Постанова від 04 серпня 2026 р. у справі №523/17895/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 серпня 2026 року

м. Київ

справа № 523/17895/24

провадження № 61-2393св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого- Луспеника Д. Д.,

суддів:Гулейкова І.Ю., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач- ОСОБА_1 ,

відповідач- ОСОБА_2 ,

третя особа- Орган опіки та піклування Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Тищенка Станіслава Юрійовича на рішення Пересипського районного суду міста Одеси від 05 травня 2025 року, ухвалене у складі судді Далеко К. О., та постанову Одеського апеляційного суду від 27 січня 2026 року, ухвалену у складі колегії суддів: Кострицького В. В., Назарової М. В., Коновалової В. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила суд визначити місце проживання дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із нею (матір`ю)за адресою: АДРЕСА_1 .

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 13 грудня 2016 рокуу справі № 523/15244/16-ц.

У шлюбі у них народилося двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Після розірвання шлюбу діти залишилися проживати разом із нею.

Вказувала на те, що діти мають вади здоров`я, страждають на орфанне захворювання, потребують постійної підтримки з боку лікарів та батьків. Діти мають все необхідне для життя, навчання і дозвілля, станом на сьогодні психоемоційний стан дітей стабільний, вони розвиваються гармонійно, проживають у спокої, навчаються.

Разом із тим, між нею та відповідачем виник спір з приводу місця проживання дітей, оскільки відповідач намагався самовільно змінити їхнє місце проживання.

Зазначала, що метою цього позову є офіційна фіксація вже існуючого стану справ, за яким діти фактично проживають з нею, остаточне вирішення спору між батьками у порядку, визначеному законодавством України, за допомогою суду.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила задовольнити її позовні вимоги.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Пересипського районного суду м. Одеси від 05 травня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Одеського апеляційного суду від 27 січня 2026 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_5 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , залишено без задоволення.

Рішення Пересипського районного суду міста Одеси від 05 травня 2025 року залишено без змін.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що на дату подачі позову - 28 жовтня 2024 року, неповнолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , досяг чотирнадцяти років, а тому в силу статті 160 СК України він вправі самостійно обирати своє місце проживання. Також відсутні правові підстави для задоволення вимог про визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_4 разом із матір`ю, оскільки зверненню до суду з відповідним позовом має передувати спір між батьками щодо місця проживання дитини та принаймні такий спір повинен існувати на час вирішення справи в суді. У суду відсутні підстави вважати, що на час звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про визначення місця проживання малолітньої дитини, яка фактично проживала і проживає разом з нею, між батьками дитини виник спір саме щодо її місця проживання, оскільки батько дітей - ОСОБА_2 не вимагав та не вимагає від матері дитини змінити її місце проживання. Відповідач не порушував в судовому порядку питання щодо відібрання дитини у позивачки, не звертався до суду з позовом про визначення місця проживання дитини разом з ним, при вирішенні органом опіки та піклування питання про визначення місця проживання ОСОБА_4 відповідач участі не брав, оскільки і так не заперечує проти проживання дитини із матір`ю.

Отже, суди виходили із того, що права позивачки не порушені, а суд захищає порушене, невизнане або оспорюване право.

Суди послалися на відповідну судову практику Верховного Суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У лютому 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Тищенко С. Ю. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позову про визначення місця проживання дітей, звузили поняття «спір» у сімейних правовідносинах до «активного витребування/відібрання дитини», що не передбачено СК України, і цим фактично позбавили позивача та дітей ефективного судового захисту.

Згідно з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 15 січня 2025 року у справі № 755/15383/23, спір не обов`язково проявляється через активну вимогу одного з батьків змінити місце проживання дитини - достатньо відсутності погодженої правової позиції.

Суди не врахували, що відповідач відмовлявся з`являтися до служби у справах дітей; не надав документи; не сприяв оцінці житлових умов; при цьому заперечував необхідність судового рішення.

Суди взагалі не провели змістовного аналізу інтересів дитини, а відмовили через відсутність спору.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо визначення місця проживання ОСОБА_3 , суди виходили із того, що після 14 років місце проживання визначає сама дитина. Однак у цій справі суди не з`ясували, чи існує конфлікт інтересів/тиск/обмеження волевиявлення; не дали відповіді, чи може суд встановити юридично значущий стан проживання дитини з метою захисту її інтересів (особливо з огляду на стан здоров`я та потребу стабільності); фактично застосували норму як виключення судового захисту, хоча частина третя статті 160 СК України встановлює право дитини, а не «імунітет» від судового захисту.

У підсумку право дитини на вибір місця проживання перетворено на процесуальний бар`єр для матері та на відсутність правової визначеності.

Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 січня 2025 року у справі № 755/15383/23, від 30 квітня 2025 року у справі № 756/6412/23; від 07 травня 2025 року у справі № 211/2629/23, від 14 травня 2025 року у справі № 729/694/24 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи інших учасників справи

21 березня 2026 року представник ОСОБА_2 - адвокат Пеленгян М. А. через підсистему «Електронний суд» надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу представника заявника ОСОБА_1 - адвоката Тищенко С. Ю., в якій просив касаційну скаргу задовольнити, оскільки батько не заперечує проти визначення місця проживання дітей з матір`ю.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями від 25 лютого 2026 року для розгляду справи визначено такий склад колегії: суддя-доповідач - Тітов М. Ю., судді, які входять до складу колегії: Зайцев А. Ю., Коротенко Є. В.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Тітова М. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., від 03 березня 2026 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Тітова М. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., від 26 березня 2026 року відзив ОСОБА_2 , надісланий адвокатом Пеленгян М. А., на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Тищенка С. Ю. на рішення Пересипського районного суду міста Одеси від 05 травня 2025 року та постанову Одеського апеляційного суду від 27 січня 2026 року в цій справі повернуто без розгляду.

У квітні 2026 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Розпорядженням в. о. заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 27 травня 2026 року, у зв`язку із обранням судді Тітова М. Ю. до Великої Палати Верховного Суду, призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями.

Системою автоматизованого розподілу справ (протокол повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27 травня 2026 року) визначено суддю-доповідача - ОСОБА_6 та суддів, які входять до складу колегії: Луспеника Д. Д., Черняк Ю. В.

Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2026 року справу призначено до розглядуколегією у складі п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

16 листопада 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрований шлюб, який розірвано рішенням Суворовського районного суду від 13 грудня 2016 року у справі № 523/15244/16-ц.

У шлюбі у сторін народилося двоє дітей: ІНФОРМАЦІЯ_3 - син ОСОБА_3 , а ІНФОРМАЦІЯ_4 - дочка ОСОБА_4 .

Після розірвання шлюбу діти ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залишилися проживати разом із матір`ю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначені обставини не оспорюються.

Відповідно до довідок про отримання (неотримання) допомоги від 19 серпня 2024 року № 19.06.07/2880, від 15 жовтня 2024 року № 19.06-07/3583, наданих Управлінням соціального захисту населення в Пересипському районі м. Одеси, ОСОБА_1 перебуває на обліку в управлінні, та їй призначено допомогу як особі, що доглядає за хворою дитиною (утриманці: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ).

Згідно з довідками від 09 вересня 2024 року № 325 та № 324, виданими Одеським ліцеєм № 13 Одеської міської ради, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 навчаються у 7-б класі закладу за індивідуальною (педагогічний патронат) формою навчання.

Відповідно до характеристики від сусідів за місцем проживання: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , засвідченої директором ЖБК «Ленінський-33», ОСОБА_1 проживає за вказаною адресою з вересня 1983 року. За період проживання скарг, заяв, вимог до ОСОБА_1 не надходило. ОСОБА_1 виховує двох дітей, характеризується з позитивного боку. Доброзичлива мати, приділяє багато часу вихованню дітей.

Згідно з довідкою, наданою КНП «Одеський обласний медичний центр психічного здоров`я» Одеської обласної ради, від 13 вересня 2024 року № 3124, ОСОБА_1 за даними архіву, реєстратури та картотеки Центру на психіатричному та наркологічному обліку не перебуває.

Відповідно до наданої відповіді з Суворовського ВДВС у місті Одесі на заяву ОСОБА_1 , на виконанні у відділі перебуває виконавче провадження № 57619112 з виконання виконавчого листа № 523/7461/16-ц, виданого Суворовським районним судом м. Одеси, про стягнення аліментів на користь ОСОБА_1 на утримання дітей. Заборгованості станом на 18 жовтня 2024 року за вказаним виконавчим провадженням немає.

Орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради надав суду висновок від 11 лютого 2025 року № 01-05-3/71 вх, згідно з яким орган, уповноважений державою здійснювати захист інтересів дітей, вважав доцільним визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із матір`ю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .

При ухваленні вказаного висновку орган опіки та піклування врахував як умови проживання дитини за місцем проживання, за яким створено всі належні умови, так і думку дитини, яка була з`ясована в ході розгляду питання надання висновку, згідно з якої дитина повідомила про те, що любить свою матір, доброзичливо та з повагою відноситься до неї, а також до бабусі та дідуся, з якими вона наразі проживає. При спілкуванні з психологом малолітня ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , неодноразово негативно висловлювалася стосовно свого батька ОСОБА_2 , зауважила, що батько не підтримує її мрії та бажання, негативно відноситься до її стану здоров`я. У телефонній бесіді батько дітей ОСОБА_2 у грубій формі відмовився приходити до Служби, тричі зателефонував на Урядову гарячу лінію зі скаргами на порушення законодавства спеціалістами Служби, відмовився від відвідування його помешкання та складання акта оцінки потреб сім`ї, повідомив, що він не заперечує проти того, щоб його діти проживали разом із матір`ю.

Згідно з Витягом з протоколу № 3 засідання комісії з питань захисту прав дітей Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради від 06 лютого 2025 року з питання про визнання місця проживання малолітньої ОСОБА_4 , комісією розглядалося питання щодо місця проживання дитини ОСОБА_4 , на яке з`явилася заявниця ОСОБА_1 разом із представником. Батько дитини ОСОБА_2 не з`явився на розгляд цього питання, оскільки не заперечує проти проживання дітей із матір`ю.

Матеріали справи містять копії заяв, відповідно до яких відповідач ОСОБА_2 звертався до директора Одеського НВК № 13 та Начальника служби у справах дітей з проханням організації та призначення йому зустрічі із дітьми.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Тищенка С. Ю. не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною першою статті 18 СК України передбачено, що кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

Отже, об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Відсутність порушеного або оспорюваного чи невизнаного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Такі висновки неодноразово викладала Велика Палата Верховного Суду у постановах від 17 серпня 2022 року у справі № 910/10006/19 (провадження № 12-79гс21) (пункт 61), від 08 жовтня 2019 року у справі N 916/2084/17 (провадження № 12-77гс19) (пункт 89), та Верховний Суд у постанові 18 лютого 2026 року у справі № 932/1433/24 (провадження № 61-15586св25) та інших.

Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Суд - це фактично останній інструмент, який підлягає використанню при вирішенні сімейних спорів, коли спір неможливо вирішити іншим шляхом. І суд може задовольнити позов у справі щодо дитини лише тоді, коли дійде висновку, що це є необхідним і корисним для інтересів та благополуччя дитини.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Згідно із статтею 6 СК України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Частиною другою статті 29 ЦК України визначено, що фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Відповідно до частини третьої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

У справі, яка переглядається, встановлено, що на дату подачі позову - 28 жовтня 2024 року, неповнолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , досяг чотирнадцяти років.

Оскільки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який на час розгляду цієї справи та ухвалення рішення судом першої інстанції досяг чотирнадцятирічного віку, він в силу положень частини третьої статті 160 СК України, частини другої статті 29 ЦК України набув право самостійно визначати своє місце проживання.

З огляду на вказане, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визначення місця проживання неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір`ю.

Також колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із матір`ю з огляду на таке.

Верховний Суд у постанові від 10 червня 2021 року у справі № 369/1587/19 (провадження № 61-4733св20) зробив висновок про відсутність спору між сторонами про визначення місця проживання малолітньої дитини, яка на час вирішення справи зареєстрована та проживає разом з позивачем (матір`ю), а тому відсутні підстави для задоволення позову. На цю постанову Верховного Суду послався суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

У постанові Верховного Суду від 17 грудня 2025 року у справі № 643/4568/24 (провадження № 61-11291св25) та постанові Верховного Суду від 19 лютого 2025 року у справі № 562/3371/23 (провадження № 61-13363св24) зроблено висновок щодо застосування частини першої статті 161 СК України, а саме, якщо спір щодо місця проживання дитини був ініційований матір`ю дитини, з якою дитина і так фактично проживала і продовжує проживати, батько дитини не вимагав та не вимагає зміни її місця проживання, тому відсутні підстави для задоволення позову матері про визначення місця проживання з нею, оскільки відсутній спір між сторонами про визначення місця проживання малолітньої дитини.

У постанові Верховного Суду від 19 лютого 2025 року у справі № 562/3371/23 (провадження № 61-13363св24) зазначено, що «у розглядуваній справі суди встановили, що: батьки, які проживають окремо, за взаємною згодою визначили місце проживання дитини з матір`ю; дитина проживає з матір`ю за своїм зареєстрованим місцем проживання; батько не заявляє про необхідність зміни місця проживання дочки та не вчиняє будь-яких дій спрямованих на зміну такого місця проживання; дитина, яка досягла десяти років, в судовому засіданні висловила бажання і надалі проживати з матір`ю. З огляду на встановлені обставини, суди дійшли правильного висновку про відмову у позові, зважаючи на відсутність правових підстав для втручання держави у визначення місця проживання дитини у конкретній сімейній ситуації та недоведеність порушення (невизнання або оспорювання) прав і законних інтересів позивачки та/або малолітньої дитини, як на час пред`явлення позову, так і на час ухвалення оскаржених судових рішень».

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій, установивши, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , після розірвання шлюбу сторін залишилася проживати разом з матір`ю, а батько дитини не заперечує проти цього, не звертався до суду з позовом про визначення місця проживання дитини разом із ним, більш того, зазначає, що не має бажання змінювати усталене місце проживання малолітньої ОСОБА_4 , дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що за вказаних обставин інтереси дитини не потребують втручання держави у сімейні відносини, що врегульовані за згодою (домовленістю) їх учасників. Позивачка не довела необхідності захисту її прав та інтересів чи інтересів малолітньої дитини, як на час пред`явлення позову, так і на час ухвалення оскаржених судових рішень.

Такі висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 10 червня 2021 року у справі № 369/1587/19 (провадження № 61-4733св20), від 10 липня 2024 року у справі № 127/16211/23 (провадження № 61-1964св24), від 10 грудня 2024 року у справі № 299/8679/23 (провадження № 61-14033св24), від 15 січня 2025 року у справі № 755/15383/23,19 лютого 2025 року у справі № 562/3371/23 (провадження № 61-13363св24), від 25 лютого 2025 року у справі № 562/3371/23 (провадження № 61-13363св24), від 17 грудня 2025 року у справі № 643/4568/24 (провадження № 61-11291св25).

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, повно встановив фактичні обставини справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального права до спірних правовідносин та, надавши належну правову оцінку фактичним обставинам справи, поданим доказам, поведінці сторін та інтересам дитини, дійшов мотивованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди відмовили у позові через відсутність спору, є неправильним. Правовим наслідком відсутності спору є закриття провадження у справі (пункт 2 частини першої статті 255 ЦПК України). Натомість, позивачка наполягала на наявності спору і суди цю норму процесуального права не застосовували. Разом із тим, установивши, що права позивачки не порушені, суди дійшли вірного висновку саме про відмову у позові, а не про закриття провадження у справі, що узгоджується зі сталою судовою практикою Верховного Суду та нормами ЦПК України.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, значною мірою зводяться до переоцінки доказів.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Додатково колегія суддів зауважує, що відмова в позові у справі, що переглядається в касаційному порядку, не позбавляє позивачку права звернення до суду з вимогами про визначення місця проживання дитини у разі, якщо надалі відповідач буде порушувати питання про зміну місця проживання їхньої малолітньої дочки, а із досягненням чотирнадцятирічного віку ОСОБА_10 вправі самостійно визначати місце її проживання з одним із батьків.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржених судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Висновки судів попередніх інстанцій, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які містяться посилання у касаційній скарзі.

Зважаючи на різноманітність правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, ураховуючи фактичні обставини, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 201/16373/16-ц, від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21)).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

З огляду на те, що касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Тищенка Станіслава Юрійовича залишити без задоволення.

Рішення Пересипського районного суду міста Одеси від 05 травня 2025 року та постанову Одеського апеляційного суду від 27 січня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк