Постанова від 04 серпня 2026 р. у справі №695/3127/24 — Черкаський апеляційний суд

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження 22-ц/821/1245/26Головуючий по 1 інстанції

Справа №695/3127/24 Категорія: 307000000 Середа Л. В.

Доповідач в апеляційній інстанції

Новіков О. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 серпня 2026 року Черкаський апеляційний суд в складі колегії:

суддів Новікова О.М., Сіренка Ю.В., Фетісової Т.Л.,

за участю секретаря Костенко А.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Солода Валентина Миколайовича на рішення Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області від 27 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Вознесенської сільської ради Золотоніського району Черкаської області про визнання права постійного користування в порядку спадкування,-

в с т а н о в и в:

У серпні 2024 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду із вказаним позовом.

В обґрунтування поданого позову зазначали, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивачів ОСОБА_3 , який був засновником і єдиним власником фермерського господарства «Стеценка Олександра Івановича».

Після смерті спадкодавця залишилося спадкове майно до складу якого, серед іншого, входить земельна ділянка, площею 10 га, яка була передана для ведення селянського (фермерського) господарства, яка знаходиться на території Вознесенської сільської ради Золотоніського району Черкаської області.

Позивачі у встановленому законом порядку прийняли спадщину після смерті свого батька та звернулися до нотаріуса з метою оформлення своїх спадкових прав, в тому числі прав на Фермерське господарство «Стеценка Олександра Івановича» як єдиний майновий комплекс засновником і єдиним власником якого був спадкодавець.

Однак нотаріус відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на вказане фермерське господарство, оскільки статутом останнього не передбачено перехід прав після смерті засновника в нотаріальному порядку.

Свої вимоги позивачі обґрунтовують посиланням на приписи статей 7, 22, 23 Земельного кодексу України (в редакції 1992 року), зазначаючи, що право постійного користування земельною ділянкою було набуте спадкодавцем у встановленому законом порядку, що підтверджується Державним актом від 11.04.1995 року. Позивачі вказують на неконституційність положень щодо обов`язкового переоформлення права постійного користування, посилаючись на Рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп, та стверджують, що це право є чинним і не припинилося зі смертю користувача.

Правову можливість успадкування зазначеного права позивачі аргументують положеннями статей 1216, 1218, 1225 ЦК України, зазначаючи, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки спадкодавця, які не припинилися на момент його смерті. Крім того, позивачі апелюють до загальних засад захисту права власності, гарантованих статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вважаючи право постійного користування різновидом "мирного володіння майном", що підлягає захисту шляхом визнання за ними цього права в порядку спадкування за законом на підставі статей 1217, 1261 ЦК України.

За таких обставин позивачі позбавлені можливості належним чином оформити свої спадкові права на вказану земельну ділянку, а тому змушені звернутися до суду із даним позовом.

На підставі викладеного просили суд визнати за ними по 1/2 за кожною право постійного користування земельною ділянкою, загальною площею 10 га, яку було передано для ведення селянського (фермерського) господарства та яка знаходиться на території Вознесенської сільської ради Золотоніського району Черкаської області в порядку спадкування за законом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 батька ОСОБА_3 .

Рішенням Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області від 27 березня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що, оскільки ОСОБА_3 отримав спірну земельну ділянку саме для ведення селянського (фермерського) господарства, про що прямо вказано у рішенні № 54 від 24.03.1995 Золотоніської районної ради народних депутатів «Про відведення земельної ділянки для ведення фермерського господарства» з моменту державної реєстрації СФГ «Стеценка Олександра Івановича» 05.10.1995 (що стверджується свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи серії АОО №154749) до останнього як юридичної особи перейшло право постійного користування земельною ділянкою та зберігались за цією юридичною особою на весь час існування СФГ (ФГ) до часу припинення його діяльності.

У подальшому у зв`язку із припиненням СФГ «Стеценка Олександра Івановича» в 2007 році також припинилося його право постійного користування вказаною земельною ділянкою. Оскільки припинення СФГ мало місце до часу смерті ОСОБА_3 , тому відповідно право постійного користування спірною земельною ділянкою не увійшло до складу спадщини ОСОБА_3 , на яку мають право позивачі як спадкоємці першої черги за законом.

22 квітня 2026 року на адресу Черкаського апеляційного суду надійшла апеляційна скарга представника ОСОБА_1 – адвоката Солода Валентина Миколайовича, в якій, вказуючи на порушення судом норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, апелянт просить суд скасувати судове рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позов.

Апеляційна скарга мотивована тим, що висновки суду в частині того, що в 2007 році припинилось право постійного користування земельною ділянкою є необґрунтованими, оскільки до смерті ОСОБА_3 у 2023 році ніхто в нього спірну земельну ділянку не вилучав, а навпаки він продовжив нею користуватися і сплачувати податки, тобто до своєї смерті він продовжував займатися фермерським господарством.

У відзиві на апеляційну скаргу Вознесенська сільська рада Золотоніського району Черкаської області вказала, що Верховний Суд у своїй постанові від 07.10.2020 року у справі №386/113/16-ц зазначив, що право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства, є похідним від правового статусу самого господарства як юридичної особи. у випадку припинення діяльності господарства право постійного користування земельною ділянкою припиняється і не може бути успадковане фізичними особами.

Таким чином, після ліквідації СФГ «Стеценка О.І.» у 2007 році право постійного користування земельною ділянкою припинилося.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд доходить наступних висновків.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Оскаржуване рішення суду відповідає зазначеним вимогам закону.

Як вбачається із матеріалів справи та установлено судом першої інстанції, що позивачі ОСОБА_1 (свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 , свідоцтво про укладення шлюбу серія НОМЕР_2 ) та ОСОБА_2 (свідоцтво про народження серії НОМЕР_3 ) є дочками ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що стверджується свідоцтвом про смерть, серії НОМЕР_4 .

ОСОБА_3 було надано у постійне користування земельну ділянку для ведення селянського (фермерського) господарства площею 10 га, розташовану на території Привітненської сільської ради Золотоніського району, що підтверджується копією Державного акту на право постійного користування землею, виданого Золотоніською районною радою народних депутатів 11.04.1995 року, та копією рішення Золотоніської РДА від 24.03.1995 за №54.

Крім того 05.10.1995 року зареєстровано СФГ «Стеценка Олександра Івановича», власником якого був ОСОБА_3 .

Як вбачається зі змісту витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, СФГ «Стеценка Олександра Івановича», засновником котрого був ОСОБА_3 , 27.01.2007 року припинило свою діяльність на підстав рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ним органу щодо припинення юридичної особи в результаті її ліквідації.

Відповідно до статті 1218 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Перелік прав та обов`язків особи, які не входять до складу спадщину визначений у статті 1219 ЦК України. За змістом вказаного переліку право постійного користування земельною ділянкою, яке належало спадкодавцю, не є тим правом, яке не можна успадкувати. А тому таке право за загальним правилом входить до складу спадщини.

Разом з тим, на час надання ОСОБА_3 права постійного користування спірною земельною ділянкою діяв Земельний кодекс Української РСР (далі – ЗК УРСР) від 18 грудня 1990 року, який у відповідній редакції передбачав таке регулювання відносин щодо права постійного користування земельною ділянкою:

Постійним визнавалося землекористування без заздалегідь установленого строку (частина друга статті 7 зазначеного кодексу, тут і далі в редакції, чинній на час надання спірної земельної ділянки засновникові). Право постійного користування землею посвідчували державні акти.

Їх видавали та реєстрували сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів (частина перша статті 23 ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року).

Громадянам України, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, земельні ділянки передавалися у власність або надавалися в користування, в тому числі на умовах оренди, включаючи присадибний наділ (частина перша статті 50 вказаного кодексу). Землю у постійне користування надавали Ради народних депутатів, зокрема і для ведення громадянами України селянського (фермерського) господарства (пункт 1 частини п`ятої статті 7 ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року).

Громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздив з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подавали до сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписував голова створюваного селянського (фермерського) господарства. У заяві зазначали: бажані розмір і місце розташування ділянки, кількість членів селянського (фермерського) господарства, повідомляли про їх досвід роботи в сільському господарстві та наявність кваліфікації або спеціальної підготовки. Можливими були також інші обґрунтування щодо виділення земельної ділянки (частини перша та друга статті 51 ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року).

Право користування земельною ділянкою чи її частиною припинялося, зокрема, у разі припинення діяльності селянського (фермерського) господарства (пункт 3 частини першої статті 27 ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року).

01 січня 2002 року набрав чинності Земельний кодекс України (далі – ЗК України) від 25 жовтня 2001 року, згідно з частиною першою статті 92 якого право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Вичерпний перелік осіб, які могли набувати земельні ділянки у постійне користування, був визначений у частині другій статті 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року.

Фермерські господарства та фізичні особи до вказаного переліку не належали. Але у пункті 6 розділу Х «Перехідні положення» зазначеного кодексу було передбачено, що громадяни та юридичні особи, які вже мали у постійному користуванні земельні ділянки, не могли мати їх на такому праві та повинні були у визначений строк переоформити право власності або право оренди на них відповідно до встановленого порядку.

При переоформленні права постійного користування земельними ділянками, наданими для ведення селянських (фермерських) господарств, у довгострокову оренду її строк мав визначатися відповідно до закону.

22 вересня 2005 року Конституційний Суд України ухвалив рішення № 5-рп/2005, згідно з яким визнав неконституційним пункт 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України від 25 жовтня 2001 року щодо обов`язку переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або на право оренди. Конституційний Суд України вказав, що немає підстав визнавати неконституційною статтю 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року, оскільки використання у ній терміну «набувають» (який означає «ставати власником чого-небудь, здобувати що-небудь») вказує на те, що ця стаття не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте в установлених законодавством випадках станом на 01 січня 2002 року до його переоформлення (абзац 11 пункту 5.3 мотивувальної частини вказаного рішення).

Отже, право постійного користування земельною ділянкою, набуте у встановленому порядку до 01 січня 2002 року, не втрачається внаслідок його непереоформлення користувачем, який за ЗК України від 25 жовтня 2001 року не є суб`єктом такого права. Право постійного користування земельною ділянкою зберігається за таким користувачем до приведення прав і обов`язків щодо вказаної ділянки у відповідність до вимог чинного законодавства

На час заснування СФГ « ОСОБА_3 » (05.10.1995) відносини пов`язані зі створенням і діяльністю селянських (фермерських) господарств регулював Закон України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 року, приписи якого були спеціальними до відповідних приписів інших Законів України, зокрема і до ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року, ЗК України від 25 жовтня 2001 року.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» (тут і далі в редакції, чинній на час заснування фермерського господарства) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації.

Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.

Після одержання державного акту на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації (частина перша статті 8 Закону України «Про фермерське господарство»).

За змістом наведених приписів вбачається, що можливість реалізації права на створення селянського (фермерського) господарства була підпорядкована фактичному одержанню громадянином, зокрема, права постійного користування земельною ділянкою для ведення такого господарства. Наявність у засновника визначеного законом права на земельну ділянку була однією з умов державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи.

Передбачені законом особливості надання фізичній особі земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства підтверджують те, що таку ділянку можна було безоплатно отримати лише для створення відповідного господарства, після чого її використання можливе було тільки для ведення селянського (фермерського) господарства. Таку діяльність здійснює саме селянське (фермерське) господарство, а не його засновник. Іншими словами, після набуття засновником селянського (фермерського) господарства права постійного користування земельною ділянкою для ведення такого господарства та проведення державної реєстрації останнього постійним користувачем зазначеної ділянки стає селянське (фермерське) господарство.

Враховуючи наведене, з моменту створення СФГ «Стеценка Олександра Івановича» відбулася фактична заміна постійного землекористувача і обов`язки останнього перейшли від фізичної особи – ОСОБА_3 до створеного ним фермерського господарства з дня його державної реєстрації.

Таким чином, з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав саме для ведення такого господарства його засновник, переходить до цього господарства. Тому в такій ситуації зазначене право не може бути об`єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство.

Зазначене повністю узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (провадження № 14-63цс20).

Як установлено з доказів наданих позивачами, 27.01.2007 року проведено реєстраційну дію щодо внесення рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи.

Право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з підстав, закріплених у законодавстві, зокрема статтею 141 ЗК України, у редакції чинній на момент смерті ОСОБА_3 , передбачено, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати; набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини; передача приватному партнеру, концесіонеру нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці, що перебуває в користуванні державного або комунального підприємства та є об`єктом державно-приватного партнерства або об`єктом концесії; припинення права користування надрами у разі закінчення встановленого спеціальним дозволом на користування надрами строку користування надрами (у разі передачі земельної ділянки державної, комунальної власності користувачу надр для здійснення діяльності з користування надрами).

З наведеного вбачається, що підставою припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, є припинення діяльності такої юридичної особи як селянське (фермерське) господарство (фермерське господарство).

Оскільки фермерське господарство « ОСОБА_3 » припинило свою діяльність, тому і право користування земельною ділянкою наданою для ведення селянського (фермерського) господарства також припинено.

Та обставина, що батько позивачів продовжив користуватися земельною ділянкою та сплачувати податки після припинення заснованого ним СФГ, не свідчить про правомірність такого користування, а тим більше не свідчить про можливість віднесення користування земельною ділянки до спадкового майна.

Судом першої інстанції надано вичерпну відповідь на аргументи позивачів, а тому твердження викладені в апеляційній скарзі щодо невмотивованості судового рішення, колегія суддів відхиляє як безпідставні.

Згідно з статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 35, 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Солода Валентина Миколайовича – залишити без задоволення.

Рішення Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області від 27 березня 2026 року – залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена до Верховного Суду у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 06 серпня 2026 року.

Судді: