Постанова від 05 травня 2026 р. у справі №501/3166/21 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

6 травня 2026 року

м. Київ

справа № 501/3166/21

провадження № 61-8537св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Карпенко С. О.,

суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М.,Литвиненко І. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Чумаченко Святослав Олександрович, на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 9 лютого 2023 року, ухвалене у складі судді Тюміна Ю. О., та постанову Одеського апеляційного суду від 2 травня 2023 року, ухвалену колегією у складі суддів Назарової М. В.,Кострицького В. В., Лозко Ю. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням.

Свої вимоги мотивував тим, що він проживав та зареєстрований

у квартирі АДРЕСА_1 . Після смерті матері сестра позивача - ОСОБА_3 почала чинити йому перешкоди у користуванні квартирою, замінила замки в дверях квартири та у подальшому на підставі договору купівлі-продажу від 21 травня 2021 року відчужила її ОСОБА_2 .

Позивач зазначив, що ОСОБА_3 пропонувала йому інше місце проживання, а саме в будинку АДРЕСА_2 , від чого він відмовився, бажаючи залишитися жити за зареєстрованим місцем проживання.

За таких обставин, враховуючи відсутність у нього іншого місця проживання, просив усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 шляхом його вселення до вказаної квартири.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 9 лютого 2023 року позов задоволено. Усунено перешкоди ОСОБА_4 в користуванні житловим приміщенням - квартирою

АДРЕСА_1 шляхом вселення ОСОБА_1 .

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір

у сумі 908 грн.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції зважив співмірність захисту права позивача на житло та права власника квартири мирно володіти своїм майном і розпоряджатися ним на власний розсуд.

Місцевий суд встановив, що за умовами договору купівлі-продажу

квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_3 зобов`язувалася повідомити ОСОБА_2 про осіб, місце проживання яких зареєстровано за вказаною адресою. ОСОБА_2 не проявив достатньої обачності і набув у власність квартиру, право проживання в якій належить особі, яка не була стороною договору. Захист порушеного права позивача на проживання у спірній квартирі є співмірним втручанню у право власності відповідача.

Постановою Одеського апеляційного суду від 2 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діяв представник ОСОБА_5 , залишено без задоволення, а рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 9 лютого 2023 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що відмова у задоволені позову призведе до порушення права позивача на житло, гарантоване статтею 8 Конвенції з права людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) . Крім того, вказав на відсутність вимоги про припинення сервітуту.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У червні 2023 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат

Чумаченко С. О., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Іллічівського міського суду Одеської області

від 9 лютого 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду

від 2 травня 2023 року і ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Заявник вказав, що у постанові Верховного Суду України від 5 листопада

2014 року у справі № 6-158цс14 та постанові Верховного Суду від 15 серпня

2018 року у справі № 595/1271/16-ц викладені висновки щодо застосування статті 156 Житлового кодексу Української РСР (Житловий кодекс України, у редакції Закону України № 2215-IX від 21 квітня 2022 року,

далі - ЖК України)та статті 405 Цивільного кодексу України

(далі - ЦК України), а саме, що право членів сім`ї власника будинку користуватися цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок (квартиру) в особи, членами сім`ї якого вони є. Із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Незважаючи на зазначені висновки, суди першої та апеляційної інстанцій, застосовуючи ті ж норми права, вказали про необхідність збереження права користування приміщенням членом сім`ї власника житла і після припинення у власника відповідного права.

Заявник вказав про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини другої статті 405 ЦК України у співвідношенні з пунктом 4 частини першої статті 406 та статті 391 ЦК Українищодо необхідності доводити втрату права користування членами сім`ї особи, право власності якої припинено, шляхом пред`явлення окремого позову (припиняти сервітут за рішенням суду на підставі частини другої статі 406 ЦК України).

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 липня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Підставою відкриття касаційного провадження у справі були доводи заявника про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року

у справі № 6-158цс14 та постанові Верховного Суду від 15 серпня 2018 року

у справі № 595/1271/16; відсутність висновку Верховного Суду щодо питань застосування норм права у подібних правовідносинах (пункти 1 та 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України

(далі - ЦПК України)).

Встановлені судами фактичні обставини справи

На підставі свідоцтва про право власності від 19 вересня 2001 року № 55 квартира АДРЕСА_1 належала батькам позивача -

ОСОБА_6 та ОСОБА_7 . На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 10 лютого 2014 року № 181 після смерті

ОСОБА_6 частка вказаної квартири перейшла у власність

ОСОБА_7 .

ОСОБА_1 зареєстрований за місцем проживання у квартирі

АДРЕСА_1 з 11 грудня

1991 року до 16 лютого 2000 року та з 17 березня 2004 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_7 , що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим 11 лютого 2019 року Овідіопольським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області.

За зверненням ОСОБА_3 приватним нотаріусом Чорноморського міського нотаріального округу Одеської області Перчеклій І. М. 25 березня 2019 року заведено спадкову справу № 12/2019 щодо майна померлої ОСОБА_7 .

До складу спадщини після ОСОБА_7 увійшли: квартира

АДРЕСА_1 , садовий

будинок АДРЕСА_2 у садовому об`єднанні громадян «Волна»

в селі Молодіжне Овідіопольського району Одеської області і земельна ділянка кадастровий номер 5123782000:02:002:0595, на якій розміщений цей садовий будинок.

25 березня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Чорноморського міського нотаріального округу Одеської області

Перчеклій І. М. із заявою про відмову від належної йому частки у спадщині, що залишилася після померлої матері - ОСОБА_7 на користь дочки померлої - ОСОБА_3 .

На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, посвідченого приватним нотаріусом Чорноморського міського нотаріального округу Одеської області Перчеклій І. М. 13 січня 2020 року, зареєстрованого за № 64, ОСОБА_3 набула право власності на квартиру

АДРЕСА_1 .

21 травня 2021 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу вказаної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Чорноморського міського нотаріального округу Одеської області та зареєстрований за № 237.

Позиція Верховного Суду, мотиви, якими керується суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Нормами статті 3 Сімейного кодексу України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом, і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Частинами другою і третьою статті 64 ЖК України передбачено, що до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено статтею 405 ЦК України, відповідно до якої члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Зокрема, зауважував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див. mutatis mutandis рішення від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 19009/04), § 41, та ін.).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте наведені положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів

(стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: перша - виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; друга - викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; третя -закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України»

від 23 січня 2014 року («East/West Alliance Limited v. Ukraine»,

заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у права на повагу до житла та на мирне володіння майном із гарантіями статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції відповідно є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало правомірну мету, що випливає зі змісту вказаних статей, а також, чи є відповідний захід пропорційним відповідній меті втручання у право.

Втручання держави у права на повагу до житла та права власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними. Інакше кажучи, оскаржений захід повинен не тільки мати підставу в національному законодавстві, але й відповідати вимогам до якості закону: положення останнього мають бути достатньо чіткими у термінах і передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див. mutatis mutandis, зокрема, рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», § 43).

Якщо можливість втручання у вказані права передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення правомірної мети такого втручання: у право на повагу до житла - лише в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб; у право на мирне володіння майном - або з метою контролю за користуванням ним відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право на повагу до житла та у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з правомірною метою, буде розглядатися як порушення відповідно статті 8 Конвенції та/чи статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Втручання у право має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній правомірній меті (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria», заява № 20082/02), § 56).

Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між правомірною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis, зокрема, рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України»

від 20 жовтня 2011 року («Rysovskyy v. Ukraine», заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року («Kryvenkyy v. Ukraine», заява № 43768/07)). Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти правомірної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станкова проти Словаччини»

від 9 жовтня 2007 року («Stankova v. Slovakia», заява № 7205/02), § 60-63).

Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, можна разом із іншими чинниками брати до уваги, вирішуючи питання про те, чи встановлений справедливий баланс оскарженим заходом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» («Beyeler v Italy»,заява № 33202/96), § 110).

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» від 14 грудня 2017 року («Dakus v. Ukraine»,

заява № 19957/07), «Кривіцька та Кривіцький проти України», «Садов`як проти України» від 17 травня 2018 року («Sadovyak v. Ukraine», заява № 17365/14)).

Отже, критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення

статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Таким чином, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Порушення Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо недотриманий хоча б один із трьох зазначених вище критеріїв. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

У спірних правовідносинах є конкуренція прав на повагу до житла позивача, який не є власниками квартири, і правом власності відповідача на останню, яке він набув за договором купівлі-продажу станом на час, коли позивач на законній підставі вселилися у квартиру та проживав у ній. У разі задоволення позову відбудеться втручання у право власності відповідача, а у разі відмови у його задоволенні - відбудеться втручання у право позивача на повагу до житла.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 набув право користування квартирою АДРЕСА_1 11 грудня 1991 року, вселившись в неї та зареєструвавши місце проживання в установленому законом порядку, тобто набув охоронюване законом право на мирне володіння майном як член сім`ї своїх батьків. У подальшому право власності на житло набула його сестра ОСОБА_3 .

ОСОБА_1 мав право на спадкування після смерті матері, але відмовився від спадщини зокрема, від частки спірної квартири, на користь сестри, залишаючись користувачем цієї квартири.

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав відповідача та не покладати надмірний тягар на позивача.

Сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою припинення права користування членами сім`ї власника цього майна, у тому числі і колишніми. До такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року

у справі № 569/4373/16-ц, провадження № 14-298цс19.

Виселення з квартири, право користування якою позивач набув законним шляхом, є втручанням у його право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, за умови недоведеності забезпечення його іншим житлом.

В матеріалах справи відсутні докази того, що позивачу належить на праві власності чи іншому речовому праві придатне для проживання житло, в яке він міг би вселитися.

Відповідач, придбаваючи житло, не проявив достатньої обачності і набув у власність квартиру, право проживання в якій належить особі, яка не була стороною договору.

Таким чином, інтереси позивача, право користування житлом у якого виникли на законних підставах, перевищують інтереси нового власника квартири, гарантовані статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували норму права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14 та у постанові Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, є необґрунтованими, оскільки обставини справ не є тотожними та мають різне правове регулювання.

У справі, яка переглядалася Верховним Судом України, суд відмовив власнику у задоволені позову про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення з будинку та зняття з реєстрації. У постанові Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц судом надана оцінка доказам та обставинам, якими обґрунтовані вимоги про усунення перешкод у користуванні належним позивачу на праві власності будинком шляхом виселення відповідача і, не маючи процесуальних повноважень переоцінювати докази у справі, касаційний суд залишив без змін рішення апеляційного суду, який встановив створення відповідачами перешкод у користуванні та розпорядженні відповідним майном.

Не знайшли підтвердження доводи заявника про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини другої

статті 405 ЦК України у співвідношенні з пунктом 4 частини першої

статті 406 та статті 391 ЦК України стосовно відсутності необхідності доводити втрату права користування членами сім`ї особи, право власності якої припинено, шляхом пред`явлення окремого позову.

Аналіз зазначених норм здійснено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17

(провадження № 14-64цс) з викладенням відповідної правової позиції, тому підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, є необґрунтованою.

Крім того, у постанові Верховного Суду від 11 лютого 2026 року

у справі № 759/11822/23 (провадження № 61-7017св25) проаналізовано зміст статей 383, 391, 405 ЦК України у порівнянні зі змістом статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України та зроблено висновок, що положення

статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника житлового приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

Судова практика, за якою сам лише факт переходу права власності на майно не є підставою автоматичного позбавлення осіб, вселених на законних підставах попереднім власником, права користування цим житловим приміщенням без оцінки балансу інтересів учасників відповідних правовідносин та оцінки відповідності позбавлення особи права користування житлом вимогам статті 8 Конвенції є сталою, достатньо чіткою та передбачуваною (постанови Верховного Суду від 28 січня 2026 року у справі№ 607/11193/24 (провадження № 61-1518св25),

від 11 лютого 2026 у справі № 11822/23 (провадження № 61-7017св25),

від 17 вересня 2025 року у справі № 306/123/22 (провадження 61-3237св25)).

Враховуючи викладене, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального права чи з порушенням норм процесуального права.

Касаційний суд з урахуванням частини першої статті 400 ЦПК України переглянув у касаційному порядку оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі.

Підстав для виходу за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Чумаченко Святослав Олександрович, залишити без задоволення.

Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 9 лютого 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 2 травня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Судді: С. О. Карпенко А. І. Грушицький В. М. Ігнатенко І. В. Литвиненко І. М. Фаловська