Постанова від 05 серпня 2026 р. у справі №949/2287/25 — Рівненський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 серпня 2026 року

м. Рівне

Справа № 949/2287/25

Провадження № 22-ц/4815/1098/26

Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача – Шимківа С.С.,

суддів: – Боймиструка С.В., Гордійчук С.О.

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач – ОСОБА_2 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Козійчука Олександра Івановича на рішення Дубровицького районного суду Рівненської області від 24 лютого 2026 року (ухвалене у складі судді Тарасюка А.М., повний текст рішення суду складено 27 лютого 2026 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів, –

в с т а н о в и в :

15 жовтня 2025 року ОСОБА_1 , через представника – адвоката Козійчука Олександра Івановича, звернувся до Дубровицького районного суду Рівненської області з позовом до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів.

Позов обґрунтовував тим, що під час проходження військової служби поблизу населеного пункту Дубровиця у 2024 році, позивач познайомився з відповідачкою ОСОБА_2 , яка допомогла йому із пошуком житлового приміщення для найму неподалік від місця несення служби у селі Висоцьк Сарненського району Рівненської області.

У подальшому сторони заприятелювали, оскільки відповідачка, як місцева жителька, допомагала йому віднайти приміщення для найму для тимчасового перебування в районі несення служби, допомогла із його облаштуванням, купівлі побутових речей, отримання поштових відправлень, тощо.

Через деякий час, у грудні 2024 року, користуючись довірою позивача, відповідачка запропонувала позивачу приміщення для проживання у селі Золоте за значно нижчою ціною, ніж те, що винаймав позивач у селі Висоцьк.

Однак, як пояснила відповідачка, для цього їй потрібно оформити документи про спадщину, аби приміщення повністю належало їй, що потребує значних коштів, яких у неї немає.

Відтак, для оформлення спадщини відповідачка просила у позивача в різний час незначні грошові кошти, які призначались для оформлення спадщини.

При цьому, як стало відомо позивачу за отримані від нього кошти відповідачка дійсно оформила на свою корись частину домоволодіння у квітні 2025 року.

На той момент сума перерахованих на користь відповідачки коштів становила 18353,00 грн.

Разом з тим, представник позивача зазначає, що як пояснила позивачу відповідачка, станом на травень 2025 року вона перебувала на стадії розлучення, а тому повернути грошові кошти планує за рахунок продажу спільного майна подружжя, а саме автомобіля. У зв`язку з цим, просила позивача допомогти їй із витратами у зв`язку з розлученням, на оплату послуг адвоката та на оформлення отриманого через поділ майна подружжя автомобіля.

23 червня 2025 року відповідачка зателефонувала позивачу та повідомила, що судом прийнято рішення про її розлучення, втім продати авто ніяк не вдається, а тому запропонувала передати його позивачу у власність.

Оскільки ринкова вартість вказаного авто становить близько 2000,00 доларів США, відповідачка запропонувала передати для колишнього чоловіка 1000,00 доларів США, як компенсацію половини вартості авто, а взамін позивач отримає у власність весь автомобіль, що компенсує йому втрати, які він поніс, передаючи кошти на оформлення спадку відповідачки.

Цього ж дня, позивачем на картковий рахунок відповідачки перераховано 2800,00 грн. для переоформлення автомобіля, а 24 червня 2025 року перераховано ще 42000,00 грн.

Після цього, відповідачка ще просила перерахувати їй кошти у червні 2025 року для ремонту автомобіля, котрий ніби перестав самостійно їхати.

У липні 2025 року відповідачка повідомила, що попри отримані кошти чоловік не віддає автомобіль, проте обіцяла повернути усі отримані кошти із продажу земельної ділянки, яку отримала в спадок, однак, ще її не зареєструвала, оскільки не має коштів, на підтвердження чого навіть переслала фото документів та 10 липня 2025 року на підтвердження намірів повернути кошти перерахувала на картку позивача 4000,00 грн.

Втім, як з`ясувалось пізніше, зазначений вище автомобіль, не належав відповідачці на праві сумісної власності, оскільки був придбаний нею самостійно лише 24 червня 2025 року, в тому числі за рахунок коштів отриманих від позивача.

У серпні 2025 року відповідачка продовжувала обіцяти повернути усі отримані кошти за рахунок продажу земельної ділянки, яку нещодавно зареєструвала, на підтвердження чого навіть переслала фото документів про реєстрацію прав власності та попросила ще 4000,00 грн, які ніби призначались для оформлення договору продажу земельної ділянки.

При цьому, як стало відомо позивачу за отримані від нього кошти відповідачка дійсно зареєструвала право власності на земельну ділянку у серпні 2025 року, однак продавати набуте майно не збиралася.

Таким чином, підрахувавши усі банківські трансакції у період з грудня 2024 року по серпень 2025 року позивачем встановлено, що на банківські рахунки відповідачки було перераховано 73253,00 грн.

Однак, жодна мета, з якою було надіслано кошти, не реалізувалась, що свідчить про фактичне збагачення відповідачки за рахунок отриманих від позивача коштів.

28 серпня 2025 року на адресу відповідачки надіслано претензію із вимогою повернути отримані без достатньої правової підстави грошові кошти у розмірі 73253,00 грн. та надано копії усіх квитанцій, що підтверджували перерахування коштів.

Як зазначає представник позивача, відповідачка фактично не заперечила проти отримання грошових коштів та під час переписки з ним надіслала фотокопію квитанції про повернення грошових коштів на суму 4000,00 грн. від 10 липня 2025 року.

Здійснивши вказаний платіж, відповідачка фактично визнала факт отримання грошових коштів без належної правової підстави та власний обов`язок перед позивачем щодо їх повернення.

Таким чином, відповідачка зберегла без достатньої правової підстави грошові кошти на загальну суму 69253,00 грн., перерахованих на її банківські рахунки.

Просив суд стягнути з ОСОБА_2 на свою користь 69253,00 грн. в якості безпідставно набутих коштів, отриманих без достатньої правової підстави.

Рішенням Дубровицького районного суду Рівненської області від 24 лютого 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів відмовлено.

Рішення суду мотивовано недоведеністю безпідставності набуття відповідачкою грошових коштів, що призвело до її збагачення за рахунок отриманих коштів.

Не погоджуючись із рішенням суду, ОСОБА_1 , через представника – адвоката Козійчука О.І., оскаржив його в апеляційному порядку.

У поданій апеляційній скарзі зазначає, що посилання відповідачки на наявність "близьких" стосунків між сторонами не підтверджено жодними доказами.

Суд залишив без уваги доводи позовної заяви про те, що спочатку кошти передавались для відповідачки на оформлення житла в порядку спадщини, та позивач цілком реально розраховував в подальшому орендувати це житло за нижчими цінами, тобто передаючи кошти для оформлення житла, позивач отримував із цього вигоду, а саме офіційне оформлення договору оренди за низькими цінами, що в свою чергу дозволяє відшкодувати вказані витрати на проживання в іншій місцевості.

Таким чином, кошти передавались на вигідну для обох сторін мету, і лише після того, як спадщину ОСОБА_2 оформила та стало зрозуміло, що орендувати офіційно житлове приміщення не вдасться, оскільки майно перейшло у спільну власність кількох осіб, а не лише ОСОБА_2 , лише тоді ОСОБА_1 зажадав повернення своїх коштів.

Окрім того, відповідачка обіцяла передати набутий в шлюбі автомобіль, якщо позивач заплатить половину його вартості її чоловіку, тобто сплатить йому його частку.

Вказана домовленість була вигідної для позивача, оскільки він отримував автомобіль за половину його вартості, оскільки першу половину він фактично сплатив, перераховуючи для ОСОБА_2 кошти на оформлення власності та поділу майна подружжя. Позивач погодився, однак відповідач оформила авто на себе та відмовляється його передавати позивачу.

Суд першої інстанції не дослідив вказаних обставин попри те, що позивачем надано докази купівлі автомобіля саме за його кошти в розмірі 42 000,00 грн, в свою чергу, відповідач не заперечила купівлю автомобіля за кошти відповідача, проте і не наводить мотивів того, чому такі значні кошти отримані нею без належної правової підстави не повинні бути повернуті.

Просить суд скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове про задоволення позову.

04 травня 2026 року ОСОБА_2 подано відзив на апеляційну скаргу, у якому покликається на його законність та обґрунтованість.

Вказує, що перерахування коштів проведено позивачем добровільно. Жодної позики вона у позивача не брала і не просила. Між ними були відсутні договірні зобов`язання.

Пояснює, що вони обоє з позивачем перебували у романтичних стосунках, а кошти були перераховані ним як прояв серйозності його намірів щодо неї.

Перебуваючи з позивачем у близьких стосунках він почав проявляти агресію. Неодноразово приїздив до неї на роботу в нетверезому стані, влаштовував сварки на тлі ревнощів, під час однієї із яких влітку 2025 року вихопив її телефон з рук та розбив його. Позивач неодноразово погрожував їй. Більше того, під час перебування у відносинах з ОСОБА_1 у неї була вагітність про яку він знав, і з його слів, дуже хотів створення міцної сім`ї. Однак, будучи вагітною у них знову виник конфлікт, ОСОБА_1 влаштував сварку, під час якої вдарив її та в результаті чого у нього стався викидень. Ці обставини достеменно відомі позивачу та не спростовані ним.

Така поведінка призвела до того, що вона повідомила позивачу про припинення стосунків.

Позивачем не доведено саме безпідставності отримання нею від позивача коштів, тобто що ці кошти вона отримала чи внаслідок помилки позивача, чи внаслідок обману чи з інших підстав (обставин), які могли б свідчити про відсутність волі позивача як власника майна (коштів) на розпорядження ними на власний розсуд чи викривлення волевиявлення позивача внаслідок отримання від неї неправдивої інформації чи будь-якої іншої безпідставності отримання коштів, а також наявності зобов`язань у неї щодо повернення цих коштів.

Просить про залишення рішення без змін, а апеляційної скарги – без задоволення.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку про відхилення апеляційної скарги, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що у період з 01 квітня 2025 року по 08 серпня 2025 року)позивачем ОСОБА_1 було перераховано на банківські картки № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 грошові кошти у загальному розмірі 73253,00 грн., з яких 4000,00 грн повернуто(а.с.9-18).

У зазначених квитанціях у призначені платежу значиться: "переказ особистих коштів".

З отриманих відповідей від АТ "Універсал Банк" та АТ КБ "ПриватБанк" (а.с.45, 50) на ім`я відповідачки ОСОБА_2 дійсно були емітовані картки № НОМЕР_2 та № НОМЕР_1 .

Вважаючи, що відповідачка безпідставно набула перераховані ним грошові кошти, у загальному розмірі 69 253 грн, позивач звернувся до суду з позовом про їх повернення, на підставі ст. 1212 ЦК України.

Згідно із ч. 1 ст. 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

У постанові від 29 березня 2022 року у справі № 296/3518/19 Верховний Суд вказував, що за змістом статті 1212 ЦК України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуте за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених ст. 11 ЦК України).

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуте за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав, договірний характер правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень ч. 1 ст. 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому.

Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої та другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість зробити висновок про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення учасниками відповідних правовідносин у майбутньому породження певних цивільних прав та обов`язків, зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, прямо передбачених частиною другою статті 11 ЦК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18) зроблено висновок, що «предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України».

Отже, конструкція ст. 1212 ЦК України, як і загалом норм глави 83 ЦК України, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Ознаки, характерні для кондиції, свідчать про те, що пред`явлення кондиційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Норми ст. 1212 ЦК України застосовуються до позадоговірних зобов`язань.

Вказана правова позиція сформульована Верховним Судом у постановах від 10 вересня 2018 року у справі № 638/11807/15-ц (провадження № 61-1215св17), від 12 вересня 2018 року у справі № 154/948/16 (провадження № 61-4497ск18), від 12 грудня 2018 року у справі № 205/3330/14-ц (провадження № 61-1133св18), від 24 березня 2021 року у справі № 369/8126/17 (провадження № 61-5137св19).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18 зазначила, що вирішуючи спір про відшкодування шкоди, суд повинен встановити наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, яке має містити такі складові, як: неправомірність поведінки особи, тобто її невідповідність вимогам, наведеним в актах цивільного законодавства; наявність шкоди, під якою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого та (або) позбавлення його особистого нематеріального права, взагалі будь-яке знецінення блага, що охороняється законом, та її розмір; причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою, який виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди, тобто протиправна поведінка конкретної особи (осіб), на яку покладається відповідальність, є тією безпосередньою причиною, що необхідно та невідворотно спричинила шкоду; вина заподіювача шкоди, як суб`єктивного елемента відповідальності, що полягає в психічному ставленні особи до вчинення нею протиправного діяння і проявляється у вигляді умислу або необережності, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов`язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини.

У постанові від 04 серпня 2021 року у справі № 185/446/18 Верховний Суд вказував, що безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, оскільки вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. Позивач, перераховуючи кошти відповідачу, які сторони спільно витрачали, знав, що між ними відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок), а тому поведінка позивача є суперечливою (тобто, потерпіла особа вільно і без помилки погодилася на настання невигідних для себе наслідків).

Встановивши фактичні обставини справи, дослідивши всі наявні у справі докази в їх сукупності, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідачки грошових коштів як таких, що набуті чи збережені нею без достатньої правової підстави.

Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку, що судом першої інстанції були правильно, всебічно і повно встановлені обставини справи та застосовано правові норми, які підлягали до застосування, в зв`язку із чим рішення підлягає залишенню без змін, як ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 367, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, Рівненський апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Козійчука Олександра Івановича залишити без задоволення, а рішення Дубровицького районного суду Рівненської області від 24 лютого 2026 року – без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий-суддя Шимків С.С.

Судді: Боймиструк С.В.

Гордійчук С.О.