Постанова від 23 грудня 2025 р. у справі №759/12572/24 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а

Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/11746/2025

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 грудня 2025 року м. Київ

Справа № 759/12572/24

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,

суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.

за участю секретаря судового засідання Слив`юк С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 25 березня 2025 року, ухвалене у складі судді Твердохліб Ю.О.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів,

встановив:

У червні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Святошинського районного суду міста Києва з позовом до відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в якому, з урахуванням збільшених позовних вимог, просив стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 солідарно на користь позивача грошові кошти у сумі 12 200 доларів США.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 08 вересня 2012 року ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_4 автомобіль марки Peugeot 407 ST 2.0Е, 2006 року випуску, шасі (кузова, рами) № НОМЕР_1 , тип ТЗ легковий сєдан, державний номерний знак НОМЕР_2 , зареєстрований УДАІ ГУ МВС України в м. Києві 05 квітня 2008 року.

Цей автомобіль був переданий позивачу відповідачем ОСОБА_4 , який діяв на підставі довіреності від 14 березня 2011 року, виданої ОСОБА_3 , який був власником цього автомобіля.

Довіреністю від 14 березня 2011 року ОСОБА_3 уповноважив ОСОБА_4 на користування та розпорядження цим автомобілем, а при необхідності на зняття з обліку з органах Державтоінспекцїї та продаж автомобіля, а також на період дії довіреності керування цим автомобілем на території України та за її межами. Довіреність видана з правом передоручення, строком на три роки та дійсна до 14 березня 2014 року.

Позивач зазначив, що власник автомобіля ОСОБА_3 виявив свій намір продати автомобіль. 08 вересня 2012 року ОСОБА_4 , діючи на підставі довіреності від 14 березня 2011 року, видав позивачу довіреність, якою уповноважив останнього бути представником в усіх організаціях, підприємствах, установах, незалежно від підпорядкування та форм власності, в тому числі в органах Державтоінспекцїї, з усіх питань володіння, користування, зняття з обліку та розпорядження належним відповідачу ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу - автомобіля марки Peugeot 407 ST 2.0Е, 2006 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2 .

Довіреність видана з правом виїзду за кордон строком до 14 березня 2014 року.

Позивач, вважаючи, що він набуває цей автомобіль у власність, передав відповідачу ОСОБА_4 гроші у розмірі 12 200 доларів США для здійснення розрахунків з власником автомобіля ОСОБА_3 , про отримання яких ОСОБА_4 видав розписку.

Також ОСОБА_4 передав позивачу свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, ключі від автомобіля та сам автомобіль.

Позивач зазначив, що 27 травня 2024 року за адресою його місця роботи: м. Київ, вул. Поліська, 28, прибули працівники поліції та ОСОБА_3 з вимогою віддати йому автомобіль. При цьому ОСОБА_3 повідомив, що він скасував довіреність від 14 березня 2011 року та лише він є власником автомобіля. У присутності працівників поліції автомобіль був завантажений на евакуатор і вивезений у супроводі ОСОБА_3

30 травня 2024 року адвокат Курьят С.В. на адресу начальника Святошинського УП ГУНП у м. Києві направив запит про надання інформації щодо підстави для оголошення в розшук, виявлення та передачу ОСОБА_3 автомобіля марки Peugeot 407 ST 2.0Е, НОМЕР_1 , державний номерний знак НОМЕР_2

На запит отримано відповідь про те, що цей автомобіль було виявлено 27 травня 2024 року на території складських приміщень на вул. Поліській, 28 в м. Києві, за місцем роботи позивача ОСОБА_1 , який керував ним за довіреністю. У подальшому зазначений автомобіль забрав його власник - ОСОБА_3 . Після чого останній звернувся до поліції з відповідною заявою, де повідомив, що в ситуації яка склалася розібрався самостійно, та автомобіль наразі перебуває у його володінні, при цьому допомоги з боку співробітників поліції він не потребує.

30 травня 2024 року адвокат Курьят С.В. на адресу начальника Управління патрульної поліції у місті Києві направив запит щодо надання інформації про виклик ОСОБА_1 , 27 травня 2024 року наряду патрульної поліції на територію складських приміщень на вул. Поліській, 28 у м. Києві, де представники поліції та ОСОБА_3 намагалися заволодіти автомобілем марки Peugeot 407 ST 2.0Е, НОМЕР_1 , 2006 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2 , яким він керує за дорученням.

На цей запит позивач отримав відповідь про те, що 27 травня 2024 року о 15 год. 46 хв. на спецлінію «102» надійшло звернення «Конфлікт», в якому заявник, а саме ОСОБА_1 , повідомив, що колишній власник за свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу Peugeot 407, з державним номерним знаком НОМЕР_2 , який купив заявник, у даний час знаходиться поряд та хоче забрати транспортний засіб заявника у зв`язку з тим, що анулював свідоцтво про реєстрацію ТЗ.

За таких обставин позивач вважає, що відповідачами грошові кошти у розмірі 12 200 доларів США набуті без достатньої правової підстави, а тому підлягають поверненню позивачу. 03 червня 2024 року позивач на адресу відповідачів відправив вимогу про повернення грошей, однак на дату подання позовної заяви позивач відповіді на вимогу від відповідачів не отримав.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 25 березня 2025 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь позивача ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 12 200,00 доларів США як безпідставно отримані і три відсотки річних у розмірі 56,15 доларів США, а всього - 12 256,15 доларів США.

У частині позовних вимог до ОСОБА_3 - відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 6 723 гривні.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 12 000 гривень витрат на правову допомогу.

Додатковим рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 09 квітня 2025 року заяву представника позивача про ухвалення додаткового рішення про стягнення судових витрат задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати на правову допомогу у розмірі 20 000 гривень.

Не погоджуючись із рішенням суду, представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позов.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що висновок суду про часткове задоволення позову є помилковим, оскільки відповідачі можуть бути солідарними боржниками за зобов`язанням з повернення безпідставно набутих коштів, адже між ними виникли правовідносини з матеріально-правового представництва на підставі довіреності від 14 березня 2011 р., якою ОСОБА_3 уповноважив ОСОБА_4 на користування автомобілем на території України і поза її межами, а також на розпорядження автомобілем, а при необхідності - зняти його з обліку в органах Державтоінспекції та продати його, тому, прийнявши від позивача кошти, відповідач ОСОБА_4 вчинив дію на користь відповідача ОСОБА_3 .

Щодо трьох відсотків річних, то зазначає, що право на звернення з вимогою про повернення коштів у позивача виникло з 10 червня 2024 року, тому з ОСОБА_4 слід стягнути 4 352,89 доларів США, натомість суд помилково стягнув лише 56,15 доларів США.

Вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм процесуального права, оскільки суд мотивував свої висновки доказами, що були надані до зустрічної позовної заяви ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення збитків, який було повернуто разом з додатками.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 просить відмовити в її задоволенні, рішення суду першої інстанції - залишити без змін, оскільки між ОСОБА_3 і позивачем не існує жодних правовідносин щодо купівлі-продажу автомобіля.

Так, відповідно до умов довіреності від 14.03.2011 року ОСОБА_3 уповноважив осіб, у тому числі і ОСОБА_4 на користування та розпорядження з правом продати автомобіль. Строк дії довіреності - до 14.03.2014 року. У свою чергу, 08.09.2012 року ОСОБА_4 , в межах строку дії довіреності, уповноважив позивача бути представником власника автомобіля ОСОБА_3 з питань володіння, користування та розпорядження автомобілем шляхом укладання відповідного договору. Тобто фактично, у зв`язку з передорученням, позивач був представником ОСОБА_3 з правом продати вказаний автомобіль, а також користування та володіння протягом визначеного у довіреності строку. У матеріалах справи відсутні докази продажу на користь позивача автомобіля та здійснення оплати за нього.

При цьому, довіреність лише свідчить про обсяг наданих довіреній особі повноважень протягом чітко визначеного строку. І у разі придбання автомобіля позивачем у нього має бути відповідний договір та докази оплати коштів на користь ОСОБА_3 . Отже, власник автомобіля не змінювався, автомобіль з обліку не знімався і не був зареєстрований на підставі відповідного договору за будь-яким іншим власником (у тому числі за позивачем). Апеляційна скарга не містить жодних обґрунтувань з якої дати та яке саме грошове зобов`язання порушене, а по друге позивачем надано до суду першої інстанції про розрахунок трьох відсотків річних, починаючи з 09 вересня 2012 року (за 4341 днів), і ОСОБА_3 заявляв про те, що жодних договорів між ОСОБА_3 (чи в його інтересах) та позивачем не укладалось. Жодних коштів від позивача також не отримувалось ОСОБА_3 , як і не існує будь-яких доказів передання коштів позивачем на користь ОСОБА_3 . Позивач і ОСОБА_3 не мають правовідносин між собою і не є сторонами у грошовому зобов`язанні.

Зазначає, що спеціальна позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Зважаючи на викладене, позовні вимоги про стягнення трьох відсотків річних у заявленій сумі не можуть бути задоволені судом.

Позиція позивача є суперечливою - він заявляє що придбав автомобіль і стверджує про відносини купівлі-продажу і одночасно заявляє вимогу про повернення безпідставно набутих коштів у зв`язку з тим, що власник автомобіля повернув своє майно, яке йому правомірно належало. Повернення власником свого майна не свідчить про порушення прав позивача і позивачем не доведено, які саме дії ОСОБА_3 призвели до порушення його прав та понесені збитки.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підтримав вимоги апеляційної скарги, просив її задовольнити з викладених у ній підстав.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 заперечив проти доводів і вимог апеляційної скарги з підстав, викладених у відзиві.

Відповідач ОСОБА_4 в судове засідання не з`явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлявся належним чином, правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що не перешкоджає апеляційному перегляду рішення суду відповідно до частини третьої статті 360 і частини другої статті 372 ЦПК України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2. і представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 , з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що позивач мав намір придбати автомобіль Peugeot 407, кузов № НОМЕР_1 , за що передав представнику власника автомобіля ОСОБА_4 грошові кошти, проте правочин не відбувся, що призвело до подальшого витребування автомобіля ОСОБА_3 у позивача.

ОСОБА_6 і ОСОБА_1 протягом строку дії довіреності від 08 вересня 2012 року не вчинили дій щодо укладення договору купівлі-продажу транспортного засобу, внаслідок якого мав відбутися правомірний перехід права власності на це майно позивачу.

ОСОБА_3 заперечував виникнення між ним та позивачем правовідносин щодо купівлі-продажу належного йому автомобіля, а також отримання грошових коштів у сумі 12 200 доларів США. Розписка про отримання ОСОБА_4 грошових коштів не містить інформації про необхідність передачі коштів ОСОБА_3 .

Наведене свідчить про безпідставність набуття ОСОБА_4 грошових коштів за автомобіль «Peugeot 407», кузов № НОМЕР_1 , який юридично не був проданий, тобто набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Таким чином, позовні вимоги про стягнення безпідставно набутих грошових коштів підлягають задоволенню частково, а саме слід стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 12 200 доларів США.

Відповідним чином, за порушення зобов`язання з ОСОБА_4 підлягали стягненню три відсотки річних у розмірі 56,15 дол. США.

У задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості суд першої інстанції відмовив, виходячи з того, що їх обґрунтованість позивачем не доведена.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають фактичним обставинам і нормам матеріального права.

Судом першої інстанції встановлено і вбачається з матеріалів справи, що 14 березня 2011 року ОСОБА_3 уповноважив ОСОБА_4 та ОСОБА_7 , які діють окремо один від одного користуватися та розпоряджатися, а при необхідності зняти з обліку в органах Державтоінспекції та продати автомобіль, належний йому на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 , виданого УДАІ ГУ МВС України в м. Києві 05 квітня 2008 року, автомобілем марки Peugeot 407 ST 2.0Е, 2006 року випуску, шасі (кузова, рами) № НОМЕР_1 , тип ТЗ легковий сєдан, державний номерний знак НОМЕР_2 , зареєстрований УДАІ ГУ МВС України в м. Києві 05 квітня 2008 року, а також на період дії цієї довіреності керувати автомобілем на території України та за її межами.

Довіреність видана з правом передоручення, строком на три роки та дійсна до 14 березня 2014 року. Довіреність посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Латанюк І.А. 14 березня 2011 року за реєстровим № 1081 (а. с. 11 т.1).

08 вересня 2012 року ОСОБА_4., який діє від імені ОСОБА_3 по довіреності, посвідченій Латанюк І.А., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 14 березня 2011 року за реєстровим № 1081, на підставі усного договору, укладеного між ними, цією довіреністю уповноважив ОСОБА_6 та ОСОБА_1 бути уповноваженими представниками в усіх організаціях, підприємствах, установах, незалежно від підпорядкування та форм власності, в тому числі в органах Державтоінспекції з усіх питань щодо володіння, користування, зняття з обліку та розпорядження належним ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 , виданого УДАІ ГУ МВС України в м. Києві 05 квітня 2008 року, автомобілем марки Peugeot 407 ST 2.0Е, 2006 року випуску, кузов № НОМЕР_1 , державний номерний знак НОМЕР_2 , зареєстрований УДАІ ГУ МВС України в м. Києві 05 квітня 2008 року.

Для цього надано повноваження керувати вказаним автомобілем, продати, представляти інтереси власника в органах нотаріату, відповідних органах Державтоінспекції або будь-яких інших установах, підприємствах та організаціях з усіх без винятку питань, пов`язаних з експлуатацією та відчуженням автомобіля, його переобладнанням (зміна типу та моделі автомобіля, кольору, заміна у встановленому порядку двигуна, кузова та інших деталей), ремонтом, проходженням технічного огляду, сплачувати транспортні податки, одержати транзитні номери; подавати від імені власника заяви, отримувати довідки та документи, в тому числі дублікат реєстраційного документа в разі його втрати, підписати договір, отримати гроші за проданий автомобіль, страхувати, отримати страхові відшкодування, укладати угоди про відшкодування заподіяної шкоди, одержувати та сплачувати по таким угодам гроші, та виконати всі інші дії, пов`язані з цією довіреністю.

Довіреність видана з правом виїзду за кордон строком до 14 березня 2014 року.

Довіреність посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Котюк І.О. та зареєстровано у реєстрі за № 7096 (а. с. 12 т. 1).

У розписці від 08 вересня 2012 року, ОСОБА_4 зазначив, що взяв суму 12 200 доларів США за проданий автомобіль Peugeot 407 № кузова НОМЕР_1 від ОСОБА_1 (а. с. 13 т. 1).

ОСОБА_3 є власником автомобіля марки Peugeot 407 ST 2.0Е, 2006 року випуску, шасі (кузова, рами) № НОМЕР_1 , тип ТЗ легковий сєдан, державний номерний знак НОМЕР_2 , зареєстрований УДАІ ГУ МВС України в м. Києві 05 квітня 2008 року, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 (а. с. 14 т. 1).

З Витягу про реєстрацію в Єдиному реєстрі довіреностей вбачається, що довіреність від 14 березня 2011 року, реєстровий № 1081, посвідчена приватним нотаріусом Латанюк І.А., видана ОСОБА_3 на ім`я ОСОБА_4 та ОСОБА_7 , припинена 11 вересня 2013 року за заявою ОСОБА_3 (а. с. 104 т. 1).

У березні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Святошинського управління поліції Головного управління Національної поліції в м. Києві про те, що ОСОБА_4 не повертає його автомобіль марки Peugeot, моделі 407, державний номерний знак НОМЕР_2 , який був переданий йому в березні 2013 року на підставі генеральної довіреності (а. с. 105 т. 1).

Листом від 21 квітня 2017 року № М-964/125/54/03-2017 Святошинське управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві у відповідь на заяву ОСОБА_3 повідомило, що заява про вчинення кримінального правопорушення з якою він звернувся до Святошинського УП ГУНП у м. Києві 07 березня 2017 року була зареєстрована до журналу Єдиного обліку заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події за № 14700 від 07 березня 2017 року та за резолюцією заступника начальника ВКП Святошинського УП підполковника поліції Даценка Р.Г., її виконавцем призначено о\у ВКП Святошинського УП старшого лейтенанта поліції Костика О.В.

За результатами розгляду матеріалу ЄО № 14796 від 07 березня 2017 року складено висновок, яким встановлено, що в даному випадку відсутні ознаки кримінального правопорушення. Відповідно до норм цивільного законодавства, зокрема ст. 11 Цивільного кодексу України, викладені у заяві факти, носять цивільно-правовий характер, які до компетенції органів поліції не відносяться. Враховуючи викладене, для вирішення цивільно-правових відносин рекомендували звернутись до суду (а. с. 103 т. 1).

Броварська місцева прокуратура листом від 05 січня 2018 року № 88внх-18 повідомила ОСОБА_3 про те, що СВ Броварського ВП ГУ НП в Київській області здійснювалось досудове розслідування у кримінальному провадженні № 014110130002994 від 25 серпня 2014 року за ознаками вчинення кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ст. 356 КК України. У ході розгляду скарги вказані матеріали кримінального провадження витребувано та вивчено за результатами чого встановлено, що слідчим СВ Броварського ВП ГУ НП в Київській області 09 вересня 2014 року прийнято рішення про їх закриття на підставі п.1 ч. 1 ст. 284 КПК України.

Вказане рішення прийнято передчасно та необґрунтовано у зв`язку з чим постанову слідчого про закриття кримінального провадження скасовано, а процесуальним керівником надано письмові вказівки слідчому в порядку ст. 36 ІІК України, обов`язкові до виконання. Досудове розслідування у вказаному кримінальному провадженні триває (а. с. 107 т. 1).

Постановою серії 1АВ № 00287073 від 16 червня 2020 року притягнуто ОСОБА_3 до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 122 КУпАП (а. с. 106 т. 1).

Листом від 04 червня 2024 року Святошинське управління Головного управління Національної поліції у м. Києві на запит адвоката Курьята С.В. повідомило, що гр. ОСОБА_3 дійсно 20 травня 2024 року звертався із заявою про незаконне заволодіння автомобілем марки Peugeot, моделі 407, державний номерний знак НОМЕР_2 до Святошинського УП ГУНП у м. Києві. Ця подія була зареєстрована в ITC ІПНП (журналі ЄО) Святошинського УП ГУНП у м. Києві від 22 травня 2024 року № 28924. Під час проведення перевірки за зверненням ОСОБА_3 з його слів встановлено, що 14 березня 2011 року він оформив довіреність на користування та розпорядження автомобілем марки Peugeot, моделі 407, державний номерний знак НОМЕР_2 на користь ОСОБА_4 та ОСОБА_7 , після чого у 2013 році ця довіреність була анульована власником т/з. Згідно з наявних баз даних у системі МВС України, власником автомобіля марки Peugeot, моделі 407, державний номерний знак НОМЕР_2 є ОСОБА_3 .

У ході перевірки інформації наданої заявником, 27 травня 2024 року транспортний засіб марки Peugeot, моделі 407, державний номерний знак НОМЕР_2 було виявлено на території складських приміщень на вул. Поліській, 28, в м. Києві, у користуванні гр. ОСОБА_1 , про що відразу повідомлено зазначеного в свідоцтві про реєстрацію т/з власника автомобіля, а саме ОСОБА_3 . У подальшому останній на правах власника забрав цей автомобіль, після чого звернувся до поліції з відповідною заявою та повідомив, що автомобіль наразі перебуває у його володінні. За результатами перевірки факт незаконного заволодіння транспортним засобом підтвердження не знайшов, ознак кримінального правопорушення не встановлено, тому ця подія до Єдиного реєстру досудових розслідувань не вносилась, автомобіль у розшук не оголошували (а. с. 20-21 т. 1).

Управління патрульної поліції у м. Києві Департаменту патрульної поліції Національної поліції України листом від 06 червня 2024 року № 1007аз/41/11/7/02-2024 на запит адвоката Курьята С.В. повідомило, що повідомлення про правопорушення та інші події, а також виклик на них нарядів поліції, здійснюється через спецлінію «102» Головного управління Національної поліції у м. Києві. Вивченням даних інформаційно-комунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України» (далі - ІКС ІПНП) встановлено, що 27 травня 2024 року о 15 год. 46 хв., на спецлінію «102» надійшло звернення «Конфлікт», в якому заявник, а саме ОСОБА_1 , повідомив, що колишній власник за свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу Peugeot 407 з номерним знаком НОМЕР_2 , який купив заявник, в даний час знаходиться поряд та хоче забрати транспортний засіб заявника у зв`язку з тим, що анулював свідоцтво про реєстрацію ТЗ та хоче викликати евакуатор (а. с. 23 т. 1).

03 червня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 із вимогою про повернення коштів у сумі 12 200 дол. США (а. с. 15-18 т. 1).

Встановивши вищенаведені обставини, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Однією з підстав виникнення зобов`язання згідно з пунктом 1 частини першої статті 11 ЦК України є договори та інші правочини.

Загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

Частина перша статті 1212 ЦК України передбачає, щоособа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Зобов`язання з повернення безпідставно набутого (збереженого) майна випливає із загальної для права заборони безпідставного збагачення: той, хто збагатився за рахунок іншого, без належної на те правової підстави зобов`язаний повернути предмет власного збагачення.

Традиційно в доктрині цивільного права зобов`язання, які є наслідком безпідставного збагачення, іменуються кондикційними (з лат. «condictio sine causa» - повернення збагачення, одержаного без правової (справедливої) підстави).

Особливості кондикційних правовідносин (зобов`язань) неодноразово були предметом дослідження Верховним Судом.

Так, у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15 зазначено, що кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: 1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) набуття чи збереження майна відбулося без правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (постанова).

Під відсутністю правової підстави розуміють такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується прямо на законі, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Отже, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (постанови Верховного Суду від 01 квітня 2019 року у справі № 904/2444/18, від 23 січня 2020 року у справі № 910/3395/19).

У постановах Верховного Суду від 20 вересня 2024 року у справі № 628/1203/19 і від 25 вересня 2024 року в справі № 201/9127/21 вказано, що характерною особливістю кондикційних зобов`язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов`язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов`язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних.

Кондикційні зобов`язання виникають тоді, коли дії особи або події призводять до неправового результату у виді юридично безпідставного майнового блага, що перейшло до набувача та сприяло його безпідставному збагаченню.

Безпідставне збагачення може полягати як у так званому «фактичному» збагаченні, коли набувач, не отримуючи права на річ, фактично володіє і користується нею, так і в «юридичному» збагаченні, коли набувач отримує суб`єктивне право на предмет збагачення.

Велика Палата Верховного Суду наголосила, що конструкція частини першої статті 1212 ЦК України свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Натомість договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів). Якщо майно набуте на підставі правочину, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або її не було взагалі. Винятком є випадки, коли майно безпідставно набуте у зв`язку із зобов`язанням (правочином), але не відповідно до його умов.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, за загальним правилом, кондикція у її класичному розумінні є самостійним позадоговірним зобов`язальним способом захисту права власності або іншого майнового права, спрямованим на повернення майна, набутого без достатньої правової підстави, тому учаснику цивільних відносин, за чий рахунок відбулося таке неправомірне збагачення.

За змістом абзацу першого частини першої статті 614 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

У постановах Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 703/2718/16 і від 19.06.2019 у справі № 646/14523/15 сформульовано правовий висновок, згідно з яким нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму боргу входять до складу грошового зобов`язання та є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання як спосіб захисту грошового інтересу і полягає у відшкодуванні грошових втрат кредитора від знецінення грошових коштів у наслідок інфляції та отримані компенсації за неналежне виконання зобов`язань.

Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (частина перша статті 237 ЦК України).

Згідно з частиною третьою статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Отже, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами.

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що видача довіреності на володіння, користування та розпорядження транспортним засобом без належного укладення договору купівлі-продажу цього транспортного засобу не вважається укладеним відповідно до закону договором та не є підставою для набуття права власності на транспортний засіб особою, яка цю довіреність отримала.

Законом визначений спеціальний порядок відчуження та набуття права власності на транспортні засоби, який невід`ємно пов`язаний з обов`язковою реєстрацією власником придбаного транспортного засобу у відповідних органах. Продаж транспортного засобу, що має ідентифікаційний номер, передбачає відповідне оформлення договору купівлі-продажу цього транспортного засобу, зняття його з обліку, отримання свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу (технічний паспорт).

Тобто законом встановлено умови щодо форми укладення договору купівлі-продажу транспортного засобу, внаслідок якого відбувається правомірний перехід права власності на таке майно.

Виходячи зі змісту розписки ОСОБА_4 про те, що він взяв кошти за «проданий автомобіль», та виданої ним довіреності від 08 вересня 2012 року, позивач мав намір придбати автомобіль Peugeot 407, кузов № НОМЕР_1 , за що передав представнику власника автомобіля ОСОБА_4 грошові кошти, проте правочин не відбувся, автомобіль залишився у власності ОСОБА_3 , що призвело до подальшого витребування автомобіля ОСОБА_3 у позивача.

Відповідач ОСОБА_3 категорично заперечує виникнення між ним та позивачем правовідносин щодо купівлі-продажу належного йому автомобіля, а також отримання грошових коштів у сумі 12 200 доларів США. Розписка про отримання ОСОБА_4 грошових коштів не містить інформації про необхідність передачі коштів ОСОБА_3 . 11 вересня 2013 року ОСОБА_3 припинив дію довіреності, виданої ним ОСОБА_4 та зважаючи на факт неповернення йому автомобіля, неодноразово намагався повернути автомобіль у своє володіння, у тому числі і за допомогою правоохоронних органів.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов висновку про безпідставність набуття ОСОБА_4 грошових коштів за автомобіль Peugeot 407, кузов № НОМЕР_1 , який юридично не був проданий, тобто набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Разом з тим, в матеріалах справи відсутні докази набуття відповідачем ОСОБА_3 будь-якої суми, яку позивач ОСОБА_1 передав відповідачу ОСОБА_4 .

У постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18 сформульовано правовий висновок, згідно з яким відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов`язаними за вимогою особами.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.

Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).

Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення суми коштів у розмірі 12 200 доларів США солідарно з ОСОБА_3 , та стягнення цієї суми лише з відповідача ОСОБА_4 .

Доводи апеляційної скарги позивача про те, що ОСОБА_4 , видаючи довіреність на ім`я ОСОБА_1 від 08.09.2012 року та отримуючи від нього кошти, вчинив дію на користь відповідача ОСОБА_3 , тому зазначені кошти слід стягнути солідарно з обох відповідачів, колегія суддів відхиляє, оскільки : в розписці ОСОБА_4 відсутня інформація про передачу всієї або частини спірної суми коштів відповідачу ОСОБА_3 ; 11 вересня 2013 року ОСОБА_3 припинив дію довіреності, виданої ним ОСОБА_4 та зважаючи на факт неповернення йому автомобіля, неодноразово намагався повернути автомобіль у своє володіння, у тому числі і за допомогою правоохоронних органів; договір купівлі-продажу автомобіля в установленому законом порядку укладений не був; автомобіль залишився у власності ОСОБА_3 .

З огляду на недоведеність позовної вимоги про солідарне стягнення з відповідача ОСОБА_3 12 200 доларів США, місцевий суд також дійшов правильного висновку про відсутність підстав для стягнення з цього відповідача трьох відсотків річних.

Доводи апеляційної скарги про необґрунтованість висновку суду першої інстанції щодо стягнення трьох відсотків річних у розмірі 56,15 дол. США, а не 4352,89 дол. США апеляційний суд відхиляє.

Згідно з постановою Верховного Суду від 31.01.2019 у справі № 903/1023/16, для застосування наведеної ч. 2 ст. 625 ЦК, а саме, нарахування інфляційних та 3% річних від простроченої суми необхідно встановити не тільки факт прострочення та розмір простроченого боргу, але і чіткі дату початку та дату закінчення прострочення відповідної конкретної суми боргу, оскільки лише саме за цей період прострочення у кредитора є право на нарахування боржнику вищевказаних інфляційних та річних на цю суму боргу.

Суд першої інстанції встановив, що позивач звернувся до відповідача ОСОБА_4 з вимогою повернути кошти 03 червня 2024 року, а відтак - дійшов обґрунтованого висновку, що початок нарахування відсотків розпочався з 10 червня 2024 року (а.с. 15-17 т. 1).

Позов пред`явлено 19 червня 2024 року, заяву про збільшення позовних вимог позивач подав 29 липня 2024 року, тобто період прострочення складає 49 днів.

Сума заборгованості складає 12 200 дол. США.

Отже, до стягнення з відповідача ОСОБА_4 на користь позивача ОСОБА_1 підлягали три відсотки річних в розмірі : 12 200 х 3% / 365 х 49 днів = 49,13 дол. США

З огляду на те, що відповідач не оскаржував рішення суду першої інстанції в частині розміру стягнутих відсотків, а апеляційний суд обмежений доводами і вимогами апеляційної скарги, підстави для зміни рішення суду в бік зменшення суми нарахованих трьох відсотків річних - відсутні.

Посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 07.02.2024 у справі № 910/3831/22 як на доведення обґрунтованості того, що положення частини другої статті 530 ЦПК України не застосовуються до недоговірних зобов`язань, колегія суддів відхиляє, оскільки наведена у постанові касаційного суду правова позиція не відповідає обставинам цієї справи.

Натомість, обставини цієї справи відмінні від обставин справи № 910/3831/22, оскільки позивач у позовній заяві сам посилався на те, що він передав відповідачу ОСОБА_4 кошти в розмірі 12 200 дол. США, очікуючи, що відповідач передасть йому автомобіль «Peugeot» у власність, чого не відбулося (а.с. 2 т. 1).

Відмінність цієї справи і справи № 910/3831/22 обумовлена тим, що у наведеній для порівняння справі набувач набув грошові кошти в розмірі 18 454 848,76 грн. через те, що 14 січня 2019 року сформував незаконний акт № 12-18-1707000361-БАЛАНС від 31 грудня 2018 року про надання послуг балансування у грудні 2018 року на зазначену суму, яку потерпілий зобов`язаний був сплатити відповідно до умов договору. Тобто, набувач у справі № 910/3831/22 достеменно знав про безпідставність набуття коштів, а тому Верховний Суд дійшов висновку, що положення частини другої статті 530 ЦК України не застосовуються до правовідносин у зазначеній справі.

Проте у цій справі конкретний строк передачі відповідачем ОСОБА_4 автомобіля позивачу ОСОБА_1 не обумовлювався, письмової домовленості про відчуження автомобіля протягом певного строку або у певний термін сторони не досягали.

Позивач не надав жодних доказів, що відповідачу ОСОБА_4 було достеменно відомо про зобов`язання передати позивачу у власність автомобіль, що унеможливлює встановлення початку перебігу строку, з настанням якого у відповідача виник обов`язок з безпідставного повернення суми коштів.

Позивач звернувся до відповідача з письмовою вимогою лише 03 червня 2024 року, а тому суд правильно встановив, що початок нарахування відсотків має здійснюватися з 10 червня 2024 року.

Доводи апеляційної скарги щодо покладення в основу висновків суду доказів, що були долучені до зустрічної позовної заяви, яку суд першої інстанції повернув, апеляційний суд відхиляє, оскільки зазначені докази ( зокрема, витяг з реєстрації в Єдиному реєстрі довіреностей про припинення дії довіреності на розпорядження автомобілем; висновок Святошинського РУП ГУ НП України в м. Києві від 15.03.2017 року по заяві ОСОБА_3 , що ОСОБА_4 не повертає його автомобіль; лист Броварської місцевої прокуратури від 25.01.2018 року) мають істотне значення для встановлення обставин даної справи та ухвалення рішення, а тому врахування їх судом першої інстанції є цілком виправданим. Саме по собі повернення зустрічної позовної заяви ОСОБА_3 ухвалою від 14 жовтня 2024 року не дає підстав вважати, що документи, долучені до зустрічного позову та залишені у матеріалах справи, не можуть бути враховані судом.

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 375, 381 - 383 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , - залишити без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 25 березня 2025 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 06 серпня 2026 року.

Суддя - доповідач: Ящук Т.І.

Судді: Кирилюк Г.М.

Рейнарт І.М.