Постанова від 16 червня 2026 р. у справі №757/6934/24-ц — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а

Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/4338/2026

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 червня 2026 року м. Київ

Справа № 757/6934/24-ц

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,

суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.

за участю секретаря судового засідання Слив`юк С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2025 року, постановлену у складі судді Ільєвої Т.Г., про відмову у забезпеченні доказів

у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного бюро розслідувань, Офісу Генерального прокурора, Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди,

встановив:

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2025 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення доказів відмовлено.

Не погоджуючись з ухвалою суду, позивач ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове, яким задовольнити заяву.

Апеляційна скарга мотивована тим, що в ухвалі вказано про перебування у провадженні суду справи за позовом абсолютно інших осіб - « ОСОБА_2 до ТОВ «Фінансова компанія «Кредит-Капітал», ТОВ «Компані Інвест Фінанс» про визнання кредитного договору недійсним». Таким чином, оскаржувана ухвала суду безпосередньо не стосується його справи, а є «стандартною, шаблонною відпискою».

Скаржник вказує, що суд першої інстанції відмовив у задоволенні заяви на тій підставі, що він не вказав обґрунтованих причин, чому витребувані матеріали можуть бути безповоротно втрачені.

Проте апелянт не згоден з висновком суду, оскільки два кримінальних провадження знаходяться в Територіальному управлінні Державного бюро розслідувань у м. Краматорську і в цьому регіону ведуться активні бойові дії, що є загальновідомим фактом, а також підтверджується відомостями на вебсайту Управління. Відтак існує постійний об`єктивний ризик знищення документів внаслідок потрапляння снарядів або пожежі.

Апелянт також посилається на існування ризику умисного знищення або фальсифікації: матеріалів кримінального провадження, досудове розслідування в якому проводить Територіальне управління ДБР в м. Києві, адже матеріали в цьому кримінальному провадженні перебувають «в руках досвідчених фальсифікаторів», тому існує ризик його знищення або викривлення іншими способами.

Позивач вважає, що відмова суду позбавить його процесуальної можливості довести обґрунтованість позовних вимог, оскільки факт відсутності належного досудового слідства та приховування дій злочинної групи можна довести лише шляхом аналізу матеріалів цих проваджень. На думку скаржника, суддя замість виконання завдань цивільного судочинства (справедливий та неупереджений розгляд) навмисно шукала підстави, щоб зробити його позовну заяву «свідомо провальною».

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача Державного бюро розслідувань - Олійник А.Д. просить відмовити в її задоволенні, ухвалу місцевого суду - залишити без змін.

Відзив мотивовано тим, що забезпечення доказів не звичайним способом отримання інформації, а екстреним правовим механізмом, який застосовується виключно за наявності реального ризику безповоротної втрати засобів доказування.

В порушення ст. 117 ЦПК України у своїй заяві про забезпечення доказів позивач не навів існування об`єктивних обставин, які свідчать, що подання чи збирання доказів згодом стане неможливим або суттєво утрудненим, не довів існування загрози їх знищення чи втрати матеріалів кримінальних проваджень. На доведення обґрунтованості своєї позиції відповідач посилається на постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 9901/845/18 і від 09.10.2019 у справі № 9901/385/19.

Представник відповідача також зауважує, що позивач помилково ототожнює процедуру витребування доказів із процедурою їх забезпечення. Подана позивачем заява за своєю правовою природою є клопотанням про витребування доказів, що регулюється статтями 83, 84 ЦПК України, а не заявою про їх забезпечення, що регламентовано ст. 116-118 ЦПК України. Вказані процесуальні інструменти мають відмінну одну від одного процесуальну мету.

Відповідач стверджує про безпідставність вимог позивача про витребування матеріалів кримінальних проваджень з територіальних управлінь ДБР у м. Краматорську та м. Києві, які не є учасниками (сторонами) судового процесу у справі № 757/6934/24.

Крім цього, матеріали кримінального провадження самі по собі не є доказами, а є сукупністю документів, речових та електронних доказів, процесуальних рішень, зібраних під час досудового розслідування та судового розгляду. Натомість, позивач просить витребувати докази для оцінки повноти проведення слідчих дій слідчими Державного бюро розслідувань, що не відповідає завданню цивільного судочинства.

Посилаючись на постанову Верховного Суду від 10.02.2021 у справі № 754/5841/17 відповідач стверджує, що позивач зловживає процесуальними правами, оскільки подає до суду численні завідомо безпідставні клопотання і заяви про відвід суддям, що свідчить про його намір затягнути судовий процес.

В додаткових поясненнях щодо викладених у відзиві на апеляційну скаргу аргументів ОСОБА_1 наголошує на очевидності ризику знищення матеріалів кримінального провадження № 420150500000000053 та № 42016050000000412, які знаходиться в Територіальному управлінні Державного бюро розслідувань у м. Краматорську, яке знаходиться у безпосередній близькості до зони активних бойових дій. Водночас, процесуальна позиція Державного бюро розслідувань демонструє байдужність до збереження матеріалів досудових розслідувань у вищезазначених кримінальних провадженнях.

Апелянт вказує, що дії Державного бюро розслідувань спрямовані на приховування бездіяльності слідчих органів і що в такий спосіб створюються перешкоди правосуддю і умови для безповоротної втрати матеріалів, що унеможливлює справедливий розгляд справи.

У відзиві на апеляційну скаргу представник Міністерства юстиції - Павлушко В.Б. просить відмовити в її задоволенні, ухвалу суду - залишити без змін.

Відзив мотивовано тим, що підставою забезпечення доказів є існування обставин, які дають можливість обґрунтовано припустити, що засіб доказування може безповоротно втрачений, або його збирання стане неможливим чи утрудненим. Проте заяви ОСОБА_1 не містила відомостей про існування зазначених обставин, заявник не довів реальну загрозу втрати матеріалів трьох кримінальних проваджень. Відповідач посилається на висновки Верховного Суду у постановах від 03.07.2019 у справі № 9901/845/18 та від 09.10.2019 у справі № 9901/385/19.

Відповідач наголошує, що позивач помилково ототожнив інститут забезпечення доказів (статті 116-118 ЦПК України) з процедурою витребування доказів за правилами статтей 83, 84 ЦПК України. Фактично, заява ОСОБА_1 є клопотанням про витребування доказів з метою перевірки тривалості розслідування та «систематичної бездіяльності слідчих». Підміна цих понять позивачем веде до штучного звуження процесуальних прав інших учасників справи та не відповідає принципу змагальності цивільного процесу.

Представник відповідача звертає увагу, що ні Міністерство юстиції, ні Державне бюро розслідувань, ні Офіс Генерального прокурора чи Державна казначейська служба України не є належними відповідачами, оскільки не здійснювали досудового розслідування у кримінальних провадженнях, а тому позов є безпідставним.

У додаткових поясненнях щодо аргументів, викладених Міністерством юстиції у відзиві на апеляційну скаргу, ОСОБА_1 зазначає, що ризик знищення кримінальних проваджень від 05.02.2015 № 420150500000000053 і від 19.05.2016 № 42016050000000412 обумовлюється тим, що вони знаходяться в Територіальному управлінні Державного бюро розслідувань у м. Краматорську Донецької області. Єдиному державному реєстрі офіційно зазначено, що «юридична особа зареєстрована на території: можливих бойових дій», що є загальновідомим фактом і не потребує доказування.

Щодо кримінального провадження від 13.07.2020 № 62020100000001406, то апелянт зазначає, що слідство у ньому ведуть особи, стосовно яких є обґрунтовані підозри у фальсифікації матеріалів. Це, на його думку, створює загрозу штучного спотворення чи втрати доказів.

Посилання Мін`юсту на постанови Великої Палати Верховного Суду від 2019 року скаржник вважає недоречними, оскільки обставини тих справ не стосувалися ризиків, пов`язаних із веденням бойових дій.

Доводи Мін`юсту щодо неналежності відповідачів у справі апелянт вважає необґрунтованими, оскільки предметом позову є відшкодування шкоди, завданої бездіяльністю слідчих органів Державного бюро розслідувань під процесуальним керівництвом прокурорів. Міністерство юстиції та Держказначейство залучені як органи, що опосередковано відповідають за діяльність державних інституцій та виконання судових рішень - виплату коштів з бюджету. Крім цього, скаржник підкреслює, що питання належності чи неналежності відповідачів має вирішуватися судом виключно під час розгляду справи по суті, а не на стадії вирішення питання про забезпечення доказів.

Апелянт посилається на те, що відзив Мін`юсту на апеляційну скаргу є необґрунтованим, оскільки відтворює лише мотиви місцевого суду та не містить власних доводів, що не відповідає ст. 2 ЦПК України.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримав вимоги апеляційної скарги, просив її задовольнити з підстав, викладених у ній.

В судовому засіданні представники відповідачів Державного бюро розслідувань - Олійник А.Д., Міністерства юстиції України - Руденко Я.С., Офісу Генерального прокурора - Чернишова В.Л. заперечили проти доводів і вимог апеляційної скарги, просили відмовити в її задоволенні.

В судове засідання представник відповідача Державної казначейської служби України не з`явився, про дату, час і місце судового розгляду відповідач повідомлений належним чином, що не перешкоджає апеляційному перегляду ухвали суду відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача, представників відповідачів Державного бюро розслідувань, Міністерства юстиції України та Офісу Генерального прокурора, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Відмовляючи в задоволенні заяви про забезпечення доказів, суд першої інстанції виходив з того, що забезпечення доказів у відповідності до зазначених статей має мати мету, зокрема обґрунтоване припущення заявника, що невжиття заходів забезпечення доказів може утруднити чи зробити неможливим збирання чи подання доказів або засіб доказування може бути втрачений.

Проте позивач не довів існування підстав вважати, що є підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений або збирання та подання відповідних доказів стане згодом неможливим чи утрудненим.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають фактичним обставинам і нормам процесуального права.

З матеріалів справи вбачається, що в лютому 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду міста Києва з позовом до відповідачів - Державного бюро розслідувань, Офісу Генерального прокурора, Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України, в якому просив:

1) визнати факт бездіяльності слідчих органів та інших відповідачів за позовом у кримінальних провадженнях від 05.02.2015 № 420150500000000053, від 19.05.2016 № 4201605000000000412 і від 13.07.2020 № 62020100000001406;

2) стягнути з відповідачів на його користь моральну шкоду в розмірі 676 700 грн. та матеріальну шкоду в розмірі 6335 грн.

Позов мотивовано тим, що 31 січня 2000 року позивач був заарештований за обвинуваченням у скоєнні особливо тяжких злочинів і що проти нього працівники карного розшуку Куйбишевського районного відділу внутрішніх справ міста Донецька, які діяли під «прикриттям» прокуратури Донецької області, сфальсифікували проти нього кримінальну справу № 06/19545, а свідчення отримали під тортурами та внаслідок побиття. Оскільки працівники міліції не змогли отримати від нього зізнання, справу повністю заснували на свідченнях іншого фігуранта, які вказували саме на його причетність до вчинення злочину. Будь-яких інших свідків, які були очевидцями протиправних дій позивача, не існувало. Попри це, у 2002-2003 роках позивача, як він стверджує, було протиправно засуджено до довічного позбавлення волі.

Рішенням Європейського Суду з прав людини від 10 липня 2014 року у справі «Буглов проти України» (заява № 28825/02) Судом встановлено порушення Україною міжнародно-правових зобов`язань за ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме, застосування до позивача катування та недотримання прав при допиті.

05 лютого 2015 року розпочато кримінальне провадження № 42015050000000053 за фактом катувань та незаконних дій працівників міліції.

Позивач зазначає, що в період з 2015 року по 2023 рік прокуратура систематично і безпідставно допускає протиправну бездіяльність і закриває кримінальне провадження (щонайменше п`ять разів), проте відповідні процесуальні рішення прокуратури скасовуються в судовому порядку як незаконні.

Також позивач вказує на фальсифікацію матеріалів досудового слідства, приховування протоколу допиту свідка від 16.03.2015 та ігнорування ухвал слідчих суддів, на підставі на орган досудового розслідування та прокуратуру покладалися обов`язки вчинити процесуальні дії.

Надалі, 19 травня 2016 року відносно слідчого, який приймав постанови про закриття кримінального провадження № 42015050000000053 розпочато кримінальне провадження № 42016050000000412.

Позивач зазначає, що органи досудового розслідування безпідставно відмовляли йому у визнанні потерпілим, не надавали копії процесуальних документів та багаторазово закривали провадження без фактичного проведення слідчих дій. Постанови про закриття кримінального провадження також скасувалися в судовому порядку, що, на думку позивача, підтверджує бездіяльність органів слідства.

Розмір моральної шкоди позивач обґрунтовує тим, що внаслідок протиправних дій органу досудового розслідування та прокуратури йому спричинено тривалі психологічні страждання, погіршення стану здоров`я, позбавлення можливості реалізації своїх прав і бажань, а також порушення нормальних життєвих зв`язків.

Розмір матеріальної шкоди позивач обґрунтовує наявними фінансовими документами щодо витрат на власне утримання в установах виконання покарань.

Крім цього, 13 липня 2020 року розпочато кримінальне провадження № 62020100000001406 щодо системного невиконання судових рішень та імітації розслідування. Позивач наголошує, що Державне бюро розслідувань та прокуратура протиправно закривали провадження № 62020100000001406, не повідомляючи позивача про відповідне процесуальне рішення, що позбавляло його права на своєчасне оскарження.

Позивач посилається на невиконання судових рішень, зокрема, ухвали Київського апеляційного суду від 15.02.2023, ухвали Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 19.05.2010 у справі № 263/18367/19, які зобов`язували слідчих внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та виконати слідчі дії, проте були проігноровані.

Посилається на недотримання органом досудового розслідування установлених ст. 219 КПК України граничних строків слідства, зазначаючи, що досудове розслідування імітувалося роками без повідомлення фігурантам про підозру, чим створювалися умови для уникнення ними відповідальності.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 19 лютого 2024 року відкрито провадження у справі.

11 березня 2025 року позивач звернувся до суду першої інстанції із заявою про забезпечення доказів, у якій просив:

1) витребувати з Територіального управління Державного бюро розслідувань у місті Краматорську матеріали кримінальних проваджень від 05.02.2015 № 420150500000000053 і від 19.05.2016 № 4201605000000000412;

2) витребувати з Територіального управління Державного бюро розслідувань у місті Києві матеріали кримінального провадження від 13.07.2020 № 62020100000001406.

Заява мотивована тим, що при зверненні до суду з позовом до відповідачів він посилався на докази, що містяться в матеріалах зазначених кримінальних проваджень, а тому після їх витребування суд зможе самостійно переконатися, що досудове розслідування в цих кримінальних провадженнях здійснюється не виправдано довго, реально процесуальні дії не вчиняються, а самі кримінальні провадження «час від часу закривають» аналогічними постановами, у яких змінюються лише послідовність ідентичних абзаців та дати ухвалення таких рішень слідчими органами. При цьому, органи досудового розслідування ігнорують вказівки судів, викладені в їхніх ухвалах про скасування відповідних процесуальних рішень.

Встановивши вищенаведені обставини, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до частин першої - третьої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом частин першої і сьомої статті 81 ЦПК України Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Так, за частиною першою і другою статті 116 ЦПК України суд за заявою учасника справи або особи, яка може набути статусу позивача, має забезпечити докази, якщо є підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений або збирання або подання відповідних доказів стане згодом неможливим чи утрудненим.

Одним із способів забезпечення доказів є витребування доказів.

У постанові Верховного Суду від 09.10.2019 у справі № 9901/385/19 сформульовано правовий висновок, згідно з яким процесуальний механізм забезпечення доказів, зокрема шляхом їх витребування, призначений для того, щоб отримати/зберегти ті докази, щодо яких існують достатні підстави вважати, що з часом їх може бути безповоротно втрачено.

Тобто це не тільки спосіб здобути докази, які стосуються предмета доказування і мають значення/потрібні для вирішення справи, але насамперед спосіб одночасно запобігти їх ймовірній втраті у майбутньому. Ризик втрати повинен ґрунтуватися на об`єктивних фактах і тільки в сукупності усіх наведених умов суд може вжити заходів для забезпечення доказів.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 9901/845/18.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що, звертаючись до суду першої інстанції із заявою про забезпечення доказів, позивач посилався на те, що після витребування матеріалів кримінальних проваджень № 420150500000000053, № 4201505000000001406 та № 4201605000000000412 суд зможе самостійно переконатися, що досудове розслідування в цих кримінальних провадженнях здійснюється не виправдано довго, реально процесуальні дії не вчиняються, а самі кримінальні провадження «час від часу закривають» аналогічними постановами, які змінюються лише послідовність ідентичних абзаців та дати ухвалення таких рішень слідчими органами, а також встановити, що органи досудового розслідування ігнорують вказівки судів, викладені в їхніх ухвалах про скасування відповідних процесуальних рішень.

Разом з тим, позивач не додав до заяви жодних доказів на підтвердження існування вірогідності, що матеріали кримінальних проваджень можуть бути втрачені або збирання або подання відповідних доказів стане згодом неможливим чи утрудненим.

При цьому, апеляційний суд зазначає, що позивач як учасник кримінальних проваджень від 05.02.2015 № 420150500000000053 , № 4201505000000001406 і від 19.05.2016 № 4201605000000000412 має право ознайомлюватися з їхніми матеріалами та надати копії відповідних письмових доказів суду.

Також колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частин 1, 2 статті 222 КПК України відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим. Слідчий, прокурор попереджає осіб, яким стали відомі відомості досудового розслідування, у зв`язку з участю в ньому, про їх обов`язок не розголошувати такі відомості без його дозволу. Незаконне розголошення відомостей досудового розслідування тягне за собою кримінальну відповідальність, встановлену законом.

Отже, стаття 222 КПК України встановлює недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування без отримання дозволу.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 травня 2024 року у справі № 369/1937/20, «Цивільний суд не наділений повноваженнями скасовувати або обмежувати дію статті 222 КПК України. Тому без відповідного дозволу він позбавлений можливості безпосереднього дослідження як матеріалів кримінального провадження так і його складових у судовому засіданні, навіть закритому, якщо офіційно не наданий дозвіл слідчого або прокурора на це ознайомлення всім особам, які отримають відповідний доступ в результаті цього розгляду у судовому засіданні, або якщо ці особи не мають відповідного права в силу норм КПК України. Саме через це доцільним вбачається витребування не всіх матеріалів кримінального провадження, а саме окремих доказів, які у них містяться, значення дослідження яких для розгляду цивільної справи належним чином обґрунтоване, оскільки це збільшує можливості реалізації завдань ЦПК України в межах дотримання умов статті 222 КПК України через розумне звуження відповідних відомостей кримінального провадження, які можуть стати відомими учасникам цивільної справи.»

Доводи апеляційної скарги про те, що оскаржувана ухвала містить відомості про іншу справу з іншими сторонами колегія суддів відхиляє з таких підстав.

Відповідно до п. 4 ч. 1 і ч. 2 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Таким чином, недоліки оскаржуваної ухвали суду першої інстанції не дають підстав для скасування правильного по суті судового рішення, оскільки, по суті, зазначені недоліки є опискою, яку суд може з власної ініціативи або з ініціативи учасника справи виправити за процедурою, передбаченою статтею 269 ЦПК України.

В апеляційній скарзі позивач також посилається на те, що матеріали кримінальних проваджень від 05.02.2015 № 420150500000000053 і від 19.05.2016 № 4201605000000000412 знаходяться в Територіальному управлінні Державного бюро розслідувань у м. Краматорську, де ведуться активні бойові дії, і що відповідні матеріали можуть бути знищені внаслідок попадання ворожого снаряду.

Проте апеляційний суд відхиляє зазначені доводи, оскільки відповідно до п. 3 Інструкції з організації обліку, руху та зберігання кримінальних проваджень в органах досудового розслідування Державного бюро розслідувань, затвердженої наказом Державного бюро розслідувань від 05.02.2024 № 56, зберігання матеріалів досудового розслідування у кримінальному провадженні забезпечує слідчий, що здійснює (здійснював) досудове розслідування у цьому кримінальному провадженні. Під час досудового розслідування у кримінальному провадженні групою слідчих - слідчий, якого визначено старшим слідчої групи. В умовах воєнного стану слідчий, керівник (начальник) слідчого підрозділу, в обов`язковому порядку забезпечують зберігання копій матеріалів кримінального провадження в електронній формі.

Апелянт також стверджує про існування ризику умисного знищення або фальсифікації матеріалів кримінального провадження слідчими Територіального управління Державного бюро розслідувань в м. Києві, однак, в порушення частини шостої статті 81 ЦПК України, позивач не надав жодних доказів, що можуть свідчити про існування цього ризику, враховуючи, що матеріали кримінального провадження офіційно зберігаються в органах досудового розслідування та за втрату, пошкодження або умисне знищення матеріалів кримінального провадження службові особи несуть дисциплінарну або кримінальну відповідальність.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні, у зв`язку з чим ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2025 року слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 375, 381 - 383 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2025 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 07 серпня 2026 року.

Суддя - доповідач: Ящук Т.І.

Судді: Кирилюк Г.М.

Рейнарт І.М.