Постанова від 03 серпня 2026 р. у справі №204/2817/24 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/1293/26 Справа № 204/2817/24 Суддя у 1-й інстанції - Книш А. В. Суддя у 2-й інстанції - Петешенкова М. Ю.

Категорія 42

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 серпня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді – Петешенкової М.Ю.,

суддів – Городничої В.С., Красвітної Т.П.,

при секретарі - Карпенко М.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та особи, яка приєдналась до апеляційної скарги ОСОБА_2

на заочне рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 04 вересня 2025 року у складі судді Книш А.В.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення, -

В С Т А Н О В И Л А:

У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом посилаючись на те, що є власником 1/3 та 1/19 часток квартири АДРЕСА_1 . Співвласником іншої частки квартири є ОСОБА_2 .

Після придбання вказаних часток квартири в грудні 2019 року вирішив вселитися до квартири, але виявив, що у даній квартирі без будь-яких правових підстав проживають відповідачі, яких він не знає, не дозволяв їм проживати у своїй квартирі, як вони вселилися до квартири йому не відомо, останні в добровільному порядку не бажають виселятися.

Враховуючи викладене, вимушений звернутися до суду за захистом своїх прав та просити зобов`язати відповідачів усунути перешкоди у здійсненні його права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , шляхом виселення, які фактично проживають в ній, без надання іншого житлового приміщення.

Заочним рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 04 вересня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду мотивовано відсутністю правових підстав для задоволення позову, оскільки позивачем не доведено належними та допустимими докази й матеріали справи не містять, що вселення відповідачів відбулось без дозволу інших співвласників квартири та виселення останніх у даному випадку буде втручанням у право на житло.

Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 та особа, яка приєдналась до апеляційної скарги ОСОБА_2 звернулися з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили рішення суду скасувати та ухвалити нове рішенням про задоволення позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції невірно встановлено обставини справи, що мають значення для справи, що призвело до необґрунтованого висновку суду про відмову у задоволенні позову. Вказує, що суд першої інстанції не звернув належної уваги на відсутність у відповідачів будь-яких документів, що підтверджують їх речове право на квартиру, що свідчить про безпідставне їх вселення. Крім того, вказує, що відсутність встановлення порядку користування квартирою між всіма співвласниками не спростовує факт вчинення відповідачами перешкод у користування та розпорядженні своїм майном.

Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з таких підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належали 1/3 та 1/18 частки квартири за адресою: АДРЕСА_2 .

1/3 частка вказаної квартири належала ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 28 грудня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Є.Є. та зареєстрований в реєстрі за № 996.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 липня 2023 року у справі №204/8590/20 визнано договір купівлі-продажу квартири в частині продажу 1/9 частки квартири АДРЕСА_3 , що належить на праві власності ОСОБА_10 , від 28 грудня 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Є.Є. за реєстровим № 996, недійсним та скасовано рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, в частині продажу 1/9 частки квартири АДРЕСА_3 .

Судом встановлено, що іншими співвласниками квартири є треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 .

З 12 жовтня 2001 року по 26 червня 2002 року відповідач ОСОБА_3 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 , продовжує фактично проживати за даною адресою без реєстрації разом із відповідачем ОСОБА_4 , який з 10 грудня 2017 року зареєстрований за іншою адресою: АДРЕСА_5 .

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 9 Житлового кодексу України (ЖК України) передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб (частина перша статті 383 ЦК України).

Частиною першою, другою статті 355 ЦК України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України).

Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов`язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

З аналізу зазначеної правової норми слідує, що вона регулює порядок здійснення права часткової власності, тобто порядок користування спільною частковою власністю без її поділу у натурі, наслідком якого є припинення права спільної часткової власності. При установленні порядку користування будинком кожному із співвласників передається у користування конкретна частина будинку з урахуванням його частки у праві спільної власності на нього. Виділені у користування приміщення можуть бути і неізольовані, і не завжди точно відповідати належним співвласникам часткам, оскільки установлення порядку користування майном не припиняє право спільної часткової власності на це майно.

Відтак, первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Рішення суду не може підмінити собою їх домовленість, водночас при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування встановлюється судом (постанова Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 464/1089/11 (провадження № 61-46316св18)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі №199/8324/19 (провадження № 14-212цс21) зроблено висновок, що суд першочергово перевіряє, чи були порушені права позивача, яким способом вони мають бути поновлені і чи є відповідні позовні вимоги у справі.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно зі статтею 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

Відповідно до частини третьої статті 116 ЖК України осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Самоправними визнаються дії, що свідчать про зайняття жилого приміщення особою, яка усвідомлювала, що права на це вона не мала, або зайняла помешкання після відмови відповідного органу в його наданні (без відповідного рішення про надання цього приміщення та ордера на житлове приміщення).

Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Поняття "житло" не обмежується приміщеннями, яке особи законно займають. Чи є конкретне місце проживання "житлом", право на яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві".

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року в справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", заява N 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі N 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) сформувала висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого Протоколу до Конвенції.

Так, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінено на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У будь-якому випадку неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №353/1096/16-ц, постанова Верховного Суду 26 квітня 2022 року у справі №501/1664/19 ).

Виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві», воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3)показаннями свідків. Згідно із частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Під час розгляду справи, позивачем не надано будь-яких доказів на підтвердження встановленого порядку користування квартирою кожним із співвласників, тобто яка саме конкретна частина квартири за домовленістю між співвласниками була передана у користування саме ОСОБА_1 з урахуванням його частки у спірному майні, та на підтвердження проживання саме в цій частині квартири відповідачів, з урахуванням того, що треті особи у справі ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , які є співвласниками спірної квартири, мають право надати належну їм частину квартири у користування будь-яким особам.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, з яким погоджується колегія суддів, оскільки позивачем не доведено належними та допустимими докази й матеріали справи не містять, що вселення відповідачів відбулось без дозволу інших співвласників квартири та виселення останніх у даному випадку буде втручанням у право на житло.

Проаналізувавши зміст рішення суду першої інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивача та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить із того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не звернув належної уваги на відсутність у відповідачів будь-яких документів, що підтверджують їх речове право на квартиру, що свідчить про безпідставне їх вселення до квартири, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки будь-яких доказів того, що вселення відповідачів відбулось без дозволу інших співвласників квартири позивачем не надано, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Аргументи апеляційної скарги про те, що відсутність встановлення порядку користування квартирою між всіма співвласниками не спростовує факт вчинення відповідачами перешкод у користування та розпорядженні належного майна на праві власності, є безпідставними, оскільки у будь-якому випадку неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини в справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Таким чином, доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність рішення суду в апеляційній скарзі не наведено, тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 141 ЦПК України, судові витрати, понесені позивачем у зв`язку з переглядом судового рішення, розподілу не підлягають.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та особи, яка приєдналась до апеляційної скарги ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Заочне рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 04 вересня 2025 року -залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 04 серпня 2026 року

Повний текст судового рішення складено 06 серпня 2026 року.

Головуючий: М.Ю. Петешенкова

Судді: В.С. Городнича

Т.П. Красвітна