Постанова від 03 серпня 2026 р. у справі №713/1158/26 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 713/1158/26

Головуючий у 1-й інстанції: КИРИЛЯК А.Ю.

Суддя-доповідач: Ватаманюк Р.В.

04 серпня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Ватаманюка Р.В.

суддів: Курка О. П. Боровицького О. А.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 27 травня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною та скасування постанови в справі про адміністративне правопорушення,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до Вижницького районного суду Чернівецької області з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 в якому просив визнати протиправною та скасувати постанову начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 підполковника ОСОБА_2 № 216 від 27.02.2026 про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за частиною третьою статті 210-1 КУпАП у вигляді штрафу в розмірі 17 000,00 грн.

Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 27.05.2026 у справі № 713/1158/26 у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, представник позивача подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нову постанову про задоволення позову.

Апелянт посилається на те, що суд першої інстанції не надав жодної оцінки доводам про застосовність примітки до статті 210 КУпАП, безпідставно ототожнив повістку про виклик для уточнення облікових даних з повідомленням про розгляд справи про адміністративне правопорушення, а також неправомірно поклав тягар доказування на позивача всупереч частині другій статті 77 КАС України.

У відзиві на апеляційну скаргу та у запереченні представник відповідача просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, посилаючись на те, що обов`язок з`явитися за викликом для уточнення облікових даних є особистим обов`язком військовозобов`язаного, який не може підмінятися обов`язком держави щодо ведення реєстру. Повістку вручено у спосіб, передбачений Порядком № 560; норма статті 277-2 КУпАП стосується розгляду справи саме судом, а порядок притягнення до відповідальності за неявку в особливий період урегульовано спеціальними приписами частин шостої та восьмої статті 258 КУпАП, які звільняють відповідача від обов`язку окремого повідомлення про розгляд справи.

Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, у відповідності до вимог п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач з жовтня 2022 року фактично проживає на території Федеративної Республіки Німеччина, що підтверджується наявними у матеріалах справи документами про його реєстрацію за місцем проживання за кордоном. Повісткою № 6180663 позивача викликано до ІНФОРМАЦІЯ_3 на 16.01.2026 о 14:00 для уточнення військово-облікових даних. Поштове відправлення з позначками «Повістка ТЦК», «Вручити особисто» повернуто відправнику з відміткою оператора поштового зв`язку від 09.01.2026 «адресат відсутній за зазначеною адресою». Даних про інформування позивача за наявним номером телефону чи про вкладення повідомлення до абонентської поштової скриньки, як цього вимагає пункт 82 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270, матеріали справи не містять.

27.02.2026 начальником ІНФОРМАЦІЯ_2 винесено постанову № 216 про притягнення позивача до відповідальності за частиною третьою статті 210-1 КУпАП. У тексті постанови зазначено, що особу позивача встановлено на підставі паспорта громадянина України із зазначенням його серії та номера, при цьому позивач до ТЦК та СП особисто не з`являвся. Окремого документа про повідомлення позивача про дату, час і місце розгляду справи 27.02.2026 матеріали справи не містять; такий доказ відповідачем не надано ні суду першої, ні суду апеляційної інстанції.

Про існування постанови № 216 позивачу стало відомо лише 27.04.2026 - з відповіді Вижницького відділу державної виконавчої служби у зв`язку з примусовим виконанням постанови про арешт коштів боржника.

Суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення виходив з того, що позивачем не доведено факту уточнення ним військово-облікових даних через застосунок «Резерв+» чи в інший спосіб, повістку надіслано за адресою, що містилася в обліковій справі, а поштове відправлення повернуто з відміткою «адресат відсутній за зазначеною адресою», що відповідно до пункту 41 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 № 560 (далі - Порядок № 560), є належним підтвердженням оповіщення.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Статтею 62 Конституції України передбачено, що презумпція невинуватості застосовується у справах про адміністративні правопорушення, а всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Це правило кореспондується із приписами статті 9 КАС України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25.06.2020 у справі № 520/2261/19 роз`яснила, що визначений статтею 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність свого рішення не виключає обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги. Водночас цей правовий висновок не змінює загального правила про те, що суб`єкт владних повноважень не може перекладати на приватну особу тягар доведення відсутності підстав для застосування до неї заходів адміністративного примусу: позивач зобов`язаний навести обставини, що ставлять під сумнів правомірність оскаржуваного рішення, тоді як спростування цих сумнівів належними та допустимими доказами покладається саме на владний суб`єкт.

Усталена практика Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду виходить з того, що з огляду на публічно-правову природу спору та нерівність процесуальних можливостей сторін для суб`єкта владних повноважень діє посилений стандарт доказування: неспростування позивачем обставин, викладених у процесуальних документах відповідача, саме по собі не звільняє останнього від обов`язку довести кожну з умов, з якими закон пов`язує правомірність застосування заходу примусу. У справах про притягнення до відповідальності за статтею 210-1 КУпАП такою умовою є, зокрема, недоведеність можливості отримання держателем реєстру персональних даних військовозобов`язаного шляхом електронної взаємодії з іншими державними реєстрами (примітка до статті 210 КУпАП).

Аналогічний підхід послідовно застосовується і в новітній апеляційній практиці адміністративних судів. Так, Другий апеляційний адміністративний суд у постанові від 27.05.2025 у справі № 635/2414/25 указав, що саме територіальний центр комплектування та соціальної підтримки зобов`язаний довести неможливість отримання персональних даних військовозобов`язаного шляхом взаємодії з іншими державними системами, реєстрами, базами (банками) даних, а недоведеність цієї обставини виключає правомірність застосування статей 210, 210-1 КУпАП. Колегія суддів вважає цей підхід таким, що повністю узгоджується з приписами частини другої статті 77 КАС України, і застосовує його до обставин цієї справи.

Приписами примітки до статті 210 КУпАП встановлено, що положення статей 210 та 210-1 цього Кодексу не застосовуються у разі можливості отримання держателем Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів персональних даних призовника, військовозобов`язаного, резервіста шляхом електронної інформаційної взаємодії з іншими інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами, базами (банками) даних, держателями яких є державні органи.

Колегія суддів звертає увагу на те, що зазначена норма є не диспозитивним, а імперативним застереженням, дотримання якого становить обов`язкову передумову правомірного притягнення особи до відповідальності за статтею 210-1 КУпАП. Встановлення обставин, що виключають застосування цієї примітки, є складовою частиною доведення суб`єктом владних повноважень правомірності свого рішення в розумінні частини другої статті 77 КАС України та наведеного вище стандарту доказування.

Із самого змісту постанови № 216 вбачається, що особу позивача встановлено за реквізитами паспорта громадянина України, отриманими без його особистої явки до відповідача, що є прямим підтвердженням фактичної наявності та доступності у відповідача засобів електронної інформаційної взаємодії з реєстрами, якими адмініструються персональні дані громадян. Водночас ні постанова № 216, ні матеріали справи не містять жодних відомостей про те, що відповідачем здійснювалася перевірка можливості отримання актуальних облікових відомостей позивача (зокрема відомостей про його фактичне місцеперебування) шляхом електронної взаємодії з іншими реєстрами, і що результатом такої перевірки стало встановлення неможливості отримання таких даних.

Доводи відповідача про те, що обов`язок актуалізації облікових даних є особистим обов`язком військовозобов`язаного, який не може підмінятися діяльністю держателя реєстру, самі по собі не спростовують застосовності примітки до статті 210 КУпАП, оскільки ця норма не покладає на військовозобов`язаного додаткового обов`язку, а встановлює умову, за якої притягнення до відповідальності за ненадання чи неуточнення даних є неправомірним, - а саме наявність у розпорядника реєстру технічної можливості отримати необхідні відомості іншим шляхом. Відповідач, стверджуючи про недоведеність з боку позивача факту уточнення даних, одночасно не довів і власного виконання обов`язку перевірки можливості електронного отримання цих даних, хоча такий обов`язок з огляду на зміст примітки та наведену вище практику покладається саме на нього.

Згідно зі статтею 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні правопорушення, доки її вину не буде доведено в законному порядку, а усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Оскільки відповідачем не спростовано належними та допустимими доказами застосовність примітки до статті 210 КУпАП, наявність у діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 210-1 КУпАП, не може вважатися доведеною.

Суд першої інстанції зазначеному доводу апелянта, наведеному ще на стадії розгляду справи судом першої інстанції, оцінки не надав, що суперечить вимогам частини третьої статті 242 КАС України, згідно з якою обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин справи з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач з жовтня 2022 року на законних підставах проживає на території Федеративної Республіки Німеччина в рамках реалізації механізму тимчасового захисту, запровадженого державами - членами Європейського Союзу для громадян України у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації, що підтверджується наданими документами про його реєстрацію за місцем проживання, виданими компетентними органами цієї держави. Обставини проживання позивача за кордоном не приховувалися і були відомі відповідачу з матеріалів справи, зокрема з відповіді підрозділу поліції від 24.02.2026 про результати перевірки адреси позивача в Україні.

Відповідно до пункту 8 частини другої статті 2 КАС України одним з критеріїв правомірності рішення суб`єкта владних повноважень є його пропорційність, тобто дотримання необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване відповідне рішення. Застосування юридичної фікції вручення повістки, передбаченої пунктом 41 Порядку № 560 (проставлення оператором поштового зв`язку відмітки про відсутність адресата за задекларованою в Україні адресою), є формально допустимим механізмом забезпечення дієвості системи військового обліку в умовах воєнного стану. Водночас механічне застосування цієї фікції без урахування достовірно відомих суб`єкту владних повноважень обставин про тривале й законне перебування особи за межами України призводить до покладення на особу граничного за розміром стягнення (17 000 грн) за обставин, коли реальна можливість ознайомлення особи з повісткою була об`єктивно суттєво знижена, а орган державної влади цієї обставини не оцінив і не врахував при вирішенні питання про наявність поважних причин неявки.

Колегія суддів зазначає, що принцип пропорційності як складова верховенства права вимагає від суб`єкта владних повноважень не формального, а змістовного підходу до оцінки того, чи забезпечувала застосована процедура сповіщення реальну, а не суто гіпотетичну можливість особи дізнатися про покладений на неї обов`язок, особливо тоді, коли відповідач володіє відомостями (зокрема отриманими за результатами перевірки, проведеної поліцією) про ймовірне перебування такої особи за кордоном. Аналогічний за змістом підхід послідовно застосовується у практиці Європейського суду з прав людини щодо гарантій статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у контексті доступу до правосуддя та реальної можливості особи знати про процедуру, яка щодо неї здійснюється: формальне дотримання процедури повідомлення не звільняє державний орган від обов`язку враховувати, наскільки обраний спосіб повідомлення був придатним для досягнення своєї мети за конкретних обставин справи.

За таких обставин застосування до позивача граничного за розміром адміністративного стягнення, передбаченого частиною третьою статті 210-1 КУпАП, без оцінки специфіки його статусу особи, яка на законних підставах перебуває за кордоном у зв`язку з обставинами, спричиненими збройною агресією проти України, та без дослідження питання про поважність причин неявки з урахуванням цього статусу, не відповідає вимозі пропорційності, встановленій пунктом 8 частини другої статті 2 КАС України, і додатково підтверджує необґрунтованість постанови № 216.

Відповідно до ст. 7 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності.

Згідно статті 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Відповідно до ст. 245 КУпАП завданням провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Стаття 280 КУпАП встановлює обов`язок органу (посадової особи) при розгляді справи про адміністративне правопорушення з`ясувати, чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна дана особа в його вчиненні.

Відповідно до статті 251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.

Колегія суддів погоджується з доводом відповідача, що частина перша статті 277-2 КУпАП, яка вимагає вручення повістки не пізніш як за три доби до дня розгляду справи, за своїм текстуальним змістом стосується розгляду справи саме в суді, а постанову № 216 винесено начальником ТЦК та СП у позасудовому порядку в межах повноважень, передбачених статтею 235 КУпАП.

Колегія суддів також враховує, що частинами шостою та восьмою статті 258 КУпАП, у редакції, чинній на час винесення постанови № 216, справді запроваджено спеціальний спрощений порядок притягнення до відповідальності за статтями 210, 210-1 КУпАП без складання протоколу та без окремого виклику особи для розгляду справи, за умови її належного повідомлення про виклик та відсутності підтвердження поважних причин неявки.

Разом з тим, застосування цього спрощеного порядку не звільняє відповідача від обов`язку встановити, оцінити та відобразити в постанові дійсну відсутність поважних причин неявки особи, а також від обов`язку забезпечити особі можливість реалізації прав, передбачених статтею 268 КУпАП, тією мірою, якою це об`єктивно можливо до винесення постанови. Зі змісту постанови № 216 не вбачається, що відповідачем досліджувалося питання про наявність у позивача поважних причин неприбуття, зокрема з огляду на його тривале, задовго до направлення повістки виникле, проживання за кордоном. Постанова № 216 обмежується формальною констатацією факту неявки та посиланням на поштову відмітку, без будь-якої оцінки доводів чи обставин, які могли б свідчити про поважність причин відсутності позивача за зареєстрованою адресою.

Колегія суддів зазначає, що спрощений порядок, передбачений частинами шостою та восьмою статті 258 КУпАП, є винятком із загального порядку провадження і в силу цього підлягає застосуванню з точним і буквальним дотриманням усіх передбачених ним умов, а не розширювальному тлумаченню на шкоду процесуальним правам особи. Встановлення факту належного вручення повістки саме по собі не є тотожним встановленню відсутності поважних причин неявки - останнє є окремою обставиною, яка підлягає з`ясуванню відповідачем із наведенням відповідного обгрунтування в постанові. Оскільки постанова №216 такого обґрунтування не містить, а відповідач не довів суду зворотного, відповідна процесуальна гарантія позивача була порушена, що з урахуванням конкретних обставин цієї справи (тривале законне проживання позивача за кордоном, відсутність доказів обізнаності позивача про виклик) є достатньою підставою для висновку про порушення принципу пропорційності, закріпленого пунктом 8 частини другої статті 2 КАС України.

Колегія суддів зазначає, що виклик позивача «для уточнення військово-облікових даних» відповідає меті, прямо передбаченій пунктом 27 Порядку № 560, і не потребує додаткової деталізації в самій повістці. Водночас цей висновок не впливає на кінцевий результат розгляду справи, оскільки визначальними для скасування постанови № 216 є встановлені судом порушення, наведені у пунктах 4.1-4.3 цієї постанови.

Щодо тягаря доказування колегія суддів враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 25.06.2020 у справі № 520/2261/19, відповідно до якої обов`язок суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення не виключає обов`язку позивача довести обставини, на яких ґрунтуються його вимоги. Позивач у цій справі навів обставини, що ставлять під сумнів правомірність постанови № 216, - зокрема факт встановлення його особи за реєстровими даними без особистої явки та відсутність у постанові будь-якої оцінки застосовності примітки до статті 210 КУпАП, - тоді як відповідач не спростував цих обставин належними доказами та не довів виконання покладеного на нього процесуального обов`язку. За таких умов суд не може визнати постанову № 216 такою, що відповідає вимогам законності та обґрунтованості.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень суд перевіряє, чи прийняті вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, та пропорційно. Постанова № 216 цим вимогам не відповідає, оскільки винесена без оцінки застосовності примітки до статті 210 КУпАП та без з`ясування наявності поважних причин неявки позивача.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити рішення. Відповідно до статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, та неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки суд першої інстанції не з`ясував усіх обставин, що мають значення для справи, не надав оцінки ключовим доводам позивача щодо застосовності примітки до статті 210 КУпАП та щодо порушення процедури притягнення до відповідальності, рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 27.05.2026 у справі № 713/1158/26 підлягає скасуванню з ухваленням нової постанови про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.

Судові витрати позивача складаються із судового збору за подання позовної заяви у розмірі 532,48 грн та судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 798,72 грн, а всього 1 331,20 грн, які підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити повністю.

2. Рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 27 травня 2026 року скасувати та ухвалити нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.

3. Визнати протиправною та скасувати постанову начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 підполковника ОСОБА_2 № 216 від 27.02.2026 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за частиною третьою статті 210-1 КУпАП та накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 17 000,00 грн.

4. Провадження у справі про адміністративне правопорушення стосовно ОСОБА_1 за частиною третьою статті 210-1 КУпАП закрити на підставі пункту 1 частини першої статті 247 КУпАП у зв`язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення.

5. Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги, у загальному розмірі 1 331 (одна тисяча триста тридцять одна) грн 20 коп.

Постанова суду набирає законної сили з моменту прийняття і не може бути оскаржена відповідно до частини 3 статті 272 КАС України.

Головуючий Ватаманюк Р.В.

Судді Курко О. П. Боровицький О. А.