Рішення від 05 серпня 2026 р. у справі №260/6085/25 — Закарпатський окружний адміністративний суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

06 серпня 2026 рокум. Ужгород№ 260/6085/25

Суддя Закарпатського окружного адміністративного суду Микуляк П.П., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України, яким просить суд:

- скасувати рішення НОМЕР_1 прикордонного загону ДПСУ від 24.07.2025 р. про заборону у виїзді з території України;

- стягнути з відповідача матеріальну компенсацію: 8713 грн 87 коп. (вісім тисяч сімсот тринадцять гривень вісімдесят сім копійок) - вартість втрачених квитків; 5000 грн 00 коп (п`ять тисяч гривень нуль копійок) - компенсацію за моральну шкоду;

- зобов`язати начальника НОМЕР_1 загону ДПСУ оприлюднити на сайті dpsu.gov.ua в розділі «Новини» офіційні вибачення в родини ОСОБА_1 ;

- видалити неактуальні дані щодо ВП64549709 з реєстрів ДПСУ;

- покласти на відповідача сплату судового збору.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 24 липня 2025 року на залізничному пункті пропуску «Чоп-Дружба» надав всі підтверджуючі документи для перетину державного кордону на виїзд з України.

Однак, заступником начальника відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип А) було прийнято рішення про відмову в перетинанні ОСОБА_1 державного кордону України.

Позивач вважає, що прийняте рішення про відмову в перетинанні державного кордону України є протиправним, таким, що порушують права позивача, а отже підлягає скасуванню.

Представником відповідача до суду було подано відзив на позовну заяву відповідно до якого представник відповідача проти позову заперечує та просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог, як безпідставних.

Заперечуючи проти позову вказує на те, що службові особи НОМЕР_1 прикордонного загону діяли в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).

Крім того, представник наголошує, що в оскаржуваному рішенні чітко зазначено причини відмову позивачу, а саме зазначено: «…громадянину ОСОБА_1 відмовлено у перетині державного кордону на виїзд з України, у зв`язку з наявністю в базі даних Державної прикордонної служби України відомостей, щодо зазначеного громадянина постановою ПВ № 64549709 від 11.10.2021, виконавчий лист № 309/2687/20 вид. 29.01.2021 Хустським районним судом, тимчасово обмежено у праві виїзду з України, з наявністю однієї з підстав, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» або спрацювання відносно даного громадянина БД « 1-2» (Бордник)».

Беручи до уваги на ведене, представник відповідача просить відмовити в задоволенні позову.

Згідно ч. 5 ст. 262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що позивач, ОСОБА_1 , є громадянином України, що підтверджується паспортом громадянина України.

24 липня 2025 року позивач прибув до Міжнародного пункту пропуску для залізничного сполучення «Чоп (Дружба/Страж)» з метою здійснення перетину державного кордону України як багатодітний батько.

Під час здійснення прикордонного контролю позивачем було надано паспорт громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_2 , виданий 22.05.2019 р., орган, що видав - 2124.

Рішенням заступника начальника відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип Б) старшим лейтенантом ОСОБА_2 від 24.07.2025 р. позивачу відмовлено у перетинанні державного кордону України. В причинах винесення такого рішення зазначено: у зв`язку з наявністю в базі даних Державної прикордонної служби України відомостей, що зазначеного громадянина постановою ВП № 64549709 від 11.10.2021 р., виконавчий лист № 309/2687/20 вид. 29.01.2021 р. Хустським районним судом, тимчасово обмежено у праві виїзду з України, з наявністю однієї з підстав. визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» або спрацювання відносно даного громадянина БД « 1-2» (Боржник).

Вважаючи прийняте відповідачем рішення від 24.07.2025 р. протиправним, та таким, що порушує його право на вільне пересування, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.

Відповідно до статті 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Статтею 64 Конституції України визначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

З викладеного слідує, що право особи на пересування та право вільно залишати територію України, передбачене статтею 33 Конституції України може бути обмежено в умовах воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

На час виникнення спірних правовідносин та на момент розгляду цієї адміністративної справи у суді строк дії воєнного стану в Україні продовжено.

Крім цього, відповідно до пункту 2 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» військовому командуванню (зокрема, Державні прикордонній службі України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування доручено запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.

Пунктом 3 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» постановлено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30, 34, 38, 39, 41, 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Згідно із ст. 1 Закону України від 12.05.2015 р. № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану» (в редакції станом на час виникнення спірних відносин, далі - Закон № 389-VIII), воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 8 Закону № 389-VIII в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.

Згідно із п. 8 Порядку встановлення особливого режиму в`їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2021 р. № 1455, перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.

Поряд з цим, правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначає Закон України від 05.11.2009 р. № 1710-VI «Про прикордонний контроль».

Згідно з частинами 1, 2 статті 2 Закону №1710 прикордонний контроль державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів.

Прикордонний контроль здійснюється з метою протидії незаконному переміщенню осіб через державний кордон, незаконній міграції, торгівлі людьми, а також незаконному переміщенню зброї, наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів і предметів, заборонених до переміщення через державний кордон.

Відповідно до абз. 1 ч. 3 ст. 6 Закону № 1710 пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами. Пропуск транспортних засобів, вантажів через державний кордон здійснюється після проходження всіх передбачених законом видів контролю на державному кордоні.

Прикордонний контроль вважається закінченим після надання уповноваженою службовою особою Державної прикордонної служби України дозволу на перетинання державного кордону особою, транспортним засобом, вантажем або після доведення до відома відповідної особи рішення про відмову у перетинанні державного кордону особою, транспортним засобом, вантажем (ч.4 ст.6 Закону № 1710).

Частиною 1 статті 14 Закону № 1710 передбачено, що іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в`їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.

Статтею 3 Закону України від 21.01.1994 р. № 3857-XII «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» визначено, що перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред`явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону.

Правила перетинання державного кордону громадянами України затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 р. № 57 (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин), які визначають порядок перетинання громадянами України державного кордону.

Пунктом 2 Правил перетинання державного кордону передбачено, що у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.

У свою чергу, згідно пункту 26 Правил перетинання державного кордону у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому - восьмому частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Пунктом 1-2 Правил перетинання державного кордону визначено, що для здійснення прикордонного контролю громадяни подають уповноваженим службовим особам підрозділу охорони державного кордону паспортні, а у випадках, передбачених законодавством, і підтверджуючі документи без обкладинок і зайвих вкладень. Паспортні та підтверджуючі документи громадян, які перетинають державний кордон, перевіряються уповноваженими службовими особами підрозділу охорони державного кордону з метою встановлення їх дійсності та належності громадянину, який їх пред`являє. У ході перевірки документів під час виїзду з України з`ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за кордон.

За змістом п. 2 Правил у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни, крім паспортних документів, повинні мати також підтверджуючі документи.

Отже, особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації мають право на перетин державного кордону в умовах воєнного стану. Проте для реалізації такого права вказана обставина повинна бути підтверджена належними доказами та документами.

Нормами ст. 6 Закону № 3857 встановлені підстави для тимчасового обмеження права громадян України на виїзд з України.

Так, право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, в тому числі коли особа ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов`язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів.

Тимчасове обмеження права громадянина України на виїзд з України у випадках, передбачених частинами 1 та 6 цієї статті, запроваджується в порядку, передбаченому законодавством. У разі запровадження такого обмеження орган, що його запровадив, в одноденний строк повідомляє про це громадянина України, стосовно якого запроваджено обмеження, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.

Порядок стягнення аліментів регламентується нормами ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 р. № 404-VIII.

Так, частиною першою зазначеної статті визначено, що порядок стягнення аліментів визначається законом. Виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого Сімейним кодексом України.

Згідно п. 1 ч. 9 ст. 71 Закону № 404 за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за чотири місяці, державний виконавець виносить вмотивовану постанову про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі.

Постанови, зазначені у пунктах 1-4 цієї частини, направляються до виконання відповідними органами після закінчення строку, визначеного частиною 5 статті 74 цього Закону, для оскарження рішення, дії виконавця, якщо рішення, дії виконавця не були оскаржені.

Вказане кореспондується також з положеннями п. 19 ч. 3 ст. 18 Закону № 404, які передбачають право виконавця під час здійснення виконавчого провадження звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи чи керівника боржника - юридичної особи за межі України до виконання зобов`язань за рішенням або погашення заборгованості за рішеннями про стягнення періодичних платежів, у разі ухилення боржника від виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням.

Отже, у разі наявності в особи заборгованості зі сплати аліментів державний або приватний виконавець зобов`язаний встановити такій тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України.

Спільним наказом Міністерства юстиції України, Міністерства внутрішніх справ України від 30.01.2018 р. № 256/5/65 затверджено Порядок взаємодії органів та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів, та органів Державної прикордонної служби України під час здійснення виконавчого провадження (далі Порядок) (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Так, такий Порядок розроблено з метою узгодження дій органів та осіб, які відповідно до закону здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів, та органів Державної прикордонної служби України (далі - Держприкордонслужба) у разі застосування щодо осіб заходів тимчасового обмеження у праві виїзду з України або заборони в`їзду в Україну з використанням відповідної бази даних Держприкордонслужби.

Відповідно до п. 1 розділу ІІ Порядку, подання державного, приватного виконавця про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України формуються в автоматизованій системі виконавчого провадження (далі - Система) на бланку відповідного органу державної виконавчої служби, приватного виконавця. До подання додаються копії виконавчого документа, постанови про відкриття виконавчого провадження.

Згідно п. 2 розділу ІІ Порядку для забезпечення чіткого контролю осіб та проведення однозначної ідентифікації осіб під час перетинання ними державного кордону України в поданні зазначаються прізвище, ім`я та (за наявності) по батькові боржника - фізичної особи громадянина України - тільки українською мовою.

П. 3 розділу ІV Порядку визначено, що вмотивована постанова державного виконавця про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України за виконавчими документами про стягнення аліментів направляється до виконання після закінчення строку, визначеного частиною п`ятою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження», для оскарження рішення, дій виконавця, якщо рішення, дії виконавця не було оскаржено.

Після реєстрації в Системі постанови державного виконавця та супровідного листа на адресу уповноваженого органу Держприкордонслужби з використанням кваліфікованого електронного підпису зазначена інформація передається за допомогою Системи до бази даних уповноваженого органу Держприкордонслужби для опрацювання.

Уповноважений орган Держприкордонслужби не пізніше наступного робочого дня після надходження вмотивованої постанови державного виконавця приймає її до виконання та вносить інформацію до бази даних, про що надсилає повідомлення до відповідного органу державної виконавчої служби протягом трьох робочих днів через Систему.

Отже, з вищезазначених законодавчих норм вбачається, що постанова виконавця про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за кордон за наявності в нього заборгованості зі сплати аліментів обов`язково надсилається до органу Держприкордонслужби для виконання та наявна в базі даних такого органу.

Суд зазначає, що позивачем при проходженні паспортного контролю працівникам прикордонної служби надано, серед іншого, постанову про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду особи з України від 25.10.2022 р. у ВП № 64549709, відповідно до якої встановлено, що заборгованість зі сплати аліментів ОСОБА_1 погасив в повному обсязі та станом на 25.10.2022 р. така відсутня. Вказаною постановою скасовано тимчасове обмеження у праві виїзду особи з України, яка була встановлена постановою від 11.10.2021 р., постановлено надіслати вказану постанову до Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України для виконання.

Жодних доказів наявності у ОСОБА_1 заборгованості зі сплати аліментів, що безпосереднім чином впливає на його право перетину кордону, та була підставою для відмови у перетині державного кордону 24 липня 2025 року НОМЕР_1 прикордонний загін суду не надав.

З огляду на встановлені обставини, суд приходить до переконання, що рішення 94 прикордонного закону прийнято з без урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття даного рішення, а відтак наявні підстави для його визнання його протиправним та скасування.

Щодо заявленої вимоги про стягнення з відповідача матеріальної компенсації у розмірі 8713 грн 87 коп. за вартість втрачених квитків, суд зазначає наступне.

Частинами 1 та 2 статті 1166 Цивільного кодексу України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статтями 1173 та 1174 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 1173 вказаного Кодексу шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно із статтею 1174 Цивільного кодексу України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Під шкодою у розумінні вищенаведених норм права слід розуміти матеріальну шкоду, що виражається у зменшенні майна позивача в результаті порушення належного йому майнового права та втрати матеріальних цінностей на які останній вправі був розраховувати.

У відповідності до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відтак, необхідною підставою для стягнення збитків з держави є факти неправомірних дій державного органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 р. у справі № 920/715/17 вказано, що необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.

Як стверджує позивач, він поніс збитки у вигляді придбаних квитків на поїзд Мукачево-Кошице (1115 грн 34 коп.) та заброньованих посадкових талонів на літак сполученням «Кошице-Дублін» (7598 грн 53 коп.)

У свою чергу позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження понесеної шкоди, не доведено та не обґрунтовано її розмір, в тому числі не надано детального розрахунку понесених матеріальних витрат, не вказано чи повернуто кошти та у якому розмірі за посадкові документи та квитки.

Наявні в матеріалах справи проїзні документи підтверджують лише факт бронювання поїздки, проте не є первинними розрахунковими документами, які б беззаперечно свідчили про понесення реальних витрат саме позивачем в заявленому розмірі.

Посадкові талони та проїзні квитки є документами, що посвідчують право особи на проїзд (політ), однак не фіксують фінансової операції з перерахування чи внесення грошових коштів. Докази, які б підтверджували здійснюване саме позивачем розрахункове обслуговування (зокрема, банківська виписка з карткового/поточного рахунку ОСОБА_1 , фіскальний чек, платіжне доручення з відміткою банку чи меморіальний ордер), у матеріалах справи відсутні.

З огляду на приписи статей 76, 77 КАС України, надати такі докази є обов`язком позивача. За відсутності первинних платіжних документів, які встановлюють факт понесення витрат безпосередньо позивачем, позовна вимога про відшкодування матеріальної шкоди є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.

Вирішуючи питання щодо стягнення моральної шкоди у розмірі 5000 грн 00 коп. з відповідача на користь позивача та зобов`язати начальника 94 загону ДПСУ оприлюднити на сайті dpsu.gov.ua в розділі «Новини» офіційні вибачення в родини ОСОБА_1 , суд зазначає наступне.

Основним документом, скрізь призму якого суди застосовують інші закони, є Конвенція про захист прав людини та інших основоположних свобод (Рим 1950 рік), оскільки майже в кожному рішенні Європейського суду з прав людини, в якому держава-учасниця визнається порушником Конвенції, має місце тлумачення поняття відшкодування моральної шкоди (сатисфакція). А також Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р.

Нормами Конституції України безпосередньо передбачено право на відшкодування моральної шкоди: стаття 32 завданої збиранням, зберіганням, використанням і поширенням недостовірної інформації про громадянина та членів його сім`ї; стаття 56 завдана громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень; стаття 152 завданої фізичним і юридичним особам актами і діями, які визнані Конституційним Судом неконституційними.

Частиною 1 статті 23 Цивільного Кодексу України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Відповідно до частини 2 статті 23 Цивільного Кодексу України моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода якщо інше не встановлено законом, відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб, згідно з частиною 3 статті 23 Цивільного Кодексу України.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до статті 1173 Цивільного Кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Легальної дефініції моральної шкоди немає. Це пов`язано з неможливістю чіткого визначення такого оціночного поняття, що справедливо визнається багатьма вченими, тому в статті 23 Цивільного Кодексу України законодавець визначив лише способи прояву такої шкоди.

При цьому будь-яке легальне визначення є неповним, оскільки неможливо виділити в понятті універсальні, визначальні, родові риси, які були б характерними для нього в цілому. Разом з тим неможливо прирівняти переживання і страждання, оскільки страждання це відчуття фізичного болю, глибоких душевних мук, а не будь-яка негативна емоція, отже складність оцінки при відшкодування моральної шкоди у тому, що ці прояви не ззовні, а у психіці позивача.

Право на відшкодування моральної шкоди за нормами чинного законодавства не є матеріальною гарантією, оскільки жоден закон не встановлює імперативний обов`язок компенсації. Зазначене право на відшкодування це процесуальна можливість довести наявність шкоди, визначити її розмір та отримати через судовий розгляд цього питання відповідну компенсацію.

Загальноприйняті підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 р. у справі № 464/3789/17.

Так, моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій.

Як зазначив Верховний Суд: «Страждання і приниження емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції.

Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні чи психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого».

Крім того, суд встановлює розмір відшкодування. Власне, завдання потерпілого або його представника полягає в переконанні суду в необхідності та доцільності відшкодування моральної шкоди.

У позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено: в чому полягає ця шкода; якими неправомірними діями (бездіяльністю) її заподіяно; якими доказами вона підтверджується.

Тобто позивач повинен довести факт завдання йому моральної шкоди, надати належні докази того, що саме дії та бездіяльність відповідача призвела до матеріальних втрат і душевних страждань, що вимагає від позивача додаткових зусиль для організації його життя.

Слід зауважити, що для вирішення питання щодо відшкодування шкоди обов`язково необхідно встановити наявність одночасно трьох складових : підтвердження факту заподіяної шкоди правам позивача саме внаслідок протиправного дій (бездіяльності) відповідача, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і протиправним діянням відповідача та його вини.

Поняття «моральна шкода» є оціночним, комплексним і таким, що потребує дослідження в кожному окремому випадку.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 31 липня 2024 року у справі № 824/976/19-а.

Судом встановлено, що позивачем не зазначено конкретних фактів, які б у системному зв`язку з протиправними діями відповідача утворювали підстави для стягнення з відповідача моральної шкоди.

Окрім вищезазначеного, позивачем не надано жодних доказів заподіяння йому моральних страждань протиправною поведінкою відповідача по справі або настання інших втрат немайнового характеру внаслідок моральних страждань, або інших негативних явищ, що настали внаслідок моральних страждань, або інших негативних явищ, що настали внаслідок незаконних дій або бездіяльності відповідача, які у розумінні статті 23 Цивільного Кодексу України є підставою щодо відшкодування моральної шкоди. Саме по собі твердження позивача про заподіяння йому шкоди не є підставою для стягнення з державного бюджету на його користь моральної шкоди, оскільки позивач має довести, а суд оцінити розмір такої шкоди в кожному окремому випадку.

Наведене вище узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, сформованою у постановах від 04.07.2019 р. у справі № 823/628/17, від 03.09.2020 р. у справі № 520/3061/19.

Відтак, суд приходить до висновку про необґрунтованість позовної вимоги у частині відшкодування моральної шкоди шляхом стягнення моральної шкоди у розмірі 5000 грн 00 коп. та зобов`язання оприлюднення на сайті офіційних вибачень.

Щодо позовної вимог про видалення неактуальних даних щодо ВП64549709 з реєстрів ДПСУ, суд зазначає наступне.

Відповідно до Положення про Державну прикордонну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2024 р. № 533, ведення, наповнення та внесення змін (зокрема, вилучення неактуальних відомостей) до відомчих баз даних, що функціонують у пунктах пропуску, належить до виключної компетенції Головного центру обробки спеціальної інформації (ГЦОСІ) Державної прикордонної служби України. Організаційно-штатна структура та повноваження НОМЕР_1 прикордонного загону не передбачають надання технічного доступу чи правових підстав для самостійного внесення, редагування або видалення відомостей про осіб у базі даних «ГАРТ-1/П».

З огляду на це, вирішення питання щодо вилучення неактуальних даних стосовно виконавчого провадження перебуває поза межами повноважень НОМЕР_1 прикордонного загону, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог у цій частині.

У відповідності до вимог ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, приходить до висновку, що рішення НОМЕР_1 прикордонного загону ДПСУ від 24.07.2025 р. про відмову в перетинанні державного кордону України прийняте не на підставі, не у межах та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, а тому є протиправним та підлягає скасуванню.

Разом із цим варто зазначити, що прийняття рішення про надання чи відмову в наданні дозволу на перетин кордону України приймається працівниками прикордонного контролю в кожному конкретному випадку за наслідками вивчення наданих особою до перевірки документів з урахуванням чинних на момент прийняття такого рішення правил перетину кордону.

Суд зауважує, що оскаржуване рішення від 24.07.2025 р. є актом одноразового застосування, яке вичерпало свою дію, а всі подальші перетинання позивачем державного кордону України можливі за умови пред`явлення позивачем документів, які надають право на виїзд з України та за наявності на це законних підстав.

На підставі наведеного та керуючись ст. 5, 19, 77, 78, 139, 243, 246, 262 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В :

Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_3 ) до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (код ЄДРПОУ - НОМЕР_4 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення заступника начальника відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип Б) НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України) старшого лейтенанта ОСОБА_2 від 24 липня 2025 року про відмову у перетинанні ОСОБА_1 державного кордону України.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 КАС України.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

СуддяП.П.Микуляк