Постанова від 05 серпня 2026 р. у справі №279/5828/25 — Житомирський апеляційний суд

УКРАЇНА

Житомирський апеляційний суд

Справа №279/5828/25 Головуючий у 1-й інст. Тимошенко А. О.

Категорія 41 Доповідач Галацевич О. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 серпня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого – судді Галацевич О.М.

суддів: Григорусь Н.Й.,

Панкеєвої В.А.

розглянувши у письмовому провадженні у місті Житомирі цивільну справу №279/5828/25 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Технофінанс» до ОСОБА_1 про стягнення боргу

за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Технофінанс»

на рішення Малинського районного суду Житомирської області від 09 лютого 2026 року, ухвалене під головуванням судді Тимошенка А.О., у місті Малин,

в с т а н о в и в :

У вересні 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Технофінанс» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики у розмірі 23 107,50 грн та судового збору.

Позовні вимоги обґрунтовувало тим, що 26 січня 2024 року між сторонами в електронній формі укладено договір позики №3119820282-009816, за умовами якого відповідачці надано позику в розмірі 4 500 грн строком на 20 днів, до 14 лютого 2024 року.

Посилаючись на невиконання позичальницею зобов`язань за договором, позивач просив стягнути з неї 4 500 грн заборгованості за тілом позики, 1 282,50 грн процентів, 9 000 грн пені та 8 325 грн заборгованості за послуги.

Рішенням Малинського районного суду Житомирської області від 09 лютого 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ТОВ «ФК «Технофінанс» подало апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі, посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

В апеляційній скарзі ТОВ «ФК «Технофінанс» посилається на те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки сукупності поданих позивачем доказів та помилково дійшов висновку про недоведеність факту надання відповідачці коштів.

Зазначає, що укладення договору позики підтверджується договором, підписаним електронним підписом одноразовим ідентифікатором, анкетою позичальника, наданими відповідачкою персональними даними та її фотографією з паспортом.

На думку позивача, копія платіжного доручення №4306 від 26 січня 2024 року є належним доказом перерахування коштів, оскільки містить відомості про одержувача - ОСОБА_1 , її РНОКПП, повний номер банківської картки, суму і призначення платежу з посиланням на номер договору позики.

Позивач вважає помилковим висновок суду про необхідність надання банківської виписки, оскільки ТОВ «ФК «Технофінанс» не є банківською установою, не обслуговує картковий рахунок відповідачки та не має самостійного доступу до інформації, яка становить банківську таємницю.

Також апелянт посилається на те, що відповідачка не надала доказів на спростування факту отримання коштів, не подала виписки зі свого карткового рахунку та не довела, що зазначена у платіжному документі картка їй не належить або що кошти на неї не надходили.

З огляду на наведене позивач вважає, що подані ним докази у сукупності є достатніми для підтвердження укладення договору, надання відповідачці позики та виникнення заборгованості.

Разом з апеляційною скаргою ТОВ «ФК «Технофінанс» подало клопотання про витребування в АТ КБ «ПриватБанк» інформації щодо належності відповідачці картки № НОМЕР_1 та зарахування на неї 26 січня 2024 року коштів за договором позики.

Ухвалою Житомирського апеляційного суду від 11 березня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі.

Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив.

Відповідно до частини першої статті 369 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надав належних, допустимих та достатніх доказів фактичного перерахування відповідачці коштів за договором позики.

Із матеріалів справи вбачається, що 26 січня 2024 року ТОВ «ФК «Технофінанс» та ОСОБА_1 в електронній формі підписали договір позики №3119820282-009816, за умовами якого сума позики становить 4 500 грн, а строк користування - 20 днів.

Позичальниця зобов`язувалася повернути позику, сплатити проценти за користування нею, одноразову комісію за видачу позики в розмірі 2,5 % від її суми та інші передбачені договором платежі.

Відповідно до статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, а його зміст становлять погоджені сторонами умови.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

За змістом частин третьої, четвертої, шостої та дванадцятої статті 11 цього Закону електронний договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти його та прийняття такої пропозиції іншою стороною. Відповідь особи про прийняття пропозиції може бути надана шляхом надсилання електронного повідомлення, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви про прийняття пропозиції в електронній формі, підписаного в такому ж порядку; або вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції, якщо зміст таких дій чітко роз`яснений в інформаційній системі, у якій розміщено пропозицію, та логічно пов`язаний із нею.

Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями та підписаний у порядку, визначеному статтею 12 Закону України «Про електронну комерцію», за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі.

Відповідно до статті 12 цього Закону, якщо згідно з актом цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання електронного підпису відповідно до вимог законодавства, електронного підпису одноразовим ідентифікатором або аналога власноручного підпису за письмовою згодою сторін.

Надані позивачем матеріали свідчать про оформлення та підписання сторонами електронного документа, у якому визначено умови позики. Водночас факт погодження сторонами умов договору не звільняє позивача від обов`язку довести фактичне надання відповідачці грошових коштів.

Відповідно до частини першої статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона передає у власність другій стороні грошові кошти, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму коштів. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц міститься висновок щодо тягаря доказування, відповідно до якого принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину необхідно довести таким чином, щоб реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видавався більш вірогідним, ніж протилежний. Певна обставина не може вважатися доведеною лише тому, що інша сторона її не спростувала, оскільки за такого підходу, який ґрунтується на концепції негативного доказу, принцип змагальності втрачає сенс.

Отже, підписання електронного документа та погодження сторонами умов позики не є безумовним доказом фактичного передання відповідачці коштів і виникнення у неї заборгованості.

Подані позивачем докази підлягають оцінці як кожен окремо, так і в їх сукупності з погляду належності, допустимості, достовірності та достатності для встановлення обставин, які входять до предмета доказування. Водночас сукупність документів, які підтверджують оформлення договору та намір здійснити переказ, не може замінити доказу фактичного виконання платіжної операції.

На підтвердження перерахування позики позивач надав копію платіжного доручення №4306 від 26 січня 2024 року на суму 4 387,50 грн, у якому одержувачем зазначено ОСОБА_1 та номер платіжної картки 4149609023150305.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про платіжні послуги» та пункту 3 розділу І Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті користувачів платіжних послуг, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 29 липня 2022 року №163, платіжна інструкція є розпорядженням ініціатора надавачу платіжних послуг щодо виконання платіжної операції. Отже, наявність платіжної інструкції підтверджує формування розпорядження щодо виконання платіжної операції, проте не підтверджує прийняття такого розпорядження до виконання та його фактичного виконання надавачем платіжних послуг.

Відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, складені в паперовій або електронній формі, які містять відомості про господарську операцію.

Надана позивачем копія платіжного документа не містить відомостей про статус платіжної операції, її прийняття та виконання надавачем платіжних послуг або інших даних, за якими можливо перевірити фактичне списання коштів із рахунку платника та їх зарахування на платіжну картку відповідачки.

За своїм змістом зазначений документ підтверджує формування розпорядження про переказ коштів на визначені позивачем реквізити. Однак за відсутності відомостей про виконання цього розпорядження він не підтверджує завершення платіжної операції та фактичного одержання відповідачкою коштів.

Доводи апеляційної скарги про те, що платіжне доручення містить прізвище, ім`я та по батькові відповідачки, її РНОКПП, повний номер платіжної картки, суму та призначення платежу, не спростовують висновків суду першої інстанції.

Зазначення у платіжному документі цих відомостей дає змогу встановити особу, якій кошти мали бути перераховані, та зміст ініційованої операції. Проте вони не підтверджують, що надавач платіжних послуг виконав таку операцію і кошти були зараховані на відповідний рахунок.

Інших первинних бухгалтерських чи банківських документів, зокрема виписки з рахунку платника, документа надавача платіжних послуг про успішне виконання переказу або виписки з рахунку відповідачки про зарахування коштів, матеріали справи не містять.

Посилання апелянта на договір позики, підписаний електронним підписом одноразовим ідентифікатором, анкету позичальниці, зазначені нею персональні дані та фотографію з паспортом також висновків суду першої інстанції не спростовують.

Ці докази підтверджують проходження процедури ідентифікації відповідачки, погодження умов позики та оформлення відповідного електронного документа. Однак вони не містять відомостей про фактичне виконання платіжної операції та надходження коштів на рахунок відповідачки.

Наданий позивачем розрахунок заборгованості складений ним в односторонньому порядку на підставі відомостей власного обліку та не є первинним документом, який підтверджує здійснення платіжної операції.

Такий розрахунок відображає нарахування, здійснені позивачем відповідно до умов договору, однак за відсутності належного доказу фактичного надання коштів не підтверджує виникнення основної заборгованості, а відповідно, і правових підстав для нарахування процентів, пені та інших передбачених договором платежів.

Такий підхід узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі №686/6783/21, щодо необхідності підтвердження здійснених фінансових операцій первинними документами, оформленими відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», та недостатності розрахунку заборгованості, складеного кредитором в односторонньому порядку.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачка не надала доказів на спростування отримання позики, виписки зі свого карткового рахунку чи доказів неналежності їй зазначеної у платіжному документі картки, є необґрунтованими.

Саме позивач, звертаючись із вимогою про стягнення заборгованості, повинен довести обставини, на які він посилається як на підставу позову, зокрема факт надання відповідачці грошових коштів.

Принцип змагальності не створює для суду обов`язку вважати доведеним твердження однієї сторони лише тому, що інша сторона його не спростувала. Покладення на відповідачку обов`язку доводити факт неотримання коштів означало б застосування концепції негативного доказу, що суперечить положенням статті 81 ЦПК України та правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному в постанові від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц.

Посилання апелянта на те, що позивач не є банківською установою та не має самостійного доступу до інформації про рух коштів на рахунку відповідачки, також не звільняють його від обов`язку довести підстави заявлених вимог.

Відсутність у позивача самостійного доступу до інформації про належність платіжної картки та зарахування на неї коштів не перешкоджала йому звернутися до суду першої інстанції з клопотанням про витребування такої інформації у банківської установи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, і несе ризик настання наслідків, пов`язаних із невчиненням нею процесуальних дій.

Отже, подані позивачем докази у своїй сукупності підтверджують оформлення електронного документа договору та ініціювання переказу коштів, однак не дають підстав для достовірного висновку про фактичне виконання платіжної операції й одержання ОСОБА_1 позики.

Тому, суд першої інстанції обґрунтовано визнав позовні вимоги недоведеними та відмовив у їх задоволенні.

Разом з апеляційною скаргою ТОВ «ФК «Технофінанс» подало клопотання про витребування в АТ КБ «ПриватБанк» інформації щодо належності ОСОБА_1 платіжної картки № НОМЕР_1 та зарахування на неї 26 січня 2024 року коштів за договором позики.

Зазначене клопотання задоволенню не підлягає.

Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом апеляційної інстанції лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Під час розгляду справи судом першої інстанції позивач із клопотанням про витребування відповідної банківської інформації не звертався. Обставин, які об`єктивно перешкоджали заявити таке клопотання у встановлений процесуальним законом строк, апелянт не навів.

Посилання на те, що позивач не є банківською установою та не може самостійно отримати інформацію, яка становить банківську таємницю, не свідчить про неможливість своєчасного звернення до суду першої інстанції з клопотанням про її витребування. Відсутність у позивача доступу до такої інформації була відома йому ще на час подання позову.

Заявлення клопотання після відмови в задоволенні позову фактично спрямоване на усунення в суді апеляційної інстанції недоліків доказування, допущених позивачем під час розгляду справи місцевим судом, що не відповідає призначенню апеляційного перегляду.

За таких обставин підстав для витребування зазначених доказів судом апеляційної інстанції немає.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції мав сприяти позивачу в збиранні доказів, є необґрунтованими, оскільки відповідно до засад змагальності й диспозитивності цивільного судочинства суд не вправі з власної ініціативи збирати докази на підтвердження вимог однієї зі сторін, крім прямо передбачених законом випадків.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до власного тлумачення позивачем поданих доказів та не спростовують висновку суду першої інстанції про недоведеність фактичного надання відповідачці коштів.

Суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, належним чином оцінив подані докази та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Технофінанс» слід залишити без задоволення, а рішення Малинського районного суду Житомирської області від 09 лютого 2026 року - без змін.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Технофінанс» залишити без задоволення, а рішення Малинського районного суду Житомирської області від 09 лютого 2026 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та оскарженню у касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Головуючий

Судді: