Постанова від 03 серпня 2026 р. у справі №137/974/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 137/974/25

Провадження № 22-ц/801/845/2026

Категорія: 21

Головуючий у суді 1-ї інстанції Верещинська Я. С.

Доповідач:Ковальчук О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 серпня 2026 рокуСправа № 137/974/25м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Ковальчука О. В.,

суддів: Берегового О. Ю., Панасюка О. С.,

за участі секретаря судового засідання Кулішко Б. А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Вінницької окружної прокуратури, в інтересах держави в особі Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області, до ОСОБА_1 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки,

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Літинського районного суду Вінницької області, ухвалене 26 січня 2026 року суддею цього суду Верещинською Я. С. у с-щі Літин, дата складення повного рішення невідома,

УСТАНОВИВ:

У липні 2025 року заступник керівника Вінницької окружної прокуратури в інтересах держави звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про витребування в комунальну власність Якушинецької сільської ради земельної ділянки з кадастровим номером 0522485400:01:000:0828, площею 0,15 га, яка розташована в межах с. Микулинці Вінницького району Вінницької області.

Позовні вимоги мотивовані тим, що Вінницькою окружною прокуратурою під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні, відомості про які внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12025020050000122 від 06 лютого 2025 року, за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 364, частиною першою статті 366 Кримінального кодексу України (далі КК України), установлено, що на підставі рішення органу місцевого самоврядування, яке фактично сільською радою не приймалось та за яке депутати не голосували, із комунальної власності вибула земельна ділянка з кадастровим номером 0522485400:01:000:0828, площею 0,15 га.

Право власності на вказану земельну ділянку набуто ОСОБА_2 на підставі рішення Микулинецької сільської ради Літинського району 35 сесії 7 скликання від 22 жовтня 2020 року № 806, яке вказаною сесією не приймалось.

Таким чином, спірна земельна ділянка вибула з комунальної власності поза волею власника – Якушинецької об`єднаної територіальної громади (на час вибуття – Микулинецької сільської ради).

01 квітня 2021 року ОСОБА_2 уклав договір № 484 купівлі-продажу вказаної земельної ділянки із ОСОБА_1 , відповідно до якого відчужив останньому спірну земельну ділянку.

ОСОБА_2 відчужив земельну ділянку ОСОБА_1 менше як за один місяць, тобто протягом короткого проміжку часу, що може свідчити про сумнівний характер вчинюваного правочину.

Згідно з пунктом 3 Договору № 484 від 01 квітня 2021 року продаж земельної ділянки відбувся за ціною 33 000,00 грн, що нижче від реальної ринкової ціни, яка згідно з висновком експерта про результати проведення судової оціночно-земельної експертизи від 28 січня 2025 року № 2793/24-21 станом на 01 квітня 2021 року могла становити 85137,00 грн.

На переконання позивача, викладене свідчить про сумнівний характер вчинюваного правочину, а тому відповідач ОСОБА_1 не є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки в розумінні статті 388 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), оскільки знав або повинен був знати, що відчужувач, у якого він отримав майно, не має права його відчужувати.

За таких обставин, прокурор просив витребувати у ОСОБА_1 в комунальну власність Якушинецької сільської земельну ділянку з кадастровим номером 0522485400:01:000:0828, площею 0,15 га, що розташована в межах с. Микулинці Вінницького району Вінницької область.

26 січня 2026 року рішенням Літинського районного суду Вінницької області позов задоволено.

Не погодившись із ухваленим рішенням ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги відповідач посилається на те, що висновок суду першої інстанції щодо наявності в нього об`єктивної можливості дізнатися (виявивши розумну обачність) про незаконність вибуття земельної ділянки з власності територіальної громади, нічим не підтверджений та ґрунтується виключно на припущеннях прокурора.

Вказував, що ціна спірної земельної ділянки за договором купівлі-продажу була встановлена за домовленістю сторін, що відповідає положенням статті 627, частини першої статті 632, частини першої статті 691 ЦК України, адже сторони є вільними в укладенні та визначенні умов договору, з урахуванням звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договірна ціна спірної земельної ділянки не була заниженою, тому що ринкова 0,01 га з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства в с. Микулинці ніколи не перевищувала 2 000 грн, а нормативно-грошова оцінка всієї земельної ділянки з кадастровим номером 0522485400:01:000:0828 (згідно з відомостями ДЗК) складає 7 485 грн.

Посилався на те, що загальна площа земельних ділянок із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства (площею 0,1025 га та 0,2616 га), право власності на які ОСОБА_2 набув у порядку безоплатної приватизації у 2015 році, є в межах норм, установлених статтею 121 ЗК України для ведення особистого селянського господарства.

Наданий позивачем до суду висновок експерта від 28 січня 2025 року №2793/24-21, складений у межах кримінального провадження № 42024022110000110, а не в даній справі, що свідчить про неналежність та недопустимість такого доказу.

Зазначав, що прокурором недотримано положень частини п`ятої статті 390 ЦК України про внесення вартості нерухомого майна на депозитний рахунок суду.

У відзиві на апеляційну скаргу Вінницька окружна прокуратура просила рішення суду першої інстанції залишити без змін, а скаргу – без задоволення, посилаючись на його законність та обґрунтованість.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги апеляційний суд прийшов до висновку, що вона підлягає задоволенню з огляду на таке.

Частинами першою – третьою статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За змістом статті 374 ЦПК України апеляційний суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює у відповідній частині нове рішення або змінює рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з порушенням норм матеріального і процесуального права (стаття 376 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Установлено, що на замовлення ОСОБА_2 фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 виготовлено Технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки з кадастровим номером 0522485400:01:000:0828, площею 0,15 га, яка знаходиться в с. Микулинці на території Микулинецької сільської ради Літинського району Вінницької області (а. с. 49 – 66).

У матеріалах Технічної документації наявна копія рішення 34 сесії 7 скликання Микулинецької сільської ради Літинського району Вінницької області від 22 вересня 2020 року №734.3 «Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)», яким надано ОСОБА_2 дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки площею 0,1600 га в натурі (на місцевості), в тому числі для ведення особистого селянського господарства – 0,1600 га в межах с. Микулинці (а.с.54).

Листом архівного відділу Вінницької районної військової адміністрації повідомлено, що 34 сесія 7 скликання Микулинецької сільської ради Літинського району Вінницької області від 22 вересня 2020 року не ухвалювала рішення №734.3 та в архівний відділ на зберігання таке рішення не передавалось (а. с. 48).

У матеріалах Технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) наявна копія рішення 2 сесії 23 скликання Микулинецької сільської ради народних депутатів Літинського району Вінницької області від 24 червня 1998 року № 39 «Про передачу громадянам земельних ділянок в постійне користування», яким надано ОСОБА_2 в постійне користування земельну ділянку площею 0,16 га для ведення особистого підсобного господарства в межах с. Микулинці (а. с. 55).

На а. с. 30 є копія рішенням 35 сесії 7 скликання Микулинецької сільської ради Літинського району Вінницької області від 22 жовтня 2020 року № 806 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та безоплатної передачі її у власність» затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), що розташована в межах с. Микулинці у відповідності до фактичних розмірів, визначених в натурі (на місцевості), та передано безоплатно у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером: 0522485400:01:000:0828, площею 0,15 га, для ведення особистого селянського господарства, яка розташована в межах с. Микулинці.

Листом архівного відділу Вінницької районної військової адміністрації повідомлено, що 35 сесія 7 скликання Микулинецької сільської ради Літинського району Вінницької області, яка відбулась 22.10.2020, не приймала рішення №806 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та безоплатної передачі її у власність», згідно протоколу та списку рішень, прийнятих на сесії (а. с. 42 – 47).

Відділом у Сарненському районі Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області на підставі Технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), виготовленої 28 грудня 2020 року ФОП ОСОБА_3 , зареєстровано земельну ділянку з кадастровим номером: 0522485400:01:000:0828, площею 0,15 га, для ведення особистого селянського господарства, яка розташована в межах с. Микулинці (а. с. 31 – 39).

09 березня 2021 року державним реєстратором речових прав на нерухоме майно на підставі витягу з Державного земельного кадастру НВ-5609078192021 від 22 лютого 2021 року та рішення Микулинецької сільської ради Літинського району Вінницької області №8 06 від 22 жовтня 2020 року зареєстровано право власності за ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером: 0522485400:01:000:0828, площею 0,15 га, яке припинено 01 квітня 2021 року на підставі договору купівлі-продажу № 484, укладеного того ж дня з ОСОБА_1 , відповідно право власності на земельну ділянку зареєстровано за ним (а. с. 25).

За цим договором, який посвідчений приватним нотаріусом Жуковською І. В., зареєстрований в реєстрі за № 484, ОСОБА_1 придбав цю земельну ділянку за узгоджену сторонами суму 30 000, грн (а. с. 26 – 29).

Відповідно до Інформації з Державного земельного кадастру про право власності за земельну ділянку Вінницьким районним нотаріальним округом зареєстровано за ОСОБА_1 на земельну з кадастровим номером: 0522485400:01:000:0828, площею 0,15 га, для ведення особистого селянського господарства, яка розташована в межах с. Микулинці (а. с. 40, 41).

30 жовтня 2024 року ухвалою слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області (справа № 127/30418/24) у кримінальному провадженні № 42024022110000110, внесеному до ЄРДР 22 березня 2024 року, за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною третьою статті 190, частиною четвертою статті 358, частиною другою статті364 КК України, накладено арешт на земельні ділянки, в тому числі, під кадастровим номером 0522485400:01:000:0828 шляхом заборони її відчуження іншими особами та поділу, окрім як для цілей кримінального провадження, до моменту закінчення усіх необхідних слідчих та процесуальних дій, оскільки земельні ділянки є предметом вчинення кримінального правопорушення та речовим доказом.

Із змісту ухвали слідчого судді вбачається, що під час досудового розслідування встановлено, що на підставі підроблених рішень, винесених колишнім головою Микулинецької сільської ради та нинішнім старостою села Микулинці Якушинецької ОТГ Вінницької області ОСОБА_4 , особи незаконно заволоділи земельними ділянками (а. с. 84 – 87)

У межах досудового розслідування кримінального провадження № 42024022110000110 від 22 березня 2024 року проведено судову почеркознавчу експертизу № 249/25-21 від 06 лютого 2025 року, за результатами якої, підпис у речових доказах: рішеннях Микулинецької сільської ради Літинського району Вінницької області № № 732.1, 732.3, 733.6, 732.4, 734.3, 734.5, 734.6, 734.4 від 22 вересня 2020 року та рішеннях Микулинецької сільської ради Літинскього району Вінницької області №№ 788, 806, 812, 815 від 22 жовтня 2020 року виконано Шумським В. В. – сільським головою (а. с. 88 – 93).

Відповідно до висновку експерта за результатами проведення судової оціночно-земельної експертизи від 28 січня 2025 року №2 793/24-21, проведеної під час досудового розслідування кримінального провадження за фактом незаконного виведення з комунальної власності земельних ділянок на території Микулинецької сільської ради, ринкова вартість земельної ділянки кадастровий номер 0522485400:01:000:0828, площею 0,15 га, цільове призначення – для ведення особистого селянського господарства, станом на 01 квітня 2021 року могла становити 85137,00 грн (а. с. 94 – 105).

Із інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження суб`єкта вбачається, що крім спірної земельної ділянки, за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на десятки земельних ділянок у Вінницькому районі, зокрема на території Літинської територіальної громади (а. с. 67 – 77).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження суб`єкта у ОСОБА_2 на праві власності окрім спірної земельної ділянки наявні ще 2 земельні ділянки з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, які він в порядку безоплатної приватизації набув у власність на підставі рішення Микулинецької сільської ради 30 сесії 6 скликання від 14 серпня 2015 року № 274 (а .с. 153): з кадастровим номером 0522485400:03:001:0423 площею 0,1025 га, дата державної реєстрації права власності – 07 серпня 2015 року; з кадастровим номером 0522485400:03:001:0424 площею 0,2616 га, дата державної реєстрації права власності – 07 серпня 2015 року (а. с. 154, 155).

Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив із того, що проявивши розумну обачність та за необхідності отримавши правову допомогу, відповідач міг зрозуміти сумнівність документів, на підставі яких ОСОБА_2 підтверджував своє право власності на нерухоме майно, міг прослідкувати історію вибуття ділянки у приватну власність та дізнатися, що спірна земельна ділянка вибула з комунальної власності поза волею дійсного власника.

Відповідач посилався на перебування спірної земельної ділянки з 24 червня 1998 року у постійному користуванні ОСОБА_2 згідно з рішенням Микулинецької сільської ради від 24 червня 1998 року № 39. Разом з тим останній міг звернути увагу на те, що ОСОБА_2 , за відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження суб`єкта, раніше у 2015 році, вже набув право власності на земельні ділянки з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, що виключало можливість законної передачі йому спірної земельної в розумінні статті 121 ЗК України.

Суд погодився із доводами прокурора про те, що у власності ОСОБА_1 та фермерського господарства «Підкалюк», головою якого він є, перебуває чимало земельних ділянок, які знаходяться на території раніше Микулинецької сільської ради. Відповідач здійснює господарську діяльність, що підтверджується відомостями державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що може свідчити про обізнаність ОСОБА_1 з місцевими жителями, ситуацією в селі щодо руху/обігу земельних ділянок тощо. Проявивши розумну обачність, перевіривши відомості, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відповідач міг дізнатися про зазначені обставини і у нього мали виникнути обґрунтовані сумніви щодо правомірності набуття у власність зазначеної земельної ділянки попереднім власником. Крім того за необхідності, отримавши правову допомогу, ОСОБА_1 міг звернутись до органів Держгеокадастру для отримання та ознайомлення із землевпорядною документацією щодо формування спірної земельної ділянки, щоб прослідкувати історію формування ділянки, дізнатись про можливі порушення. У разі виявлення спірних/неоднозначних обставин міг зрозуміти/допустити сумнівність документів/обставин вибуття ділянки.

З такими висновками погодитись не можна.

Суд правильно на підставі належних, допустимих достовірних і достатніх доказів встановив, що спірна земельна ділянка вибула із комунальної власності Микулинецької сільської ради (тепер Якушинецької територіальної громади) поза волею власника на підставі. Ця обставина не заперечувалась відповідачем у справі.

Що ж до її витребування у ОСОБА_1 як недобросовісного набувача, який повинен був знати про незаконність набуття права власності на земельну ділянку ОСОБА_2 , апеляційний суд зазначає таке.

Відповідно до статті 41 Конституції України та частини першої статті 321 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Частиною першою статті 388 ЦК України установлено, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже якщо нерухоме майно, що вибуло з фактичного володіння його власника за неукладеним договором купівлі-продажу, було зареєстровано за іншою особою без відповідної на те правової підстави, власник такого майна може витребувати його із чужого незаконного володіння у всіх випадках відповідно до статті 387 ЦК України. При цьому відсутністю правової підстави в цьому випадку потрібно розуміти: реєстрацію спірного нерухомого майна за стороною неукладеного правочину; реєстрацію спірного майна за третьою особою на підставі правочину, укладеного всупереч нормам чинного законодавства.

У разі, якщо спірне нерухоме майно надалі відчужене за відплатним договором, і сторона цього договору не знала і не могла знати про відсутність у продавця права його відчужувати, у зв`язку із чим така особа є добросовісним набувачем, спірне нерухоме майно також може бути витребуване його власником відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, оскільки таке майно вибуло з володіння власника (законного володільця) не з його волі (за неукладеним правочином).

Наведене також узгоджується з положеннями статті 330 ЦК України, згідно з якими, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Крім цього необхідно враховувати, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.

Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.

Отже власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред`явлення віндикаційного позову (про витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України)) без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами).

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року в справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23).

Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Згідно з частинами першою – четвертою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Частина шоста статті 81 імперативно забороняє ґрунтувати доказування на припущеннях.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Частина перша статті 19 Конституції України установлює, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Тобто стверджуючи про недобросовісність ОСОБА_1 , прокурор зобов`язаний був довести, що відповідач знав про протиправність вибуття земельної ділянки з комунальної власності та / або незаконність набуття на неї права власності ОСОБА_2 , або в силу закону зобов`язаний був вжити заходів щодо перевірки цих обставин (вибуття земельної ділянки з власності територіальної громади і набуття її у власність ОСОБА_5 ).

Правомірність заволодіння особою майном, зокрема на підставі правочину, презюмується (частина друга статті 328 ЦК України), отже за відсутності доказів зворотнього, зокрема доведеності у встановленому порядку набуття особою права власності на чуже майно без відповідної правової підстави (стаття 387 ЦК України), особа, яка придбала майно за відплатним договором, вважається його добросовісним набувачем (стаття 330 ЦК України), а витребуване воно може бути у неї лише у чітко визначених законом випадках (частина перша статті 388 ЦК України).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) – це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. У схожій правовій ситуації Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 по своїй суті застосовано доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17).

Оскільки набуваючи у власність за відплатним договором земельну ділянку вільну від заборон на обтяжень, зареєстрованих у встановленому порядку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_1 правомірно покладався на відомості цього реєстру і в силу закону не був зобов`язаний вживати додаткових заходів щодо перевірки законності вибуття земельної ділянки з комунальної власності Микулинецької сільської ради (тепер Якушинецької об`єднаної територіальної громади), то суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про його недобросовісність як набувача спірної ділянки.

При цьому посилання прокурора на нижчу від встановленої ринкової вартості земельної ділянки ціну у договорі купівлі-продажу, нетривале її перебування у власності відчужувача ОСОБА_2 , не доводять беззаперечно того, що набувач ОСОБА_1 знав чи повинен був знати про відсутність у ОСОБА_2 права на її відчуження, а є припущенням, яке не могло бути покладено в основу доказування.

Більше того, посилаючись на нижчу ніж встановлена експертизою ринкова вартість зальної ділянки її ціну в договорі купівлі-продажу, як на обставину, яка може вказувати на недобросовісність набувавча, суд першої інстанції не дав оцінки тому факту, що така ціна перевищувала нормативну грошову оцінку земельної ділянки, не навів доводів про те, що ціна саме у цьому договорі була істотно нижчою, ніж ціна купівлі-продажу в інших договорах, укладених в той самий час щодо таких самих земельних ділянок.

Недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; порушення норм процесуального права – є підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення (пункти 2; 4 частини 1 статті 376 ЦПК України).

Також апеляційний суд вважає безпідставними висновки суду першої інстанції про те, що наявність у власності членів родини ОСОБА_6 та ФГ «Підкалюк» інших земельних ділянок, на яких здійснює господарську діяльність вказане ФГ, свідчить про недобросовісність набуття ОСОБА_1 спірної земельної ділянки.

Поведінка особи, яка є засновником (учасником, керівником) аграрного підприємства, щодо встановлення осіб, які стали власниками земельних ділянок сільськогосподарського призначення, та викупу таких ділянок є логічною, відповідає економічним інтересам такої особи, не може вважатись протиправною і не вказує на обов`язкову її обізнаність з можливим протиправним вибуттям земельних ділянок із комунальної власності територіальної громади.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

При застосуванні норми права до спірних правовідносин апеляційний суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у пунктах 5.60.; 5.61.; 5.62.; 5.63 постанови від 21 вересня 2022 року у праві № 908/976/19 провадження № 12-10гс21, відповідно до яких:

Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень – офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)). Отже якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37, 38), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54).

Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20(пункт 40)). На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).

Саме при вирішенні питання про витребування майна, здійснюється перевірка добросовісності набувача цього майна, у тому числі з`ясуванню підлягає й те, чи знав або міг знати такий набувач про недобросовісну поведінку продавця. Вказане має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього (постанова Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16, пункт 52).

Подібні висновки також містяться і у пункті 6.50. постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 провадження № 12-35гс21, в якому зазначено, що …на час укладення договору купівлі-продажу від 18 березня 2021 року було запроваджено Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, відомості з якого презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей.

Задовольняючи позов про витребування спірного нерухомого майна з підстав, передбачених статтею 387 ЦК України, суд першої наведеного не врахував, поклавши на відповідача додатковий обов`язок, крім відомостей, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, перевіряти та аналізувати також обставини правомірності попередніх переходів майна, зокрема, обставини вибуття майна з володіння позивача.

За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на встановлене, апеляційний суд дійшов висновку, що вимога прокурора щодо визнання відповідача ОСОБА_1 недобросовісним є недоведеною, а тому витребування у нього спірної земельної ділянки поза встановленою частиною п`ятою статті 390 ЦК України процедурою (з одночасною компенсацією вартості земельної ділянки) є неможливим.

При цьому апеляційний суд звертає увагу також на таке.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України» East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту зазначеної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага – це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Потрібний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар. Одним з елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, потрібно застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади чи місцевого самоврядування постанову (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 грудня 2022 року у справі № 472/156/21 (провадження № 61-7658св22)).

Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України.»

За таких обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що позбавлення права власності ОСОБА_1 з тих підстав, що вибуття майна позивача відбулося у зв`язку з порушенням третіми особами вимог закону під час відведення земельної ділянки буде суперечити статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, а змушення відповідача шукати шляхи відновлення свого права покладе на цю особу індивідуальний та надмірний тягар.

Щодо необхідності попереднього внесення вартості спірного майна на депозитний рахунок суду апеляційний суд звертає увагу на таке.

У постанові ВС КЦС від 12 листопада 2025 року у справі № 127/8274/24 провадження № 61-11478св25 суд виснував, що обов`язок попереднього внесення вартості майна на депозитний рахунок суду передбачений у нормі матеріального права. Положення частини п`ятої статті 390 ЦК України поширюється на випадки подання позову про витребування майна у добросовісного набувача. При цьому у випадку подання та розгляду судом позову про витребування майна у недобросовісного набувача вимоги частини п`ятої статті 390 ЦК України не підлягають застосуванню;

у випадку, якщо позивач обґрунтовує позов про витребування нерухомого майна недобросовісністю набувача, то положення частини п`ятої статті 390 ЦК України не застосовуються; питання про добросовісність / недобросовісність набувача судом може бути вирішене лише після дослідження доказів на стадії ухвалення судового рішення. У випадку встановлення недобросовісності набувача суд задовольняє позов без застосування частини п`ятої статті 390 ЦК України.

Натомість у разі встановлення, що набувач добросовісний, суд відмовляє у задоволенні позову на підставі частини п`ятої статті 390 ЦК України, якщо позивачем попередньо не внесено вартість майна на депозитний рахунок суду.

Подібний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 06 травня 2026 року в справі №127/15341/26 провадження № 61-3389св26.

Це узгоджується і з наведеним вище основоположним принципом приватного права – принципом справедливості, адже негативні наслідки протиправної поведінки повинна нести саме особа, яка таку поведінку допустила (особи, визнані у встановленому порядку винними у підроблені рішення органу місцевого самоврядування про виділення земельної ділянки ОСОБА_2 , та сам ОСОБА_2 , який не мав права на набуття такої ділянки у власність). Натомість у цьому випадку всю повноту відповідальності у виді витребування земельної ділянки без компенсації її вартості, суд поклав на особу, яка за відплатним договором придбала земельну ділянку, добросовісно покладаючись на законність дій органу місцевого самоврядування та відомості із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Таким чином, рішення суду ухвалено судом першої інстанції внаслідок неправильного застосування положень матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та порушенням вимог процесуального закону щодо оцінки доказів, а тому в силу положень пунктів 3, 4 частини 1 статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у позові.

Щодо розподілу судових витрат.

В силу частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною другою цієї ж статті передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові – на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову – на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України визначено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

При цьому колегія суддів виходить із того, що відповідно до пункту 40 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року, ухвалюючи рішення у справі, провадження в якій відкрито за заявою прокурора, у разі повної або часткової відмови в позові судовий збір стягується з визначеного прокурором позивача (повністю або пропорційно до задоволених вимог), за винятком випадків, коли позивача звільнено від сплати судового збору та коли позивачем у справі є сам прокурор.

Оскільки в цьому випадку прокурор звернувся з позовом в інтересах Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області, то суму сплаченого відповідачем ОСОБА_1 судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 3 633 грн 60 к. необхідно стягнути на його користь саме з Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області.

Керуючись статтями 367, 369, 374, 376, 382, 384, 389, 390 ЦПК України апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Літинського районного суду Вінницької області від 26 січня 2026 року скасувати і постановити нове судове рішення.

Відмовити у задоволенні позову заступника керівника Вінницької окружної прокуратури Семенюка Володимира Анатолійовича в інтересах держави в особі Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області про витребування у ОСОБА_1 в комунальну власність Якушинецької сільської ради земельної ділянки з кадастровим номером 0522485400:01:000:0828, площею 0,15 га, що розташована в межах с. Микулинці, Вінницький район, Вінницька область.

Стягнути з Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області на користь ОСОБА_1 3633 (три тисячі шістсот тридцять три) гривні 60 копійок у відшкодування судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач: Якушинецька сільська рада Вінницького району Вінницької області, адреса: вул. Новоселів, буд.1, с. Якушинці, Вінницького району Вінницької області, код ЄДРПОУ 04330021.

Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 .

Головуючий О. В. Ковальчук

Судді : О. Ю. Береговий

О. С. Панасюк