Постанова від 05 серпня 2026 р. у справі №420/3259/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 серпня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/3259/26

Головуючий в 1 інстанції: Стефанов С.О.

Дата і місце ухвалення: 14.04.2026 р., м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Тарновецького І.І.,

суддів: Бойка А.В.,

Шевчук О.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2026 року у справі №420/3259/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до керівника Управління внутрішнього контролю Державного бюро розслідувань Чобітка Богдана Петровича, Державного бюро розслідувань про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

У лютому 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом, в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність керівника управління внутрішнього контролю Державного бюро розслідувань Чобітка Богдана Петровича через умисний нерозгляд звернення ОСОБА_1 від 02 лютого 2026 року, про надання інформації про кількість проведених психофізіологічних досліджень із застосуванням поліграфа під час проходження служби в Державному бюро розслідувань працівниками Державного бюро;

- зобов`язати Державне бюро розслідувань надати ОСОБА_1 згідно звернення від 02 лютого 2026 року інформацію про кількість проведених психофізіологічних досліджень із застосуванням поліграфа під час проходження служби в Державному бюро розслідувань працівниками Державного бюро розслідувань щорічно, за період 2020-2025 роки.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, неправильне застосування норм законодавства, що, на його переконання, призвело до ухвалення незаконного та необґрунтованого рішення.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції неправильно визначив характер спірних правовідносин та безпідставно застосував до них положення Закону України «Про доступ до публічної інформації», тоді як, на його думку, звернення підлягало розгляду відповідно до вимог Закону України «Про звернення громадян». На переконання апелянта, суд також вийшов за межі предмета судового контролю, оскільки самостійно перевірив відповідність відмови відповідача вимогам частини другої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» («трискладовий тест») та фактично навів власне обґрунтування правомірності відмови, яке не містилося у відповіді Державного бюро розслідувань.

Крім того, апелянт вважає помилковими висновки суду щодо правомірності застосування Переліку відомостей, що становлять службову інформацію, затвердженого наказом Державного бюро розслідувань від 29 червня 2021 року № 373, оскільки, на його переконання, зазначений Перелік не є нормативно-правовим актом, не може встановлювати обмеження прав громадян та суперечить законам України і правовим висновкам Верховного Суду щодо незастосування підзаконних нормативно-правових актів, які не відповідають закону.

Також апелянт зазначає, що суд першої інстанції безпідставно погодився з доводами відповідача про те, що запитувані узагальнені статистичні відомості можуть свідчити про кадровий потенціал Державного бюро розслідувань та створювати загрозу інтересам національної безпеки, оскільки такі висновки, на його думку, ґрунтуються виключно на припущеннях і не підтверджені належними та допустимими доказами.

Окремо апелянт зазначає, що суд першої інстанції не врахував правових позицій Верховного Суду та Конституційного Суду України щодо реалізації права на доступ до публічної інформації, безпідставно погодився з доводами відповідача про необхідність обґрунтування запитувачем суспільного інтересу та мети отримання інформації, а також не надав належної оцінки тому, що предметом запиту були виключно узагальнені статистичні відомості.

Крім того, апелянт вважає, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, оскільки не перевірив належним чином повноваження особи, яка здійснювала самопредставництво Державного бюро розслідувань, що, на його думку, свідчить про участь у справі особи без належного підтвердження її повноважень.

У відзиві на апеляційну скаргу Державне бюро розслідувань заперечує проти її задоволення та просить залишити рішення суду першої інстанції без змін. На обґрунтування своєї позиції відповідач зазначає, що суд першої інстанції повно і всебічно з`ясував обставини справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги фактично повторюють доводи позовної заяви, яким уже надано належну правову оцінку.

Крім того, відповідач зазначає, що запитувана інформація відповідно до пункту 4.10 Переліку відомостей, що становлять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, затвердженого наказом Державного бюро розслідувань від 29 червня 2021 року № 373, належить до службової інформації, а обмеження доступу до неї відповідає вимогам частини другої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації». На думку відповідача, розголошення запитуваних узагальнених статистичних відомостей в умовах дії правового режиму воєнного стану може опосередковано розкрити інформацію про кадровий потенціал та функціональну спроможність правоохоронного органу, що створює ризики для інтересів національної безпеки. Також відповідач зазначає, що у запиті не наведено обґрунтування наявності переважаючого суспільного інтересу в отриманні запитуваної інформації, що, на його думку, свідчить про відсутність підстав для розкриття інформації з обмеженим доступом.

Справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частини першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як установив суд першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 02 лютого 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Державного бюро розслідувань із запитом на інформацію, в якому просив надати відомості про кількість проведених психофізіологічних досліджень із застосуванням поліграфа під час проходження служби працівниками Державного бюро розслідувань за кожний рік протягом 2020– 2025 років.

За результатами розгляду зазначеного запиту Державне бюро розслідувань листом від 06 лютого 2026 року № Є-1271/10-6-1417/26 повідомило позивача про відмову в наданні запитуваної інформації. У відповіді зазначено, що відповідно до пункту 4.10 Переліку відомостей, що становлять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, затвердженого наказом Державного бюро розслідувань від 29 червня 2021 року № 373, відомості щодо проведення психофізіологічних досліджень із застосуванням поліграфа стосовно працівників ДБР та осіб, які претендують на зайняття посад у цьому органі, належать до службової інформації.

Крім того, відповідач зазначив, що у запиті не наведено обґрунтування наявності суспільного інтересу в отриманні запитуваної інформації, не зазначено мети її отримання та подальшого використання. У зв`язку із цим Державне бюро розслідувань дійшло висновку, що шкода від оприлюднення запитуваної інформації переважає суспільний інтерес у її отриманні, а тому правові підстави для її надання відсутні.

Вважаючи таку відмову протиправною, а також посилаючись на те, що його звернення фактично не було належним чином розглянуте, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, а також право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. Водночас здійснення цього права може бути обмежене законом, зокрема в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності чи громадського порядку, для захисту прав інших осіб, запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Загальні засади реалізації права на інформацію визначені Законом України «Про інформацію», а порядок забезпечення права на доступ до публічної інформації, що перебуває у володінні суб`єктів владних повноважень, урегульований Законом України «Про доступ до публічної інформації», який є спеціальним законом у цій сфері.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації» публічною є відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена суб`єктами владних повноважень у процесі виконання ними своїх обов`язків або перебуває у їх володінні. Така інформація є відкритою, крім випадків, установлених законом.

За змістом статей 3 та 5 цього Закону право на доступ до публічної інформації гарантується, зокрема, обов`язком розпорядників інформації надавати інформацію, крім випадків, установлених законом, та забезпечується шляхом її систематичного оприлюднення і надання за запитами.

Відповідно до статей 12 та 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації» суб`єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є, зокрема, запитувачі інформації та розпорядники інформації, до яких належать суб`єкти владних повноважень.

Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, який здійснює владні управлінські функції відповідно до закону, а тому у спірних правовідносинах є розпорядником інформації у розумінні статті 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації» та зобов`язане розглядати запити на інформацію у порядку, визначеному цим Законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 19 Закону України «Про доступ до публічної інформації» запит на інформацію є проханням особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що перебуває у його володінні. При цьому запитувач має право звернутися із таким запитом незалежно від того, чи стосується запитувана інформація його особисто, без пояснення причин подання запиту.

Отже, право особи на звернення із запитом на публічну інформацію гарантується законом, а розпорядник інформації після отримання такого запиту зобов`язаний розглянути його у порядку та строки, визначені Законом України «Про доступ до публічної інформації», і прийняти одне з рішень, передбачених статтею 22 цього Закону.

Разом із тим право на доступ до публічної інформації не є абсолютним. Законодавець передбачив випадки, за яких доступ до окремих категорій інформації може бути обмежений.

Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація.

Частиною другою статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» встановлено, що обмеження доступу до інформації допускається лише за одночасної наявності трьох умов («трискладового тесту»): якщо таке обмеження здійснюється виключно в інтересах, визначених законом; якщо розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; а також якщо шкода від оприлюднення інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Отже, обмеження доступу до інформації допускається лише за умови одночасної наявності всіх критеріїв, визначених частиною другою статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації». Саме по собі віднесення інформації до категорії інформації з обмеженим доступом не є достатньою підставою для відмови у її наданні. Відсутність хоча б однієї із передбачених законом умов виключає правомірність обмеження доступу до запитуваної інформації.

При цьому саме на розпорядника інформації покладається обов`язок довести наявність усіх передбачених законом підстав для обмеження доступу до інформації та належним чином обґрунтувати, що шкода від її оприлюднення переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Такий висновок узгоджується з положеннями частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до яких в адміністративних справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень саме на такого суб`єкта покладається обов`язок доведення правомірності своїх рішень, дій чи бездіяльності.

Наведений підхід відображений у практиці Великої Палати Верховного Суду. Так, у постанові від 18 січня 2024 року у справі № 990/161/23 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що положення частини другої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» передбачають спеціальний механізм перевірки правомірності обмеження доступу до інформації («трискладовий тест»). При цьому навіть після встановлення належності інформації до категорії інформації з обмеженим доступом розпорядник інформації не звільняється від обов`язку перевірити наявність усіх передбачених законом умов для обмеження доступу до неї. Велика Палата Верховного Суду наголосила, що розпорядник інформації повинен встановити, чи переслідує обмеження доступу одну з легітимних цілей, визначених частиною другою статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», чи може розголошення інформації завдати істотної шкоди відповідним інтересам, а також чи переважає така шкода суспільний інтерес в отриманні запитуваної інформації. Лише за одночасної наявності всіх зазначених умов відмова у наданні інформації відповідає вимогам закону.

Аналогічний правовий підхід щодо необхідності застосування «трискладового тесту» та недопустимості автоматичного обмеження доступу до інформації виключно з підстав її віднесення до категорії службової викладено також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі № 9901/510/18 та від 14 травня 2020 року у справі № 9901/589/19.

З огляду на наведені правові висновки Великої Палати Верховного Суду колегія суддів перевіряє доводи апеляційної скарги щодо правильності застосування судом першої інстанції положень статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Як убачається з матеріалів справи, предметом спору є правомірність відмови Державного бюро розслідувань у наданні позивачу інформації про кількість проведених психофізіологічних досліджень із застосуванням поліграфа під час проходження служби в Державному бюро розслідувань працівниками Державного бюро розслідувань щорічно, за період 2020-2025 роки.

Підставою для відмови у наданні запитуваної інформації стало її віднесення відповідачем до службової інформації відповідно до пункту 4.10 Переліку відомостей, що становлять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, затвердженого наказом Державного бюро розслідувань від 29 червня 2021 року №373, а також висновок про наявність передбачених частиною другою статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» підстав для обмеження доступу до такої інформації.

В апеляційній скарзі заявник, зокрема, стверджує, що зазначений Перелік не є нормативно-правовим актом, а тому не може бути самостійною підставою для обмеження права на доступ до інформації, а також заперечує правильність висновків суду першої інстанції щодо застосування у спірних правовідносинах «трискладового тесту».

Оцінюючи наведені доводи апеляційної скарги, колегія суддів зазначає таке.

12 листопада 2015 року Верховною Радою України прийнято Закон України №794-VIII «Про Державне бюро розслідувань», який набрав чинності 01 березня 2016 року. Первісно Державне бюро розслідувань було визначене як центральний орган виконавчої влади, що здійснює правоохоронну діяльність.

Законом України від 03 грудня 2019 року №305-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення діяльності Державного бюро розслідувань», який набрав чинності 27 грудня 2019 року, правовий статус Державного бюро розслідувань було змінено, у зв`язку з чим воно набуло статусу державного правоохоронного органу. На виконання зазначеного Закону Кабінет Міністрів України постановою від 13 травня 2020 року №359 привів власні нормативно-правові акти у відповідність до законодавчих змін, зокрема, Державне бюро розслідувань виключається з переліків центральних органів виконавчої влади, затверджених нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України.

В свою чергу Міністерство юстиції України розглядаючи питання можливості здійснення державної реєстрації нормативно правових актів ДБР зазначило, що зміна статусу даної установи з центрального органу виконавчої влади на державний правоохоронний орган, на якій покладається завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття, та розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до його компетенції, унеможливлюють здійснення такої реєстрації.

Відповідно до статті 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації» розпорядники інформації формують переліки відомостей, що становлять службову інформацію. Отже, затвердження такого Переліку прямо передбачене законом та є одним із механізмів визначення категорій інформації, яка може бути віднесена до службової.

Разом із тим включення певних відомостей до Переліку службової інформації саме по собі не є достатньою правовою підставою для обмеження доступу до відповідної інформації. Такий Перелік визначає лише категорії відомостей, які можуть бути віднесені до службової інформації, однак не звільняє розпорядника інформації від обов`язку у кожному конкретному випадку довести наявність усіх умов, передбачених частиною другою статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації». Саме такий підхід викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі №9901/510/18, від 14 травня 2020 року у справі №9901/589/19 та від 18 січня 2024 року у справі №990/161/23.

Отже, навіть за наявності Переліку відомостей, що становлять службову інформацію, суд зобов`язаний перевірити, чи доведено розпорядником інформації існування всіх умов, визначених частиною другою статті 6 Закону України "Про доступ до публічної інформації". Саме з огляду на ці критерії колегія суддів перевіряє правильність висновків суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» обмеження доступу до інформації допускається виключно в інтересах, визначених законом, зокрема в інтересах національної безпеки.

Як убачається з матеріалів справи, відмовляючи у наданні запитуваної інформації, Державне бюро розслідувань зазначило, що відомості щодо проведення психофізіологічних досліджень із застосуванням поліграфа належать до службової інформації, а їх поширення може негативно вплинути на належне функціонування правоохоронного органу. Під час судового розгляду відповідач також обґрунтовував, що навіть узагальнені статистичні відомості про кількість проведених досліджень у сукупності з іншими відкритими даними можуть використовуватися для оцінки інтенсивності кадрових процедур та організаційної спроможності Державного бюро розслідувань.

Колегія суддів враховує, що Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, який в умовах дії правового режиму воєнного стану виконує завдання, безпосередньо пов`язані із забезпеченням національної безпеки та правопорядку. За таких обставин обмеження поширення інформації, яка у сукупності з іншими відкритими відомостями може використовуватися для оцінки кадрової та організаційної спроможності цього органу, переслідує легітимну мету захисту інтересів національної безпеки.

За наведених обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідачем доведено наявність першої умови, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Другим критерієм, передбаченим частиною другою статті 6 зазначеного Закону, є встановлення того, що розголошення інформації може завдати істотної шкоди інтересам, для захисту яких запроваджується відповідне обмеження. При цьому така шкода має бути реально можливою та обґрунтовано прогнозованою з урахуванням характеру запитуваної інформації та конкретних обставин справи.

Предметом запиту у цій справі є узагальнені статистичні відомості щодо кількості проведених психофізіологічних досліджень із застосуванням поліграфа у Державному бюро розслідувань за 2020– 2025 роки.

Колегія суддів враховує, що проведення психофізіологічних досліджень із застосуванням поліграфа є одним із елементів кадрових процедур Державного бюро розслідувань, пов`язаних із добором кандидатів, проходженням служби та здійсненням внутрішнього контролю.

Хоча запитувана інформація має узагальнений статистичний характер і не містить персональних даних чи відомостей про конкретних працівників, це саме по собі не виключає можливості заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам. Оцінка такої інформації повинна здійснюватися не ізольовано, а з урахуванням можливості її поєднання з іншими відкритими відомостями, що у сукупності може дозволити сформувати уявлення про інтенсивність кадрових процедур, темпи комплектування підрозділів та організаційну спроможність правоохоронного органу.

Колегія суддів також враховує, що на час виникнення спірних правовідносин в Україні діє правовий режим воєнного стану, запроваджений Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-IX, дія якого неодноразово продовжувалася. Відповідно до статті 64 Конституції України в умовах воєнного стану можуть встановлюватися окремі обмеження конституційних прав і свобод. Право на інформацію, гарантоване статтею 34 Конституції України, не є абсолютним і може бути обмежене у випадках та порядку, встановлених законом.

Також суд бере до уваги, що після початку повномасштабного військового вторгнення російської федерації на територію України особовий склад оперативних та слідчих підрозділів ДБР зосереджений на завданнях щодо: виявлення, запобігання та припинення проявів державної зради; колабораційної діяльності і пособництва державі-агресору як на території; підконтрольній Уряду України, так і на лінії зіткнення, а також в населених пунктах; нещодавно звільнених від російської окупації; виявлення фактів незаконного обігу зброї, боєприпасів тощо; розслідування фактів вчинення військовослужбовцями самовільних залишень військових частин або місць служби, дезертирства та інших військових злочинів.

Беручи до уваги характер запитуваної інформації, функції Державного бюро розслідувань як державного правоохоронного органу, а також умови дії правового режиму воєнного стану, колегія суддів погоджується, що поширення таких відомостей у сукупності з іншою відкритою інформацією може об`єктивно створити ризик заподіяння істотної шкоди інтересам національної безпеки та належному виконанню покладених на Державне бюро розслідувань функцій.

При цьому для застосування пункту 2 частини другої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» достатнім є встановлення обґрунтованої ймовірності заподіяння істотної шкоди відповідним інтересам, а не доведення неминучості настання таких наслідків.

За наведених обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідачем доведено наявність другої умови, передбаченої частиною другою статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Перевіряючи дотримання третьої умови, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», колегія суддів виходить із необхідності співставлення шкоди, якої може бути завдано внаслідок розголошення запитуваної інформації, із суспільним інтересом у її отриманні.

Безумовно, відкритість діяльності органів державної влади є однією з основних засад демократичного суспільства, а діяльність Державного бюро розслідувань як державного правоохоронного органу становить безумовний суспільний інтерес. Водночас сама по собі обставина, що інформація стосується діяльності державного органу, не свідчить про безумовне переважання суспільного інтересу над інтересами, для захисту яких законом допускається обмеження доступу до інформації. Така оцінка повинна здійснюватися з урахуванням характеру запитуваної інформації, мети встановленого законом обмеження та можливих наслідків її поширення.

Запитувана інформація стосується узагальнених статистичних відомостей щодо кількості проведених психофізіологічних досліджень із застосуванням поліграфа під час проходження служби в Державному бюро розслідувань працівниками Державного бюро розслідувань щорічно, за період 2020-2025 роки.

Колегія суддів бере до уваги, що запитувана інформація не містить відомостей про можливі порушення законодавства, факти корупції, неефективне використання бюджетних коштів чи інші обставини, розкриття яких саме по собі свідчило б про наявність переважаючого суспільного інтересу. При цьому сам по собі інтерес особи до отримання інформації або загальний суспільний інтерес до діяльності органів державної влади також не свідчать про існування переважаючого суспільного інтересу у розумінні пункту 3 частини другої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації». Такий інтерес має бути настільки вагомим, щоб виправдовувати розкриття інформації попри наявність обґрунтованої ймовірності заподіяння істотної шкоди інтересам, визначеним законом.

Як уже зазначалося, навіть узагальнені статистичні відомості у сукупності з іншою відкритою інформацією можуть використовуватися для оцінки кадрового забезпечення та організаційної спроможності Державного бюро розслідувань, що в умовах дії правового режиму воєнного стану пов`язано із забезпеченням інтересів національної безпеки.

З огляду на наведене колегія суддів погоджується, що у спірних правовідносинах суспільний інтерес в отриманні запитуваної інформації не переважає шкоду, якої її розголошення може з обґрунтованою ймовірністю завдати інтересам національної безпеки. Відтак відповідачем доведено наявність третьої умови, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що спірні правовідносини підлягали врегулюванню Законом України «Про звернення громадян», а не Законом України «Про доступ до публічної інформації».

Як убачається зі змісту звернення позивача від 02 лютого 2026 року, останній просив надати інформацію, яка перебуває у володінні Державного бюро розслідувань, а саме інформацію про кількість проведених психофізіологічних досліджень із застосуванням поліграфа під час проходження служби в Державному бюро розслідувань працівниками Державного бюро розслідувань щорічно за період 2020– 2025 років. При цьому звернення не містило вимог щодо вирішення індивідуального питання, захисту чи поновлення порушеного права, оскарження рішень, дій чи бездіяльності посадових осіб Державного бюро розслідувань або вчинення відповідачем будь-яких управлінських дій.

За своїм змістом таке звернення відповідає ознакам запиту на інформацію, визначеним статтею 19 Закону України «Про доступ до публічної інформації», оскільки його предметом є отримання публічної інформації, що перебуває у володінні розпорядника інформації.

Натомість Закон України «Про звернення громадян» регулює правовідносини, пов`язані з реалізацією права особи на звернення із заявами, клопотаннями, пропозиціями чи скаргами щодо реалізації або захисту своїх прав, свобод і законних інтересів, повідомлення про порушення законодавства або оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень.

Отже, суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та обґрунтовано застосував до них положення Закону України «Про доступ до публічної інформації» як спеціального закону, що регулює порядок реалізації права на доступ до публічної інформації. При цьому правова природа звернення визначається його змістом, а не назвою документа.

Тому зазначені доводи апеляційної скарги є безпідставними.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не свідчать про неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

З урахуванням наведеного колегія суддів не встановила підстав для висновку про незаконність чи необґрунтованість рішення суду першої інстанції.

Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Перевіривши матеріали справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши наявні у справі докази, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення відповідає вимогам статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Колегія суддів також враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує національні суди належним чином мотивувати судові рішення, однак не вимагає надання детальної відповіді на кожний довід сторін. Межі такого обов`язку залежать від характеру судового рішення, обставин конкретної справи та змісту доводів учасників процесу (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09 грудня 1994 року, заява № 18390/91).

У цій справі всі доводи апеляційної скарги, які могли вплинути на правильність вирішення спору, перевірені та отримали належну правову оцінку.

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, повно та всебічно дослідив докази, правильно застосував норми матеріального і процесуального права, а тому підстави для скасування чи зміни його рішення, передбачені статтею 317 Кодексу адміністративного судочинства України, відсутні.

Відповідно до статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України немає.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2026 року у справі №420/3259/26 залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуючий: І.І. Тарновецький

Судді: А.В. Бойко

О.А. Шевчук