Постанова від 04 серпня 2026 р. у справі №201/7642/21 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 серпня 2026 року

м. Київ

справа № 201/7642/21

провадження № 61-12588св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - Дніпровська міська рада,

відповідачі: ОСОБА_1 , в особі законних представників малолітньої дитини - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , виконавчий комітет Дніпровської міської ради,

треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Новікова Ніна Анатолівна, адміністрація Соборного району Дніпровської міської ради, комунальне підприємство «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю» Дніпропетровської міської ради, департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, релігійна громада «Храм Всіх Святих Парафії Дніпропетровської Єпархії Української Православної Церкви в м. Дніпрі»,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Дніпровської міської ради на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 27 лютого 2023 року у складі судді Наумової О. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 липня 2023 року у складі колегії суддів Зайцевої С. А., Барильської А. П., Максюти Ж. І.,

у справі за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , в особі законних представників малолітньої дитини - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , виконавчого комітету Дніпровської міської ради, треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Новікова Ніна Анатолівна, адміністрація Соборного району Дніпровської міської ради, комунальне підприємство «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю» Дніпропетровської міської ради, департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, релігійна громада «Храм Всіх Святих Парафії Дніпропетровської Єпархії Української Православної Церкви в м. Дніпрі», про визнання недійсним рішення виконавчого комітету, витребування майна на користь територіальної громади, припинення права власності.

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2021 року Дніпровська міська рада звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 , в особі законних представників малолітньої дитини - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , виконавчого комітету Дніпровської міської ради, треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус ДМНО) Новікова Н. А., адміністрація Соборного району Дніпровської міської ради, комунальне підприємство «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю» Дніпропетровської міської ради (далі - КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю»), департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, релігійна громада «Храм Всіх Святих Парафії Дніпропетровської Єпархії Української Православної Церкви в м. Дніпрі», про визнання недійсним рішення виконавчого комітету, витребування майна на користь територіальної громади, припинення права власності.

Позов мотивовано тим, що територіальній громаді м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради належать об`єкти нерухомого майна на підставі рішення Дніпропетровської міської Ради народних депутатів від 27 листопада 1991 року № 46 «Про комунальну власність Дніпропетровської міської Ради народних депутатів», яким затверджений перелік об`єктів комунальної власності м. Дніпропетровська (м. Дніпра).

Таким об`єктом комунальної власності є нежитлове приміщення № 297 на першому поверсі житлового будинку літ. А-9 на АДРЕСА_1 , що зареєстроване за місцевою радою на праві державної власності, про що ДБТІ видано реєстраційне посвідчення від 11 вересня 1997 року і зроблено запис в облікову книгу № 14ЮН за реєстровим № 652-51.

Рішенням Дніпровської міської ради від 22 квітня 2020 року № 25/56 визначено балансоутримувачем нежитлових приміщень № 297, 298, 299 (колишні приміщення № 41, 42, 43) на АДРЕСА_1 КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю».

05 серпня 2020 року ОСББ «Слави 18» звернулося із листом до Дніпровської міської ради про можливе вчинення злочину стосовно державного/комунального майна - приміщень № 297, 298, 299 (колишні № 41, 42, 43) на АДРЕСА_1 .

За інформацією Управління з питань комунальної власності Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради станом на 17 вересня 2020 року у Реєстрі об`єктів права комунальної власності територіальної громади м. Дніпра за адресою: АДРЕСА_1 , є записи про об`єкти нерухомого майна - нежитлові приміщення № 297, 298, 299 та відповідно до електронної бази « Оренда об`єктів комунальної власності » станом на 02 вересня 2020 року договори оренди цих приміщень ніколи не укладалися, від попередніх орендодавців не приймалися.

За інформацією із Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, позивачу стало відомо, що 24 березня 2020 року приватний нотаріус ДМНО Бондар М. О. прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 51804879 відносно квартири № 297 , загальною площею 74,6 кв. м, за ОСОБА_4 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2062686712101, номер запису про право власності 36107617). Підставою для державної реєстрації є реєстраційне посвідчення на об`єкти нерухомого майна, які належать фізичним особам, серія та номер: б/н, видане 17 лютого 2002 року КП «ДМБТІ».

На запит Дніпровської міської ради отримані копії документів з державного реєстру речових прав на квартиру АДРЕСА_4 , у яких є копія реєстраційного посвідчення на об`єкти нерухомого майна, які належать фізичним особам від 17 лютого 2002 року, виданого ОСОБА_4 на нежитлове приміщення АДРЕСА_5 , що записане в реєстрову книгу № 498 за реєстровим № 32, рішення виконавчого комітету Дніпровської міської ради «Про зміну правового режиму нежитлового приміщення АДРЕСА_4 » від 28 квітня 2020 року № 7531, акт інженера з інвентаризації нерухомого майна від 23 грудня 2019 року, розпорядження про внесення змін до поштової адреси, лист відповідь від 23 березня 2020 року № 144115 КП «ДМБТІ» на запит ОСОБА_4 щодо отримання інформації про право власності на нежитлове приміщення № 297 за адресою: АДРЕСА_1 .

Тобто, в матеріалах реєстраційної справи є інформація про «нежитлове приміщення № 297» на АДРЕСА_1 , а реєстраційні дії здійснені на об`єкт нерухомого майна «нежитлове приміщення № 297» за адресою: АДРЕСА_1 .

Підставою для видачі реєстраційного посвідчення є рішення Дніпропетровської міської ради від 23 листопада 2000 року № 10/17, якого згідно листа архівного управління департаменту забезпечення діяльності виконавчих органів за описами справ постійного зберігання виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради за 2000 рік не існує.

Рішення виконавчого комітету Дніпровської міської ради «Про зміну правового режиму нежитлового приміщення № 297 на АДРЕСА_1 » від 28 квітня 2020 року № 7531, яке є в матеріалах реєстраційної справи, за інформацією архівного управління департаменту забезпечення діяльності виконавчих органів, також не існує.

Не існує і розпоряджень Дніпропетровського міського голови «Про присвоєння поштової адреси» від 11 березня 2003 року № 108-р, «Про внесення змін до поштової адреси» від 14 квітня 2004 року № 131-р.

Отже, уповноваженим органом не приймалось рішення про зміну правового режиму нежитлового приміщення АДРЕСА_4 , не приймалось рішень про присвоєння поштової адреси та внесення змін до неї.

Згідно листа Головного архітектурно-планувального управління департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради від 07 вересня 2020 року № 3/15-419, відповідно до даних містобудівного кадастру та адресного плану міста, адреса АДРЕСА_1 присвоєна житловому будинку (будівельний № 2 ) з магазином і ощадкасою розпорядженням виконавчого комітету Дніпропетровської міської Ради народних депутатів від 18 січня 1989 року № 5/2-р.

При цьому, розпорядженням міського голови від 06 липня 2001 року № 632-р будівлі Храму Всіх Святих Дніпропетровської Єпархії Української Православної Церкви було присвоєно адресу - АДРЕСА_1 (колишня адреса – АДРЕСА_1 ).

Отже, приватний нотаріус ДМНО Бондар М. О. провів державну реєстрацію всупереч Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» за відсутності інформації компетентних органів про наявність або відсутність зареєстрованого права власності на спірне нерухоме майно до 2013 року.

Крім того, листом від 20 листопада 2020 року № 13837 КП «ДМБТІ» надало відповідь на запит вих. № 4/3-1292 від 12 жовтня 2020 року, з якої слідує, що в матеріалах інвентаризаційної справи за адресою: АДРЕСА_1 , відсутній запит від 02 березня 2020 року № 15/02246 від ОСОБА_4 на отримання інформації про право власності на нежитлове приміщення № 297 за адресою: АДРЕСА_1 , відповідь від 23 березня 2020 року № 144115 на вказаний запит КП «ДМБТІ» не надавалась.

КП «ДМБТІ» не видавало реєстраційне посвідчення на об`єкти нерухомого майна, які належать фізичним особам, у т.ч. ОСОБА_4 .

Отже, правовстановлюючого документа, на підставі якого за ОСОБА_4 зареєстроване право власності на квартиру АДРЕСА_4 уповноваженим органом не видавався.

В подальшому, незважаючи на відсутність правових підстав у ОСОБА_4 на набуття права власності на квартиру № 297 , вона уклала 12 квітня 2021 року договір дарування квартири, на підставі якого подарувала квартиру малолітній ОСОБА_1 , за умовами якого передала своїй малолітній онучці у власність квартиру АДРЕСА_8 .

На підставі цього договору до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесений запис про право власності за ОСОБА_1 на цю квартиру.

Таким чином, спірне нерухоме майно зареєстровано як новий об`єкт з визначеним правовим статусом квартири, проте компетентним органом не приймалось жодних рішень відносно його відчуження та перетворення, що свідчить про помилковість та незаконність такої реєстрації.

На підставі викладеного, посилаючись на норми частини третьої статті 388 ЦК України, Дніпровська міська рада просила суд:

- визнати недійсним рішення виконавчого комітету Дніпровської міської ради «Про зміну правового режиму нежитлового приміщення АДРЕСА_4 » від 28 квітня 2020 року № 7531;

- витребувати від ОСОБА_1 , в особі її законних представників - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради нежитлове приміщення № 297, що розташоване на першому поверсі житлового будинку літ. А-9 на АДРЕСА_1 та зареєстровано за місцевою радою на праві державної власності, на підставі рішення про що ДБТІ видано реєстраційне посвідчення від 11 вересня 1997 року та зроблено запис в облікову книгу № 14ЮН за реєстровим № 652-51;

- припинити право власності на квартиру АДРЕСА_8 за реєстраційним номером: 2062686712101 та скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4 та за ОСОБА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 27 лютого 2023 року, яке Дніпровський апеляційний суд постановою від 06 липня 2023 року залишив без змін, у задоволенні позову відмовив.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, що відсутні належні докази права комунальної власності позивача на спірне приміщення.

Рішення виконкому від 28 квітня 2020 року № 7531 про зміну правового режиму нежитлового приміщення на житлове (квартира) не визнане недійсним, оскільки позивач не довів його незаконність.

Реєстрація права власності за ОСОБА_4 , а потім дарування малолітній ОСОБА_1 здійснена на підставі наявних документів.

Суд не встановив підстав для витребування майна за статтею 388 ЦК України (добросовісний набувач, відсутність доказів вибуття майна поза волею власника).

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2023 року до Верховного Суду, Дніпровська міська рада, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 13 вересня 2023 року відкрив касаційне провадження у справі, витребував її із Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська.

27 вересня 2023 року справу передано колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі скаржник посилається на пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, у постанові Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі № 29/5005/6381/2011 та інших.

У касаційній скарзі зазначається, що констатація судом відсутності адреси спірного будинку в рішенні від 27 листопада 1991 року № 46 є помилковою та свідчить про неповне з`ясування обставин. Рішення № 46 має декларативний характер: воно складається з переліків підприємств та об`єктів, які в силу закону перейшли у комунальну власність. Відсутність конкретної адреси не спростовує права комунальної власності.

Спірне приміщення № 297 (колишнє № 41) не відноситься до незавершеного будівництва магазину та ощадкаси. Воно є вбудованим нежитловим приміщенням у житловому будинку АДРЕСА_1 . В матеріалах інвентаризаційної справи відсутні докази передачі цього приміщення у користування релігійній громаді.

Рішенням міської ради від 31 березня 2004 року № 38/16 релігійній громаді передавалась лише будівля храму з реконструкцією незавершених приміщень магазину та ощадкаси строком на один рік. Рішенням господарського суду від 23 липня 2007 року незавершене будівництво повернуто, за винятком вбудованих приміщень № 41, 42, 43.

Належним доказом права користування релігійною громадою могло бути лише рішення міської ради про передачу саме цих приміщень, якого в матеріалах справи немає. Наразі релігійна громада є лише балансоутримувачем, а не власником спірних приміщень.

Предметом спору є витребування майна з чужого незаконного володіння, а не право користування релігійної громади.

Крім того, спірний будинок з моменту спорудження перебував у віданні Дніпровської міської ради. Жодна інша рада не могла розпоряджатися цим майном. Акти цивільного законодавства, прийняті після 1989 року, не містять підстав для припинення права комунальної власності, набутого в силу закону.

Необґрунтованим є висновок суду про державну власність на приміщення, оскільки в реєстраційному посвідченні 1997 року фіксація «на праві державної власності» пояснюється законодавством того періоду (до розмежування державної та комунальної власності).

Оскільки ОСОБА_4 не набула права власності на нежитлове приміщення (квартиру) № 297 у законний спосіб, договір дарування на користь малолітньої ОСОБА_1 є незаконним.

Відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

У листопаді 2023 року ОСОБА_2 надіслав відзив на касаційну скаргу у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи

Позивач стверджує, що нежитлове приміщення АДРЕСА_4 належить територіальній громаді міста на підставі рішення Дніпропетровської міської Ради народних депутатів від 27 листопада 1991 року № 46 «Про комунальну власність Дніпропетровської міської Ради народних депутатів» та виданого БТІ реєстраційного посвідчення від 11 вересня 1997 року.

Водночас суд установив, що адреса: АДРЕСА_1 у переліку об`єктів комунальної власності, затвердженому рішенням № 46, відсутня. Крім того, у реєстраційному посвідченні як підстава виникнення права зазначено рішення від 26 листопада 1991 року № 46, а не від 27 листопада 1991 року, що свідчить про суперечності в документах.

КП «Дніпровське БТІ» листом від 15 вересня 2020 року № 10671 повідомило, що станом на 31 грудня 2012 року в інвентаризаційній справі містилися відомості про реєстрацію за місцевою радою на праві державної власності приміщень № 297, 298, 299 (колишні № 41, 42, 43) у будинку літ. А-9 на АДРЕСА_1 на підставі рішення Дніпропетровської міської Ради народних депутатів від 26 листопада 1991 року № 46 та реєстраційного посвідчення від 11 вересня 1997 року. Також зазначено, що у 1998 році була видана довідка-характеристика для продажу цих приміщень, однак відомості про укладення договору купівлі-продажу відсутні.

Листом Управління з питань комунальної власності Дніпровської міської ради від 17 вересня 2020 року повідомлено про наявність у Реєстрі комунального майна записів щодо приміщень № 297, 298, 299, а також відсутність будь-яких договорів оренди щодо них. Рішенням міської ради від 22 квітня 2020 року № 25/56 балансоутримувачем цих приміщень визначено КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю». На підставі зазначених документів позивач вважав, що приміщення № 297 перебуває у комунальній власності.

Разом із тим, з Державного реєстру речових прав встановлено, що 24 березня 2020 року приватний нотаріус ДМНО Бондар М. О. зареєстрував право власності на квартиру № 297 , площею 74,6 кв. м, за ОСОБА_4 на підставі реєстраційного посвідчення від 17 лютого 2002 року. Позивач посилався на те, що в реєстраційній справі містяться документи щодо приміщення № 297 за адресою: АДРЕСА_1 , тоді як реєстраційні дії проведено щодо об`єкта за адресою: АДРЕСА_1 .

До матеріалів справи долучено технічний паспорт на квартиру № 297 , акт технічної інвентаризації від 26 березня 2020 року, розпорядження міського голови від 11 березня 2003 року № 108-р та від 14 квітня 2004 року № 131-р щодо зміни поштової адреси, а також рішення виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 28 квітня 2020 року № 7531 про зміну правового режиму приміщення № 297 з нежитлового на житлове.

Водночас позивач не надав документів, на які є посилання у рішенні № 7531, зокрема рішення міської ради від 21 червня 2017 року № 49/22, лист департаменту по роботі з активами та заяви ОСОБА_4 , а також не заявляв клопотань про їх витребування.

Із матеріалів інвентаризаційної справи встановлено наявність рішення міської ради від 29 листопада 2000 року № 10/17, яким незавершене будівництво магазину та ощадкаси на АДРЕСА_1 виключено з переліку об`єктів приватизації та передано релігійній громаді Всіх Святих УПЦ під будівництво храму. На виконання цього рішення було складено акт приймання-передачі та авізо про передачу об`єкта на баланс релігійної громади.

Матеріали справи також містять розпорядження міського голови від 06 липня 2001 року № 632-р про присвоєння храму адреси - АДРЕСА_1 , рішення міської ради від 31 березня 2004 року № 38/16 щодо погодження розташування храму та пов`язаних приміщень, а також документи БТІ про проведення інвентаризації приміщень № 41, 42, 43 у 2004 році та їх повторної інвентаризації у 2013 році з присвоєнням номерів № 297, 298, 299.

Разом з тим, у документах технічної інвентаризації наявні розбіжності щодо літери будинку (А-9 та А-10), а також щодо ідентифікації спірних приміщень.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 23 липня 2007 року у справі № 7/195-07, яке залишене без змін постановою суду апеляційної інстанції від 28 січня 2008 року, зобов`язано релігійну громаду Всіх Святих УПЦ передати Управлінню капітального будівництва міської ради незавершене будівництво на АДРЕСА_1 за виключенням частини, що належить до храму (АДРЕСА_1).

Суд встановив, що спірне майно перебувало у комунальній власності та було передане релігійній громаді на баланс за рішенням Дніпровської міської ради від 23 листопада 2000 року № 10/17, яке згодом втратило чинність на підставі рішення від 02 червня 2004 року № 23/17, яким також було зобов`язано повернути об`єкт міській раді.

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права

і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Статтею 41 Конституції України гарантовано кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

За висновками Верховного Суду, які містяться у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 522/16724/16 обставини справи мають підтверджуватися належними, допустимими та достовірними доказами, а не припущеннями, що випливає також із принципу справедливого судового розгляду за статтею 6 Конвенції.

За результатами оцінки наданих доказів, у справі що переглядається, позивач не переконав суд першої інстанції, що приміщення АДРЕСА_4 перебуває у комунальній власності Дніпровської міської ради.

З матеріалів інвентаризаційної справи відомо, що до приміщень № 41, 42, 43 на АДРЕСА_1 у 1997-1998 роках здійснювалися дії в межах приватизації та оцінки об`єкта.

Зокрема, Фонд державного майна України звертався до БТІ з проханням оформити технічну документацію та реєстраційне посвідчення на зазначені приміщення, які перебували в оренді.

У матеріалах також містяться акт обстеження приміщень, довідки БТІ про об`єкт площею 220,9 кв. м та його вартість, а також висновок експертної оцінки.

Зазначені документи складалися відповідно до чинних на той час нормативних актів, які регулювали порядок технічної інвентаризації та видачі довідок-характеристик для об`єктів нерухомості.

Спірні приміщення не були зареєстровані за територіальною громадою ні до 2013 року, ні після запровадження Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Цей спір значною мірою зводиться до незгоди між діями органів місцевого самоврядування. У цій справі міська рада заявила позов до свого ж виконавчого комітету, який надав згоду на зміну правового режиму нежитлового приміщення АДРЕСА_4 . Проте намагання виправити допущену в минулому органом влади «помилку» не повинно непропорційним чином втручатися у нове право та перекладати на третіх осіб усі негативні наслідки такої «помилки».

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

При розгляді цієї справи також враховуються рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном.

Водночас у пункті 71 рішення у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

З огляду на викладене принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави управо на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини. Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

ЄСПЛ у рішенні від 09 жовтня 2018 року у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» встановив порушення національними судами статті 1 Першого протоколу до Конвенції в частині щодо втручання в майнові права заявника (мирне володіння майном). У цій справі ЄСПЛ зазначив, що законність права власності заявника була належним чином перевірена та підтверджена органами державної реєстрації. У зв`язку з цим Суд повторює, що помилки та недоліки, допущені державними органами влади, повинні служити на користь постраждалих осіб, особливо у разі відсутності інших конфліктуючих приватних інтересів. Іншими словами, ризик вчинення державними органами будь-якої помилки має нести держава і ці помилки не повинні виправлятись за рахунок зацікавленої особи. У зв`язку з цим Суд зауважує, що пояснюючи «суспільний інтерес» у втручанні у майнові права заявника, Уряд навів лише загальний довід про відновлення прав держави на спірне майно (див. пункт 50), не стверджуючи про потребу держави у цьому майні з будь-якої конкретної та обґрунтованої причини. Уряд не пояснив, яким чином інтереси держави у майні відповідали «суспільному інтересу» (див. також рішення у справі «Максименко та Герасименко проти України» (пункт 57). Прокурор також не навів жодного конкретного аргументу щодо цього у своєму позові про визнання недійсним договору 2002 року (див. пункт 27). Дійсно, після отримання державою у 2011 році рішення на її користь, яке у 2014 році було залишено без змін, вона не одразу зареєструвала своє право власності на спірну нерухомість, а зробила це лише у 2018 році (див. пункт 33). З огляду на зазначені фактори Суд не переконаний, що визнання недійсним права власності заявника на спірне майно було єдиним можливим для держави засобом відновлення своїх прав на це майно. За таких обставин Суд вважає, що вимагати від заявника стягнення відшкодування або в рамках провадження проти заявника або шляхом подання окремого позову про відшкодування шкоди, призведе до накладення на нього надмірного тягаря. Проте Суд нагадує, що будь-яка компенсація, яку заявник міг отримати, потенційно матиме значення для оцінки його збитків для цілей статті 41 Конвенції (див. пункт 47). У світлі викладеного Суд дійшов висновку, що втручання у майнові права заявника, на додаток до серйозних сумнівів щодо його законності, як це зазначено у пункті 57, поклало на заявника непропорційний тягар з огляду на визнання недійсним його права власності на майно за наведених обставин. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

За обставинами справи, що розглядається, враховуючі усі наведені принципи, дослідивши надані суду докази у їх сукупності, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для витребування спірної квартири.

Витребування на користь територіальної громади в особі міської ради із володіння ОСОБА_1 нерухомого майна буде непропорційним втручанням у право на мирне володіння майном, що становитиме порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

За викладених обставин, намагання виправити допущену в минулому «помилку», чому сприяли дії виконавчого комітету міської ради (про що свідчить вимога позивача про визнання недійсним рішення виконавчого комітету), не повинно непропорційним чином втручатися у нове право та перекладати на третіх осіб усі негативні наслідки такої «помилки».

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, у постанові Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі № 29/5005/6381/2011 та інших є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у тих випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми права вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Аргументуючи підстави касаційного оскарження, передбачені у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зазначені доводи заявника відхиляються касаційним судом з огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалені за результатами оцінки у сукупності всіх доказів та обставин справи. Водночас, як свідчить характер доводів заявника, вони фактично зводяться до незгоди із наданою судом оцінкою обставин справи та вказують на переоцінку доказів у справі, що суперечить положенням статті 400 ЦПК України.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують зроблені у справі висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Дніпровської міської ради залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 27 лютого 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 липня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров