Постанова від 30 липня 2026 р. у справі №724/3583/25 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 липня 2026 року

м. Чернівці

справа № 724/3583/25

провадження № 22-ц/822/1379/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Одинака О. О.

суддів: Височанської Н. К., Кулянди М. І.

за участю секретаря судових засідань Тодоряка Г. Д.

позивач – ОСОБА_1

відповідач – ОСОБА_2

апеляційна скарга ОСОБА_2 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , на рішення Кельменецького районного суду Чернівецької області від 07 травня 2026 року

головуюча в суді першої інстанції суддя Кудиба З. І.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 .

Просив суд стягнути із ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за договором позики у сумі 65 000 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на день подання позову становить 2 682 966 гривень, а також понесені судові витрати.

Позов обґрунтований тим, що 23 січня 2021 року між сторонами укладено договір позики, відповідно до якого позивач передав, а відповідачка прийняла у позику грошові кошти у розмірі 87 000 доларів США (еквівалент у гривні), зобов`язавшись повернути зазначену суму до 23 листопада 2021 року.

Як зазначав позивач, відповідачка частково виконала свої зобов`язання, повернувши 22 000 доларів США. У зв`язку з цим неповернутою залишилась сума позики у розмірі 65 000 доларів США.

Оскільки у встановлений договором строк відповідачка свої зобов`язання у повному обсязі не виконала, заборгованість не погасила, позивач звернувся до суду за захистом свого порушеного права.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Кельменецького районного суду Чернівецької області від 07 травня 2026 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 23 січня 2021 року у розмірі 65 000 доларів США.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат зі сплати судового збору.

Рішення суду мотивоване тим, що 23 січня 2021 року між сторонами було укладено письмовий договір позики, за умовами якого позивач передав, а відповідачка прийняла грошові кошти у розмірі 87 000 доларів США і зобов`язалась повернути їх у строк до 23 листопада 2021 року.

Суд встановив, що факт укладення договору, його істотні умови та безпосередньо розмір переданих коштів належним чином підтверджуються письмовим документом, який підписаний відповідачкою власноруч, що повною мірою відповідає встановленим законом вимогам щодо письмової форми такого правочину.

Разом з тим, суд відхилив заперечення представника відповідачки стосовно того, що зазначена у договорі сума фактично не надавалась, а розмір заборгованості не відповідає дійсності. Суд вказав, що договір позики є реальним і вважається укладеним з моменту передання грошей, а наявність складеного та підписаного відповідачкою письмового договору є належним підтвердженням факту передання коштів та виникнення між сторонами дійсного грошового зобов`язання.

Суд також врахував, що відповідачка частково виконала свої зобов`язання, здійснивши повернення позики на загальну суму 22 000 доларів США. Оскільки строк повернення позики, визначений договором сплив, а належних та допустимих доказів погашення решти боргу відповідачка не надала, суд дійшов висновку про наявність законних підстав для примусового стягнення неповернутої суми заборгованості у розмірі 65 000 доларів США.

Крім того, суд зазначив, що визначення суми боргу в іноземній валюті (доларах США) не суперечить чинному законодавству, а тому непогашена заборгованість підлягає стягненню саме у цій валюті з урахуванням подальшого виконання зобов`язання у гривневому еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційні скарзі ОСОБА_2 просить рішення Кельменецького районного суду Чернівецької області від 07 травня 2026 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову відмовити.

Узагальненні доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

ОСОБА_2 посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з неповним з`ясуванням обставин справи, порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вказує, що суд безпідставно поклав в основу рішення виключно договір позики від 23 січня 2021 року, не звернувши уваги на його дефекти як доказу. Апелянт зазначає, що договір не містить підписів сторін на кожному аркуші, а також не містить обов`язкової письмової згоди її чоловіка на отримання коштів, що є порушенням норм Сімейного кодексу щодо розпорядження спільним майном подружжя.

Зазначає, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права, не вирішивши питання про залучення до участі у справі співвідповідача (чоловіка відповідачки) та співпозивачів (повнолітніх дітей позивача), оскільки в тексті договору зазначено, що позичені кошти є спільною власністю сім`ї ОСОБА_1 .

Акцентує увагу на тому, що суд першої інстанції не встановив належними доказами факт реальної передачі коштів у розмірі 87 000 доларів США. Позивачем не надано жодних банківських виписок, розписок чи інших платіжних документів, які б підтверджували рух таких значних сум готівкою.

Крім того, апелянт наголошує на ігноруванні судом доказів фінансової неспроможності позивача. Згідно з даними щорічних декларацій ОСОБА_1 за 2020, 2021 та 2022 роки (поданих до НАЗК), загальна сума його задекларованих грошових активів (включаючи гривні, долари та євро) була в рази меншою за нібито позичені 87 000 доларів США (наприклад, у 2021 році активи складали лише близько 22 565 доларів США в еквіваленті). Суд першої інстанції залишив ці офіційні дані без належної оцінки.

Вважає, що оскаржуване рішення є незаконним також через ігнорування судом відеозаписів із камер спостереження за 2021 рік. На цих записах зафіксовано агресивну поведінку позивача, застосування ним фізичної сили до відповідачки та вимоги повернути борг «п`ятирічної давності» (з 2015 року). Апелянт стверджує, що цей факт, разом зі зміною позиції позивача щодо дати виникнення боргу, свідчить про штучність договору від 23 січня 2021 року та необхідність застосування строків позовної давності, заяву про що суд першої інстанції залишив без належного розгляду.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

23 січня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено письмовий договір позики, відповідно до якого позивач передав відповідачці грошові кошти у розмірі 87 000 доларів США.

Відповідно до умов вказаного договору ОСОБА_2 зобов`язалася повернути отримані кошти у строк до 23 листопада 2021 року.

Зазначений договір позики складений у письмовій формі та підписаний відповідачкою власноруч.

Відповідно до розрахунку позивача відповідачка частково виконувала зобов`язання за договором, здійснивши повернення частини позики на загальну суму 22 000 доларів США. Останній платіж датований 14 травня 2025 року.

Відповідачка у повному обсязі грошові кошти не повернула. Неповернутою залишилась сума позики у розмірі 65 000 доларів США.

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що в задоволені апеляційної скарги слід відмовити.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції в повній мірі відповідає зазначеним вище вимогам з огляду на наступне.

Щодо правової природи відносин, які виникли між сторонами спору

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)».

Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 жовтня 2021 року у справі № 523/1712/18 (провадження № 61-1220св21) зроблено висновок, що «розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 березня 2025 року у справі № 721/591/22 (провадження № 61-5500св24) зазначено, що:

«посилання заявника на те, що наявність у наданій позивачем розписці зобов`язань повернути борг у грошовій сумі не може свідчити, що між сторонами було укладено договір позики та те, що позивач передав відповідачу грошові кошти, є неспроможними, оскільки ЦК України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається правопідтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин. У разі, якщо складається боргова розписка, це вже є доказом факту отримання грошових коштів, тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України. У цивільному праві під час аналізу правової природи розписки у позикових відносинах йдеться про сурогати або замінники письмової форми правочину, які свідчать про додержання вимоги закону про письмову форму правочину.

Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов`язково зазначати слово «позика», адже ключовим є зміст цього документа. Отже, письмове застереження, яке складено окремо чи міститься у тексті договору, про завершену дію щодо передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов`язання за реальним договором позики. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення (постанови Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 756/8630/14-ц (провадження № 61-8792св18), від 05 жовтня 2022 року у справі № 463/9914/20 (провадження № 61-1664св22), від 15 лютого 2023 року у справі № 518/275/18 (провадження № 61-11237св22), від 21 червня 2023 року у справі № 161/20763/21 (провадження № 61-2633св23), від 01 листопада 2023 року у справі № 450/2311/21 (провадження № 61-8363св23))».

Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передання грошової суми позичальнику.

У статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18), від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17 (провадження № 61-10789св18).

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, керуючись дійсним змістом та достовірністю документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).

Звертаючись із позовом про стягнення грошових коштів ОСОБА_1 зазначав, що 23 січня 2021 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до умов якого відповідачка отримала грошові кошти в розмірі 87 000 доларів США та зобов`язалася повернути вказані кошти до 23 листопада 2021 року. Проте відповідачка виконала свої зобов`язання лише частково, повернувши 22 000 доларів США, а решту коштів у розмірі 65 000 доларів США у строк, визначений договором позики, не повернула

Апеляційний суд зауважує, що основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження

У справі, що переглядається, судами встановлено, що між сторонами укладено письмовий договір позики від 23 січня 2021 року, у тексті якого сторони ствердили, що на момент його підписання кошти отримані в повному об`ємі. Цей договір містить власноручний підпис відповідачки під застереженням про те, що кошти в сумі 87 000 доларів США готівкою їй передано та перераховано, і жодних претензій до позивача вона не має, що є не лише підтвердженням факту укладення договору, а й доказом реальної передачі позикодавцем грошової суми позичальнику.

Аналізуючи надані сторонами докази у їх сукупності, суд першої інстанції, дійшов висновку, що ОСОБА_2 не виконала зобов`язання щодо повернення грошових коштів у строк, визначений договором позики від 23 січня 2021 року, а тому вимоги ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за указаним договором є обґрунтованими. Із цим висновком погоджується і колегія суддів апеляційного суду.

Відповідачем не надано жодних доказів на спростування позиції позивача щодо укладення цього договору, або про спростування презумпції його правомірності.

У цій частині безпідставними є доводи апеляційної скарги про те, що договір позики є неукладеним, оскільки не містить підписів позичальниці на кожній сторінці договору позики, оскільки таке твердження апелянта не ґрунтується на нормах чинного законодавства, адже нормами ЦК України не передбачено підписання кожного аркушу договору. Тому волевиявлення є важливим чинником, без якого неможливо вчинення правочину, що узгоджується зі свободою договору, а позивачка виявила свою волю на укладення договору в момент досягнення згоди з усіх його істотних умов, підписавши договір.

Крім цього апеляційний суд зауважує, що на другій сторінці договору міститься власноручний підпис ОСОБА_2 , безпосередньо під реченням про те, що грошові кошти в сумі 87 000 доларів США еквівалент гривень їй передано та перераховано, що виключає сумніви апеляційного суду щодо волевиявлення відповідачки стосовно укладення кредитного договору.

Апеляційний суд також враховує, що тягар доведення того, що грошові кошти насправді не були одержані позичальником від позикодавця лежить на позичальнику, який за допомогою обґрунтованого заперечення (ексцепції) заперечує проти позову.

При цьому за наявності оригіналу розписки у позикодавця (позивача) простого заперечення позичальником (відповідачем) недостатньо (заперечення факту), якщо останній заперечує справжність підпису та факт отримання грошей, це заперечення потребує доведення цих обставин і тягар їх доведення лежить на відповідачеві (позичальникові).

Відтак, з огляду на зазначене, безпідставними є доводи апеляційної скарги про те, що позичальниця не отримувала грошові кошти у розмірі, зазначеному у договорі позики, оскільки з огляду на розподіл між сторонами тягаря доказування у такій категорії справ, доведення факту неотримання грошових коштів покладається саме на відповідачку, чого останньою у даній справі доведено не було. Саме лиш заперечення факту отримання коштів не є достатньої підставою для відмови у задоволенні позову.

Такий висновок апеляційного суду узгоджується із правовими позиціями Верховного Суду наведеними у постанові від 06 квітня 2026 року у справі № 368/1257/21.

Також, відповідачка не довела виконання умов договору щодо повернення позичених коштів у строки та розмірі визначені договором, що також є її процесуальним обов`язком (див. постанову Верховного Суду від 31 січня 2024 року у справі № 448/852/21 (провадження № 61-7238св23)).

Отже, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про те, що між сторонами виникли договірні зобов`язання на підставі укладеного між ними договору позики, позичальниця отримала зазначені у договорі грошові кошти про, що у договорі міститься відповідне застереження, проте станом на день звернення до суду відповідачка свої зобов`язання за цим договором не виконала, а отже суд першої інстанції правильно виснував про необхідність задоволення позову.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду про задоволення позову.

Щодо інших доводів ОСОБА_2 , які зазначені у апеляційній скарзі

Щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права у зв`язку із незалученням до участі у справі як співвідповідача чоловіка ОСОБА_2 .

Відповідно до частини першої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладання одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частини друга та третя статті 65 СК України).

Разом з тим договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Частина третя статті 368 ЦК України встановлює, що майно, набуте подружжям у шлюбі, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, або законом.

Частинами першою другою статті 73 СК України передбачено, що за зобов`язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі. Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.

Верховний Суд уже зауважував, що тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньої участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника) (постанова Верховного Суду від 21 серпня 2025 року у справі № 520/7884/19).

Перебування сторін у зареєстрованому шлюбі на час виникнення правовідносин щодо позики саме по собі не є безумовною підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором позики, обов`язків, визначених договором позики щодо повернення суми боргу, оскільки за таких умов підлягає доведенню укладення договору в інтересах сім`ї та використання отриманих у борг грошей в інтересах сім`ї (схожий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 639/7335/15, від 28 серпня 2019 року у справі № 638/20603/16 та від 22 листопада 2023 року у справі № 643/352/20).

Крім того, Верховний Суд послідовно зазначав, що стаття 65 СК України визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об`єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з`ясована окремо. Поряд з цим для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя. До того, як позикодавець надасть кошти позичальникові (дружині або чоловікові), в останнього немає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошових коштів. Таким чином, той з подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин (постанови Верховного Суду від 26 вересня від 2018 року у справі № 713/285/2012, від 18 листопада 2019 року у справі № 569/7631/15-ц від 27 листопада 2019 року у справі № 133/3928/14-ц, від 26 вересня 2024 року у справі № 703/141/23, від 26 березня 2025 року у справі № 753/17584/21).

У справі, що переглядається, суд першої інстанції встановив правову природу укладеного між сторонами договору, а саме, що зобов`язання випливають з договору позики, за яким борг не повернуто.

Перебування відповідачів, на час укладення договору позики у зареєстрованому шлюбі не є безумовною підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором позики, обов`язків визначених договором позики щодо повернення суми боргу, оскільки за таких умов підлягає доведеню укладення договору в інтересах сім`ї та використання отриманих у борг грошей в інтересах сім`ї.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 15 грудня 2021 року у справі № 205/4616/15-ц.

Зі змісту договору позики випливає, що стороною договору є ОСОБА_2 , яка визнала отримання грошових коштів у борг та обов`язок їх повернути.

Дійсно, в укладеному сторонами договорі позики міститься наступний пункт: «Договір вчиняється за письмовою згодою дружини/чоловіка Позичальника, яка/який ознайомлена/ознайомлений зі змістом цього договору, який відповідає її/його волевиявленню і стверджує, що дії її/його чоловіка/жінки при отриманні грошей у позику та при укладанні договору позики відповідають інтересам сім`ї».

Тобто відповідно до умов цього договору, згода чоловіка відповідачки мала бути оформлена письмово.

Колегія суддів зауважує, що вказаний договір не містить підпису чоловіка відповідачки, а відповідачкою не надано жодних доказів на підтвердження отримання письмової згоди чоловіка на укладення цього договору (як це перебачено самим договором).

Відтак, колегія суддів констатує, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що чоловік відповідачки був обізнаним про укладення дружиною цього договору позики, не заперечував проти такої позики, а також, що ці кошти ОСОБА_2 використала в інтересах сім`ї.

Разом із тим, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладання одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частини друга та третя статті 65 СК України).

Можна дійти висновку, що законодавець у наведеній нормі передбачив як загальне правило презумпцію згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договорів щодо спільного майна, за винятком тих, які потребують обов`язковому нотаріальному посвідченню (частина третя статті 65 СК України) (див. постанову Верховного Суду від 22 вересня 2021 рок у справі № 243/14645/19-ц).

У зв`язку із зазначеним, апеляційний суд звертається до положень частини першої статті 543 ЦК України, відповідно до якої, у разі солідарного обов`язку боржників кредитор має право вимагати виконання обов`язку як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо, у повному обсязі або частково. Отже, позивач був вправі звернутися з позовом саме до ОСОБА_2 як до одного із солідарних боржників.

При цьому стягнення всієї суми заборгованості з одного із солідарних боржників не позбавляє її права після виконання солідарного обов`язку звернутися до інших співборжників із регресною вимогою відповідно до статті 544 ЦК України.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що солідарна відповідальність у зобов`язальному праві - це відповідальність кількох боржників перед кредитором, при якій кредиторові надається право на свій розсуд вимагати виконання зобов`язання у повному обсязі або частково від усіх боржників разом або від кожного з них окремо. Як солідарне зобов`язання, так і солідарна відповідальність виникають лише у випадках, встановлених договором або законом (див. постанову Верховного Суду від 03 червня 2024 року у справі № 161/8822/19).

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 на власний розсуд подав його до одного із солідарних боржників.

Близькі за змістом висновки наведені Верховним Судом у постановах від 31 січня 2023 року у справі № 369/1229/20, від 13 березня 2026 року у справі № 702/527/23.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, надав належну правову оцінку зібраним доказам та дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_2 за договором позики.

Щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права у зв`язку із незалученням до розгляду справи як позивачів дітей ОСОБА_1 .

Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України).

Відповідно до статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Положеннями частини першої статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У апеляційній скарзі, ОСОБА_2 посилається на те, що під час розгляду справи позивачем було зазначено про отримання частини наданих у позику коштів від своїх дітей, а тому вважає, їх варто було залучити до розгляду справи як співпозивачів.

Із зазначеним колегія суддів погодитись не може, адже як вбачається із аналізу наведених вище норм права кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права, це право є абсолютним та повністю залежить від волі конкретної особи, а тому ніхто не може бути позбавлений цього права чи примушений (у тому числі судом) до подання позову проти своєї волі.

Щодо відмови судом першої інстанції у задоволення клопотання сторони відповідача про витребування доказів

Посилання заявника про необґрунтоване відхилення судом першої інстанції клопотання представника заявника про витребування з податкових органів доказів про доходи позивача є безпідставними, оскільки докази, які просив витребувати представник відповідача, не містять інформації щодо предмета доказування у справі про стягнення боргу за договором позики, тому підстави для їх витребування відсутні.

Подібні висновки наведені Верховним Судом у постанові від 20 вересня 2023 року у справі № 760/22898/20.

Щодо заявленого у суді першої інстанції клопотання сторони відповідача про застосування строків позовної давності

Під час розгляду справи в суді першої інстанції представником відповідача заявлено клопотання про застосування строків позовної давності, у якій останній посилався на те, що строк позовної давності почав перебіг. Про необхідність застосування до спірних правовідносин представник відповідача зазначає також і в апеляційній скарзі.

В обґрунтування своєї позиції відповідачка посилається на покази позивача у суді першої інстанції, відповідно до яких, частину позики позивачем надано у 2015-2017 роках, а тому вважає, що в задоволенні позову в частині стягнення заборгованості у розмірі 9 000 доларів США слід відмовити саме із наведених підстав.

За правилами статей 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Як вказувалось вище, відповідачка зобов`язалась повернути грошові кошти до 23 листопада 2021 року.

Отже, строк позовної давності почав обчислюватись з 23 листопада 2021 року, а тому доводи апеляційної скарги у цій частині є помилковими.

Із позовом позивач звернувся до суду у жовтні 2025 року.

Разом із цим, апеляційний суд враховує, що згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - постанова № 211) з 12 березня 2020 року на всій території України встановлений карантин.

Строк дії карантину уряд неодноразово продовжував, а відмінив о 24 годині 00 хвилин 30 червня 2023 року згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

За Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», який набрав чинності 2 квітня 2020 року (далі - Закон № 540-IX), розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнений пунктом 12.

Згідно з цим пунктом під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

На підставі указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року введений воєнний стан строком на 30 діб у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі цей строк неодноразово продовжувався та триває досі.

Згідно із Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», який набрав чинності 17 березня 2022 року (далі - Закон № 2120-ІХ), розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнений пунктами 18 і 19.

Пункт 18 передбачає, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Згідно з пунктом 19 у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

За змістом пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України саме у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу. Тому виключно до тих відносин не застосовуються положення статті 625 ЦК України (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 червня 2025 року у справі № 752/30967/21, від 5 листопада 2025 року у справі № 754/9673/24).

На підставі Закону України від 8 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини», який набрав чинності 30 січня 2024 року (далі - Закон № 3450-ІХ), пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України викладений у новій редакції.

Згідно з цими змінами у період дії воєнного стану в Україні, введеного указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.

За Законом України від 14 травня 2025 року № 4434-IX «Про внесення зміни до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності», який набрав чинності 4 вересня 2025 року, пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України виключений.

Таким чином, впродовж строку дії воєнного стану позовна давність була продовжена від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року включно, а 30 січня 2024 року її перебіг зупинився до 3 вересня 2025 року включно.

Якщо позовна давність не спливла станом на 2 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжений (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився на строк дії воєнного стану.

З огляду на те, що позивач звернувся до суду жовтні 2025 року, колегія суддів відхиляє посилання заявниці на пропущення останнім строку позовної давності під час звернення до суду із вказаним позовом.

Така позиція апеляційного суду узгоджується із висновками Верховного Суду наведеними у постановах від 18 березня 2026 року у справі № 367/911/23, від 16 квітня 2026 року у справі № 751/4086/24.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення.

Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції від 07 травня 2026 року ухвалено з дотриманням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права, а тому його слід залишити без змін.

Щодо заявленого ОСОБА_3 клопотання про відкладення розгляду справи

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

30 липня 2026 року від представника відповідача Степаненка А. Т. до Чернівецького апеляційного суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у призначеному на 31 липня 2026 року судовому засіданні на іншу дату, у зв`язку із наданням ним правової допомоги у інших справи та перебування у зв`язку із цим за межами міста Чернівці.

Як вбачається з матеріалів справи, ухвалу Чернівецького апеляційного суду від 09 червня 2026 року про відкриття апеляційного провадження отримано представником відповідача через підсистему «Електронний суд» ЄСІКС 25 червня 2026 року.

Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 13 липня 2026 року справу було призначено до судового розгляду. Зазначену ухвалу було доставлено до електронного кабінету ОСОБА_3 , «Електронний суд» ЄСІКС 13 липня 2026 року, тобто завчасно.

При цьому апеляційний суд керується тим, що законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Отже, з урахуванням конкретної ситуації у справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду (див. постанову Верховного Суду від 15 липня 2024 року у справі № 447/852/23 (провадження № 61-4989ск24).

Якщо належним чином повідомлені сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

Апеляційний суд враховує, що ОСОБА_3 не надано суду жодних доказів на підтвердження обставин, на які він посилається у клопотання про відкладення розгляду справи, а відтак, не доведено поважності причин неможливості прибуття до апеляційного суду.

Такий висновок узгоджується з постановами Верховного Суду від 25 листопада 2024 року у справі № 138/1593/18, від 02 жовтня 2024 року у справі № 757/61314/18-ц, від 17 липня 2024 року у справі № 182/3021/21, від 25 червня 2024 року у справі № 496/5051/19.

Колегія суддів доходить висновку про відмову в задоволенні клопотання ОСОБА_3 про відкладення розгляду справи на іншу дату, з огляду на вищевикладене, а також враховуючи: передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи; баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи; усвідомленість учасників справи про її розгляд; створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками їхніх процесуальних прав; відсутності в клопотаннях посилання на наявність обставин, які б об`єктивно унеможливили розгляд справи у судовому засіданні, призначеному на 31 липня 2026 року; наявності у справі достатніх матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Виходячи з вищевказаного, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явилися в судове засідання.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Кельменецького районного суду Чернівецької області від 07 травня 2026 року, залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня повної постанови.

Повна постанова складена 06 серпня 2026 року.

Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК

Судді : Наталія ВИСОЧАНСЬКА

Мирослава КУЛЯНДА