Постанова від 08 червня 2026 р. у справі №501/2348/22 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/138/26

Справа № 501/2348/22

Головуючий у першій інстанції Смирнов В.В.

Доповідач Лозко Ю. П.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09.06.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Лозко Ю.П.,

суддів: Кострицького В.В., Назарової М.В.,

за участю секретаря судового засідання – Шахової О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 21 березня 2023 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про поділ майна подружжя,

встановив:

У серпні 2022 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним вище позовом у якому просив:

1. Визнати об`єктом права сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 двокімнатну квартиру загальною житловою площею 22,8 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

2. У порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_2 право власності на частину двокімнатної квартири АДРЕСА_2 .

3. Припинити право власності ОСОБА_3 на частину спільного майна подружжя двокімнатної квартири АДРЕСА_2 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 11.12.1993 року по 27.08.2019 року позивач перебував із відповідачкою ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі, у якому народись діти.

За час шлюбу подружжям було придбано нерухоме майно – двокімнатна квартира АДРЕСА_3 , право власності на яку зареєстровано за відповідачами.

Після розірвання шлюбу у 2019 році, позивач, за усною домовленістю сторін, залишався проживати у вказаній квартирі. Але відповідачка ОСОБА_1 відмовилась від своїх обіцянок та змушує позивача виїхати з квартири, що стало підставою для звернення до суду із цим позовом.

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 21 березня 2023 року позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Визнано об`єктом права сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 двокімнатну квартиру загальною житловою площею 22,8 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

У порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/3 частину двокімнатної квартири АДРЕСА_2 .

Припинено право власності ОСОБА_1 на 1/2 частину спільного майна подружжя - двокімнатної квартири АДРЕСА_2 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частки кв. АДРЕСА_2 .

Припинено право власності ОСОБА_3 на 1/2 частину спільного майна подружжя - двокімнатної квартири АДРЕСА_2 .

Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/3 частки кв. АДРЕСА_2 .

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

У апеляційній скарзі ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Григор`єв В.В., посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, вважає висновок суду про часткове задоволення позову з підстав наведених у судовому рішенні, помилковим, незаконним та необґрунтованим, тому просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_2 задовольнити частково.

Визнати об`єктом права сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 1/2 частку двокімнатної квартири загальною житловою площею 22,8 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

Припинити право власності ОСОБА_1 , на 1/2 частину спільного майна подружжя - двокімнатної квартири загальною житловою площею 22,8 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнати за ОСОБА_1 , право власності на 1/4 частку двокімнатної квартири загальною житловою площею 22,8 кв .м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнати за ОСОБА_2 , право власності на 1/4 частку двокімнатної квартири загальною житловою площею 22,8 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

В решті позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції помилково залишив поза увагою, що 1/2 частка квартири належить ОСОБА_3 (син подружжя), яка не є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки майно яке перебуває у власності дітей подружжя, не є об`єктом їх спільного сумісного майна.

Сторони, належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи в судове засідання не з`явились, із заявою (клопотанням) про відкладення розгляду справи не звертались, що відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю — доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає скаргу позивача такою, що підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване судове рішення не відповідає вказаним нормам, виходячи з такого.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира набута сторонами за час шлюбу, то така є об`єктом спільної сумісної власності подружжя сторін.

Колегія суддів не погоджується із такими висновками суду першої інстанції, з огляду на таке.

Як встановлено судом та убачається з матеріалів справи, ОСОБА_5 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 11 грудня 1993 року по 27 серпня 2019 року (а.с. 12-13, 68-69).

Відповідач ОСОБА_3 є сином позивача ОСОБА_2 та відповідачки ОСОБА_1 .

Від шлюбу у ОСОБА_5 та ОСОБА_2 є син ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

18 травня 2000 року ОСОБА_5 та ОСОБА_3 набули в рівних частках право власності на двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , згідно договору купівлі-продажу № 4083, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_5 , яка діяла від свого та від імені малолітнього сина ОСОБА_6 , (а.с. 10, 43, 53).

Заочним рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 27 серпня 2019 року розірвано шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 (а.с. 12-13, 68-69).

Згідно ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Вирішуючи спір суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.

Згідно ч.3 ст.368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ч.1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Отже, дійсно у сімейному законодавстві діє презумпція спільності майна подружжя, при цьому частини чоловіка та дружини є рівними. Спростувати цю презумпцію може сторона, яка надає докази протилежного, що мають відповідати вимогам належності та допустимості (ст. 77-79 ЦПК України) і це є її процесуальним обов`язком (ст. ст. 12, 13,81 ЦПК України).

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується ст. 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Так, відповідно до ст. 69 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.

Отже, спільне майно подружжя за відсутності домовленості між ними, слід ділити порівну, з урахуванням обставин, що мають значення у справі, призначення речей, їх фактичного перебування у володінні одного з подружжя та намірів щодо володіння та використання майна кожним з подружжя.

Виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, провадження № 61-2446 св 18,від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, провадження № 61-8518 св 18та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, провадження № 14-325цс18.

Тож, оскільки набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована, з урахуванням наведених вище вимог щодо розподілу процесуальних функцій сторін та оскільки у цій справі сторонами не заявлялось матеріальних та правових підстав, для відступу від презумпції спільної сумісної власності подружжя, апеляційний суд виснує про обґрунтованість позову у частині визнання майна спільним сумісним майном подружжя та поділу між ним, проте зауважує, що об`єктом такого поділу може бути лише частина спірної квартири, як така, що набута одним із подружжям ( ОСОБА_8 ) за час шлюбу із ОСОБА_2 .

Щодо частини спірної квартири АДРЕСА_4 , право власності на яку було набуто за договором договору купівлі-продажу № 4083 ОСОБА_3 , від імені якого діяла мати ОСОБА_8 , апеляційний суд зауважує про таке.

Оскаржуваним рішенням суду було фактично зменшено долю ОСОБА_3 у праві власності на вказану квартиру з частини до 1/3, при цьому жодних обґрунтувань втручання у право власності ОСОБА_3 рішення суду не містить.

Погоджуючись із доводами апеляційної скарги щодо необґрунтованості висновку суду першої інстанції про припинення права власності ОСОБА_3 на 1/2 частину двокімнатної квартири АДРЕСА_2 , апеляційний суд виходить з такого.

На день укладення договору купівлі-продажу № 4083 від 18 травня 2000 року спірні правовідносини регулювались Цивільним кодексом Української РСР у редакції від 30.10.1999 рок та Кодексом на шлюб та сім`ю у редакції від 09.02.2000 року.

Так, укладаючи договір купівлі-продажу № 4083 двокімнатної квартири від імені свого неповнолітнього сина ОСОБА_3 , 1994 року народження, ОСОБА_8 дяла, відповідно до положень ст. 14 ЦК УРСР у відповідній редакції, якою передбачено, що за неповнолітніх, які не досягли п`ятнадцяти років, угоди укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікун.

Крім того, відповідно до ст. ст. 77,79 Кодексом на шлюб та сім`ю за життя батьків діти не мають права на їх майно, так само як і батьки не мають права на майно дітей.

У разі виникнення спільної власності батьків і дітей правовідносини щодо цієї власності регулюються на загальних підставах Цивільним кодексом Української РСР.

Аналогічні положення містяться і у чинній частині 1 статті 173 СК України - батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна.

Отже, зважаючи на викладене вище, апеляційний суд не убачає підстав для втручання у право власності ОСОБА_3 на частини квартири АДРЕСА_2 , звертаючи увагу на таке.

При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, й міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (SeryavinandOthers v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).

За таких встановлених апеляційним судом обставин справи, висновок суду про визнання об`єктом права сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 двокімнатну квартиру загальною житловою площею 22,8 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1 в цілому є помилковим, до якого суд дійшов з порушенням норм процесуального права та із неправильним застосуванням норм матеріального права, що є підставою для його скасування та ухвалення у справі нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог, визнання об`єктом права сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 1/2 частину двокімнатної квартири загальною житловою площею 22,8 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , припинення права власності ОСОБА_1 на частини вказаної квартири та у порядку поділу спільного майна подружжя визнання за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за кожним окремо право власності на 1/4 частин відповідного майна.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 21 березня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про поділ майна подружжя задовольнити частково.

Визнати об`єктом права сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 1/2 частину двокімнатної квартири загальною житловою площею 22,8 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

У порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ), право власності на 1/4 частину двокімнатної квартири АДРЕСА_2 .

Припинити право власності ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ), на 1/4 частину спільного майна подружжя двокімнатної квартири АДРЕСА_2 .

Визнати за ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ), право власності на 1/4 частину кв. АДРЕСА_2 .

Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.

Головуючий Ю.П. Лозко

Судді В.В. Кострицький

М.В. Назарова