Постанова від 06 серпня 2026 р. у справі №380/15243/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 серпня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 380/15243/25 пров. № А/857/5349/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Носа С.П.,

суддів Кухтея Р.В., Шевчук С.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2025 року у справі №380/15243/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,-

суддя у І інстанції – Андрусів У.Б.

час ухвалення рішення – 15 год 02 хв.,

місце ухвалення рішення - м. Львів,

дата складення повного тексту рішення – 12.12.2025,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся у Львівський окружний адміністративний суд з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області в якому просив:

визнати протиправною бездіяльність відповідача - Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області в частині відмови у нарахуванні та виплаті пенсії, починаючи з досягненням віку 60 років;

зобов`язати відповідача здійснити нарахування і виплату пенсії з вказаного віку.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що підставою для відмови у призначенні пенсії є те, що у позивача відсутній необхідний страховий стаж. Відповідач не зарахував до страхового стажу період роботи позивача з 02.08.1991 до 01.11.1998, оскільки запис про звільнення завірений печаткою УРСР та відсутня довідка про реорганізацію підприємства. Позивач вважає, що він не несе відповідальності за помилки та порушення порядку заповнення його трудової книжки, оскільки не може здійснювати контроль за її заповненням роботодавцем. За твердженням позивача, його страховий стаж становить понад 32 роки, що є достатнім для призначенням пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2025 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про відмову у призначенні пенсії від 06.06.2025 №13435008428.

Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області призначити ОСОБА_1 з 30.05.2025 пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», зарахувавши до страхового стажу період роботи з 02.08.1991 до 08.10.1996.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Не погодившись із ухваленим судовим рішенням, його оскаржило Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, яке із покликанням на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову. На обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що у позивача відсутній необхідний страховий стаж для призначення пенсії за віком. До страхового стажу позивача не зараховано період його роботи з 02.08.1991 до 01.11.1998, оскільки запис про звільнення завірений печаткою УРСР та відсутня довідка про реорганізацію підприємства.

Позивач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

На підставі пункту 3 частини 1 статті 311 КАС України, розгляд справи проводиться в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач звертався до відповідача із заявами від 28.08.2023, від 25.10.2024 про призначення пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», однак прийнятими за принципом екстериторіальності рішеннями Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області від 01.09.2023 №134350008428 та Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 31.10.2024 №134350008428 відмовлено в призначення пенсії з підстав відсутності необхідного страхового стажу. За змістом цих рішень до страхового стажу не зарахований періоди роботи з 02.08.1991 до 01.11.1998, оскільки запис про звільнення завірений печаткою УРСР та відсутня інформація про реорганізацію (перейменування) підприємства.

10.01.2025 позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області із заявою про перерахунок трудового стажу.

У відповідь на заяву позивача щодо перерахунку трудового стажу, листом від 19.02.2025 № 3718-1874/Б-52/8-1300-25 відповідач повідомив, що позивач 28.08.2023 та 25.10.2024 звертався із завами про призначення пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Згідно з наданими документами та за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, страховий стаж становить 23 роки 10 місяців 08 днів, що є недостатнім для права на призначення пенсії за віком. Зазначив, що до заяви додано уточнюючу довідку від 13.07.2024 №13, видану ПП «Вершина», та копії наказів про прийняття та звільнення з роботи в ПМП «Вершина». Крім того вказав, що після надходження акту перевірки, органами пенсійного фонду буде розглядатися питання зарахування до страхового стажу періоду роботи в ПМП «Вершина».

На підставі наказу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області від 13.02.2025 № 122 проведено перевірку довідки від 13.07.2024 № 13, виданої Приватним малим підприємством «Вершина» про стаж роботи позивача за період роботи з 02.10.1996 до 01.10.1999, за результатами якої складено Акт № 1300-5903-1/1742 від 21.02.2025.

У акті зазначено, що перевіркою встановлено розбіжності довідки від 13.07.2024 № 13 з даними первинних документів у частині дати прийняття та дати наказу про прийняття на роботу.

30.05.2025 позивач звернувся до ГУ ПФУ у Львівській області із заявою про призначення пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

За принципом екстериторіальності структурним підрозділом для прийняття рішення за результатами поданої заяви визначено ГУ ПФУ в Житомирській області.

За результатом розгляду заяви ГУ ПФУ в Житомирській області 06.06.2025 прийняло рішення № 134350008428 про відмову у призначенні пенсії.

Відповідно до цього рішення, необхідний страховий стаж, визначений статтею 26 Закону, становить 30 років, страховий стаж позивача становить 27 років 01 місяць 08 днів. До страхового стажу не враховано період трудової діяльності з 02.08.1991 по 01.11.1998, оскільки запис про звільнення завірено печаткою колишнього «УРСР», що суперечить Інструкції про порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів, затвердженої Міністерством внутрішніх справ України № 643 від 18.10.1993 року, та відсутня довідка про реорганізацію підприємства.

Позивач вважає, що відповідачі проявили бездіяльність щодо призначення йому пенсії.

Частиною 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до частини 2 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з приписами частини 3 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 45 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків: 1) пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.

Постановою правління Пенсійного фонду України 25.11.2005 № 22-1 затверджений Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (далі – Порядок 22-1).

Відповідно до п. 1.1 Порядку 22-1, заява про призначення пенсії подається заявником до територіального органу Пенсійного фонду України.

Пунктом 1.7 Порядку 22-1 передбачено, що звернення за призначенням пенсії може здійснюватися в будь-який час після виникнення права на пенсію або не раніше ніж за місяць до досягнення пенсійного віку.

Відповідно до пункту 1.8 Порядку 22-1, днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, відповідної заяви.

У разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис.

Якщо наявних документів достатньо для визначення права особи на призначення пенсії, пенсія призначається на підставі таких документів.

Згідно з пунктом 3.2 Порядку 22-1, у 10-денний строк з дня одержання заяви про призначення пенсії посадова особа підприємства, установи, організації оформляє всі необхідні документи і направляє їх до органу, що призначає пенсію, за місцезнаходженням підприємства, установи, організації або передає документи працівнику для їх подачі до органу, що призначає пенсію, самостійно.

Пунктом 4.2 Порядку 22-1 визначено, що після реєстрації заяви та сканування копій документів засобами програмного забезпечення за принципом екстериторіальності визначається структурний підрозділ органу, що призначає пенсію, який формує атрибути сканованих документів (із зазначенням часу їх створення), електронну пенсійну справу.

У пункті 4.3 Порядку 22-1 передбачено, що рішення за результатами розгляду заяви та поданих документів органом, що призначає пенсію, приймається не пізніше 10 днів після надходження заяви.

Апеляційний суд встановив, що 30.05.2025 позивач звернувся до ГУ ПФУ у Львівській області із заявою про призначення пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

За принципом екстериторіальності структурним підрозділом для прийняття рішення за результатами поданої заяви визначено ГУ ПФУ в Житомирській області.

За результатом розгляду заяви позивача ГУ ПФУ в Житомирській області 06.06.2025 прийняло рішення № 134350008428 про відмову у призначенні пенсії.

У позові позивач просить визнати протиправною бездіяльність ГУ ПФУ у Львівській області щодо відмови у призначенні пенсії та зобов`язати ГУ ПФУ у Львівській області призначити пенсію за віком, згідно з Законом України «Про пенсійне забезпечення» з часу звернення із заявою про призначення пенсії.

Однак, як видно із наведених вище обставин, права позивача порушені рішенням ГУ ПФУ в Житомирській області № 34350008428 від 06.06.2025, а не бездіяльністю ГУ ПФУ у Львівській області.

Разом з тим, позивач не просив суд у позові скасувати це рішення, а також не просив зобов`язати відповідача зарахувати до страхового стажу спірний період роботи позивача та призначити пенсію.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно із частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Відповідно до пункту 9 частини п`ятої статті 160 КАС України, в позовній заяві у справах щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень зазначається обґрунтування порушення оскаржуваними рішеннями, діями чи бездіяльністю прав, свобод, інтересів позивача.

Пунктами 1, 3, 8 частини першої статті 4 КАС України встановлено, що адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.

Адміністративний суд - суд, до компетенції якого цим Кодексом віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ.

Позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, або адміністратор за випуском облігацій, який подає позов до адміністративного суду на захист прав, свобод та інтересів власників облігацій відповідно до положень Закону України "Про ринки капіталу та організовані товарні ринки", а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду.

З аналізу вищевказаних норм законодавства можна дійти висновку, що право на звернення до суду мають особи, права, свободи та інтереси яких порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень на момент звернення. Особа, яка звертається до адміністративного суду за захистом самостійно визначає спосіб, передбачений статтею 5 КАС України, та обґрунтовує у позовній заяві заявлені вимоги, задоволення яких повинно призвести до поновлення прав, свобод та інтересів.

Важливо зазначити, що відповідно до усталеної судової практики обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду; порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка безпосередньо або через представника стверджує про їх порушення; вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача; під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав та інтересів позивача (ухвала Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №802/2474/17-а та постанови Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 640/14623/20, від 18 березня 2021 року у справі № 826/3932/17, від 19 травня 2021 року у справі № 826/13229/16 та ін.).

Також колегія суддів звертає увагу на те, що у статті 9 КАС України закріплені принципи змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з`ясування всіх обставин у справі.

Так, відповідно до частин першої, четвертої статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Згідно з частиною першою статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема, письмовими, речовими і електронними доказами (пункт 1 частини другої статті 72 КАС України).

У силу вимог статей 73-76 КАС України, докази мають бути належними (містити інформацію щодо предмета доказування), допустимими (одержаними з дотриманням порядку, встановленого законом), достовірними (на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи), достатніми (які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування).

Відповідно до положень статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, виходячи з принципів змагальності та офіційного з`ясування всіх обставин у справі, суд визначає, які обставини входять до предмета доказування, які докази подані або мають бути подані тим чи іншим учасником справи, вживає заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, в тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи, та надає оцінку зібраним у справі доказам на предмет їх належності, допустимості, достовірності і достатності.

Водночас принцип диспозитивності покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин). Під час розгляду справи суд зв`язаний предметом і обсягом заявлених позивачем вимог.

Вказаний принцип знайшов своє відображення у частині другій статті 9 КАС України, в якій вказано, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Окрім того, зазначений принцип також передбачає, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Верховний Суду неодноразово наголошував на тому, що суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову, зокрема у постановах від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 30 жовтня 2019 року у справі №390/131/18, від 1 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18 тощо.

Вихід суду за межі позовних вимог можливий у тому разі, якщо позивач, вказавши у заяві одну конкретну вимогу, не зазначив іншу, яка має послідовний зв`язок із попередньою та випливає із фактичної спірної ситуації, викладеної у позовній заяві. Наприклад, позивач просить визнати протиправними дії, бездіяльність суб`єкта владних повноважень, однак не просить суд зобов`язати його вчинити певні дії чи прийняти рішення; просить визнати протиправним акт індивідуальної дії, однак не просить суд про його скасування тощо.

Отже, суд вправі за своєю ініціативою з метою необхідності захисту прав і охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб вийти за межі заявлених позивачем вимог, однак відповідно до імперативних вимог процесуального законодавства.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 804/1457/17, від 11 грудня 2018 року у справі № 802/295/17-а, від 19 лютого 2019 року у справі № 824/399/17-а тощо.

Таким чином, принцип диспозитивності передбачає розгляд судом справи в межах позовних вимог і підстав позову, визначених особою, яка звернулася за захистом до суду. Вихід суду за межі позовних вимог процесуальний закон допускає як виняток у разі, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, і таких відхід обґрунтований судом у судовому рішенні.

Стосовно питання ефективності судового захисту прав та інтересів особи, то колегія суддів вважає за необхідне вказати таке.

За правовою позицією ВС, що міститься у постанові від 23 грудня 2021 року у справі №480/4737/19, ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов`язком суб`єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.

Тобто, адміністративний суд, використовуючи всі надані йому процесуальним законом повноваження, з урахуванням фактичних обставин справи та положень законодавства, зобов`язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав позивача, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень; ефективний спосіб захисту повинен забезпечити негайне поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам, призводити до потрібних (бажаних) позивачу результатів (наслідків); ухвалення судами рішень, які безпосередньо не призводять до необхідних змін в обсязі прав позивача або не гарантують забезпечення примусового виконання судового рішення, не відповідає змісту цього поняття.

Із питанням щодо забезпечення ефективності судового захисту прав та інтересів особи в адміністративному судочинстві безпосередньо пов`язане питання щодо меж розгляду судами позовних вимог, апеляційної чи касаційної скарг, зокрема, право суду самостійно, з виходом за межі позовних вимог або вимог апеляційної чи касаційної скарг, застосовувати найбільш ефективний за даних обставин спосіб захисту прав позивача.

З цього приводу слушним видається правовий висновок, сформульований Верховним Судом у постанові від 17 лютого 2020 року у справі № 820/1961/18, відповідно до якого вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов: 1) лише у справах за позовами до суб`єктів владних повноважень, оскільки в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача; 2) повний захист прав позивач неможливий у спосіб, про який просить позивач; повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав; 3) вихід за межі позовних вимог повинен бути пов`язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.

З матеріалів справи видно, що звертаючись до суду із позовом позивач просив:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо відмови у призначенні пенсії;

- зобов`язати відповідача здійснити нарахування та виплату пенсії.

Позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що відповідач відмовив у призначенні пенсії зважаючи на відсутність необхідно страхового стажу.

У спірному рішенні суд першої інстанції виходив з того, що рішення ГУ ПФУ в Житомирській області від 06.06.2025 № 134350008428 є протиправним і його необхідно скасувати. Крім того, суд зробив висновок, що позивачу необхідно зарахувати період роботи з 26.12.1990 по 06.11.2003 до страхового стажу і призначити пенсію за віком.

Водночас в рішенні суду першої інстанції не наведено відповідного обґрунтування необхідності виходу суду за межі позовних вимог. При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що суд першої інстанції розглянув вимоги, які не пов`язані із вимогами, заявленими позивачем у межах цієї справи. Зокрема, позивач не просив скасувати рішення ГУ ПФУ в Житомирській області від 06.06.2025 № 134350008428 та призначити пенсію.

На думку апеляційного суду рішення ГУ ПФУ в Житомирській області від 06.06.2025 №134350008428 про відмову в призначенні пенсії є юридичною перешкодою для призначення пенсії. Без його скасування неможливо зобов`язати орган Пенсійного фонду призначити пенсію

Зі змісту оскарженого судового рішення видно, що суд першої інстанції вирішив правове питання, яке не було заявлене позивачем як предмет спору.

Разом, апеляційний суд наголошує, що права позивача порушені рішенням рішення ГУ ПФУ в Житомирській області від 06.06.2025 № 134350008428 про відмову в призначенні пенсії, а не бездіяльністю ГУ ПФУ у Львівській області. Однак вказане рішення відповідач не оскаржує, тому воно є чинним.

Зважаючи на наведене, апеляційний суд вважає, що у задоволенні позову необхідно відмовити, оскільки позивач обрав не належний спосіб захисту порушеного права і у суду апеляційної інстанції відсутні підстави виходу за межі позовних вимог.

За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку, що рішення суду першої інстанції, яким задоволено частково позов, є незаконне та необґрунтоване, а тому є підстави для його скасування.

Відповідно до частини 1 статті 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:

1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З огляду на викладене, апеляційний суд дійшов до переконання в тому, що суд першої інстанції неправильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з порушенням норм матеріального права, тому рішення суду необхідно скасувати та прийняти постанову про відмову в задоволенні позову.

Керуючись статтями 243, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області задовольнити.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2025 року у справі № 380/15243/25 скасувати та прийняти постанову, якою в задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії - відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя С. П. Нос

судді Р. В. Кухтей

С. М. Шевчук