Рішення від 05 серпня 2026 р. у справі №149/457/26 — Калинівський районний суд Вінницької області

Справа № 149/457/26

Провадження № 2/132/865/26

РІШЕННЯ

Іменем України

"06" серпня 2026 р. Калинівський районний суд Вінницької області у складі: головуючого – судді СЄЛІНА Є.В., при секретарі судового засідання – РИБАК І.Ю., за участі: позивача – ОСОБА_1 , його представника – адвоката ОСЬМАКА А.В., представника відповідача – ДРОБОТЕНКА Ю.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні зали суду в місті Калинівка Хмільницького району Вінницької області, цивільну справу № 149/457/26 за позовом ОСОБА_2 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення належних працівникові при звільненні виплат та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

ВСТАНОВИВ:

До суду звернувся ОСОБА_2 з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення належних працівникові при звільненні виплат та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_2 зазначає, що працював у виробничому структурному підрозділі «Київський центр механізації колійних робіт» філії «Центр з ремонту та експлуатації колійних машин» Акціонерного товариства «Українська залізниця». Наказом роботодавця його було звільнено 16 жовтня 2025 року у зв`язку з виходом на пенсію по інвалідності. Відповідно до вимог статті 116 Кодексу законів про працю України роботодавець був зобов`язаний у день звільнення провести з ним повний та остаточний розрахунок, виплативши всі належні суми. Згідно пункту 8.16 колективного договору адміністрація підрозділу зобов`язалася при першому звільненні працівника у зв`язку з виходом на пенсію виплатити одноразову матеріальну допомогу у розмірі п`яти середньомісячних заробітків, а також додаткову матеріальну допомогу залежно від стажу роботи на залізничному транспорті. Проте, відповідач такого обов`язку не виконав, оскільки не виплатив йому зазначену матеріальну допомогу. Так, його середньомісячний заробіток на день звільнення становив 25285грн.92коп., а стаж роботи у галузі перевищував двадцять років. У зв`язку з цим, він набув право на отримання одноразової матеріальної допомоги у розмірі п`яти середньомісячних заробітків та додаткової матеріальної допомоги у розмірі одного середньомісячного заробітку. Загальний розмір цих виплат, які не були здійснені роботодавцем, становить 151715грн.52коп. Наказом про його звільнення було передбачено виплату зазначених допомог після прийняття окремого рішення керівництва АТ «Українська залізниця», однак така умова не звільняє роботодавця від обов`язку виконати вимоги статті 116 КЗпП України щодо проведення повного розрахунку у день звільнення. Крім того, у зв`язку з непроведенням остаточного розрахунку у встановлений законом строк наявні підстави для застосування положень статті 117 КЗпП України щодо відповідальності роботодавця у вигляді виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку. Згідно довідки про середній заробіток, його середньоденна заробітна плата становила 1532грн.48коп. Станом на день звернення до суду тривалість затримки проведення остаточного розрахунку становила 109 календарних днів, а тому розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні складає 167040грн.32коп. Відповідно до Інструкції зі статистики заробітної плати, матеріальна допомога систематичного характеру належить до інших заохочувальних та компенсаційних виплат, які входять до структури фонду оплати праці, а тому невиплата зазначених сум свідчить про непроведення повного розрахунку при звільненні. Посилаючись на положення статей 115, 116, 117, 232–234, 238 Кодексу законів про працю України, статей 27, 28, 175–177, 184, 187 Цивільного процесуального кодексу України, а також на умови колективного договору, просить стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на його користь невиплачену одноразову матеріальну допомогу в розмірі п`яти середньомісячних заробітків та додаткову матеріальну допомогу в розмірі одного середньомісячного заробітку в загальній сумі 151715грн.52коп.; середній заробіток за час затримки проведення розрахунку при звільненні у сумі 167040грн.32коп.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.03.2026 року, визначено склад суду з розгляду позову: головуючого суддю Сєліна Є.В.

Ухвалою судді Калинівського районного суду Вінницької області Сєліна Є.В. від 20.04.2026 року, відкрито провадження за позовом, визначено здійснити його розгляд за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання.

У поданих до суду письмових поясненнях, уповноважений представник Акціонерного товариства «Українська залізниця» позовні вимоги не визнає у повному обсязі та просить відмовити у їх задоволенні.

На обґрунтування своїх заперечень зазначає, що наказом від 13 жовтня 2025 року № 199/ос позивача ОСОБА_2 звільнено з роботи 16 жовтня 2025 року у зв`язку з виходом на пенсію. Положення колективного договору АТ «Українська залізниця» передбачають можливість виплати одноразової матеріальної допомоги лише за наявності відповідного рішення керівника та фінансової можливості підприємства. З огляду на наслідки збройної агресії російської федерації проти України, значні руйнування об`єктів залізничної інфраструктури та складний фінансово-економічний стан товариства, здійснення таких виплат є неможливим. Крім того, на підставі рішення Правління АТ «Українська залізниця» та положення галузевих угод, у період дії воєнного стану було тимчасово зупинено дію окремих положень колективних договорів щодо здійснення відповідних виплат. Таким чином, вина підприємства у невиплаті спірних сум відсутня, оскільки така невиплата зумовлена об`єктивними фінансово-економічними труднощами, спричиненими введенням воєнного стану та наслідками збройної агресії російської федерації проти України. Окремі позовні вимоги заявлено з пропуском установленого статтею 233 Кодексу законів про працю України тримісячного строку звернення до суду, з урахуванням чинної редакції зазначеної норми та правових позицій Конституційного Суду України щодо порядку обчислення процесуальних строків у трудових спорах. З огляду на наведене представник відповідача просить у задоволенні позову відмовити повністю.

Відповідно до ухвали Калинівського районного суду Вінницької області від 07.07.2026 року, закрито підготовче провадження у справі, призначено її до судового розгляду по суті.

Позивач ОСОБА_2 та його представник – адвокат Осьмак А.В. в судовому засіданні підтримали позовні вимоги та просили їх задовольнити з підстав, зазначених у позовній заяві.

Представник відповідача Дроботенко Ю.О. в судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог з підстав, зазначених у письмових поясненнях на позовну заяву.

Суд, заслухавши вступне слово учасників справи, з`ясувавши обставини, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, дослідивши в порядку, визначеному в підготовчому засіданні у справі, докази, якими вони обґрунтовуються, прийшов до наступного висновку.

Встановлено, що наказом № 199/ос від 13 жовтня 2025 року ОСОБА_2 було звільнено за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію по одержанню інвалідності з посади «виконавець робіт» Акціонерного товариства «Українська залізниця» філії «Центр з ремонту та експлуатації колійних машин» виробничого структурного підрозділу «Київський центр механізації колійних робіт». В зв`язку з цим ОСОБА_2 було призначено виплату одноразової матеріальної допомоги відповідно до п.8.16. Колективного договору в розмірі 6,0 (5 основних + 1 додаткового) середньомісячних заробітків з урахуванням рішення правління від 24.10.2022 року (витяг з протоколу № Ц-54/90 Ком.т.). Виплату матеріальної допомоги провести відповідно до рішення правління Акціонерного товариства «Українська залізниця» від 14.10.2024 року (витяг з протоколу № Ц-82/63 Ком.т.).

Відповідно до пункту 8.16 Колективного договору між адміністрацією і трудовим колективом Виробничого структурного підрозділу «Київський центр механізації колійних робіт» філії «Центр з ремонту та експлуатації колійних машин» Акціонерного товариства «Українська залізниця», при звільнені працівників вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію, виплачувати одноразову матеріальну допомогу в розмірі в залежності від стажу роботи на залізничному транспорті: від 1 до 2 років - 1 середньомісячний заробіток; від 2 до 3 років - 2 середньомісячні заробітки; від 3 до 10 років - 3 середньомісячні заробітки; від 10 до 15 років - 4 середньомісячні заробітки; більше 15 років - 5 середньомісячних заробітків.

У разі звільнення працівників за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію (за віком, за віком на пільгових умовах, за вислугу років) протягом двох місяців після настання цього права виплачувати їм додаткову матеріальну допомогу за сумлінну працю на залізничному транспорті в таких розмірах при стажі роботи в галузі для чоловіків: з 20 до 25 років - 1 середньомісячний заробіток; з 25 до 30 років - 2 середньомісячні заробітки; з 30 до 35 років - 3 середньомісячні заробітки; з 35 до 40 років - 4 середньомісячні заробітки; понад 40 років - 5 середньомісячних заробітків.

Згідно із довідкою про середню заробітну плату, наданою Виробничим структурним підрозділом «Київський центр механізації колійних робіт» філії «Центр з ремонту та колійних машин» Акціонерного товариства «Українська залізниця» за № 1 від 05 січня 2026 року, середньомісячна заробітна плата ОСОБА_2 складала 25285грн.92коп., а середньоденна заробітна плата складала 1532грн.48коп.

За довідкою про доходи, виданою Виробничим структурним підрозділом «Київський центр механізації колійних робіт» філії «Центр з ремонту та колійних машин» Акціонерного товариства «Українська залізниця» за № 2 від 05 січня 2026 року, загальна сума доходу ОСОБА_2 за період з жовтня 2024 року по вересень 2025 року становила 393748грн.18коп.

Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю та на своєчасне одержання винагороди за працю, що захищається законом.

Згідно зі статтею 97 КЗпП України, форми і системи оплати праці, умови та розміри інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат визначаються підприємствами у колективному договорі з дотриманням вимог законодавства.

За статтею 13 КЗпП України та статтею 5 Закону України «Про колективні договори і угоди», умови колективного договору є обов`язковими для роботодавця та працівників і підлягають виконанню сторонами у повному обсязі.

Судом встановлено, що наказом № 199/ос від 13 жовтня 2025 року позивача ОСОБА_2 звільнено з роботи 16 жовтня 2025 року за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію по інвалідності.

У зазначеному наказі роботодавець визнав за позивачем право на виплату одноразової матеріальної допомоги відповідно до пункту 8.16 Колективного договору у розмірі шести середньомісячних заробітків (п`ять основних та один додатковий). Отже, саме відповідач визнав наявність передбачених Колективним договором підстав для здійснення таких виплат.

Будь-яких доказів того, що наказ про звільнення в цій частині був змінений, скасований або визнаний незаконним, суду не подано.

Таким чином, право позивача ОСОБА_2 на отримання зазначених виплат підтверджується не лише положеннями Колективного договору, а й індивідуальним актом роботодавця, який є обов`язковим для виконання.

Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан. Згідно з пунктом 3 цього Указу у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України.

15 березня 2022 року прийнято Закон № 2136-ІХ, яким визначені особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України від 12 травня 2015 року № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану».

У частинах першій та другій Закону № 2136-ІХ встановлено, що на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.

Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Заперечуючи проти позову, представник відповідача посилається на відповідне рішення Правління Акціонерного товариства «Українська залізниця», яким у період дії воєнного стану було призупинено здійснення відповідних виплат, а також на складний фінансово-економічний стан товариства.

Суд відхиляє зазначені доводи з наступних підстав.

Статтею 8 Конституції України закріплено принцип верховенства права, а відповідно до статті 19 Конституції України органи управління юридичних осіб та їх посадові особи зобов`язані діяти виключно на підставі та у спосіб, визначені законом.

Згідно зі статтею 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

Постановою Верховного Суду від 05 лютого 2025 року у справі №211/7338/23 залишено без змін рішення судів попередніх інстанцій про визнання незаконним та скасування пункту 1.1.4 протокольного рішення Правління АТ «Українська залізниця» від 14 березня 2022 року № Ц-54/31 Ком.т. у частині призупинення виплати матеріальної допомоги, передбаченої Галузевою угодою та колективними договорами.

Верховний Суд дійшов висновку, що зазначене рішення Правління було прийнято до набрання чинності Законом України № 2136-ІХ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», а тому не могло ґрунтуватися на його положеннях. Відповідач поставив вирішення питання про нарахування та виплати всіх належних працівникові (позивачу) від підприємства сум при звільненні (стаття 116 КЗпП України), в залежності від припинення або скасування режиму воєнного стану, а також у разі покращення фінансового стану АТ «Укрзалізниця», та за наявності відповідного рішення керівництва АТ «Укрзалізниця», тобто від певних об`єктивних та суб`єктивних обставин, без визначення конкретних термінів для виконання останнім своїх майнових зобов`язань, щодо нарахування та виплати позивачу вказаних сум, що є порушенням реалізації принципу легітимних очікувань у досягненні позивачем бажаного результату: нарахування та виплата всіх належних йому від підприємства сум при звільнені (стаття 116 КЗпП України).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України, суд при виборі і застосуванні норм права враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Отже, наведені відповідачем рішення Правління не можуть бути належною правовою підставою для невиконання обов`язків, встановлених Колективним договором.

Щодо доводів відповідача про складний фінансовий стан підприємства

Посилання відповідача на значні збитки підприємства, руйнування об`єктів інфраструктури та складний фінансовий стан також не можуть бути підставою для невиплати належних позивачу сум матеріальної допомоги.

Чинне трудове законодавство не передбачає можливості звільнення роботодавця від виконання грошових зобов`язань перед працівником у зв`язку зі скрутним фінансовим становищем.

Обов`язковість виконання умов колективного договору прямо передбачена статтею 5 Закону України «Про колективні договори і угоди», а тому відсутність коштів або погіршення фінансового стану підприємства не припиняє існуючих трудових прав працівника.

Крім того, відповідач не надав належних і допустимих доказів, які б свідчили про наявність обставин непереборної сили або законодавчої заборони здійснювати відповідні виплати.

Відповідно до статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення провести з працівником повний розрахунок у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від роботодавця, повинна бути проведена у день звільнення.

Судом встановлено, що на день звільнення позивачу не були виплачені: одноразова матеріальна допомога при звільнені у зв`язку з виходом на пенсію у розмірі п`яти середньомісячних заробітків, яка становить 126429грн.60коп. (25285грн.92коп. х 5 середньомісячних заробітків), та додаткова матеріальна допомога за сумлінну працю на залізничному транспорті у розмірі одного середньомісячного заробітку, який становить 25285грн.92коп., право на отримання яких відповідачем було визнано Колективним договором та наказом про звільнення.

Таким чином, відповідач порушив вимоги статті 116 КЗпП України щодо своєчасного проведення остаточного розрахунку.

Відповідно до статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних працівникові сум останній зобов`язаний виплатити середній заробіток за весь час затримки, але не більше ніж за шість місяців.

Судом встановлено, що невиплата належних сум була наслідком свідомого рішення відповідача відкласти їх виплату до настання невизначених у майбутньому обставин (закінчення воєнного стану, покращення фінансового стану, прийняття окремого рішення керівництва).

Таке відкладення виконання грошового зобов`язання не передбачене законом, а тому свідчить про наявність вини роботодавця у розумінні статті 117 КЗпП України.

Вирішуючи питання щодо можливості зменшення розміру середнього заробітку за час затримки проведення остаточного розрахунку при звільненні, суд виходить із того, що відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України, є спеціальним видом майнової відповідальності роботодавця, яка настає у разі невиплати з його вини всіх належних працівникові сум у строки, визначені статтями 47 та 116 КЗпП України.

Відповідно до статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення працівника провести з ним повний розрахунок, а стаття 116 КЗпП України встановлює обов`язок виплатити всі належні працівникові суми саме у день звільнення. Закон не передбачає права роботодавця самостійно змінювати строки виконання такого обов`язку чи ставити його виконання у залежність від настання будь-яких майбутніх подій або прийняття внутрішніх управлінських рішень.

Стаття 117 КЗпП України покликана забезпечити реальне виконання зазначених гарантій та спрямована не лише на компенсацію негативних майнових наслідків, яких зазнає працівник у зв`язку із несвоєчасним отриманням належних йому коштів, а й на стимулювання роботодавця до сумлінного та своєчасного виконання покладеного на нього законом обов`язку щодо проведення остаточного розрахунку при звільненні.

Такий підхід узгоджується із положеннями статей 3, 8 та частини сьомої статті 43 Конституції України, якими гарантовано право кожного на своєчасне одержання винагороди за працю, закріплено принцип верховенства права та визначено, що права і свободи людини є найвищою соціальною цінністю. Одним із елементів принципу верховенства права є правова визначеність, яка передбачає, що особа має законні очікування на своєчасне отримання належних їй виплат, а держава забезпечує ефективний судовий захист цього права.

З матеріалів справи встановлено, що право позивача на отримання одноразової матеріальної допомоги та додаткової матеріальної допомоги відповідач не лише не заперечував, а й офіційно визнав, видавши наказ про звільнення, у якому прямо зазначив як сам факт виникнення у позивача права на відповідні виплати, так і їх конкретний розмір. Отже, відповідач достеменно знав про існування свого грошового зобов`язання, його розмір та встановлений законом строк виконання.

Незважаючи на це, відповідач свідомо не виконав покладений на нього законом обов`язок провести повний розрахунок у день звільнення, поставивши виконання власного грошового зобов`язання у залежність від припинення воєнного стану, покращення фінансового стану товариства та прийняття відповідного рішення органами управління АТ «Українська залізниця». При цьому такі обставини не передбачені трудовим законодавством як підстави для відстрочення проведення остаточного розрахунку або звільнення роботодавця від відповідальності.

Суд також враховує, що відповідач є професійним учасником трудових правовідносин, одним із найбільших роботодавців України, який має належне кадрове, фінансове та юридичне забезпечення своєї діяльності і зобов`язаний забезпечувати неухильне додержання вимог трудового законодавства. Саме тому відповідач повинен був усвідомлювати неправомірність невиконання покладеного на нього законом обов`язку щодо проведення повного розрахунку при звільненні працівника, а також об`єктивно передбачати настання визначених статтею 117 КЗпП України правових наслідків у вигляді обов`язку сплатити працівникові середній заробіток за весь час затримки розрахунку.

Ризик неправильного тлумачення або застосування норм трудового законодавства, прийняття внутрішніх управлінських рішень чи виникнення фінансових труднощів покладається виключно на роботодавця як сторону трудових правовідносин, яка організовує свою господарську діяльність, а тому не може перекладатися на працівника шляхом обмеження гарантованих законом трудових прав або зменшення передбаченої законом відповідальності.

Вирішуючи питання щодо можливості зменшення розміру відшкодування, суд враховує правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, відповідно до яких право суду на зменшення розміру середнього заробітку не є безумовним та може бути реалізоване лише після всебічної оцінки конкретних обставин справи, зокрема розміру простроченої заборгованості, тривалості прострочення, причин її виникнення, поведінки сторін, ймовірного розміру майнових втрат працівника та з дотриманням принципів розумності, справедливості й пропорційності.

Аналогічний підхід підтверджено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23, у якій наголошено, що зменшення розміру середнього заробітку є винятком із загального правила застосування статті 117 КЗпП України і допускається лише за наявності належно встановлених та мотивованих виняткових обставин.

Оцінюючи зазначені критерії у їх сукупності, суд встановив, що сума невиплачених позивачу коштів є значною та становить 151715грн.52коп.; затримка проведення остаточного розрахунку не була короткочасною чи технічною, а фактично мала невизначений характер; відповідач не здійснив навіть часткової виплати безспірної заборгованості, не визначив конкретного строку її погашення та не довів існування об`єктивних і непереборних перешкод для виконання вимог статей 47 і 116 КЗпП України.

Крім того, позивач протягом усього періоду затримки був позбавлений можливості користуватися належними йому грошовими коштами, що саме по собі свідчить про порушення його майнових прав, тоді як заявлена до стягнення сума середнього заробітку нарахована лише за 109 календарних днів затримки та не перевищує максимального шестимісячного періоду відповідальності, визначеного статтею 117 КЗпП України.

Посилання відповідача на складний фінансовий стан товариства, дію воєнного стану чи необхідність прийняття окремого рішення органами управління АТ «Українська залізниця» не можуть бути визнані винятковими обставинами, що виправдовують невиконання імперативних вимог трудового законодавства або свідчать про очевидну неспівмірність між розміром невиплачених сум і розміром відповідальності, встановленої законом. Такі обставини належать до сфери господарського ризику роботодавця і не можуть погіршувати правове становище працівника чи обмежувати гарантоване законом право на повне відшкодування наслідків порушення його трудових прав.

За таких обставин суд дійшов висновку, що відповідач не довів існування будь-яких виняткових підстав, які відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду могли б обґрунтовувати відступ від загального правила застосування статті 117 КЗпП України та зменшення розміру середнього заробітку за час затримки проведення остаточного розрахунку при звільненні.

Отже, визначений позивачем розмір середнього заробітку за час затримки проведення остаточного розрахунку є співмірним характеру та тривалості допущеного відповідачем порушення, повністю відповідає вимогам статті 117 КЗпП України, узгоджується з конституційними гарантіями захисту права на оплату праці, принципами верховенства права, правової визначеності, добросовісності, справедливості та пропорційності.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, – у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні відповідно до статті 116 КЗпП України.

Оскільки предметом розгляду у цій справі є вимоги про стягнення належних працівникові при звільненні виплат, до спірних правовідносин підлягають застосуванню саме положення частини другої статті 233 КЗпП України.

З аналізу зазначеної норми права вбачається, що початок перебігу тримісячного строку звернення до суду законодавець пов`язує не з днем звільнення працівника та не з моментом, коли він дізнався або повинен був дізнатися про можливе порушення свого права, а виключно з днем одержання працівником письмового повідомлення роботодавця про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні відповідно до статті 116 КЗпП України.

Саме вручення працівникові такого письмового повідомлення забезпечує йому можливість достовірно встановити перелік належних при звільненні виплат, їх розмір, а також оцінити повноту проведеного роботодавцем остаточного розрахунку. До отримання зазначеного документа працівник об`єктивно позбавлений можливості належним чином визначити обсяг порушеного права та реалізувати право на ефективний судовий захист.

Матеріали справи не містять належних і допустимих доказів того, що відповідач виконав обов`язок, передбачений статтею 116 КЗпП України, та вручив позивачу письмове повідомлення про суми, нараховані і виплачені йому при звільненні.

Зокрема, відповідачем не надано письмового повідомлення, яке містило б інформацію про нарахування одноразової матеріальної допомоги, додаткової матеріальної допомоги, їх конкретний розмір, а також відомості про проведення або непроведення зазначених виплат у день звільнення.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України саме сторона, яка посилається на певні обставини як на підставу своїх вимог або заперечень, повинна довести їх існування. Отже, обов`язок доведення факту вручення позивачу письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні, покладається саме на відповідача.

Оскільки відповідач не довів факту вручення такого повідомлення, а отже не довів початку перебігу строку, визначеного частиною другою статті 233 КЗпП України для звернення до суду, а тому його доводи про його пропуск є безпідставними.

Крім того, рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 частину першу статті 233 КЗпП України визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), у частині встановлення тримісячного строку звернення працівника до суду з вимогами про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. Конституційний Суд України визначив, що зазначене положення втрачає чинність з дня ухвалення цього Рішення.

Отже, вимоги позивача про стягнення належних йому виплат не можуть бути відхилені з підстав пропуску строку звернення до суду, а наведені відповідачем заперечення не ґрунтуються на вимогах закону та спростовуються встановленими судом обставинами справи.

За таких обставин суд доходить висновку, що позивач звернувся до суду в межах строку, встановленого законом, а тому підстав для застосування наслідків пропуску строку звернення до суду не вбачається.

Щодо доводів представника відповідача про необхідність дослідження довіреності особи, яка підписувала Колективний договір

Під час судового розгляду представник відповідача заявив клопотання про необхідність дослідження довіреності, виданої у 2016 році особі, яка від імені роботодавця підписувала Колективний договір, мотивуючи це необхідністю перевірки законності його укладення та повноважень відповідної посадової особи.

Оцінюючи наведені доводи, суд виходить із наступного.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених законом випадках.

За змістом статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для правильного вирішення спору.

Згідно статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Предметом розгляду у даній справі є наявність у позивача права на отримання одноразової матеріальної допомоги та додаткової матеріальної допомоги, передбачених пунктом 8.16 Колективного договору, виникнення у відповідача обов`язку здійснити відповідні виплати при звільненні позивача, факт невиконання такого обов`язку, а також наявність підстав для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України.

Водночас питання щодо обсягу повноважень посадової особи, яка у 2016 році підписувала Колективний договір від імені роботодавця, не входить до предмета доказування у цій справі, оскільки саме по собі не підтверджує і не спростовує жодної із юридично значущих обставин, які підлягають встановленню судом для вирішення заявлених позовних вимог.

Фактично наведені представником відповідача доводи спрямовані на поставлення під сумнів законності укладення Колективного договору, хоча вимог про визнання Колективного договору недійсним, неукладеним, припиненим, нечинним або про визнання недійсними окремих його положень у межах цієї справи не заявлено.

Суд звертає увагу, що відповідно до положень Закону України «Про колективні договори і угоди» зміни до колективного договору, його припинення або визнання недійсним здійснюються у порядку, визначеному законодавством. До моменту визнання колективного договору недійсним або нечинним у встановленому законом порядку він є чинним локальним нормативним актом, обов`язковим для роботодавця та працівників відповідно до статті 5 Закону України «Про колективні договори і угоди» та статті 13 Кодексу законів про працю України.

Отже, суд не вправі у межах цієї справи надавати оцінку законності укладення Колективного договору або перевіряти повноваження осіб, які брали участь у його підписанні, оскільки це виходить за межі предмета спору та предмета доказування, визначених позовними вимогами.

Такий підхід відповідає принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленому статтею 13 ЦПК України, відповідно до якого саме позивач визначає предмет і підстави позову, а суд не наділений повноваженнями змінювати предмет спору або вирішувати питання, які не були поставлені на його розгляд.

Крім того, дослідження зазначеної довіреності фактично було б спрямоване на встановлення нових обставин, які не входять до предмета доказування у даній справі, що призвело б до безпідставного розширення меж судового розгляду та порушення принципу процесуальної економії.

Суд також враховує, що відповідач не заперечував чинності Колективного договору як локального нормативного акта, не надав суду жодного судового рішення, яким цей договір або його окремі положення були б визнані недійсними чи нечинними, а також не довів існування будь-якого спору щодо чинності пункту 8.16 Колективного договору, який є підставою заявлених позовних вимог.

Більше того, наказом про звільнення позивача № 199/ос від 13 жовтня 2025 року сам відповідач визнав чинність пункту 8.16 Колективного договору та застосував його положення, визначивши право позивача на виплату одноразової матеріальної допомоги у розмірі шести середньомісячних заробітків. Таким чином, поведінка відповідача свідчить про визнання ним обов`язковості зазначеного Колективного договору та його застосування до спірних правовідносин.

За таких обставин посилання представника відповідача на необхідність дослідження довіреності, виданої у 2016 році особі, яка підписувала Колективний договір, є юридично нерелевантними для вирішення цього спору та не можуть вплинути на встановлення прав і обов`язків сторін у спірних правовідносинах.

Крім того, всупереч вимогам статей 12 та 81 ЦПК України представник відповідача, заявляючи відповідні доводи, не надав суду самої довіреності, на яку посилався, а тому такі твердження мають характер припущень та не підтверджені належними і допустимими доказами.

Враховуючи викладене, суд відхиляє наведені доводи представника відповідача як такі, що не стосуються предмета доказування у цій справі, не підтверджені належними доказами та не впливають на правильне вирішення спору по суті.

Оцінивши зібрані у справі докази у їх сукупності, відповідно до вимог статей 76–82, 89 ЦПК України, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 є обґрунтованими, підтверджуються належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, узгоджуються з установленими судом фактичними обставинами справи та підлягають задоволенню.

Судом установлено, що відповідач, всупереч вимогам статей 47, 116, 117 КЗпП України, статті 5 Закону України «Про колективні договори і угоди» та умовам пункту 8.16 Колективного договору, не здійснив з позивачем повного розрахунку в день його звільнення, не виплатив належні йому одноразову матеріальну допомогу та додаткову матеріальну допомогу, а також не довів існування передбачених законом підстав, які б звільняли його від виконання відповідного обов`язку чи виключали відповідальність, встановлену статтею 117 КЗпП України.

Доводи відповідача, покладені в основу заперечень проти позову, належними та допустимими доказами не підтверджені, спростовуються встановленими судом обставинами та не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права, у зв`язку із чим не можуть бути підставою для відмови у задоволенні позову.

Відповідно до статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як убачається з матеріалів справи, на виконання ухвали Калинівського районного суду Вінницької області від 25 березня 2026 року про залишення позовної заяви без руху, позивачем сплачено судовий збір у розмірі 3187грн.55коп., що підтверджується наявною у матеріалах справи платіжним документом.

Оскільки суд дійшов висновку про задоволення позову у повному обсязі, понесені позивачем судові витрати зі сплати судового збору відповідно до статті 141 ЦПК України підлягають стягненню з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь позивача у повному розмірі.

Слід зазначити, що суд при ухваленні цього рішення надав правову оцінку всім обставинам, які мають істотне значення для правильного вирішення спору, а також усім доводам сторін, що входять до предмета доказування та впливають на правильне застосування норм матеріального права.

Разом із тим суд не вбачає необхідності надавати окрему відповідь на кожний аргумент сторін, який не має вирішального значення для правильного вирішення спору або не впливає на висновки суду.

Такий підхід відповідає вимогам статті 263 ЦПК України, згідно з якою судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим, а також узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду та Європейського суду з прав людини.

Так, Верховний Суд неодноразово зазначав, що обов`язок суду щодо мотивування рішення не означає необхідності надання детальної відповіді на кожний довід сторони, якщо такі доводи не мають визначального значення для вирішення спору, а наведене судом мотивування дає можливість зрозуміти причини прийнятого рішення.

Аналогічна правова позиція послідовно викладена у практиці Європейського суду з прав людини. згідно якої, пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує національні суди належним чином мотивувати свої рішення, однак це не може розумітися як вимога надавати детальну відповідь на кожний довід учасників справи. Межі такого обов`язку визначаються характером рішення, особливостями конкретної справи та тими питаннями, які є вирішальними для її правильного вирішення.

Керуючись ст.ст. 141, 200, 206, 258-259, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд –

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_2 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення належних працівникові при звільненні виплат та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні – задовольнити.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_2 одноразову матеріальну допомогу при звільненні у зв`язку з виходом на пенсію відповідно до пункту 8.16 Колективного договору у розмірі п`яти середньомісячних заробітків у сумі 126 429 (сто двадцять шість тисяч чотириста двадцять дев`ять) гривень 60 копійок.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_2 додаткову матеріальну допомогу за сумлінну працю на залізничному транспорті відповідно до пункту 8.16 Колективного договору у розмірі одного середньомісячного заробітку в сумі 25 285 (двадцять п`ять тисяч двісті вісімдесят п`ять) гривень 92 копійки.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час затримки проведення остаточного розрахунку при звільненні за період з 17 жовтня 2025 року по 02 лютого 2026 року у сумі 167 040 (сто шістдесят сім тисяч сорок) гривень 32 копійки.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 3 187 (три тисячі сто вісімдесят сім) гривень 55 копійок.

Рішення суду може бути оскаржене до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя