Постанова від 03 серпня 2026 р. у справі №489/10807/25 — Миколаївський апеляційний суд

04.08.26

22-ц/812/1760/26

Провадження №22-ц/812/1760/26

П О С Т А Н О В А

Іменем України

04 серпня 2026 року м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого: Базовкіної Т.М.,

суддів: Шаманської Н.О. та Яворської Ж.М.,

із секретарем судового засідання: Богуславською О.М.,

за участю представника Інгульського ДВС – Тарасенка К.В., прокурора – Кость А.В.,

розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу №489/10807/25 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана її представником адвокатом Мотельчук Юлією Ігорівною, на ухвалу, яку постановив Інгульський районний суд міста Миколаєва під головуванням судді Коваленка Ігоря Володимировича у приміщенні цього суду 24 червня 2026 року, повне судове рішення складено того ж дня, за заявою ОСОБА_1 про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України,

у с т а н о в и в :

У червні 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діяла представник – адвокат Мотильчук Ю.І., звернулася до суду із заявою про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України.

Заява мотивована тим, що на виконані в Інгульському відділі державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (далі - Інгульський ВДВС) знаходиться зведене виконавче провадження №75969971, до складу якого входять: виконавче провадження № 75683792 з примусового виконання наказу №487/6852/21, виданого 08 липня 2024 року Господарським судом Миколаївської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь Миколаївської міської ради безпідставно збережених коштів в сумі 214059 грн 58 коп. за безоплатне користування земельною ділянкою площею 1609 кв. м з кадастровим номером 4810136300:12:018:0002 по м. Миколаїв, вул. Курортна, 3, та виконавче провадження №75608891 з примусового виконання наказу №487/6852/21, виданого 08 липня 2024 року Господарським судом Миколаївської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь Миколаївської обласної прокуратури 3210 грн 89 коп. судового збору за подання позовної заяви та 3981 грн 37 коп. за подання апеляційної скарги. За поданням державного виконавця ухвалою Інгульського районного суду міста Миколаєва від 30 грудня 2025 року ОСОБА_1 встановлено тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України без вилучення паспорта громадянина України для виїзду за кордон до виконання зобов`язання за наказом Господарського суду Миколаївської області по справі №487/6852/21, виданого 08 липня 2024 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь Миколаївської міської ради безпідставно збережені кошти 214059 грн 58 коп. Представник зазначила, що ОСОБА_1 не ухиляється від виконання судового наказу. Наразі вона офіційно працевлаштована в Чеській Республіці, куди виїхала разом із неповнолітньою дитиною ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , через збройну агресію рф. Зважаючи на те, що вона є єдиним годувальником для своєї доньки, вона не має об`єктивної фінансової можливості погасити всю суму боргу єдиним платежем. Проте з її закордонних доходів вона регулярно направляє частину коштів на погашення заборгованості у виконавчому провадженні. Наявність заборони на виїзд з України створює ситуацію, за якої ОСОБА_1 позбавлена можливості в`їхати на територію України (для вирішення юридичних, майнових чи родинних питань або візиту до виконавця), оскільки не зможе повернутися до Чехії, що призведе до неминучого розлучення з її неповнолітньою дитиною, яка залишиться за кордоном сама. Така ситуація прямо перешкоджає ОСОБА_1 виконувати її конституційний та сімейний обов`язок щодо утримання та виховання дитини, а також грубо порушує статтю 3 Конвенції ООН про права дитини, згідно з якою в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Посилаючись на викладене, заявник просила скасувати тимчасове обмеження ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України без вилучення паспортного документа, встановлене ухвалою Інгульського районного суду м. Миколаєва від 30 грудня 2025 року у справі № 489/10807/25 (провадження №6/489/309/25).

Окружна прокуратура міста Миколаєва у наданих 19 червня 2026 року через систему «Електронний суд» запереченнях у задоволенні заяви просить відмовити, посилаючись на її необґрунтованість, а саме – у запереченнях звернуто увагу на те, що тривале невиконання ОСОБА_1 судового рішення, невчинення нею передбачених законом дій у виконавчому провадженні, відсутність системних платежів, ссвідчать про свідоме ухилення від виконання зобов`язань.

У письмових поясненнях на заяву представник Інгульського ВДВС просить відмови у її задоволенні, посилаючись на відсутність підстав для скасування тимчасового обмеження у праві виїзду ОСОБА_1 за межі України.

Ухвалою Інгульського районного суду міста Миколаєва від 24 червня 2026 року у задоволенні заяви відмовлено.

Ухвала суду мотивована тим, що сплата ОСОБА_1 заборгованості у виконавчому провадженні у березні, травні та червні 2026 року загалом складала 3000 грн на погашення заборгованості при розмірі, який перевищує 214059 грн 58 коп. та про примусове виконання судового рішення було відомо з 2024 року, що не свідчить про добросовісність дій боржника. Крім того, часткове погашення боргу відбулося лише після встановлення заявнику в судовому порядку тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України. Також суд звертав увагу, що на даний час, як слідує із заяви, заявниця перебуває за межами території України, а тому скасування обмеження у виїзді за межі України їй потрібно для вільного перетину кордону України, який заявниця неодноразово перетинала до винесення ухвали від 30 грудня 2025 року, у разі якщо виявить намір приїхати в Україну.

Суд дійшов висновку, що оскільки ОСОБА_1 не надала переконливих доказів, які вказують на відсутність умислу в її діях щодо невиконання рішення, то і підстави для скасування застосованого відносно неї судом тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України відсутні.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 – адвокат Мотильчук Ю.І. просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про скасування тимчасового обмеження заявниці у праві виїзду за межі України без вилучення паспортного документа, встановленого ухвалою Інгульського районного суду міста Миколаєва від 30.12.2025 р. по справі № 489/10807/25 (провадження №6/489/309/25).

Апеляційна скарга мотивована тим, що відмовляючи у задоволенні заяви, суд зазначив, що здійснені ОСОБА_1 платежі у березні, травні та червні 2026 року на загальну суму 3000 грн. не свідчить про добросовісність дій боржника, але не взяв до уваги, що відповідно до частини 5 статті 441 ЦПК України суд може скасувати тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України за вмотивованою заявою боржника. На думку представника заявниці, головним критерієм для скасування обмеження є зміна поведінки особи, яка демонструє добросовісність та відсутність умисного ухилення. ОСОБА_1 об`єктивно не має фінансової можливості сплатити всю суму заборгованості одним платежем, оскільки є самотньою матір`ю та єдиним годувальником для своєї неповнолітньої дитини. Початок здійснення регулярних (в межах фінансової спроможності) відрахувань із заробітної плати, отриманої за кордоном, беззаперечно доводить її намір виконувати судове рішення, що повністю спростовує твердження про «свідоме ухилення» на теперішній час. Водночас суд не звернув уваги на обов`язок держави забезпечити баланс між інтересами стягувача та основоположними правами боржника, з огляду на аналіз практики Європейського суду з прав людини. Збереження обмеження позбавляє боржника можливості нормально працювати за кордоном та заробляти кошти, які є єдиним джерелом для існування її сім`ї та поступового погашення заборгованості перед стягувачем. За таких умов обмеження стає не інструментом виконання рішення, а виключно каральною санкцією, що недопустимо в демократичному суспільстві. Крім того, висновок суду, що перебування дитини за кордоном та вимушений виїзд матері через війну не є підставою для скасування обмеження, є хибним, ine?euee iаявність заборони на виїзд створює штучну загрозу: у разі необхідності в`їзду ОСОБА_1 в Україну вона не зможе повернутися назад до Чеської Республіки. Це призведе до протиправного і травматичного розлучення матері з її неповнолітньою донькою, яка залишиться за кордоном без нагляду та засобів до існування. Відповідно до ст. 3 Конвенції ООН про права дитини, в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У відзиві на апеляційну скаргу Окружна прокуратура міста Миколаєва просить ухвалу суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, посилаючись на її необґрунтованість.

У письмових поясненнях щодо апеляційної скарги представник Інгульського ДВС просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, посилаючись на її бехпідставність.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника Інгульського ДВС, прокурора, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню із таких підстав.

Вимоги до судового рішення викладені у статтях 263, 264 ЦПК України.

Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами частиною 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Оскаржувана ухвала суду відповідає таким вимогам закону.

Як убачається з матеріалів справи і таке установив суд першої інстанції, в Інгульському ВДВС перебуває зведене виконавче провадження № 75969971, до складу якого входять: виконавче провадження № 75683792 з примусового виконання наказу № 487/6852/21, виданого 08 липня 2024 року Господарським судом Миколаївської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь Миколаївської міської ради безпідставно збережених коштів 214059,58 грн. за безоплатне користування земельною ділянкою площею 1609 кв. м з кадастровим номером 4810136300:12:018:0002 по АДРЕСА_1 ; виконавче провадження № 75608891 з примусового виконання наказу № 487/6852/21, виданого 08 липня 2024 року Господарським судом Миколаївської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь Миколаївської обласної прокуратури 3210,89 грн. судового збору за подання позовної заяви, 3981,37 грн. - за подання апеляційної скарги.

24 липня 2024 року державний виконавець виніс постанови про відкриття виконавчого провадження, якими боржника зобов`язано подати декларацію про доходи та майно та попереджено про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.

Державним виконавцем вживалися заходи щодо встановлення майнового стану боржника, але у результаті проведених виконавчих дій майна (коштів), на яке можливо звернути стягнення згідно із законом, не виявлено.

15 грудня 2025 року державний виконавець здійснив вихід з метою перевірки майнового стану боржника за адресою: АДРЕСА_2 , під час якого встановлено, що боржник ОСОБА_1 за цією адресою не проживає. Зі слів власника квартири – ОСОБА_3 , боржник знаходиться за кордоном. Майно, належне боржнику на праві власності, відсутнє, про що складено акт державного виконавця від 15 грудня 2025 року.

Державною прикордонною службою України 16 грудня 2025 року повідомлено державного виконавця про те, що ОСОБА_1 неодноразово перетинала державний кордон України. Згідно наданої відповіді боржник виїжджала за межі України 16 серпня 2024 року о 05:44 годині та 12 серпня 2025 року о 05:55 годині.

Ухвалою Інгульського районного суду міста Миколаєва від 30 грудня 2025 року у справі № 489/10807/25 задоволено подання державного виконавця Інгульського відділу ДВС та встановлено ОСОБА_1 тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України без вилучення паспорта громадянина України для виїзду за кордон до виконання зобов`язань, покладених на неї наказом № 487/6852/21, виданим 08 липня 2024 року Господарським судом Миколаївської області про стягнення з неї на користь Миколаївської міської ради безпідставно збережених коштів в розмірі 214059, 58 грн та судового збору.

Під час розгляду подання державного виконавця суд установив, що боржник належним чином була повідомлена про відкриття виконавчих проваджень, однак не подала декларацію про доходи та майно, не з`являлася на виклики державного виконавця, не повідомляла про причини неявки, за місцем реєстрації не перебувала, а рішення суду тривалий час не виконувала.

З відзиву Інгульського ВДВС на заяву також вбачається, що у вересні 2024 року ОСОБА_1 подала заяву про визначення поточного рахунку фізичної особи – боржника у банку для здійснення видаткових операцій, після визначення такого рахунку державним виконавцем боржника у березні, травні та червні 2026 року здійснила погашення заборгованості за виконавчими документами на загальну суму 3000 грн.

Звертаючись із заявою про скасування обмеження у праві виїзду за межі України, представник ОСОБА_1 посилалася на відсутність умислу в діях боржниці, вимушене перебування за кордоном через військову агресію рф, перебування на її утриманні неповнолітньої доньки.

Суд першої інстанції вважав, що відсутні підстави для задоволення заяви ОСОБА_1 .

Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції з таких міркувань.

За приписами частини 1 статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.

Зазначене конституційне положення відображено і у пункті 7 частини 3 статті 2 та статті 18 ЦПК України, згідно з якими судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Порядок виконання судових рішень та повноваження виконавців при вчиненні виконавчих дій визначені Законом України «Про виконавче провадження».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Стаття 6 Конституції України визначає, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Протоколом №4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції, та у Першому протоколі до неї, який ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року№475/97-ВР, у статті 2 визначено, що кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдані суспільними інтересами в демократичному суспільстві.

Передбачені у законі обмеження є заходами, які покладаються на боржника з метою заклику до його правосвідомості, якщо останній ухиляється від виконання свого обов`язку, або ж переслідують пасивне та незаборонене примушування боржника до вчинення ним активних дій, щоб якнайскоріше задовольнити інтереси кредитора та позбутися обмежувальних заходів.

Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, порядок вирішення спорів у цій сфері регулюється Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадку, коли він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов`язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів.

Виконавець під час здійснення виконавчого провадження має, зокрема, право у разі ухилення боржника від виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи чи керівника боржника - юридичної особи за межі України до виконання зобов`язань за рішенням або погашення заборгованості за рішеннями про стягнення періодичних платежів (п.19 частина третя стаття 18 Закону України «Про виконавче провадження»).

За своїм змістом словосполучення «ухилення від виконання зобов`язань, покладених судовим рішенням, рішенням іншого органу (посадової особи)», вжите у пункті 5 частини 1 статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» та у пункті 19 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження», означає з об`єктивної сторони такі діяння (дії чи бездіяльність) особи боржника, які полягають у навмисному чи іншому свідомому невиконанні ним зазначених обов`язків. У зв`язку з цим і здійснюється примусове виконання. Це є підставою для звернення з поданням до суду щодо вирішення питання про застосування до такої особи тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України.

Відповідно до частин 1, 3 статті 441 ЦК України тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути застосоване судом як захід забезпечення виконання судового рішення або рішення інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом. Суд може постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України фізичної особи, яка є боржником за невиконаним нею судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), якщо така особа ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на неї відповідним рішенням, на строк до виконання зобов`язань за рішенням, що виконується у виконавчому провадженні.

Отже, тимчасове обмеження боржника в праві виїзду за межі України є винятковим заходом обмеження особистої свободи фізичної особи, який застосовується лише за наявності достатніх підстав вважати, що така особа ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на неї відповідним судовим рішенням, має намір вибути за межі України з метою невиконання цього рішення.

Зокрема, у справі «Гочев проти Болгарії» Європейський Суд підсумував принципи, що відносяться до оцінки необхідності заходів, яке обмежують свободу пересування наступним чином: У відношенні пропорційності обмеження, встановленого у зв`язку із неоплаченими боргами, Європейський Суд у пункті 49 цього рішення зазначив, що таке обмеження є виправданим лише остільки, оскільки сприяє досягненню переслідуваної мети гарантування повернення вказаних боргів (див. рішення Європейського Суду від 13 листопада 2003 року за справою «Напияло проти Хорватії» (Napijalo v. Croatia), скарга N 66485/01, §§ 78-82).

Окрім того, навіть якщо міра, що обмежує свободу пересування особи є початково обґрунтованою, вона може стати неспіврозмірною й порушити права особи, якщо автоматично продовжується протягом тривалого часу (див. рішення Європейського Суду за справою «Луордо проти Італії » (Luordo v. Italy), скарга N 32190/96, § 96, ECHR 2003-IX), рішення Європейського Суду за справою «Фельдеш та Фельдешне Хайлік проти Угорщини» (Foldes and Foldesne Hajlik v. Hungary), скарга N 41463/02, § 35, ECHR 2006, рішення Європейського Суду за справою «Рінер проти Болгарії», § 121).

Надалі у пункті 50 вказаного рішення Європейський Суд з прав людини підкреслив, що у будь-якому випадку влада країни зобов`язана забезпечити те, що порушення права особи залишати його або її країну було від самого початку і протягом всієї тривалості - виправданим та пропорційним за будь-яких обставин.

Влада не може продовжувати на довготривалі строки заходи, що обмежують свободу пересування особи без регулярної перевірки їх обґрунтованості (див. вказане вище рішення Європейського Суду за справою «Рінер проти Болгарії», §124 і вказане вище рішення Європейського Суду «Фельдеш и Фельдешне Хайлик против Венгрии», §35). Така перевірка має, як правило, проводитися судами принаймі, в останній інстанції, оскільки вони забезпечують найкращі гарантії незалежності, неупередженості й законності процедури (див. Рішення Європейського Суду від 25 січня 2007 г. за справою «Сіссаніс проти Румунії»), скарга № 23468/02, § 70).

Охоплення судової перевірки має дозволити суду взяти до уваги всі фактори, що відносяться до справи, включаючи ті, що стосуються співмірності обмежувального заходу (див. з необхідним змінами Рішення Європейського Суду від 23 червня 1981 р. за справою «Ле Конт, Ван Лейвен і Де Мейере проти Бельгії» (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium), Series A, N 43, §60)...».

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що застосовуючи статтю 2 Протоколу 4 до Конвенції та практику Європейського суду з прав людини, які є джерелом права в Україні, суд зобов`язаний забезпечити, щоб порушення права особи залишати країну було виправданим та пропорційним за будь-яких обставин.

Такого правового висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 331/8536/17-ц (провадження № 61-6899св19).

Відповідно до положень частини п`ятої статті 441 ЦПК України суд може скасувати тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України за вмотивованою заявою боржника.

Скасування застосованих судом обмежень може мати місце у разі, якщо відпали підстави для застосування таких заходів, зокрема, досягнуто переслідувану мету гарантування повернення боргу або виявлені обставини, які б спростовували критерій співмірності цілі втручання застосованим обмежувальним заходам, або є інші обставини, які дають підстави для висновку про наявність натепер таких факторів, що порушують справедливий баланс між правами людини та публічним інтересом, хоча при застосуванні таких заходів існувала обґрунтована виправданість втручання у здійснення особою права на свободу пересування.

Отже, при зверненні виконавця до суду із поданням про тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України слід довести факт ухилення боржника від виконання зобов`язань, покладених на нього відповідним судовим рішенням, під яким розуміються будь-які свідомі діяння боржника, спрямовані на невиконання відповідного обов`язку у виконавчому провадженні, коли виконати цей обов`язок у боржника є всі реальні можливості (наявність майна, грошових коштів тощо) і цьому не заважають будь-які незалежні від нього об`єктивні обставини (непереборні сили, події тощо), враховуючи, що тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України є винятковим заходом обмеження особистої свободи фізичної особи. Натомість, при зверненні боржника із мотивованою заявою про скасування тимчасового обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України боржнику належить довести факт зміни обставин, що обґрунтовують необхідність скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України.

Наявними у матеріалах справи доказами не спростовується факт ухилення ОСОБА_1 від виконання зобов`язань, покладених на неї судовим рішенням. Також беззаперечно не доведено відсутність у боржника можливості виконати рішення суду та наявність об`єктивних обставин, які б незалежно від волі ОСОБА_1 унеможливлювали вчинення нею реальних дій на виконання зобов`язань.

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав, які б надавали можливість скасувати тимчасове обмеження ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України, надавши відповідну оцінку доводам заявника, з якою погоджується колегія суддів, відхиляючи аргументи апеляційної скарги, які є аналогічними викладеним у заяві і не спростовують правильність висновків суду.

Так, те що заявниця вимушено виїхала з України через військову агресію рф, не перебуває в шлюбі і самостійно утримує неповнолітню дитину, яка навчається у чеському закладі освіти, не є достатньою підставою для скасування обмеження у праві її виїзду за межі України. При цьому суд правильно враховував, що заявниця не повідомляла орган державної виконавчої служби про виїзд за межі України, своє місце перебування, не надала відомостей про доходи чи майно, за рахунок якого можливо виконання виконавчих документів, а також не вжила заходів щодо виконання наказу господарського суду, що є її прямим обов`язком згідно частин четвертої, п`ятої статті 19 Закону України «Про виконавче провадження».

Щодо сплати боржником у травні та червні 2026 року 2000 грн. на погашення присудженої заборгованості, то внесені нею суми є не суттєвим порівняно зі стягнутими за судовим рішенням, їх здійснено лише після встановлення обмеження у праві виїзду за межі 2024 року, що не свідчить про добросовісність дій боржника, виправлення її поведінки з ухилення від виконання судового рішення та вчинення дійсно вагомих заходів з його виконання.

Крім того, на час розгляду заяви судом, ОСОБА_1 перебуває за межами території України, а тому скасування обмеження у виїзді за межі України заявнику потрібно для вільного перетину кордону України, який неодноразово перетинала до винесення ухвали від 30 грудня 2025 року, у разі якщо виявить намір приїхати в Україну, натомість докази, що таке буде сприяти виконанню рішення суду відсутні.

З огляду на перебування заявниці разом із її неповнолітньою донькою за межами України колегія суддів не приймає аргумент апеляційної скарги, що наявність обмеження на виїзд за межі України ОСОБА_1 порушує права дитини, зокрема з врахуванням того, що відсутні належні докази на підтвердження таких обставин.

За такого суд першої інстанції при розгляді заяви ОСОБА_1 правильно встановив обставини, що мають значення для ї розгляду, надав їм відповідну правову оцінку, правильно застосував норми матеріального та процесуального права, тому відповідно до положень статті 275 ЦПК України колегія суддів не вбачає підстав для скасування оскаржуваної ухвали суду.

Тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційна скарга ОСОБА_1 залишена без задоволення, відсутні підстави для розподілу судових витрат, які покладаються на заявницю.

Керуючись статтями 367-369, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана її представником адвокатом Мотельчук Юлією Ігорівною, залишити без задоволення, ухвалу Інгульського районного суду міста Миколаєва від 24 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і не підлягає оскарженню у касаційному порядку.

Головуючий Т.М. Базовкіна

Судді: Н.О. Шаманська

Ж.М. Яворська

______________________________________________

Повна постанова складена 06 серпня 2026 року