводи апелянта про те, що Державна аудиторська служба України є належним органом, в інтересах якого прокурор звернувся з позовом, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.

Статтею 15 ЦК України унормовано право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист – це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина 1 статті 16 ЦК України).

Відповідно до частин 1 та 2 статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до частини 2 статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

У свою чергу, суд перевіряє доводи позивача і, залежно від встановленого, вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Схожий за змістом висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц.

Оцінка предмета заявленого позову, а отже наявності підстав для захисту порушеного права та / або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (постанови Верховного Суду від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 22.09.2022 у справі № 924/1146/21, від 06.10.2022 у справі № 922/2013/21, від 17.11.2022 у справі № 904/7841/21).

Положення частини 2 статті 16 ЦК України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Отже, наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору.

Такі висновки Верховного Суду щодо застосування частини 1 статті 215 ЦК України викладені у численних постановах, зокрема у постанові від 24.04.2020 у справі №522/25151/14-ц, а також у постановах від 22.06.2020 у справі № 177/1942/16-ц, від 25.03.2024 у справі № 336/6023/20, та є усталеними.

Згідно з частиною 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі № 910/9128/23, від 14.01.2025 у справі № 925/1459/23, від 01.10.2024 у справі №910/20103/23, від 15.10.2024 у справі № 917/531/19, від 20.02.2024 у справі № 903/1037/22, від 19.03.2024 у справі № 910/4293/22.

Крім того, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, у разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі № 910/9128/23, від 14.01.2025 у справі № 925/1459/23, від 08.08.2024 у справі № 917/1024/22 від 18.05.2023 у справі № 906/743/21, від 03.08.2023 у справі № 909/654/19, від 19.10.2022 у справі № 912/278/21.

При цьому невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства. Саме по собі відступлення сторонами від положень законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину Цивільному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.08.2024 у справі № 917/1024/22, від 01.10.2024 у справі № 910/20103/23, від 15.10.2024 у справі № 917/531/19.

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі № 910/9128/23, від 14.01.2025 у справі № 925/1459/23, від 08.08.2024 у справі №917/1024/22, від 20.02.2024 у справі № 903/1037/22, від 19.03.2024 у справі №910/4293/22.

Підставою недійсності спірного у цій справі договору прокурор визначив положення частини 3 статті 228 ЦК України та зазначив про те, що укладений сторонами договір суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки укладений за результатом закупівлі, проведення якої відбулося з порушенням її учасниками законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді вчинення антиконкурентних узгоджених дій, що стосуються спотворення результатів закупівлі, з порушенням встановленого Законом України "Про публічні закупівлі" принципу добросовісної конкуренції серед учасників, які проявили недобросовісну поведінку, що встановлено рішенням Адміністративної колегії Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 06.10.2022 № 63/38-р/к у справі № 63/1-01-11-2021.

Відтак для правильного вирішення спору у цій справі при застосуванні частини 3 статті 228 ЦК України необхідно встановити, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення спірного договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов`язання, а також наявність наміру (умислу) у кожної із сторін.

При цьому, суд зазначає, що не будь-які порушення актів цивільного законодавства, вчинені під час укладення договору, мають своїм наслідком невідповідність правочину інтересам держави і суспільства.

Наявність у сторін (сторони) правочину такого наміру (умислу) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.

Як зазначила об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23, наслідки, передбачені реченнями 2, 3 частини 3 статті 228 ЦК України, не спрямовані на поновлення майнової сфери постраждалого учасника цивільно-правових правовідносин. Передбачені законом санкції мають за мету покарати осіб, які вчинили заборонений законодавством правочин.

За загальним правилом правовим наслідком недійсності правочинів є повернення сторін у стан, що передував укладенню правочину (абзац 2 частини 1 статті 216 ЦК України). Такий правовий наслідок спрямований на те, аби нівелювати все, що відбулося, і зробити його юридично незначущим.

Супроводжувальним правовим наслідком недійсності правочину є можливість відшкодування винною стороною правочину збитків та моральної шкоди, завданої другій стороні правочину. Такий правовий наслідок спрямований на те, аби досягти компенсації понесених такою стороною втрат, тобто є проявом дії компенсаційних засад цивільного права.

Оскільки відшкодування збитків та моральної шкоди є видом цивільно-правової відповідальності, їх стягнення відбувається на користь приватної особи, в її інтересах і саме задля неї.

Водночас, як зазначено у вже згадуваній постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23, в частині 3 статті 228 ЦК України передбачаються зовсім інші правові наслідки: спрямовані на реакцію з боку держави на правопорушення сторони/сторін правочину; ініціатором цих правових наслідків є держава, а не сторона правочину; ці правові наслідки встановлені в публічних інтересах (як їх розуміє держава), а не в приватноправових; наслідки полягають не у відновленні становища, що існувало до вчинення правочину, а у вилученні майна; ці правові наслідки не можна розцінювати як відшкодування збитків. Тому, за висновком об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, такі правові наслідки не належать до компенсаційних, адже вони є сутнісно іншими та є різновидом конфіскації майна державою.

При цьому стосовно відповідності приписів частини 3 статті 228 ЦК України критеріям Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) щодо сумісності втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, то об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23 зазначила, що конфіскація без вироку суду розглядається ЄСПЛ як втручання у право власності, захищене статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Водночас, суд, вирішуючи питання щодо застосування частини 3 статті 228 ЦК України, має враховувати те, що санкції, передбачені частиною 3 статті 228 ЦК України, є не компенсаційними, а конфіскаційними, які передбачають стягнення всього отриманого за правочином на користь держави. Ці санкції спрямовані не на відновлення правового стану, який існував до порушення, а на покарання осіб, які порушили законодавчу заборону вчиняти правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства.

В аспекті застосування приписів частини 3 статті 228 ЦК України прикметною є правова позиція, що викладена у постанові Верховного Суду від 13.11.2024 у справі №911/934/23, за якою “…санкції, передбачені частиною третьою статті 228 ЦК України, частиною першою статті 208 ГК України, не є компенсаційними, оскільки положеннями зазначених норм передбачено застосування цих санкцій на користь держави незалежно від ступеню негативного впливу виконання правочину на майновий стан держави, та навіть незалежно від того, чи наявний такий вплив взагалі. Отже, санкції, передбачені частиною третьою статті 228 ЦК України, частиною першою статті 208 ГК України, не є способами захисту прав держави, а є конфіскаційними санкціями. Вони спрямовані на покарання осіб, які порушили законодавчу заборону вчиняти правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Застосування цих санкцій є втручанням держави у право власності приватних осіб. Тому підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції). Відповідно до зазначеної статті кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Критерій обґрунтованості втручання виконаний, оскільки санкції передбачені у національному законодавств, а саме частиною третьою статті 228 ЦК України, частиною першою статті 208 ГК України. Критерій легітимної мети в частині цих майнових санкцій теж виконаний, оскільки вчинення дій, які не відповідають інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, знаходиться у сфері загальних інтересів. Але колегія суддів вважає, що критерій розумного балансу (пропорційності) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення, - не виконаний.

Так, ЄСПЛ у справі Imeri v. Croatia від 24 червня 2021 року (заява № 77668/14) зробив висновок, що принцип пропорційності має бути дотриманий не лише щодо визначення правил щодо суворості санкцій, але й оцінки факторів, які можуть бути взяті до уваги при встановленні санкцій (пункт 84). Зокрема, в зазначеній справі ЄСПЛ взяв до уваги той факт, що заявники не мали кримінального минулого та що вони не підозрювалися чи не були обвинувачені у вчиненні жодного кримінального правопорушення.

Колегія суддів вважає, що норми частини третьої статті 228 ЦК України, частини першої статті 208 ГК України порушують принцип пропорційності у двох аспектах: як в частині суворості санкцій, так і в частині неврахування факторів, які мають бути взяті до уваги при встановленні санкцій.

Зазначені наведеними вище статтями санкції визначаються в розмірі вартості предмета договору незалежно від того, в чому саме полягає невідповідність правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, якою мірою порушені інтереси держави і суспільства, його моральні засади. Відтак, не враховується ступінь тяжкості правопорушення та його наслідків.

Санкції застосовуються без урахування будь-яких інших факторів, які мали б бути взяті до уваги. Наприклад, на їх застосування не впливає чи було вчинене правопорушення під впливом погрози, примусу; чи було воно вчинено повторно чи за попередньою змовою тощо.

При цьому суд, застосовуючи такі санкції, позбавлений можливості врахувати зазначені фактори, оскільки закон імперативно встановлює розмір таких санкцій у вигляді всього одержаного за правочином або належного за ним. Тобто у даному випадку закон встановлює абсолютно визначені та безальтернативні санкції, а суд не має розсуду для визначення (корегування) їх розміру.

Крім того, положення частини третьої статті 228 ЦК України, частини першої статті 208 ГК України передбачають застосування санкцій навіть до сторони правочину, яка не винна у правопорушенні (вчиненому іншою стороною), та є добросовісною. Так, у таких випадках з добросовісної сторони правочину стягується в дохід держави все одержане нею або належне їй на відшкодування виконаного незалежно від того, чи було фактично повернуто такій стороні все одержане іншою стороною, чи ні.

При цьому за висновками ЄСПЛ справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах “Рисовський проти України” від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява №29979/04), “Кривенький проти України” від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07))”.

З урахуванням викладеного Верховний Суд у постанові від 13.11.2024 у справі №911/934/23 дійшов висновку про те, що норми частини 3 статті 228 ЦК України та частини 1 статті 208 ГК України не підлягають застосуванню як такі, що порушують критерій сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції у світлі практики ЄСПЛ.

Означений висновок (як і ряд інших правових позицій) був уточнений об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23 таким чином:

"При визначенні підстав для застосування ч.3 ст.228 Цивільного кодексу України, яка містить санкцію конфіскаційного характеру, не властиву нормам цивільного законодавства, і яка несе в собі високі ризики втручання держави в право власності приватних осіб, суд має враховувати критерії, визначені ЄСПЛ, щодо пропорційності покарання (конфіскації без вироку суду) та можливості обрання менш обтяжливого заходу для винної сторони правочину (двосторонньої реституції, стягнення збитків, штрафу тощо).

Ця стаття може застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчинені особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання). Ця норма не може бути застосована у випадку порушення суб`єктом господарювання будь-яких норм чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, зокрема законодавства про захист конкуренції".

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що для застосування приписів частини 3 статті 228 ЦК України прокурор мав довести, що спірний правочин за своєю суттю є протиправним, спрямованим на порушення інтересів держави та суспільства.

Водночас прокурор в обґрунтування недійсності спірного договору посилався виключно на порушення принципу добросовісної конкуренції серед учасників під час проведення процедури закупівлі, встановлене рішенням Адміністративної колегії Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 06.10.2022 № 63/38-р/к у справі № 63/1-01-11-2021. При цьому прокурором не надано жодного доказу, який би підтверджував завідомо суперечливу інтересам держави і суспільства мету укладення спірного правочину, наявність його протиправних наслідків, умисел сторін на укладення договору, що суперечить зазначеним інтересам, чи спрямованість спірного правочину на посягання на суспільні, економічні або соціальні основи держави і суспільства, або обвинувальний вирок, який мав би преюдиційне значення для цієї справи, відсутній.

Як обґрунтовано зазначив суд першої інстанції, договір про закупівлю товару № П/НХ-20512/НЮ від 07.04.2020 має реальний характер, ціна договору не перевищує ціну закупівлі UA-2020-02 25-001121-c, що визначена у відповідному оголошенні, а умови оспорюваного договору відповідачами виконано в повному обсязі, що не заперечувалось сторонами.

Таким чином, за результатами виконання оспорюваного прокурором договору було в повній мірі досягнуто мету публічної закупівлі, зокрема, сторона покупця отримала зазначений у специфікації до договору товар на визначених у тендерній документації умовах, а прокурором, в свою чергу, не доводиться жодним доказом, що внаслідок укладення оспорюваного правочину держава понесла майнову шкоду, переплатила кошти або отримала товар неналежної якості, зокрема:

- не надано доказів наявності на ринку на час проведення спірної закупівлі більш вигідних для замовника цінових пропозицій (того, що товар за спірним договором був поставлений за завищеними цінами або того, що аналогічні товари могли бути поставлені з використанням менших ресурсів);

- не доведено обставин нераціональності використання коштів та економічну доцільність позову з урахуванням того, що публічний інтерес на предмет закупівлі, яким були товари "ДК 021:2015:34630000-2 Частини залізничних або трамвайних локомотивів чи рейкового рухомого складу, обладнання для контролю залізничного руху) (запасні частини до тепловозів ЧМЕ (вкладиші))", в разі задоволення позову потребуватиме подальшого витрачання бюджетних коштів для проведення повторної публічної закупівлі.

Більше того, як правильно зазначено судом в оскаржуваному рішенні, у спірних правовідносинах фінансування закупівлі UA-2020-0225-001121-c здійснювалося відповідачем-1 за рахунок власних коштів від господарської діяльності акціонерного товариства "Українська залізниця", а не коштів державного чи місцевого бюджету, що "a priori" виключає підставність доводів про суперечність такого договору інтересам держави, що є необхідною умовою для застосування ч. 3 ст. 228 ЦК України.

Відповідно до висновку Верховного Суду щодо застосування частини 3 статті 228 ЦК України у випадку порушення суб`єктом господарювання законодавства про захист конкуренції, викладеного у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23, антиконкурентна поведінка учасника закупівлі не завжди має за мету завдати шкоди державі чи підірвати її інтереси і сама по собі не трансформує правочин у такий, що суперечить інтересам держави та суспільства у розумінні частини 3 статті 228 ЦК України. Ця норма права не може бути застосована у випадку порушення суб`єктом господарювання законодавства про захист конкуренції.

При цьому, як вбачається з матеріалів справи, товариство з обмеженою відповідальністю "Запорізький механічний завод" за порушення законодавства про захист економічної конкуренції вже понесло відповідальність у вигляді покладеного на нього рішенням Антимонопольного комітету України штрафу, який відповідачем-2 оплачено, що також визнається учасниками справи.

Враховуючи позицію апеляційного суду викладену вище, безпідставними є доводи апелянта про порушення інтересів держави внаслідок укладення спірного договору, оскільки прокурором не доведено, що держава понесла майнову шкоду, переплатила кошти, отримала товар неналежної якості, що товар був поставлений за завищеною ціною або що існували більш вигідні цінові пропозиції. Сам по собі встановлений рішенням Антимонопольного комітету факт антиконкурентних узгоджених дій не є підставою для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений з метою, яка суперечить інтересам держави і суспільства. До того ж ТОВ «Запорізький механічний завод» уже понесло відповідальність у вигляді штрафу, накладеного рішенням Антимонопольного комітету України.

Не заслуговують на увагу й доводи апеляційної скарги щодо можливості застосування частини третьої статті 228 ЦК України. Як правильно зазначено у відзиві, відповідно до правового висновку Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2025 у справі №922/3456/23 ця норма може застосовуватися лише у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, зокрема при вчиненні особою кримінального злочину або завданні державі значних збитків із незаконним безпідставним збагаченням винної особи, та не може застосовуватися у випадку порушення суб`єктом господарювання законодавства про захист економічної конкуренції. При цьому правові наслідки, передбачені частиною третьою статті 228 ЦК України, є різновидом конфіскації майна державою, а не компенсаційним способом захисту.

Апеляційний суд зазначає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження, оскільки спростовуються дослідженими матеріалами справи, встановленими судами першої та апеляційної інстанцій обставинами, а також правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції.

З урахуванням викладеного, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що рішення Господарського суду Закарпатської області від 20.02.2026 у справі № 907/1104/24 ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, є законним, обґрунтованим і таким, що відповідає встановленим у справі обставинам, у зв`язку з чим підстав для його скасування не вбачається, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. Натомість заперечення позивача, викладені у відзиві на апеляційну скаргу узгоджуються з фактичними обставинами справи та підтверджуються належними і допустимими доказами.

З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги не містять підстав для скасування або зміни рішення суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Рішення Господарського суду Закарпатської області від 20.02.2026 у справі № 907/1104/24 підлягає залишенню без змін.

Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Дана норма кореспондується зі ст. 46 ГПК України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Згідно зі ст. ст. 73,74,77 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Частиною 1 ст. 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безсторонньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до статті 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Якщо одна із сторін визнала пред`явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 191 цього Кодексу.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції виходить з того, що Європейським судом з прав людини у рішенні Суду у справі «Трофимчук проти України» № 4241/03 від 28.10.2010 зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Судові витрати.

У зв`язку з залишенням апеляційної скарги без задоволення, апеляційний господарський суд на підставі ст. 129 ГПК України дійшов до висновку про покладення на апелянта витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 86, 129, 236, 254, 269, 270, 275, 276, 281, 282 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд,

УХВАЛИВ:

апеляційну скаргу заступника керівника Запорізької обласної прокуратури №15/2-2507-24 від 20.04.2026 – залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Закарпатської області від 20.02.2026 у справі № 907/1104/24 – залишити без змін.

Судовий збір за подання апеляційної скарги залишити за апелянтом.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Порядок та строки оскарження постанов апеляційного господарського суду до касаційної інстанції визначені ст. 287-289 ГПК України.

Справу скерувати на адресу місцевого господарського суду.

Повний текст постанови складено та підписано 10.08.2026.

Головуючий суддя Бойко С.М.

Судді Бонк Т.Б.

Галушко Н.А.