Постанова від 06 серпня 2026 р. у справі №725/7259/24 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 серпня 2026 року

м. Чернівці

справа № 725/7259/24

провадження № 22-ц/822/1293/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Одинака О. О.

суддів: Кулянди М. І., Литвинюк І. М.,

за участю секретаря судового засідання Тодоряка Г. Д.

учасники справи:

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

Виконавчий комітет Чернівецької міської ради як орган опіки та піклування

апеляційна скарга ІНФОРМАЦІЯ_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , на рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 27 серпня 2024 року

головуюча в суді першої інстанції суддя Стоцька Л. А.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 .

Просив суд, з уточненими позовними вимогами:

1) розірвати шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис № 1082;

2) визначити місце проживання малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із батьком ОСОБА_1 ;

3) встановити факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Позов обґрунтовував тим, що позивач з відповідачкою перебуває у шлюбі, який між ними зареєстровано 18 липня 2014 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис № 1082.

В період шлюбу в них народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Вказував, що спільне життя з відповідачкою не склалося з причин відсутності взаєморозуміння між ними, байдужості до життя та проблем кожного.

З часу коли вони перестали проживати разом, як одна сім`я, кожний з них став жити своїм приватним життям, шлюбні відносини не підтримують, не ведуть спільного господарства, внаслідок чого у них зникли спільні інтереси та вподобання. Їхні погляди на життя кардинально розбігаються. Більше того, вони втратили почуття любові та поваги один до одного.

Збереження шлюбу вважає недоречним і неможливим, а призначення будь-яких строків для примирення є недоцільним, оскільки довгий час, їхній шлюб існує тільки формально, шлюбні відносини припинились.

Між сторонами відсутні спори з приводу розподілу спільного майна.

Їхній неповнолітній син ОСОБА_4 з часу фактичного розірвання стосунків батька із його матір`ю, проживає спільно із позивачем на його повному фінансовому утриманні та вихованні.

Оскільки в матері немає можливості належним чином виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток. Також мама дитини не працює, тому не може створити належний медичний догляд та умови для розвитку природних здібностей дитини.

Відповідачка ОСОБА_2 не заперечує, щоб після розірвання шлюбу, неповнолітній син залишиться проживати з батьком та перебуватиме на повному його утриманні та самостійному вихованні.

Необхідність встановлення судовим рішенням місця проживання дитини та встановлення факту, що ОСОБА_1 буде самостійно виховувати дитину обумовлюється тим, що для набуття статусу «одинокий батько», що згідно норм Податкового Кодексу України дасть йому підстави для отримання допомоги на утримання дитини в розмірі 150% від соціальної пільги, а також право на додаткову відпустку. В інший спосіб отримати статус «одинокий батько», а ніж встановлення судом даного факту, неможливо, адже законодавчого визначення цього терміну немає. Натомість, згідно усталеної практики Верховного Суду, статус «одинока матір» є тотожним статусу «одинокий батько», адже батьки, згідно норм чинного законодавства, рівні в своїх правах.

Встановлення факту проживання, самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 сина ОСОБА_4 необхідно йому для можливості пересування з дитиною без документальної згоди матері, зняття дитини з реєстрації місця проживання та реєстрації дитини за новим місцем проживання, можливості забезпечити сину відпочинок та оздоровлення за кордоном, оформлення та отримання належних соціальних виплат. Іншим шляхом не може підтвердити факт самостійного виховання дитини батьком.

Короткий зміст судового рішення

Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівців від 27 серпня 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено.

Розірвано шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , 18 липня 2014 року, зареєстрований відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис № 1082.

Визначено місце проживання малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із батьком ОСОБА_1 .

Встановлено факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що фактичні шлюбні відносини між сторонами припинені, спільного господарства вони не ведуть, сім`я остаточно розпалася, а шлюб має формальний характер. З огляду на фактичні взаємини сторін та їхнє спільне небажання зберігати сім`ю суд дійшов висновку, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечать їхнім інтересам, у зв`язку з чим наявні підстави для розірвання шлюбу.

Щодо вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини суд зазначив, що відповідно до пункту 2 частини першої та частини другої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні, а також інших фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 02 травня 2024 року укладено нотаріально посвідчений договір, відповідно до якого їхній малолітній син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживатиме разом із батьком, перебуватиме на його самостійному одноособовому вихованні, повному забезпеченні та опікунстві.

ОСОБА_2 визнала позов та не заперечувала проти його задоволення.

Суд установив, що малолітній син сторін проживає разом із ОСОБА_1 , який створив належні умови для його проживання, самостійно утримує та виховує дитину, здійснює догляд за нею та піклується про стан її здоров`я. Дитина проживає окремо від матері.

Факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітнього сина підтверджується також довідкою сімейного лікаря, письмовими поясненнями свідків, характеристиками із закладу освіти, басейну та англомовного центру.

Врахувавши наведені обставини, відсутність заперечень відповідачки та надані позивачем докази, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог і наявність підстав для встановлення факту, що ОСОБА_1 одноосібно, самостійно виховує та утримує свого неповнолітнього сина.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ІНФОРМАЦІЯ_5 (далі – ІНФОРМАЦІЯ_6 ) просить рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 27 серпня 2024 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

ІНФОРМАЦІЯ_6 в апеляційній скарзі посилається на те, що суд ухвалюючи рішення у справі вирішив питання про його права та обов`язки.

Зокрема у зв`язку із встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини позивачем, у останнього, як військовозобов`язаного, виникло право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, відповідно до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII (далі – Закон № 3543-XII).

Норми статті 23 Закону № 3543-XII є імперативними, та з виникненням обставин передбачених нею, у військовозобов`язаного виникає право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, а у відповідного структурного підрозділу ТЦК та СП виникає обов`язок щодо надання позивачу такої відстрочки, а тому оскаржуване рішення безпосередньо впливає на обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_7 .

Відповідно до пункту четвертого частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Звертає увагу на те, що вирішуючи спір по суті суд першої інстанції не врахував, що доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Проте за обставин цієї справи позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин, які б свідчили про неможливість виконання відповідачкою обов`язків щодо виховання та утримання дитини, які покладені на неї згідно із законом, що є підставою для відмови у позові.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просив залишити її без розгляду на підставі статті 44 ЦПК України, а в разі відсутності для цього підстав - залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Зазначав, що оскаржуване рішення є законним та обґрунтованим, ухвалене на підставі повно і всебічно досліджених доказів та з урахуванням найкращих інтересів дитини. Судом установлено, що дитина тривалий час фактично проживає разом із батьком, перебуває на його утриманні та вихованні, а визначення її місця проживання з батьком відповідає усталеному середовищу життя дитини.

Стверджував, що суд першої інстанції вирішив спір виключно в межах заявлених позовних вимог щодо розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини, не встановлював юридичних фактів поза предметом спору та не вирішував питання про надання позивачу відстрочки від призову на військову службу. Можливе використання судового рішення для одержання відстрочки є лише похідним правовим наслідком і саме по собі не свідчить про штучність спору або протиправну мету звернення до суду.

Заперечував проти доводів апеляційної скарги про те, що самостійне виховання дитини батьком може бути підтверджене лише за умови смерті матері, позбавлення її батьківських прав, визнання недієздатною, безвісно відсутньою чи за наявності інших обставин, які припиняють або обмежують її батьківські права. Наголошував, що предметом розгляду було фактичне місце проживання дитини та здійснення її утримання і виховання батьком, а не припинення чи обмеження батьківських прав матері.

Щодо строку апеляційного оскарження зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_6 мав можливість дізнатися про оскаржуване рішення ще у жовтні 2024 року. ОСОБА_1 вказував, що 04 жовтня 2024 року його було взято на військовий облік, після чого на підставі поданого судового рішення йому надали відстрочку від призову, яка надалі неодноразово продовжувалася. Тому твердження апелянта про те, що про рішення він довідався лише 27 квітня 2026 року з листа Державного бюро розслідувань, на думку позивача, не відповідає фактичним обставинам.

Посилався на те, що ІНФОРМАЦІЯ_8 , а відомості про надання відстрочки вносяться до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів, який функціонує як єдина централізована інформаційна система. Отже, інформація про надання відстрочки та документи, на підставі яких її надано, перебували у сфері доступності ІНФОРМАЦІЯ_9 із моменту звернення позивача у жовтні 2024 року. На цій підставі вважав, що обласний ТЦК та СП не може посилатися на необізнаність про судове рішення як на поважну причину пропуску строку апеляційного оскарження.

Покликаючись на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 10 вересня 2025 року у справі № 601/485/23, зазначав, що подання апеляційної скарги з пропуском строку та наведення неправдивих відомостей щодо моменту, коли скаржнику стало відомо про судове рішення, може бути визнано зловживанням процесуальними правами та мати наслідком залишення апеляційної скарги без розгляду.

Вважав, що апеляційна скарга не містить належних підстав для скасування рішення, ґрунтується на неправильному тлумаченні норм матеріального права, припущеннях щодо мети звернення позивача до суду та незгоді апелянта з правовими наслідками рішення, які виникли поза межами предмета розгляду цієї справи.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

18 липня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб у відділі державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис № 1082, що підтверджується наявним у матеріалах справи оригіналом свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 (а. с. 5).

У шлюбі в сторін народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 (а. с. 6).

02 травня 2024 року між сторонами укладено договір щодо визначення місця проживання дитини, умов її утримання та участі батьків у її вихованні, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Тумаком А. М. (а. с. 12).

Позивач вказував на те, що спільний малолітній син ОСОБА_4 проживає разом з ним за адресою: АДРЕСА_1 .

Під час розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_2 позов ОСОБА_1 та обставини, на які позивач посилався як на підставу своїх вимог, визнала у повному обсязі (а. с. 35).

На виконання вимог ухвали Чернівецького апеляційного суду від 27 липня 2026 року Виконавчий комітет Чернівецької міської ради як орган опіки та піклування у заяві від 29 липня 2026 року повідомив про недоцільність надання висновку про розв`язання спору між сторонами, оскільки в даному випадку спір відсутній, що зокрема підтверджується наявним в матеріалах справи договором між батьками щодо здійснення виховання, утримання та визначення місця проживання дитини від 02 травня 2024 року.

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при ухваленні постанови

Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

За змістом частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи – учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18)).

У справі, що переглядається, рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 27 серпня 2024 року, в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина, в апеляційному порядку оскаржив ІНФОРМАЦІЯ_6 , як особа, яка не брала участі у розгляді справи у суді першої інстанції.

Щодо вирішення судом першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_7 у спірних правовідносинах

Перевіряючи наявність передбачених законом підстав для апеляційного перегляду справи за скаргою особи, яка не брала участі у справі, колегія суддів виходить із наступного.

На відміну від оскарження судового рішення учасниками справи, особа, яка не брала участі у справі, має довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Водночас судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов`язки такої особи.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, наведеними у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 587/847/23 (провадження № 61-9522св23).

Верховний Суд у постанові від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08 зробив висновок про те, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи.

Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку із прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (див. постанову Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 621/626/18 (провадження № 61-8786св24).

ІНФОРМАЦІЯ_6 обґрунтовуючи покладення на нього нових обов`язків у зв`язку з ухваленням судового рішення у цій справі вказував на те, що встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем дитини, як військовозобов`язаною особою чоловічої статі в умовах воєнного стану, є безумовною підставою для отримання відстрочки від мобілізації.

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України відповідно до статті 65 Конституції України, статті 1 Закону № 2232-XII, статті 17 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі – Закон № 1932-XII).

Конституційний Суд України у рішенні від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 у справі № 3-14/2019(402/19, 1737/19) вказав на те, що зі змісту статей 17, 65 Конституції України вбачається, що захист держави, забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба – це конституційний обов`язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. … Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов`язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом). – рішення КСУ від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 у справі № 3-14/2019(402/19, 1737/19).

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 в Україні введений воєнний стан у зв`язку зі збройним нападом російської федерації, який триває і тепер.

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 69/2022 оголошено проведення загальної мобілізації.

Відповідно до статті 4 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» організація і порядок проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

Законом України від 11 квітня 2024 року № 3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» внесено зміни до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі – Закон № 3543-XII) та Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі – Закон № 2232-XII), зокрема:

– пункт 4 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII викладено у наступній редакції: не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України;

– абзац шостий пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закон № 2232-XII викладено у наступній редакції: під час дії воєнного стану військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Диспозиція частини першої статті 23 Закону № 3543-XII та частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII зі змінами містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24).

Згідно з приписами статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

В даному випадку вирішення приватноправового спору між позивачем та відповідачкою з пред`явленням вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина, що є підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби, перебуває у сфері виконання публічного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосуються інтересів саме держави.

Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23), від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 провадження № 61-5830св25).

Пунктом 1 Положенням про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154 (далі – Положення № 154), визначено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, інших містах, районах, районах у містах.

При цьому до завдань покладених на територіальні центри комплектування та соціальної підтримки віднесено зокрема виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, керівництво військовим обліком призовників, військовозобов`язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, здійснення контролю за його станом, направлення громадян України для проходження базової військової служби, призову громадян на військову службу, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів, здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства (пункт 8 Положення № 154).

Рішенням суду першої інстанції у цій справі порушено права та інтереси держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_6 .

Так, у постанові Верховного Суду від 20 травня 2026 року у справі № 725/6080/25 (провадження № 61-4800св26) зазначено наступне: «60. ІНФОРМАЦІЯ_1 не є учасником сімейних відносин. Водночас територіальні центри комплектування та соціальної підтримки забезпечують виконання військового обов`язку громадянами України (частина сьома статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

61. Встановивши, що позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини пред`явлений військовозобов`язаним у період дії воєнного стану та загальної мобілізації, а тому може призвести до виникнення або підтвердження підстав для надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (що входить до компетенції ІНФОРМАЦІЯ_1) та/або звільнення з військової служби, що перебуває у сфері виконання конституційного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосується інтересів держави, суд апеляційної інстанції правильно вважав, що ІНФОРМАЦІЯ_1, як орган військового управління, що забезпечує виконання військового обов`язку, мобілізаційної підготовки та мобілізації, є особою, яка має право апеляційного оскарження такого судового рішення».

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 01 червня 2026 року у справі № 725/5985/25 (провадження № 61-5194св26), від 17 червня 2026 року у справі № 725/9150/25 (провадження № 61-3419св26) та ін., що свідчить про усталеність такого підходу.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішенням суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина вирішено питання про права та обов`язки держави. У спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_6 як орган військового управління, покликаний захищати інтереси держави.

Доводи апеляційної скарги про наявність права на оскарження рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина знайшли своє підтвердження.

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_7 слід задовольнити з наступних підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вище вимогам процесуального закону з огляду на наступне.

Щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права

Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови, апеляційний суд прийшов до висновку, що суд першої інстанції ухвалюючи рішення про встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина вирішив питання про права та обов`язки держави, яка у спірних правовідносинах представлена ІНФОРМАЦІЯ_6 як органом військового управління, покликаним захищати інтереси держави.

Відповідно до вимог пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Вказані підстави для скасування рішення суду в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина підтвердилися за наслідком перевірки доводів апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_7 .

Також судом першої інстанції не дотримано вимоги частини четвертої статті 19 СК, відповідно до якої при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

За обставин цієї справи орган опіки та піклування до участі у розгляді справи у суді першої інстанції не залучався, висновку щодо розв`язання спору, як того вимагає частина п`ята статті 19 СК України, не надавав.

Щодо вирішення спору по суті

Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до частини дев`ятої статті 7 СК України сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно з частиною другою статті 159 СК України під час вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини береться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення, в тому числі стан психічного здоров`я одного з батьків, зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

З настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.

Також статтею 180 СК України встановлено обов`язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Закон не обмежує батьків дитини у визначенні способів виконання ними обов`язку утримувати дитину та надає можливість врегулювати це питання за їх спільною домовленістю (частина перша статті 181 СК України).

Вказаний підхід закріплений і в інших нормах СК України, відповідно до яких: за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі (частина друга статті 181 СК України); батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені цим Кодексом (частина перша статті 189 СК України).

Отже, свобода розсуду батьків у цьому питанні не є необмеженою та підпорядковується припису частини першої статті 9 СК України за змістом якого подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

З урахуванням вищевикладеного колегія суддів приходить до висновку, що домовленість про покладення обов`язку щодо виховання та утримання дитини лише на одного із батьків, як і визнання відповідачкою позову у частині самостійного виховання та утримання батьком дитини, за відсутності для цього об`єктивних підстав суперечить закону та моральним засадам суспільства, а також порушує права та інтереси дитини, а тому не може бути прийнята судом за будь-яких обставин.

Виключення з цього правила (у частині обов`язку батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття) передбачено зокрема положеннями статті 188 СК України (наявність доходу у дитини, який надає змогу повністю забезпечити її потреби та перевищує дохід кожного з батьків), статті 190 СК України (укладення договору про припинення права на аліменти для дитини у зв`язку з передачею права власності на нерухоме майно).

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Звертаючись за захистом своїх прав позивач в тому числі заявив вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітнього сина.

У справі, що переглядається, судами встановлено, що малолітній син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає разом з батьком.

Верховний Суд у постановах від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23 (провадження № 61-17583св23), від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23) вкотре наголосив, що дії учасників сімейних правовідносин мають бути добросовісними, характеризуватися чесністю, відкритістю й повагою до інтересів інших членів суспільства. Водночас учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб.

З наведених мотивів колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина, оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов`язків і судом не встановлено обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини.

При цьому колегія суддів враховує, що встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина впливатиме на права та законні інтереси відповідачки, як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як позбавлення батьківських прав та інше.

З матеріалів справи вбачається, що 02 травня 2024 року між сторонами укладено договір щодо визначення місця проживання дитини, умов її утримання та участі батьків у її вихованні, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Тумаком А. М., за умовами батько зобов`язався повністю матеріально забезпечувати, виховувати та самостійно утримувати дитину. Водночас мати має право на вільний доступ до виховання дитини, безперешкодне спілкування із сином та участь у здійсненні прав і обов`язків щодо його виховання і спілкування з ним. Крім того, мати має право проводити із сином один тиждень під час зимових канікул та один місяць під час літніх канікул за умови завчасного погодження часу та місця відпочинку дитини з батьком (пункти 2.1.5, 2.2.2, 3.1 договору).

Аналіз цих та інших умов договору дає підстави для висновку, що сторони обумовили здійснення саме спільних прав та обов`язків щодо виховання дитини.

Колегія суддів зауважує, що вказаний договір не свідчить про те, що відповідачка відмовляється від утримання та виховання своєї дитини, а надані позивачем докази підтверджують лише обставини проживання сина разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак ці докази жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні сина.

У цій справі колегія суддів наголошує, що сама лише обставина проживання дитини з одним із батьків не підтверджує факту самостійного виховання ним/нею дитини, на що неодноразово звертав увагу в своїй практиці Верховний Суд (див. зокрема постанови Верховного Суду від 13 листопада 2025 року у справі № 592/20023/23 (провадження № 61-12694св25), від 20 січня 2026 року у справі № 137/1845/24 (провадження № 61-14408св25).

Фактично позивач у цій справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою ухилення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби).

Отже, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку у цій справі про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина.

Щодо доводів відзиву та клопотання про залишення апеляційної скарги без розгляду

Колегія суддів не знаходить підстав для залишення апеляційної скарги без розгляду, з підстав, наведених позивачем щодо помилковості поновлення ІНФОРМАЦІЯ_10 строку на апеляційне оскарження, оскільки про ухвалення судом першої інстанції рішення у цій справі апелянт міг дізнатися значно раніше, ніж зазначив у заяві про поновлення строку на апеляційне оскарження, зокрема у зв`язку з наданням на підставі оскаржуваного рішення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Вказана обставина, на думку позивача, свідчить про зловживання особою, яка подала апеляційну скаргу, своїми процесуальними правами.

Колегія суддів не погоджується з такими доводами з огляду на таке.

Оцінюючи звернення ІНФОРМАЦІЯ_7 як особи, яка не брала участі у справі, з апеляційною скаргою після спливу значного строку з дня ухвалення рішення суду першої інстанції на предмет наявності підстав для визнання таких дій зловживанням процесуальними правами, колегія суддів враховує усталену позицію Верховного Суду про те, що процесуальному праву притаманний принцип процесуальної доброї совісті. Принцип процесуальної доброї совісті навряд чи має толерувати непостійність учасників процесу, а навпаки покликаний забезпечити послідовну поведінку учасників спору. Адже суд не є місцем для «безцеремонної процесуальної гри» (подібні висновки наведені у постановах Верховного Суду від 30 травня 2024 року у справі № 229/7156/19, від 22 січня 2025 року у справі № 757/22295/17-ц, постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року у справі № 532/1550/23).

Доволі важко провести межу між правомірною реалізацією особою процесуальних прав і зловживанням такими правами, оскільки зовні вони виглядають однаково. Основним критерієм для висновку про визнання дій зловживанням процесуальними правами є їх невідповідність завданню цивільного судочинства, яким є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Близькі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 24 січня 2022 року у справі № 911/2737/17.

Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права з метою, протилежною тій, яку переслідує позитивне право (аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 910/1873/17).

Правовідносини суду з кожним учасником процесу підпорядковані досягненню головної мети - ухваленню законного та обґрунтованого рішення, а також створенню особам, які беруть участь у справі, процесуальних умов для забезпечення захисту їхніх прав, а також прав та інтересів інших осіб. Процесуальні права надаються законом особам, які беруть участь у процесі, для сприяння суду у розгляді справи та правильному вирішенні спору. І кожного разу, коли сторона у справі вчиняє будь-яку процесуальну дію не з цією метою, а задля досягнення сторонніх цілей, зокрема для введення суду в оману, затягування розгляду справи чи створення перешкод опоненту, вона виходить за межі дійсного змісту свого права, тобто зловживає ним (аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12 серпня 2019 року у справі № 905/945/18).

Під зловживанням процесуальними правами слід розуміти особливу форму процесуального правопорушення, тобто умисні недобросовісні дії учасників судового процесу, що супроводжуються порушенням умов здійснення суб`єктивних процесуальних прав, вчиняються лише з видимістю реалізації таких прав, пов`язані з обманом стосовно відомих обставин справи, спрямовані на обмеження можливості реалізації або порушення прав інших осіб, які беруть участь у справі, а також мають на меті перешкодити суду розглянути і вирішити справу.

У будь-якому разі, з огляду на принципи верховенства права і справедливості, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, функції судової системи та гарантії судочинства, процесуальні засоби не можуть застосовуватися виключно задля забезпечення інтересів лише однієї зі сторін справи. Адже суд, розглядаючи позов або заяву конкретної особи, не обслуговує її інтереси, а діє відповідно до принципу верховенства права, справедливості та завдань судочинства.

Близькі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 24 вересня 2024 року у справі № 918/822/23 (559/2823/23).

Відповідно до частини третьої статті 44 ЦПК України, якщо подання скарги, заяви чи клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву чи клопотання.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 вересня 2025 року у справі № 601/485/23 звернула увагу на те, що подання апеляційної скарги з пропуском строку та зазначення у клопотанні про його поновлення неправдивих відомостей про дату отримання судового рішення, спрямоване на неправомірне отримання процесуального права на апеляційне оскарження поза межами встановлених законом строків, може бути визнане зловживанням процесуальними правами.

Враховуючи наведені правові позиції та конкретні обставини цієї справи, колегія суддів акцентує увагу на тому, що факт обізнаності ІНФОРМАЦІЯ_7 з оскаржуваним судовим рішенням заявник пов`язував із наданням йому на підставі цього рішення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Водночас, ініціюючи відповідне судове провадження та заявляючи вимоги, задоволення яких надало йому можливість отримати таку відстрочку, позивач достовірно був обізнаний із дійсним змістом цих правовідносин, як і з фактичною метою, задля якої було використано звернення до суду.

Незалучення судом першої інстанції до участі у справі ІНФОРМАЦІЯ_7 як особи, наділеної процесуальною дієздатністю щодо захисту інтересів держави у цьому судовому процесі, об`єктивно унеможливило досягнення визначеного у частині першій статті 2 ЦПК України завдання цивільного судочинства.

У цій частині колегія суддів враховує, що внаслідок незалучення до участі у справі особи, щодо прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків якої суд вирішив питання, така особа фактично позбавляється можливості користуватися правами, передбаченими ЦПК України, зокрема правом на апеляційне оскарження судового рішення у встановлені законом строки.

Суд апеляційної інстанції, поновлюючи ІНФОРМАЦІЯ_10 строк на апеляційне оскарження, виходив із того, що оцінювати наявність або відсутність поважних причин пропуску строку на апеляційне оскарження особою, яка не брала участі у розгляді цієї справи судом першої інстанції, слід у контексті того, чи пропущено цей строк із моменту, коли така особа ознайомилася з повним текстом судового рішення або отримала його копію, а також одержала реальну можливість ознайомитися з матеріалами відповідної судової справи. Момент ознайомлення зі справою та (або) з повним текстом оскаржуваного судового рішення має бути встановлений судом достеменно, а висновки з цього приводу не можуть ґрунтуватися на припущеннях.

Верховний Суд у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24) звернув увагу на те, що законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого з батьків батьківських прав, з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов`язків в умовах війни та (або) надання такій особі соціального статусу одинокого батька чи матері у разі відсутності іншого з батьків тощо.

Враховуючи наведене, у цій категорії справ можливість особи, яка не була залучена до участі у справі, дізнатися про ухвалене судом рішення не завжди має наслідком автоматичну можливість зробити висновки про законність та обґрунтованість такого рішення і надалі реалізувати право на його апеляційне оскарження, особливо за умови необізнаності повною мірою з фактичними підставами позову чи заяви, обґрунтуванням заявлених вимог та доказами, поданими на їх підтвердження.

Верховний Суд у постанові від 01 липня 2026 року у справі № 725/6420/25 (провадження № 61-5692св26) дійшов висновку, що сам факт можливого отримання інформації про існування судового рішення не є тотожним отриманню його повного тексту та не свідчить про початок перебігу строку на апеляційне оскарження.

З урахуванням наведеного колегія суддів доходить висновку, що сам факт надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі судового рішення, яке оскаржується після спливу значного строку, не є безумовною підставою для визнання таких дій зловживанням процесуальними правами, особливо з урахуванням того, що відповідно до закону до повноважень ІНФОРМАЦІЯ_7 , який наділений процесуальною дієздатністю щодо захисту інтересів держави у судовому процесі у спірних правовідносинах, не належить прийняття рішення про надання особі відповідної відстрочки.

У цьому випадку оцінка добросовісності здійснення процесуальних прав щодо звернення з апеляційною скаргою особою, яка не була залучена до участі у справі, повинна також здійснюватися з урахуванням поведінки інших учасників справи, зокрема заявника, який з огляду на обставини цієї справи не тільки не міг не знати про наслідки ухваленого за результатами розгляду справи судового рішення, а й усвідомлював фактичну мету свого звернення до суду.

З урахуванням наведеного колегія суддів не знаходить підстав для визнання дій ІНФОРМАЦІЯ_7 щодо подання заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження та наведених у ній підстав для такого поновлення зловживанням процесуальними правами і, як наслідок, для залишення апеляційної скарги без розгляду.

Також Верховний Суд у постанові від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23 (провадження № 61-10377св25), вирішуючи питання щодо наявності у військової частини права на апеляційне оскарження, погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що суд першої інстанції ухвалив рішення, яке стосується порядку звільнення військовослужбовця з військової служби, а отже, прав та обов`язків військової частини, у складі якої позивач проходить військову службу, тому апеляційний суд правильно переглянув оскаржуване судове рішення по суті.

Близькі за змістом висновки наведені у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2026 року у справі № 497/132/23 (провадження № 61-16139св25).

Отже, безпідставними є доводи позивача про те, що ІНФОРМАЦІЯ_11 мав бути обізнаний про рішення суду першої інстанції з жовтня 2024 року, внаслідок направлення скаржником копії цього рішення ІНФОРМАЦІЯ_12 , оскільки надсилання скаржником процесуального документа до ІНФОРМАЦІЯ_13 у межах адміністративної процедури оформлення відстрочки не є тотожним належному доведенню судового рішення до відома ІНФОРМАЦІЯ_14 як юридичної особи, яка може бути учасником судового процесу та подати апеляційну скаргу навіть тоді, коли не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції.

Щодо наявності у ІНФОРМАЦІЯ_7 права на апеляційне оскарження судом уже наведено вичерпні мотиви, виходячи з яких рішенням суду першої інстанції про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини вирішено питання, що стосується інтересів держави та здійснення визначених законом повноважень ІНФОРМАЦІЯ_6 як органом військового управління, а отже, останній наділений правом на апеляційне оскарження такого рішення.

За таких обставин у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про залишення апеляційної скарги без розгляду слід відмовити.

Інші доводи відзиву на апеляційну скаргу не спростовують висновків колегії суддів щодо відсутності підстав для залишення апеляційної скарги без розгляду чи відмови у її задоволенні.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому його слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цієї позовної вимоги.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частин першої, тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Предметом позову у справі є три вимоги немайнового характеру: 1) розірвання шлюбу; 2) визначення місця проживання дитини; 3) встановлення факту, що має юридичне значення.

За подання позову у цій справі підлягав сплаті судовий збір у розмірі 3 633 гривні 60 копійок (3 028,00 х 0,4 х 3).

Проте позивачем сплачено судовий збір у розмірі 1 817 гривень. Рішення суду першої інстанції по суті спору переглядалося лише в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина, в зв`язку з чим несплачений ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1211 гривень 20 копійок підлягає стягненню в дохід держави.

Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови у задоволенні позовних вимог в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина відмовлено.

За подання апеляційної скарги, з урахуванням її подачі в електронній формі, ІНФОРМАЦІЯ_6 підлягав сплаті судовий збір у розмірі 1 453 гривні 44 копійки (1 211,20 х 150% х 0,8).

Проте, ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 09 червня 2026 року ІНФОРМАЦІЯ_10 відстрочено сплату судового збору у розмірі 1 453 гривні 44 копійки за подання до суду апеляційної скарги до ухвалення судового рішення у справі № 725/7259/24.

ІНФОРМАЦІЯ_6 докази сплати судового збору у вищевказаному розмірі до суду апеляційної інстанції не подавалися.

Відповідно до частини другої статті 136 ЦПК України якщо у встановлений судом строк судові витрати не будуть сплачені, заява відповідно до статті 257 ЦПК України залишається без розгляду, або витрати стягуються за судовим рішенням у справі, коли сплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення цього рішення.

З урахуванням вищевикладеного, за наслідками перегляду справи у суді апеляційної інстанції з ОСОБА_1 в дохід держави підлягають стягненню судові витрати у виді судового збору у сумі 2 664 гривні 64 копійки (1211,20 + 1 453,44).

Керуючись статями 44, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про залишення апеляційної скарги без розгляду – відмовити.

Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 задовольнити.

Рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 27 серпня 2024 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цієї вимоги.

Змінити розподіл судових витрат.

Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , в дохід держави судові витрати у виді судового збору у розмірі 2 664 гривні 64 копійки.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 07 серпня 2026 року.

Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК

Судді: Мирослава КУЛЯНДА

Ірина ЛИТВИНЮК