Постанова від 05 серпня 2026 р. у справі №369/9131/24 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 серпня 2026 року м. Київ

Справа №369/9131/24

Провадження: № 22-ц/824/8756/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,

суддів Желепи О. В., Нежури В. А.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу адвоката Захарчука Івана Анатолійовича в інтересах ОСОБА_1

на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 листопада 2025 року, ухвалене під головуванням судді Янченка А. В.,

у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «КОЛЛЕКТ ЦЕНТР» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,

в с т а н о в и в:

У травні 2024 року ТОВ «КОЛЛЕКТ ЦЕНТР» звернулося до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що 28 травня 2019 року між ТОВ «ІНФІНАНС» та ОСОБА_1 було укладено договір позики, в тому числі на умовах фінансового кредиту № 0674081240, відповідно до якого відповідачу на умовах відновлювальної кредитної лінії надано кредитні кошти. Надалі, 12 лютого 2020 року відповідачем було акцептовано пропозицію (оферту) щодо отримання чергового траншу кредиту шляхом використання електронного підпису одноразовим ідентифікатором, після чого кредитодавцем перераховано на банківський рахунок відповідача кредитні кошти у розмірі 8 000 грн.

Зазначено, що відповідач належним чином зобов`язання за кредитним договором не виконав, кредитні кошти та нараховані проценти у встановлені договором строки не повернув, внаслідок чого утворилась заборгованість.

При цьому, право вимоги за вказаним кредитним договором первісним кредитором було відступлено ТОВ «Вердикт Капітал» на підставі договору факторингу від 14 липня 2021 року № 14-07/21, а в подальшому, ТОВ «КОЛЛЕКТ ЦЕНТР» відповідно до договору відступлення права вимоги № 10-01/2023 від 10 січня 2023 року, у зв`язку з чим позивач набув статусу нового кредитора у спірному зобов`язанні.

Посилаючись на невиконання відповідачем умов кредитного договору та наявність заборгованості, яка станом на 10 травня 2024 року, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, становила 96 251,88 грн, з яких 7 999,99 грн заборгованість за тілом кредиту та 88 251,89 грн заборгованість за процентами, позивач просив стягнути зазначену суму заборгованості, а також понесені судові витрати.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 листопада 2025 року позов ТОВ «КОЛЛЕКТ ЦЕНТР» задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «КОЛЛЕКТ ЦЕНТР» заборгованість за договором позики, в тому числі і на умовах фінансового кредиту № 0674081240 від 28.05.2019 в розмірі 96 251 грн. 88 коп.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «КОЛЛЕКТ ЦЕНТР» 3028 грн. судового збору.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «КОЛЛЕКТ ЦЕНТР» понесені витрати на правничу допомогу у розмірі 17 000 грн

Не погодившисьз таким судовим рішенням,адвокат Захарчук І. А. в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення та ухвалити нове про відмову в позові.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив про те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про доведеність заявлених позовних вимог, оскільки позивачем не надано належних, допустимих та достатніх доказів укладення між сторонами кредитного договору, отримання відповідачем кредитних коштів та виникнення у нього обов`язку з їх повернення.

Стверджує, що матеріали справи не містять належних первинних документів, які б підтверджували фактичне перерахування кредитних коштів саме відповідачу, а надані позивачем розрахунок заборгованості, витяги з інформаційних систем та інші документи не можуть вважатися належними доказами видачі кредиту, оскільки не відповідають вимогам законодавства щодо оформлення первинних бухгалтерських документів.

Крім того, звертає увагу на наявність суперечностей у поданих позивачем документах, які, на його думку, ставлять під сумнів як сам факт виникнення спірних кредитних правовідносин, так і правильність здійсненого позивачем розрахунку заборгованості.

Також зазначає, що суд першої інстанції безпідставно визнав доведеним факт укладення електронного договору, не перевіривши належним чином обставини використання відповідачем одноразового ідентифікатора, належності йому номера мобільного телефону, а також факту вчинення ним дій, спрямованих на акцептування оферти та отримання кредитних коштів.

На думку представника відповідача, суд першої інстанції не надав належної оцінки поданим сторонами доказам, не врахував правових висновків Верховного Суду щодо стандартів доказування у спорах про стягнення заборгованості за кредитними договорами та дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 09 березня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі та призначено справу в порядку письмового провадження. без повідомлення учасників справи.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ТОВ «КОЛЛЕКТ ЦЕНТР» Ткаченко М.М. вважала необґрунтованими доводи апеляційної скарги та зазначила про те, що кредитний договір укладено в електронній формі відповідно до вимог Закону України «Про електронну комерцію», а його підписання відповідачем підтверджується використанням одноразового ідентифікатора, який відповідно до закону є електронним підписом. При цьому саме відповідач здійснив дії, необхідні для акцептування оферти та отримання кредитних коштів, у зв`язку з чим між сторонами виникли договірні правовідносини.

Також зазначала, що факт перерахування кредитних коштів відповідачу, розмір заборгованості та набуття ТОВ «КОЛЛЕКТ ЦЕНТР» права вимоги за спірним зобов`язанням підтверджуються належними та допустимими доказами, наявними в матеріалах справи, які суд першої інстанції правильно оцінив у їх сукупності.

На думку представника позивача, доводи апеляційної скарги ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального права, зводяться до переоцінки досліджених судом доказів та не спростовують законності й обґрунтованості оскаржуваного рішення.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обгрунтованість судового рішення першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, 28 травня 2019 року між ТОВ «ІНФІНАНС» та ОСОБА_1 було укладено договір позики, в тому числі на умовах фінансового кредиту № 0674081240, відповідно до умов якого товариство надало відповідачу можливість отримувати кредитні кошти у межах відновлювальної кредитної лінії окремими траншами протягом строку дії договору (а. с. 6 - 8).

Умовами договору передбачено, що строк його дії становить 36 календарних місяців, максимальний розмір кредитної лінії - 20 000 грн, а кожен окремий транш надається на визначений сторонами строк із нарахуванням фіксованої процентної ставки. При цьому сторони погодили право позичальника на дострокове погашення заборгованості, порядок продовження строку користування окремими траншами, а також інші істотні умови кредитування. Договір було підписано відповідачем шляхом використання електронного підпису одноразовим ідентифікатором, що підтверджується матеріалами справи.

12 лютого 2020 року відповідачем шляхом використання електронного підпису одноразовим ідентифікатором було акцептовано пропозицію кредитодавця щодо отримання чергового траншу кредиту в розмірі 8 000 грн, у зв`язку із чим між сторонами було укладено відповідний додаток до договору, яким визначено суму кредиту, строк користування ним, розмір процентної ставки та інші умови надання кредитних коштів (а. с. 9).

На виконання умов кредитного договору кредитодавець перерахував грошові кошти у сумі 8 000 грн на банківську картку, реквізити якої були зазначені відповідачем під час оформлення кредиту. Факт здійснення такого переказу підтверджується повідомленням ТОВ «Універсальні платіжні рішення», а також інформацією банківської установи, витребуваною судом першої інстанції, відповідно до якої банківська платіжна картка, на яку було зараховано кредитні кошти, належить відповідачу, а зарахування коштів відбулося саме 12 лютого 2020 року (а. с. 21, 87, 89-90).

Судом також установлено, що після отримання кредитних коштів відповідач належним чином не виконав взятих на себе договірних зобов`язань щодо їх своєчасного повернення та сплати процентів за користування кредитом, унаслідок чого утворилася заборгованість.

14 липня 2021 року між ТОВ «ІНФІНАНС» та ТОВ «Вердикт Капітал» укладено договір факторингу № 14-07/21, відповідно до умов якого первісний кредитор відступив новому кредитору права вимоги за кредитними договорами, зокрема й за договором позики № 0674081240, укладеним із ОСОБА_1 (а. с. 29- 34).

В подальшому, 10 січня 2023 року між ТОВ «Вердикт Капітал» та ТОВ «КОЛЛЕКТ ЦЕНТР» укладено договір відступлення права вимоги № 10-01/2023, відповідно до якого до позивача перейшли всі права первісного кредитора за спірним кредитним договором (а. с. 35 - 40).

Згідно з наданим позивачем розрахунком заборгованості, станом на 10 травня 2024 року заборгованість відповідача за договором позики № 0674081240 становила 96 251,88 грн, із яких 7 999,99 грн - заборгованість за тілом кредиту, а 88 251,89 грн - заборгованість за нарахованими процентами за користування кредитом( а. с. 22 - 28).

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що між первісним кредитором та відповідачем у встановленому законом порядку виникли кредитні правовідносини, які ґрунтуються на договорі позики, укладеному в електронній формі відповідно до вимог Закону України «Про електронну комерцію». Суд дійшов висновку, що використання відповідачем електронного підпису одноразовим ідентифікатором свідчить про належне волевиявлення на укладення кредитного договору та погодження його істотних умов.

При цьому суд першої інстанції встановив, що на виконання умов укладеного договору кредитодавцем було перераховано відповідачу кредитні кошти, факт отримання яких підтверджується наявними у матеріалах справи письмовими доказами, зокрема інформацією платіжної системи та банківської установи щодо зарахування грошових коштів на платіжну картку, яка належить відповідачу.

Також суд виходив із того, що право вимоги за спірним кредитним договором у встановленому законом порядку перейшло від первісного кредитора до ТОВ «КОЛЛЕКТ ЦЕНТР» на підставі укладених договорів факторингу та відступлення права вимоги, а тому саме позивач набув статусу належного кредитора у спірному зобов`язанні та має право звернутися до суду з відповідним позовом.

Оцінивши подані сторонами докази у їх сукупності, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач належним чином не виконав взяті на себе договірні зобов`язання щодо повернення кредитних коштів та сплати процентів, тоді як належних і допустимих доказів на спростування розрахунку заборгованості або підтвердження виконання зобов`язання матеріали справи не містять.

Перевіряючи такі висновки суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Як убачається з матеріалів справи, суд першої інстанції надсилав ОСОБА_1 судові повістки та іншу процесуальну кореспонденцію за адресою його зареєстрованого місця проживання. Разом із тим наявні у справі поштові конверти повернулися до суду без вручення адресату з відміткою оператора поштового зв`язку «за закінченням терміну зберігання» (а. с. 71, 93).

Інших належних та допустимих доказів, які б підтверджували вручення відповідачу судових повісток, ознайомлення його з інформацією про дату, час і місце судового розгляду або повідомлення його в інший спосіб, передбачений ЦПК України, матеріали справи не містять.

Відповідно до статті 128 ЦПК України судові повістки повинні вручатися учасникам справи у спосіб, визначений процесуальним законом, а суд зобов`язаний забезпечити належне повідомлення учасників справи про дату, час і місце судового засідання.

Обов`язок суду належним чином повідомити учасників справи про судовий розгляд є однією з процесуальних гарантій реалізації права особи на справедливий суд, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та забезпечує можливість особи реалізувати свої процесуальні права, зокрема надати докази, висловити свої заперечення та брати участь у розгляді справи.

Верховний Суд у постанові від 24 травня 2021 року у справі № 2-941/11 зазначив, що розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого відсутні відомості про належне повідомлення його про дату, час і місце судового засідання, є порушенням права на справедливий судовий розгляд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Крім того, у постанові від 06 липня 2022 року у справі № 752/11822/15-ц Верховний Суд звернув увагу, що розгляд справи судом першої інстанції за відсутності учасника справи, який не був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, є безумовною підставою для скасування судового рішення за умови, якщо такий учасник обґрунтовує апеляційну скаргу відповідним процесуальним порушенням.

Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу розглянуто за відсутності учасника справи, який не був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, за умови, що саме на таку підставу він посилається в апеляційній скарзі.

Оскільки матеріали справи не містять належних доказів повідомлення ОСОБА_1 про дату, час і місце розгляду справи, а відповідні доводи наведені ним в апеляційній скарзі, колегія суддів доходить висновку про наявність передбачених пунктом 3 частини третьої статті 376 ЦПК України безумовних підстав для скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового судового рішення.

Перевіряючи позовні вимоги по суті, колегія суддів виходить з такого.

За нормою ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України).

Загальні правила щодо форми договору визначено ст. 639 ЦК України, згідно з якою: договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлено законом; якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для такого виду договорів не вимагалася; якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі; якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлено письмової форми, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами; якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріального посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Отже, будь-який вид договору, який укладається на підставі Цивільного або Господарського кодексів України, може мати електронну форму. Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (статті 205, 207 ЦК України).

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 732/670/19, від 23 березня 2020 року у справі № 404/502/18, від 07 жовтня 2020 року № 127/33824/19.

Відповідно до ч.ч. 1, 3, 4, 7 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» пропозиція укласти електронний договір (оферта) має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору, і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття. Електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах. Електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарським кодексами України, а також іншими актами законодавства.

Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі (ч. 12 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію»).

Статтею 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис» за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Отже, електронний підпис призначений для ідентифікації особи, яка підписує електронний документ.

Положення Закону України «Про електронну комерцію» передбачають використання як електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», так і електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом.

Електронний цифровий підпис як вид електронного підпису накладається за допомогою особистого ключа та перевіряється за допомогою відкритого ключа.

Із системного аналізу положень вище вказаного законодавства вбачається, що з урахуванням особливостей договору, щодо виконання якого виник спір між сторонами, його укладання в електронному вигляді через інформаційно-комунікаційну систему позивача можливе за допомогою електронного цифрового підпису відповідача лише за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами цього правочину.

В іншому випадку електронний правочин може бути підписаний сторонами електронним підписом одноразового ідентифікатора та/або аналогом власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Із матеріалів справи вбачається, що договір позики, в тому числі на умовах фінансового кредиту № 0674081240 від 28 травня 2019 року, був укладений між ТОВ «ІНФІНАНС» та ОСОБА_1 в електронній формі шляхом підписання відповідачем електронним підписом одноразовим ідентифікатором.

В подальшому, 12 лютого 2020 року відповідачем було акцептовано пропозицію на отримання чергового траншу кредиту згідно із заявкою-анкетою № 2628557107 на суму 8 000 грн шляхом використання іншого одноразового ідентифікатора, що узгоджується з природою електронного правочину та механізмом укладення окремих електронних документів у межах одного кредитного договору.

Доводи апеляційної скарги про те, що частина документів містить один одноразовий ідентифікатор, а інша частина інший, не спростовують факту укладення договору та отримання кредитних коштів, оскільки договір позики від 28 травня 2019 року та заявка-анкета на отримання траншу від 12 лютого 2020 року є різними електронними документами, підписання яких у різний час могло здійснюватися за допомогою різних одноразових ідентифікаторів. Саме по собі використання різних одноразових ідентифікаторів не свідчить про відсутність волевиявлення відповідача на укладення правочину чи отримання кредитних коштів.

Факт надання відповідачу кредитних коштів у розмірі 8 000 грн підтверджується не лише договором та заявкою-анкетою, а й належними письмовими доказами, зокрема квитанцією про перерахування коштів та випискою по банківському рахунку, наданою АТ КБ «ПриватБанк», з якої вбачається зарахування 12 лютого 2020 року грошових коштів у розмірі 8 000 грн на банківську картку, що належить відповідачу.

За таких обставин, доводи апеляційної скарги про відсутність банківських документів, які підтверджують фактичне надання кредиту, є необґрунтованими, оскільки саме на виконання вимог щодо повного та всебічного з`ясування обставин справи суд першої інстанції витребував відповідну інформацію в банківської установи, яка підтвердила факт зарахування кредитних коштів відповідачу.

Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що розрахунок заборгованості не може підтверджувати наявність боргу з огляду на зазначення у ньому попередніх операцій, зокрема від 08 серпня 2017 року. Із наданого позивачем розрахунку вбачається рух заборгованості відповідача в межах кредитних правовідносин та погашення ним попередніх зобов`язань. Водночас предметом заявлених позовних вимог є заборгованість, яка виникла після отримання відповідачем 12 лютого 2020 року траншу у розмірі 8 000 грн, після чого належне виконання зобов`язання щодо повернення кредитних коштів та сплати процентів відповідачем припинено.

Тому сама по собі наявність у розрахунку відомостей про попередні операції не свідчить про недоведеність заявленої до стягнення заборгованості та не спростовує факту отримання відповідачем кредитних коштів у розмірі 8 000 грн.

Надані позивачем докази у своїй сукупності підтверджують як факт укладення електронного договору, так і факт отримання відповідачем кредитних коштів, а тому доводи апеляційної скарги про відсутність належних і допустимих доказів виникнення кредитного зобов`язання є безпідставними.

На підтвердження переходу до ТОВ «КОЛЛЕКТ ЦЕНТР» права вимоги за договором позики № 0674081240 від 28 травня 2019 року позивачем надано договір факторингу № 14-07/21 від 14 липня 2021 року, укладений між ТОВ «ІНФІНАНС» та ТОВ «Вердикт Капітал», а також договір відступлення права вимоги № 10-01/2023 від 10 січня 2023 року, укладений між ТОВ «Вердикт Капітал» та ТОВ «КОЛЛЕКТ ЦЕНТР», із відповідними реєстрами боржників.

Зазначені документи містять необхідні реквізити, дозволяють ідентифікувати боржника, кредитний договір та обсяг переданого права вимоги, а тому в сукупності з іншими матеріалами справи підтверджують набуття позивачем статусу нового кредитора у спірному зобов`язанні.

Отже, висновок суду першої інстанції про доведеність заборгованості за тілом кредиту у розмірі 7 999,99 грн ґрунтується на належних та допустимих доказах, а доводи апеляційної скарги в цій частині не спростовують правильності встановлених судом обставин.

Водночас, колегія суддів не може в повній мірі погодитися з визначеним позивачем та судом першої інстанції розміром відсотків, який підлягає стягненню з відповідача.

Як вбачається зі змісту договору надання позики, в тому числі і на умовах фінансового кредиту № 0674081240 від 28 травня 2019 року, кредит надається у вигляді відновлювальної кредитної лінії окремими частинами (траншами) в межах строку дії договору - 36 календарних місяців з остаточним терміном повернення кожного траншу кредиту не пізніше строку користування траншем, визначеного сторонами.

Строк користування кожним траншем є окремим та визначається відповідно до умов договору.

Відповідно до умов договору сторони погодили, що максимальний строк користування кредитом (траншем) становить 30 календарних днів, діючий ліміт (сума) кредиту 20 000,00 грн, максимальна відсоткова ставка, що нараховується за один календарний день на суму фактичного залишку заборгованості - 1,75 %.

Відповідно до ч.1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, припис абзацу другого частини 1 статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики в разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосовано лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Як наслідок, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України, оскільки в охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною 2 статті 625 цього Кодексу, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

У зазначеній постанові Верховний Суд сформував низку правових висновків. Зокрема, Велика Палата розмежувала поняття «строк договору», «строк виконання зобов`язання» і «термін виконання зобов`язання».

Окрім того, в п. 54 постанови Верховний Суд вказав, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України.

Тобто, припинення нарахування передбачених договором процентів можливо у двох випадках: закінчення строку кредитування, який визначений договором, та пред`явлення вимоги в порядку ч. 2 ст. 1050 ЦК України.

Вказаний висновок зазначено у постановах Верховного Суду у справах № 296/10217/15-ц від 07 липня 2020 року, №912/1120/16 від 04 лютого 2020 року, №910/18943/20 від 27 липня 2021 року.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 квітня 2023 року (справа № 910/4518/16) не знайшла підстав для відступу від цього правового висновку. У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду, уточняючи свій правовий висновок, який викладений у постанові від 18 січня 2022 року (справа 910/17048/17), щодо нарахування процентів до дня фактичного повернення кредиту відповідно до умов кредитного договору, незалежно від закінчення строку дії кредитних договорів, вказала на те, що можливість нарахування процентів поза межами строку кредитування чи після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту та розмір таких процентів залежать від підстави їх нарахування згідно з частиною другою статті 625 ЦК України. У подібних спорах судам необхідно здійснити тлумачення умов відповідних договорів та дійти висновку, чи мали на увазі сторони встановити нарахування процентів як міри відповідальності у певному розмірі за період після закінчення строку кредитування або після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, чи у відповідному розділі договору передбачили тільки проценти за правомірну поведінку позичальника (за «користування кредитом»). У разі сумніву слід застосовувати принцип contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem, тобто слова договору тлумачаться проти того, хто їх написав).

Оскільки договором надання позики, в тому числі і на умовах фінансового кредиту № 0674081240 від 28 травня 2019року визначено конкретні умови надання траншу, його розмір; процентну ставку, строк користування траншем, то нарахування і стягнення процентів за користування кредитом поза визначеним договором строком кредитування в межах окремого траншу суперечить вимогам ЦК України та вищевикладеним висновкам Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 27 липня 2021 року за № 910/18943/20 зроблено висновок, що оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ч. 1 ст. 1048 ЦК України і охоронна норма ч. 2 ст. 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення з боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та ч. 1 ст. 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

Звертаючись до суду із цим позовом, ТОВ «Факторинг Партнерс» не заявляло вимоги про застосування судом ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Посилання Товариства на те, що умовами договору передбачено, що право користування кредитом становить 36 місяців (3 роки), а також передбачено сплату відсотків протягом усього строку користування кредитними коштами, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.

Умови договору мають бути чіткими і зрозумілими. При стягненні заявленої позивачем заборгованості за нарахованими процентами необхідно ґрунтуватися на чітко обумовлених між контрагентами умовах договору, якими визначено ціну кредиту і строк кредитування саме у 30 днів відповідно, а не двозначними умовами, які дозволяють кредитодавцю вийти за межі узгодженого строку та нарахувати непропорційно велику суму вартості кредиту. Такий механізм не відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.

Як вбачається зі змісту кредитного договору, автоматичної пролонгації надання траншу кредиту умовами договору не передбачено, це можливо виключно за умови попередньої сплати відсотків за фактичну кількість днів користування поточним кредитом, в тому числі, і простроченим.

Так, відповідачне виконав зобов`язання з повернення траншу та відсотків за користування траншем, що нараховані протягом визначеного строку користування траншем (30 днів).

З огляду на те, що продовження строку користування траншем не відбулося, оскільки не було виконано умови про погашення відсотків, то відповідно з 31 дня заборгованість вважається простроченою, і кредитодавець втратив право нараховувати зазначені відсотки за користування кредитом.

36 календарних місяців є загальним строком дії договору надання позики, в тому числі і на умовах фінансового кредиту № 0674081240 від 28 травня 2019 року, тобто строком, протягом якого позичальник мав право отримувати кредитні кошти у межах погодженого сторонами кредитного ліміту окремими траншами. Разом із тим кожний транш є самостійною частиною кредитної лінії, щодо якої сторони окремо погоджують суму кредиту, строк користування ним, процентну ставку та інші істотні умови, що підтверджується змістом договору та додатків до нього.

Як встановлено судом, останній транш кредиту у розмірі 8 000 грн був наданий відповідачу 12 лютого 2020 року. Відповідно до умов договору строк користування цим траншем становив 30 календарних днів, а тому останнім днем правомірного користування кредитними коштами є 12 березня 2020 року. Доказів продовження строку користування зазначеним траншем матеріали справи не містять.

При цьому умовами договору передбачено, що продовження строку користування траншем можливе лише за умови сплати позичальником нарахованих процентів за фактичний строк користування кредитом. Оскільки відповідач таких дій не вчинив, строк користування траншем не був продовжений, а починаючи з наступного дня після закінчення визначеного договором строку користування кредитом відповідач перебував у стані прострочення виконання грошового зобов`язання.

За таких обставин після закінчення погодженого сторонами строку кредитування позивач втратив право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України, а його права могли бути захищені лише у спосіб, передбачений частиною другою статті 625 ЦК України.

Разом із тим, звертаючись до суду з цим позовом, ТОВ «КОЛЛЕКТ ЦЕНТР» вимог про стягнення сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, не заявляло, а просило стягнути виключно проценти за користування кредитом, нараховані відповідно до умов договору.

Враховуючи наведене, колегія суддів доходить висновку, що проценти за користування кредитом підлягають стягненню лише за погоджений сторонами строк користування останнім траншем кредиту - 30 календарних днів, виходячи із суми кредиту 8 000 грн та визначеної договором процентної ставки 1,75 % за кожний день користування кредитними коштами.

Отже, розмір процентів, що підлягає стягненню з відповідача, становить 4 200 грн (8 000 грн ? 1,75 % ? 30 днів).

Отже, загальний розмір заборгованості за договором позики, в тому числі і на умовах фінансового кредиту № 0674081240 від 28 травня 2019 року, яка підлягає стягненню з ОСОБА_1 , становить 12 199,99 грн, з яких 7 999,99 грн - заборгованість за тілом кредиту та 4 200 грн - проценти за користування кредитом.

Інше тлумачення умов договору фактично призвело б до можливості безстрокового нарахування договірних процентів лише з огляду на загальний строк дії кредитної лінії, незважаючи на сплив строку користування конкретним траншем, що суперечило б правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, та принципам справедливості, добросовісності і розумності, закріпленим у статті 3 ЦК України.

Отже, доводи апеляційної скарги в цій частині знайшли своє підтвердження.

Наведене свідчить про те, що суд першої інстанції, вирішуючи спір, неправильно застосував норми матеріального права в частині визначення розміру процентів, що підлягають стягненню за кредитним договором, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про наявність підстав для стягнення процентів, нарахованих поза межами погодженого сторонами строку користування кредитним траншем.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення є неправильне застосування судом норм матеріального права.

За таких обставин рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам законності та обґрунтованості, а тому підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову.

З огляду на встановлені у справі обставини та наведені вище висновки колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «КОЛЛЕКТ ЦЕНТР» заборгованості за договором позики, в тому числі на умовах фінансового кредиту № 0674081240 від 28 травня 2019 року, у загальному розмірі 12 199,99 грн, з яких: 7 999,99 грн - заборгованість за тілом кредиту та 4 200,00 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом, нарахованими за погоджений сторонами строк кредитування.

У задоволенні решти позовних вимог слід відмовити.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З матеріалів справи убачається, що звертаючись до суду з позовом, позивач порушував питання про стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу у розмірі 17 000 грн (а. с. 5).

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд за клопотанням іншої сторони може зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно з частинами восьмою, дев`ятою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. У випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Отже, витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 22 листопада 2019 року у справі № 910/906/18.

Згідно ч.4 ст.141 ЦПК України, якщо сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат в частині такого перевищення, крім випадків, якщо сторона доведе, що не могла передбачити такі витрати на час подання попереднього (орієнтовного) розрахунку.

З матеріалів справи убачається, що в позовній заяві заздалегідь повідомлено суд про намір понести витрати на професійну правничу допомогу, що відповідає вимогам цивільного процесуального законодавства.

На підтвердження розміру понесених позивачем витрат на правничу допомогу до позовної заяви додано договір про надання правової допомоги № 02-01/2023 від 02.01.2023 року укладений між ТОВ "Коллект Центр" та Адвокатським об`єднанням "Лігал Ассістанс", заявку на надання юридичної допомоги № 329 від 26.04.2024 р., витяг з акту № 3 про надання юридичної допомоги від 03.04.2024 р., згідно з яких вартість наданих послуг становить 17 000 грн., платіжну інструкцію № 0433380000 від 10.05.2024 року (а. с. 51 - 56).

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що позивачем дотримано вимоги статей 133 та 137 ЦПК України щодо попереднього повідомлення суду про намір понести витрати на професійну правничу допомогу та подання доказів їх фактичного понесення. Подані документи підтверджують реальність, необхідність та документальне обґрунтування заявлених судових витрат.

Визначаючи суму відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності) та розумності розміру, зважаючи на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.

Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір - обгрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited проти України»).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц вказала, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п?ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких, саме на іншу сторону покладено обов?язок обгрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов?язок доведення їх неспівмірності, така судова практика є усталеною станом на час апеляційного перегляду справи.

Разом з тим, колегія суддів враховує, що розгляд справи судом першої інстанції відбувся за відсутності відповідача, який не був належним чином повідомлений про дату, час та місце судового розгляду. За таких обставин, ОСОБА_1 був фактично позбавлений можливості реалізувати передбачене частиною п`ятою статті 137 ЦПК України право на подання клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу та навести відповідні заперечення щодо їх співмірності.

Водночас, сама по собі відсутність такого клопотання не позбавляє суд апеляційної інстанції, який ухвалює нове судове рішення, обов`язку перевірити дотримання критеріїв реальності, необхідності та розумності заявлених до відшкодування витрат, а також забезпечити справедливий баланс між правом сторони на компенсацію понесених нею витрат і недопущенням покладення на іншу сторону надмірного фінансового тягаря.

У постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалено рішення, усі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенства права, встановить, що заявлений розмір таких витрат є завищеним, неспівмірним зі складністю справи, обсягом виконаної адвокатом роботи, витраченим ним часом та ринковою вартістю відповідних правничих послуг.

Аналогічний правовий підхід неодноразово висловлений Верховним Судом, який наголошував, що компенсація витрат на професійну правничу допомогу не може перетворюватися на спосіб безпідставного збагачення сторони або додаткове джерело доходу, а має забезпечувати відшкодування лише тих витрат, які були фактично понесені, були необхідними для захисту порушеного права та є розумними за своїм розміром (зокрема, постанови Верховного Суду від 24 січня 2022 року у справі № 911/2737/17 та від 19 листопада 2024 року у справі № 910/14543/23).

Визначаючи остаточний розмір витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, колегія суддів враховує характер спірних правовідносин, складність справи, обсяг наданої адвокатом правничої допомоги, тривалість її розгляду, а також те, що за результатами апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції скасовано, а позов задоволено лише частково.

Оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню частково, відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України витрати на професійну правничу допомогу підлягають розподілу пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи, що позов задоволено на 12,675 % від заявленого розміру, з відповідача на користь ТОВ «КОЛЛЕКТ ЦЕНТР» підлягають стягненню витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2 154,75 грн (17 000 грн ? 12,675 %).

При зверненні до суду з даним позовом ТОВ «КОЛЛЕКТ ЦЕНТР» сплатило судовий збір у розмірі 3 028 грн. Оскільки за результатами апеляційного перегляду позов задоволено частково, сплачений позивачем судовий збір підлягає стягненню з відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме у розмірі 383 грн 80 коп.

При поданні апеляційної скарги ОСОБА_1 сплатив судовий збір у розмірі 3 699 грн 41 коп. З огляду на те, що апеляційну скаргу задоволено частково, а у задоволенні значної частини позовних вимог відмовлено, понесені відповідачем витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги підлягають компенсації за рахунок позивача пропорційно тій частині позовних вимог, у задоволенні яких відмовлено, а саме у розмірі 3 218 грн 48 коп.

Відповідно до частини десятої статті 141 ЦПК України у разі часткового задоволення позову суд може покласти судові витрати на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог та стягнути різницю між сумами судових витрат, що підлягають компенсації кожній зі сторін.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне здійснити взаємозалік судових витрат. Загальна сума судових витрат, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, складається з витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 2 154 грн 75 коп. та судового збору у розмірі 383 грн 80 коп., що загалом становить 2 538 грн 55 коп. Водночас з позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 3 218 грн 48 коп. Отже, після проведення взаємозаліку з ТОВ «КОЛЛЕКТ ЦЕНТР» на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню різниця у розмірі 679 грн 93 коп. (3 218 грн 48 коп. - 2 538 грн 55 коп.).

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу адвоката Захарчука Івана Анатолійовича в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 листопада 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення позову.

Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «КОЛЛЕКТ ЦЕНТР» (01133, м. Київ, вул. Мечнікова, буд. 3, офіс 306; ЄДРПОУ 44276926) заборгованість за договором надання позики, в тому числі і на умовах фінансового кредиту № 0674081240 від 28 травня 2019 року, у розмірі 12 199 грн 99 коп., з яких: 7 999 грн 99 коп. - заборгованість за тілом кредиту, 4 200 грн 00 коп. - заборгованість за процентами.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «КОЛЛЕКТ ЦЕНТР» (01133, м. Київ, вул. Мечнікова, буд. 3, офіс 306; ЄДРПОУ 44276926) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) судові витрати у розмірі 679 грн 93 коп.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Т.О. Невідома

Судді О. В. Желепа

В. А. Нежура