Постанова від 04 серпня 2026 р. у справі №450/3749/25 — Львівський апеляційний суд

Справа № 450/3749/25 Головуючий у 1 інстанції: Мусієвський В.Є.

Провадження № 22-ц/811/3926/25 Доповідач в 2-й інстанції:Бойко С.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 серпня 2026 року м. Львів

Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого – судді Бойко С.М., суддів: Копняк С.М., Ніткевича А.В., розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 22 жовтня 2025 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Алекскредит» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

встановив:

У серпні 2025 року товариство з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ) «Алекскредит» звернулося до суду з позовом, в якому просило стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за договором про надання кредиту №4152149 від 07.11.2020 року в розмірі 30027 грн.

Позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що 07.11.2020 року між сторонами в електронній формі укладено договір про надання кредиту №4152149 (далі – кредитний договір), за умовами якого ТОВ «Алекскредит» надав ОСОБА_1 кредит на споживчі цілі в розмірі 4500 грн. зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 1,53% на день за акційною ставкою з 07.11.2020 року по 24.11.2020 року або 1,70% на день за базовою процентною ставкою за період з 07.11.2020 року по 24.11.2020 року та 3% на день за спеціальною процентною ставкою за період з 25.11.2020 року по 23.05.2021 року.

24.11.2020 року та 24.12.2020 року між сторонами укладено додаткові угоди, згідно умов яких продовжено базовий період користування кредитом до 13.01.2021 року зі сплатою 1,53% на день за базовою процентною ставкою за період з 25.12.2020 року по 13.01.2021 року та 3% на день за спеціальною процентною ставкою за період з 14.01.2021 року до 12.07.2021 року.

ОСОБА_1 не виконав своїх зобов`язань за кредитним договором, у зв`язку з чим у нього утворилася заборгованість в розмірі 30027 грн., яка складається із: заборгованості за тілом кредиту – 4500 грн. та заборгованості за процентами – 25527 грн.

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 22 жовтня 2025 року позов задоволено.

Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ТОВ «Алекскредит» заборгованість за кредитним договором №4152149 від 07.11.2020 року у розмірі 30027 грн., яка складається з 4500 грн. заборгованості за тілом кредиту, 25527 грн. заборгованості за відсотками.

Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ТОВ «Алекскредит» судовий збір у сумі 2422 грн. 40 коп.

Рішення суду оскаржив відповідач ОСОБА_1 , просив скасувати частково рішення суду та ухвалити нове рішення, яким стягнути з нього суму заборгованості за кредитним договором в розмірі 4500 грн.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги відповідач покликався на те, що позивач не надав належних доказів про перерахування коштів (платіжних документів, виписок з рахунку), що є обов`язковим для підтвердження заборгованості, окрім того, в матеріалах справи відсутній детальний розрахунок заборгованості, за наявності якого можна було б перевірити правильність нарахування процентів.

Зазначає про несправедливість умов договору щодо розміру процентів, заборгованість за якими є непропорційно великою відносно тіла кредиту.

Також, вважає, що суд безпідставно не застосував пільги для військовослужбовців, які передбачені п.15 ст.14 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей».

15.12.2025 року ТОВ «Алекскредит» подав відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечив доводи та вимоги апелянта.

Відповідно до вимог ч.13 ст.7 та ч.1 ст.369 ЦПК України, справу розглянуто апеляційним судом без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження.

Частиною четвертою статті 268 ЦПК України передбачено, що у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.

У частині п`ятій статті 268 ЦПК України зазначено, що датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено – повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Отже, враховуючи наведені вище вимоги процесуального закону, датою ухвалення апеляційним судом судового рішення в даній справі, призначеній до розгляду на 04.08.2026 року, є дата складення повного судового рішення – 05.08.2026 року.

Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення відповідно до вимог статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.

Судом встановлено, що 07.11.2020 року ОСОБА_1 уклав з ТОВ «Алекскредит» договір про надання кредиту №4152149, шляхом підписання такого, пропозиції укласти договір (оферти), паспорту споживчого кредиту та графіку платежів електронним підписом у виді одноразового ідентифікатора PS4152149, відповідно до якого відповідачу надано кредит у розмірі 4500 грн. зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 1,53% на день за акційною ставкою з 07.11.2020 року по 24.11.2020 року, 1,70% на день за базовою процентною ставкою за період з 07.11.2020 року по 24.11.2020 року, 3% на день за спеціальною процентною ставкою за період з 25.11.2020 року по 23.05.2021 року.

Згідно довідки ТОВ «ФК «Елаєнс» від 01.11.2024 року, останнім на підставі договору №41346335_18/10/17 про надання послуг з переказу грошових коштів (переказ на картку) та про інформаційно-технологічну взаємодію та приймання платежів, укладеного з ТОВ «Алекскредит», здійснено 07.11.2020 року операцію з переказу коштів на суму 4500 грн. на картковий рахунок НОМЕР_1 , відкритий в Приватбанк, операція №43921575927142076392114119512152.

24.11.2020 року та 24.12.2020 року між сторонами укладено додаткові угоди, згідно яких продовжено базовий період користування кредитом до 13.01.2021 року зі сплатою 1,53% на день за базовою процентною ставкою за період з 25.12.2020 року по 13.01.2021 року та 3% на день за спеціальною процентною ставкою за період з 14.01.2021 року до 12.07.2021 року.

З детального (щоденного) розрахунку заборгованості встановлено, що станом на 30.06.2025 року у ОСОБА_1 перед ТОВ «Алекскредит» наявна заборгованість у розмірі 30027 грн., яка складається із: заборгованості за тілом кредиту – 4500 грн., заборгованості за процентами – 25527 грн.

За правилом частини першої статті 205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства або за письмовою згодою сторін у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

У відповідності до статті 6 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

За змістом статей 626, 628 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася (частина друга статті 639 ЦК України).

Абзацом другим частини другої статті 639 ЦК України передбачено, що договір, укладений за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем за згодою обох сторін, вважається укладеним у письмовій формі.

Відповідно до висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі №732/670/19, від 23 березня 2020 року у справі №404/502/18, від 07 жовтня 2020 року у справі №127/33824/19, будь-який вид договору, який укладається на підставі Цивільного або Господарського кодексів України, може мати електронну форму. Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (ст.ст.205, 207 ЦК України).

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Частиною другою статті 1054 ЦК України визначено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Кредитний договір укладається в письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

З матеріалів справи встановлено, що договір про надання кредиту, а також додаткові угоди були укладені сторонами в електронній формі.

Особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію».

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 Закону України «Про електронну комерцію», електронний підпис одноразовим ідентифікатором – це дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір та надсилаються іншій стороні цього договору.

При цьому, одноразовий ідентифікатор – це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб`єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв`язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти договір (п.12 ч.1 ст.3 Закону).

Відповідно до частини третьої статті 11 Закону України «Про електронну комерцію», електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) в мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (частини четверта статті 11 Закону України «Про електронну комерцію»).

Згідно з частиною шостою статті 11 Закону України «Про електронну комерцію», відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі у якій розміщено таку пропозицію і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею.

За правилом частини восьмої статті 11 Закону України «Про електронну комерцію», у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.

Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного в письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.

Стаття 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначає яким чином підписуються угоди у сфері електронної комерції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Таким чином, укладання договору в електронному вигляді через інформаційно-комунікаційну систему можливе за допомогою електронного підпису лише за умови використання засобу електронного підпису усіма сторонами цього правочину. В іншому випадку, електронний правочин може бути підписаний сторонами електронним підписом одноразового ідентифікатора та/або аналогом власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 28 квітня 2021 року у справі №234/7160/20 (провадження №61-2903св21), від 01 листопада 2021 року у справі №234/8084/20 (провадження №61-2303св21).

Згідно зі статтю 2 Закону України «Про захист персональних даних», персональні дані – це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути ідентифікована; суб`єкт персональних даних – це фізична особа, стосовно якої відповідно до закону здійснюється обробка її персональних даних; згода суб`єкта персональних даних – це будь-яке документоване, зокрема, письмове, добровільне волевиявлення фізичної особи щодо надання дозволу на обробку її персональних даних відповідно до сформульованої мети їх обробки.

Частиною п`ятою статті 6 Закону України «Про захист персональних даних» передбачено, що обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб`єкта персональних даних або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством.

Відповідно до частини шостої статті 6 Закону України «Про захист персональних даних», не допускається обробка даних про фізичну особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

У частині першій статті 11 Закону України «Про захист персональних даних» встановлено, що підставою виникнення права використання персональних даних є, зокрема, згода суб`єкта персональних даних на обробку його персональних даних; дозвіл на обробку персональних даних, наданий володільцю персональних даних відповідно до закону виключно для здійснення його повноважень; укладення та виконання правочину, стороною якого є суб`єкт персональних даних або який укладено на користь суб`єкта персональних даних чи для здійснення заходів, що передують укладенню правочину на вимогу суб`єкта персональних даних.

Положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частини 4 статті 263 ЦПК України).

ТОВ «Алекскредит», звертаючись до суду з даним позовом, довів належними та достатніми доказами факт отримання відповідачем ОСОБА_1 грошових коштів в розмірі 4500 грн. на умовах договору про надання кредиту №4152149 від 07.11.2020 року з урахування змін, внесених до нього на підставі додаткових угод від 24.11.2020 року та від 24.12.2020 року.

Окрім того, хоч і сторона відповідача ставить під сумнів факт переказу кредитних коштів, в апеляційній скарзі фактично визнає факт їх надання, оскільки просить задовольнити позов частково, стягнувши із ОСОБА_1 4500 грн. – розмір яких відповідає тілу кредиту.

З наданого ТОВ «Алекскредит» детального (щоденного) розрахунку заборгованості за договором про надання кредиту встановлено, що ОСОБА_1 нараховувалися проценти за різними процентними ставками, а саме: з 08.11.2020 року по 13.01.2021 року – 1,53% в день; з 14.01.2021 року по 12.07.2021 року – 3% в день.

В період строку дії кредитного договору ОСОБА_1 на погашення заборгованості сплатив кошти в загальному розмірі 3385 грн. 95 коп., яких було достатньо для часткового погашення заборгованості за процентами.

Колегія суддів, проаналізувавши умови договору про надання кредиту №4152149 від 07.11.2020 року, з урахуванням внесених змін додатковими угодами від 24.11.2020 року та 24.12.2020 року, вважає наданий позивачем розрахунок заборгованості таким, що відповідає умовам укладеного договору.

В частині доводів апеляційної скарги про несправедливість умов кредитного договору щодо нарахованих процентів, колегія суддів звертає увагу на наступне.

Відповідно до ст.ст.11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування». Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором. При цьому, частина 4 статті 18 Закону не містить застереження щодо незастосування зазначених положень пункту 5 частини 3 цієї статті до умови договорів про надання споживчого кредиту.

Відповідно до ч.ч.5, 7 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (ч.3 ст.215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

При розгляді справи в суді першої інстанції відповідачем не заявлялось зустрічних вимог про визнання договору про надання кредиту недійсним в частині визначення розміру процентів за користування кредитними коштами у зв`язку з його невідповідністю вимогам Закону України «Про захист прав споживачів», а отже, доводи апеляційної скарги в цій частині є безпідставними.

Щодо посилання відповідача на положення п.15 ст.14 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», колегія суддів звертає увагу на наступне.

Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року №2011-XII визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Дія цього Закону поширюється на: 1) військовослужбовців Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення (далі – правоохоронних органів), Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, які проходять військову службу на території України, і військовослужбовців зазначених вище військових формувань та правоохоронних органів – громадян України, які виконують військовий обов`язок за межами України, та членів їх сімей; 2) військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення їх з військової служби, пов`язаного з проходженням військової служби, та членів їх сімей, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули, померли чи пропали безвісти; 3) військовозобов`язаних та резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, і членів їх сімей; 4) членів добровольчих формувань територіальних громад під час їх участі у заходах підготовки добровольчих формувань територіальних громад, а також виконання ними завдань територіальної оборони України (ч.1 ст.3 Закону).

У п.15 ч.3 ст.14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» в редакції, яка була чинною на час укладення кредитного договору, зазначено, що військовослужбовцям, які були призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період на весь час їх призову, а також їх дружинам (чоловікам), а також іншим військовослужбовцям, під час дії особливого періоду, які брали або беруть участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації проти України, їх дружинам (чоловікам) – штрафні санкції, пеня за невиконання зобов`язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками, та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом не нараховуються, крім кредитних договорів щодо придбання майна, яке віднесено чи буде віднесено до об`єктів житлового фонду (жилого будинку, квартири, майбутнього об`єкта нерухомості, об`єкта незавершеного житлового будівництва, майнових прав на них), та/або автомобіля, а також крім кредитних договорів щодо придбання та встановлення фотоелектричних модулів та/або вітрових електроустановок разом із гібридними інверторами та установками зберігання енергії, проценти за якими можуть бути погашені чи компенсовані за рахунок третіх осіб або держави.

В Україні особливий період розпочався з моменту оголошення Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17.03.2014 року та триває по теперішній час.

За змістом статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», особливий період продовжується з моменту оголошення рішення про мобілізацію та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Мобілізацією, згідно з положеннями наведеної статті, є комплекс заходів, здійснюваних, серед іншого, з метою переведення Збройних Сил України на організацію і штати воєнного часу.

У постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі №199/3051/14 викладено правовий висновок про перелік необхідних документів доведеності статусу особи, яка має право на пільги, визначені пунктом 15 частини третьої статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», який полягає у тому, що для звільнення від нарахування штрафів, пені та процентів за користування кредитом мобілізовані позичальники повинні надати банку перелік документів, встановлений листом Міністерства оборони України від 21.08.2014 року №322/2/7142.

Такими документами є: військовий квиток, в якому у відповідних розділах здійснюються службові відмітки, або довідка про призов військовозобов`язаного на військову службу, видана військовим комісаріатом або військовою частиною, а для резервістів витяг із наказу або довідка про зарахування до списків військової частини, які видаються військовою частиною. На вказані пільги мають право лише мобілізовані позичальники.

Подібні за змістом висновки викладені також у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2024 року у справі №426/4264/19.

З наданої стороною відповідача фотокопії військового квитка ОСОБА_1 , серії НОМЕР_2 , а також довідки (форми 5) №588 від 07.11.2025 року, виданої військовою частиною № НОМЕР_3 , встановлено, що ОСОБА_1 перебуває на військовій службі з 27.10.2020 року по теперішній час (станом на момент видачі довідки).

Таким чином, відповідач ОСОБА_1 є таким, що має право на гарантії соціального та правового захисту, передбачені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» для військовослужбовців, зокрема, заборону нарахування процентів за користування кредитними коштами.

Отже, колегія суддів доходить висновку, що ОСОБА_1 є особою, на яку поширюється дія п.15 ч.3 ст.14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Враховуючи дату укладення договору про надання кредиту, строк його дії, відповідач ОСОБА_1 має право на пільги, передбачені п.15 ч.3 ст.14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Отже, проценти за користування кредитними коштами у період мобілізації ОСОБА_1 нарахуванню не підлягали.

Враховуючи наведене, оскаржуване рішення суду необхідно змінити, зменшивши розмір заборгованості за кредитним договором №4152149 від 07.11.2020 року з 30027 грн. до 4500 грн., тобто до розміру заборгованості, який визнається відповідачем в апеляційній скарзі.

Отже, за наслідками розгляду справи апеляційним судом позовні вимоги позивача задоволено частково (15%).

Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України, до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до положень статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову – на відповідача, у разі відмови в позові – на позивача, у разі часткового задоволення позову – на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Статтею 137 ЦПК України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до ч.4 ст.137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч.5 ст.137 ЦПК).

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19), з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Ці висновки узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі №9901/350/18 (провадження №11-1465заі18) та додатковій постанові у вказаній справі від 12 вересня 2019 року, постанові від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18 (провадження №12-171гс19), постанові від 26 травня 2020 року у справі №908/299/18 (провадження №12-136гс19), постанові від 08 червня 2021 року у справі №550/936/18 (провадження №14-26цс21) та постанові від 08 червня 2022 року у справі №357/380/20 (провадження №14-20цс22).

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалено рішення, всі витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час.

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на правничу допомогу або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені нормами процесуального законодавства, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

Подібний правовий висновок викладено у додатковій постанові Верховного Суду від 19 січня 2023 року у справі №345/136/18.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), зокрема, в рішенні від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії», щодо судових витрат зазначено, що за статтею 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим.

В апеляційній скарзі відповідач зазначив, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які він поніс і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи, складає: 7000 грн. витрат на професійну правничу допомогу і 3633 грн. 60 коп. судового збору за подання апеляційної скарги.

В процесі розгляду справи, представник відповідача – адвокат Зачепіло З.Я. подала заяву про повернення витрат на професійну правову допомогу. В заяві просить судові витрати на професійну правову допомогу в даній справі стягнути на користь ОСОБА_1 у розмірі 7000 грн. Заява мотивована тим, що між ОСОБА_1 та АО «Захист» укладено договір про надання адвокатських послуг №23/42168 від 10.11.2025 року. Предметом даного договору є надання інформативно-консультативних послуг щодо підготовки апеляційної скарги по справі №450/3749/25 та підготовки клопотання про повернення витрат на правничу допомогу.

На підтвердження факту надання адвокатом Зачепіло З.Я. адвокатських послуг, до заяви долучено: копію договору про надання адвокатських послуг; копію додатку до договору про надання адвокатських послуг; копію акта виконаних робіт до договору про надання адвокатських послуг; копію квитанції про оплату першої частини гонорару на суму 3500 грн.

Позивач ТОВ «Алекскредит» у відзиві на апеляційну скаргу зазначив про безпідставність заявлених відповідачем вимог про відшкодування витрат на професійну (правничу) допомогу в розмірі 7000 грн.

Дослідивши умови договору про надання адвокатських послуг з додатком та надані письмові докази на підтвердження розміру вказаних судових витрат, беручи до уваги заперечення позивача, колегія суддів вважає, що заява відповідача підлягає частковому задоволенню.

При вирішенні даного питання, враховується, що справа даної категорії не є складною (за ціною позову відноситься до малозначних) і вважається типовою для адвокатів, які здійснюють супровід справ про стягнення заборгованості за кредитним договором, у зв`язку з чим, колегія суддів вважає, що вартість наданих адвокатом послуг по підготовці та складанню апеляційної скарги та заяв з процесуальних питань повинна становить 3500 грн. Такий розмір витрат буде відповідати критеріям їх дійсності, необхідності, розумності їх розміру з урахуванням складності справи та розміру задоволених позовних вимог.

Отже, з урахуванням вимог статті 141 ЦПК України, з позивача на користь відповідача необхідно стягнути витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2975 грн., пропорційно до розміру позовних вимог, у задоволенні яких позивачу відмовлено за наслідками розгляду справи апеляційним судом (85%).

Окрім того, з позивача на користь відповідача підлягають стягненню судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 3088 грн. 56 коп., пропорційно до розміру позовних вимог, у задоволенні яких позивачу відмовлено за наслідками розгляду справи апеляційним судом (85%).

В свою чергу, з відповідача на користь позивача необхідно стягнути судові витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви в розмірі 363 грн. 36 коп., пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (15%).

Відповідно до ч.10 ст.141 ЦПК України, при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

У зв`язку з тим, що на позивача покладено більшу суму судових витрат зі сплати судового збору та витрат на професійну правничу допомогу, йому необхідно сплатити на користь відповідача 5700 грн. 20 коп. судових витрат (2975 грн.+ 3088 грн. 56 коп.- 363 грн. 36 коп.= 5700 грн. 20 коп.).

Отже, рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат також підлягає зміні. В решті, рішення суду слід залишити без змін.

Керуючись ст.ст.141, 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п.4, 381, 382, 384 ЦПК України, суд,

ухвалив:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 22 жовтня 2025 року в частині визначення розміру заборгованості за договором про надання кредиту №4152149 від 07.11.2020 року, яка підлягає стягненню із ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Алекскредит», змінити, зменшивши його до 4500 (чотири тисячі п`ятсот) гривень (заборгованості за тілом кредиту).

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 22 жовтня 2025 року в частині розподілу судових витрат змінити, виклавши абзац третій резолютивної частини в такій редакції:

«Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Алекскредит» на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору та витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 5700 (п`ять тисяч сімсот) гривень 20 копійок.».

В решті рішення суду – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 05 серпня 2026 року.

Головуючий С.М. Бойко

Судді: С.М. Копняк

А.В. Ніткевич