Постанова від 05 серпня 2026 р. у справі №569/7907/26 — Рівненський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 серпня 2026 року

м. Рівне

Справа № 569/7907/26

Провадження № 22-ц/4815/1627/26

Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Боймиструка С.В., суддів: Хилевич С.В., Шимків С.С.,

секретар судового засідання: Ковальчук Л.В.,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Рівненського районного суду Рівненської області від 15 червня 2026 року у цивільній справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця Любомльського відділу державної виконавчої служби у Ковельському районі Волинської області Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України,

в с т а н о в и в:

01 квітня 2026 року заявник звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця Любомльського відділу державної виконавчої служби у Ковельському районі Волинської області та просить зобов`язати відповідний відділ державної виконавчої служби зняти арешт з усього майна ОСОБА_1 , що був накладений у межах виконавчого провадження № 28018839.

В обґрунтування заяви ОСОБА_1 зазначає, що в провадженні Любомльського відділу державної виконавчої служби у Ковельському районі Волинської області перебувало виконавче провадження № 28018839 з примусового виконання виконавчого листа Рівненського районного суду від 31.03.2011 р. № 2-9075/2009 про стягнення з ОСОБА_1 , як поручителя, на користь Кредитної спілки «Єдність» заборгованості. В межах зазначеного виконавчого провадження державним виконавцем Любомльського ДВС було накладено арешт на майно боржника.

В подальшому, 30.11.2011 р. державним виконавцем Любомльського ДВС зазначене виконавче провадження № 28018839 завершено без фактичного виконання та передано за належністю до іншого відділу ДВС.

На даний час застосований державним виконавцем Любомльського ДВС арешт майна ОСОБА_1 у межах зазначеного виконавчого провадження не знятий. На звернення заявника до органів ДВС повідомлено про необхідність звернення до суду для вирішення питання про зняття арешту.

Також заявник зазначає, що стягувач Кредитна спілка "Єдність" (код ЄДРПОУ 26523051) припинена як юридична особа 15.08.2023 р. на підставі судового рішення про визнання банкрутом (рішення Господарського суду Рівненської області у справі № 5019/956/11 від 17.07.2023 року). Заявник вважає, що за таких обставин відсутній суб`єкт в інтересах якого може здійснюватись примусове стягнення, а тому відпала потреба у застосуванні арешту в межах виконавчого провадження.

Ухвалою Рівненського районного суду Рівненської області від 15 червня 2026 року відмовлено в задоволенні скарги ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця Любомльського відділу державної виконавчої служби у Ковельському районі Волинської області Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України.

24 червня 2026 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на ухвалу Рівненського районного суду Рівненської області від 15 червня 2026 року, вважає її такою, що постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим вказану ухвалу суду просить скасувати повністю.

В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що фактичні підстави для зняття арешту були доведені, не спростовані та мали бути оцінені судом по суті. Натомість суд відмовив у задоволенні скарги виключно з формальної підстави, пославшись на те, що у 2011 році виконавче провадження було направлене для подальшого виконання до Менського відділу ДВС у Чернігівській області.

Апелянт вказує, що звернувся саме до того органу, який накладав арешт, надав офіційну відповідь та повідомив про можливість зняття арешту після надходження рішення суду.

Апелянт покликається на лист Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від 23.03.2026 року № Т-53/2/11-2-13/63, відповідно до якого орган державної виконавчої служби зазначив, що у всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.

Також, орган ДВС фактично повідомив заявника, що підставами для зняття арешту можуть бути документи, які підтверджують погашення заборгованості або виконання рішення, або рішення суду про скасування арешту /зняття арешту з майна. Оскільки у заявника відсутні документи про погашення неіснуючої або фактично неактуальної заборгованості, а стягувач припинений, заявник обрав саме той спосіб, який прямо вказав орган ДВС, а саме звернення до суду.

Вважає, що суд першої інстанції фактично поклав на заявника негативні наслідки дій державного органу спочатку орган ДВС направив особу до суду, прямо зазначивши, що арешт може бути знятий за рішенням суду, а після цього суд відмовив у захисті через нібито неналежне визначення суб`єкта оскарження. Такий підхід не може вважатися справедливим, розумним та сумісним із принципом верховенства права.

За таких обставин негативні наслідки організації роботи державної виконавчої служби не можуть бути покладені на заявника.

Суд також не встановив, що Менський ВДВС або будь-який інший орган державної виконавчої служби станом на 2026 рік є належним суб`єктом виконання саме цього виконавчого документа. У матеріалах справи відсутні будь-які докази існування відкритого виконавчого провадження у Менському відділі ДВС, відсутні докази прийняття виконавчого документа до виконання цим органом, відсутні докази незавершеного провадження та відсутні докази того, що саме цей орган контролює арешт майна апелянта.

Після тривалого розгляду справи суд не поновив порушене право, не вирішив питання законності подальшого існування арешту, а фактично запропонував заявнику розпочати новий судовий процес з аналогічними вимогами. Такий підхід не відповідає принципу процесуальної економії, розумності строків розгляду справи та ефективного судового захисту.

Суд першої інстанції не встановив жодної обставини, яка б свідчила про необхідність подальшого існування арешту, не встановив чинного виконавчого провадження, не встановив чинного виконавчого документа на виконанні, не встановив існування правонаступника стягувача. Суд не встановив наявності будь-якої реальної можливості примусового виконання. Однак відмовив у захисті права виключно з процесуально-формальних мотивів.

Відзив на апеляційну скаргу на адресу Рівненського апеляційного суду не надходив.

ОСОБА_1 подав до суду апеляційної інстанції заяву, в якій просив розглядати справу у його відсутність, вимоги апеляційної скарги задовольнити.

Частиною 1 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

З матеріалів справи вбачається, ОСОБА_1 на підтвердження своїх вимог до скарги долучив: відповідь Любомильського відділу ДВС від 25.02.2026 р. № 5479/4, Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від 03.03.2026 р. № 29130/Т-5544/20.3.2 та лист Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України №29130/Т-5544/20.3.2 від 03.03.2026.

Відповідно до листа Любомльському відділі ДВС Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від 25.02.2026 р. № 5479/4, вказано, що з 05.08.2011 р. перебувало виконавче провадження № 28018839 з примусового виконання виконавчого листа Рівненського районного суду Рівненської області від 31.03.2011 р. № 2-9075/2009 про стягнення з ОСОБА_1 на користь КС "Єдність" заборгованості в розмірі 20 464 грн. 97 коп. та 234 грн. судових витрат.

30.11.2011 р. вказане виконавче провадження завершено без фактичного виконання, на підставі п. 10 ч. 1 ст. 49 ЗУ "Про виконавче провадження" (в редакції від 04.10.2010 р. № 26-77-IV, діючій на той час) у зв`язку із направленням для подальшого виконання за належністю до відділу ДВС Менського районного управління юстиції в Чернігівській області.

Відмовляючи у задоволенні скарги на бездіяльність державного виконавця Любомльського відділу державної виконавчої служби у Ковельському районі Волинської області Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, суд першої інстанції враховуючи принцип диспозитивності, вірно керувався статтями 5, 3 ЦПК України та виходив з того, що спосіб захисту має бути ефективним, тобто призводити до реального усунення порушення. У випадку задоволення скарги щодо неналежного суб`єкта оскарження (переданого відділу ДВС) таке рішення буде неможливо виконати через відсутність у них доступу до матеріалів справи та системи АСВП. Суб`єктом оскарження у суді є не абстрактний орган виконавчої служби взагалі, а конкретна посадова особа, у провадженні якої перебуває документ на момент розгляду скарги.

Колегія суддів погоджується з таким рішенням суду першої інстанції.

Щодо доводів апеляційної скарги про не витребування судом першої інстанції у разі сумнівів щодо належного суб`єкта, з`ясувати це питання в межах розгляду справи, витребувати відповідні відомості або залучити належний орган. Натомість суд відмовив у задоволенні скарги з формальних підстав не усунувши порушення права.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно ч.1, 2 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.

Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Відповідно до ч. 7 ст. 81 ЦПК України, суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Таким чином, норми цивільного процесуального кодексу України передбачають обов`язок саме сторін, а не суду, довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Скаржником не заявлялись клопотання про витребування доказів відкритого виконавчого провадження, не подано доказів прийняття виконавчого документа до виконання органом ДВС, відсутні докази незавершеного провадження та відсутні відомості який орган контролює арешт майна апелянта, доказів отримання/неотримання постанови про повернення виконавчого документа стягувачу та оригіналу виконавчого документу, у зв`язку з чим, у суду першої інстанції біли відсутні підстави для здійснення витребування таких доказів із власної ініціативи.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч. 3 ст. 367 ЦПК України).

20.07.2026 року ОСОБА_1 подав клопотання про доручення доказів, зокрема: відповідь Менського відділу державної виконавчої служби у Корюківському районі Чернігівської області Сумського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України №21.2-33/26212 від 08.07.2026.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).

Частиною третьою статті 13 ЦПК України визначено, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 44 ЦПК України, учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.

Разом з тим, долучаючи до апеляційної скарги нові докази та посилаючись на нові обставини, відповідач не навів жодних істотних доводів і не надав доказів того, що їх неподання до суду першої інстанції було зумовлене причинами, які об`єктивно не залежали від нього, як цього вимагає частина третя статті 367 ЦПК України.

При цьому наведені в апеляційній скарзі обставини не були предметом розгляду суду першої інстанції, оскільки заявник на них не посилався, хоча об`єктивних перешкод для цього не мав.

За таких обставин підстав для прийняття судом апеляційної інстанції нових доказів та врахування наведених відповідачем нових обставин колегія суддів не вбачає, а інший підхід суперечитиме вимогам статті 367 ЦПК України та принципам змагальності, процесуальної добросовісності.

Таким чином, апеляційний суд перевірив доводи апелянта та дійшов висновку, що вони є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Керуючись ст.ст. 19, 58, 60, 62, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Рівненського районного суду Рівненської області від 15 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий Боймиструк С.В.

Судді: Хилевич С.В.

Шимків С.С.