Постанова від 29 липня 2026 р. у справі №727/12129/25 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 липня 2026 року

м. Чернівці

справа № 727/12129/25

провадження № 22-ц/822/1370/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Одинака О. О.

суддів: Височанської Н. К., Кулянди М. І.,

за участю секретаря судового засідання Тодоряка Г. Д.

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1

відповідач – Державна спеціалізована установа «Чернівецьке обласне бюро судово-медичної експертизи»

апеляційна скарга Державної спеціалізованої установи «Чернівецьке обласне бюро судово-медичної експертизи» на рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 07 травня 2026 року

головуючий у суді першої інстанції суддя Гавалешко П. С.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної спеціалізованої установи «Чернівецьке обласне бюро судово-медичної експертизи» (далі – ДСУ «Чернівецьке ОБСМЕ»).

Просив суд:

– визнати протиправним звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 2 статті 40 КЗпП України та скасувати наказ ДСУ «Чернівецьке ОБСМЕ» від 26 серпня 2025 року №10-зв;

– поновити його на посаді лікаря судово-медичного експерта ДСУ «Чернівецьке ОБСМЕ» з моменту незаконного звільнення;

– визнати протиправним та скасувати рішення експертно-кваліфікаційної комісії ДСУ «Чернівецьке ОБСМЕ» №4 від 26 серпня 2025 року про анулювання його кваліфікаційного свідоцтва;

– стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за кожен день вимушеного прогулу – з моменту незаконного звільнення до моменту поновлення на роботі, з розрахунку середньоденної заробітної плати 1 063 гривень 22 копійки;

– стягнути з відповідача на його користь завдану моральну шкоду у сумі 7 000 гривень.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що він є атестованим судово-медичним експертом, працював на вказаній посаді з 1999 року і був звільнений незаконно у зв`язку з виявленою невідповідністю займаній посаді внаслідок стану здоров`я (пункт 2 частини 1 статті 40 КЗпП України).

Зазначав, що він дійсно визнаний особою з інвалідністю 3 групи тимчасово, терміном на 1 рік, причиною якої є поранення (контузія), одержане під час захисту Батьківщини. Разом з тим, у медичних документах (витязі з рішення експертної команди від 06 серпня 2025 року та рекомендаціях) відсутній медичний висновок про неможливість продовження роботи на посаді лікаря судово-медичного експерта, відсутні заборони чи протипоказання за станом здоров`я, а також немає жодних вимог щодо спеціального облаштування його робочого місця. Наголошував, що він не втратив професійну працездатність навіть частково. Крім того, на виконання вимог законодавства, вже після встановлення інвалідності (18 серпня 2025 року) він пройшов періодичний медичний та психіатричний огляди, за результатами яких визнаний придатним для роботи за професією лікаря та не має протипоказань для виконання трудових обов`язків.

Відтак, вважає, що відповідач звільнив його фактично лише з тих підстав, що йому була встановлена інвалідність. Окремо звертав увагу на те, що експертно-кваліфікаційна комісія анулювала його свідоцтво виключно на підставі наказу про звільнення, без внесення відповідного подання керівника та за відсутності доказів допущення ним порушень. Вказував, що незаконними діями відповідача йому було завдано моральної шкоди, яка полягає у нервовому стресі, моральних стражданнях через втрату роботи і заробітку та необхідності докладання додаткових зусиль для захисту своїх прав.

На підставі наведеного вище та посилаючись на норми матеріального права,

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням суду позовні вимоги ОСОБА_1 до ДСУ «Чернівецьке ОБСМЕ» про поновлення на роботі задоволено.

Визнано протиправним та скасовано наказ відповідача від 26 серпня 2025 року №10-зв про звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 2 частини 1 статті 40 КЗпП України, поновлено його на посаді лікаря судово-медичного експерта ДСУ «Чернівецьке ОБСМЕ» з моменту незаконного звільнення.

Визнано протиправним та скасовано рішення експертно-кваліфікаційної комісії відповідача №4 від 26.08.2025 про анулювання кваліфікаційного свідоцтва позивача.

Стягнуто з ДСУ «Чернівецьке ОБСМЕ» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу (з 27 серпня 2025 року по 07 травня 2026 року) в розмірі 193 506 гривень 04 копійки з утриманням податків і зборів, а також завдану моральну шкоду у сумі 7 000 гривень.

Допущено негайне виконання рішення в частині поновлення на роботі та стягнення заробітку за один місяць.

Рішення суду мотивоване тим, що роботодавець не довів законності підстав для звільнення позивача на підставі пункту 2 частини 1 статті 40 КЗпП України.

В матеріалах справи відсутні будь-які медичні висновки про те, що позивач за станом здоров`я не може виконувати роботу саме за посадою лікаря судово-медичного експерта або, що така робота йому протипоказана.

Згідно з наданими медичними документами, інвалідність встановлена позивачу тимчасово (внаслідок контузії під час захисту Батьківщини), і він не втратив професійну працездатність. Крім того, вже після встановлення інвалідності позивач пройшов медичний та психіатричний огляди, за результатами яких визнаний придатним до роботи лікарем.

Також суд врахував результати перевірки Управління держпраці, якою встановлено, що відповідач при звільненні порушив вимоги частини 2 статті 40 КЗпП України, оскільки не запропонував позивачу наявні на підприємстві вакантні посади, отже, звільнення було передчасним.

Щодо скасування рішення експертно-кваліфікаційної комісії, суд вказав, що єдиною підставою для його прийняття став наказ про звільнення. Однак чинний Порядок позбавлення кваліфікації судового експерта не передбачає такої підстави для анулювання свідоцтва, як звільнення з роботи. Подання про допущення позивачем професійних порушень керівником не вносилося, інформація про порушення не перевірялася, а тому комісія діяла поза межами своїх повноважень, без жодних правових підстав.

Вирішуючи питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд виходив із вимог статті 235 КЗпП України та Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі – Порядок), здійснивши розрахунок на основі середньоденної заробітної плати позивача за останні два відпрацьовані місяці.

Задовольняючи вимогу про стягнення моральної шкоди, суд виходив із того, що факт неправомірного звільнення та втрати роботи і доходу безумовно завдали позивачу душевних страждань і вимагали додаткових зусиль для відновлення порушених прав, а сума у розмірі 7 000 гривень відповідає засадам розумності та справедливості.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі Державна спеціалізована установа «Чернівецьке обласне бюро судово-медичної експертизи» просить рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 07 травня 2026 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

ДСУ «Чернівецьке ОБСМЕ» посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків фактичним обставинам, а також з порушенням норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції повністю проігнорував 13 медичних документів (зокрема виписки з медичних карт стаціонарного та амбулаторного хворого), які підтверджують наявність у позивача стійкого психічного розладу (прогресуючого ПТСР зі стійкими хворобливими проявами, агресивними тенденціями та психотичними включеннями), що зумовлює обмеження його здатності до трудової діяльності та контролю за поведінкою.

Суд не надав оцінки тому, що специфіка посади лікаря судово-медичного експерта вимагає абсолютної об`єктивності, яка неможлива при встановлених діагнозах, та безпідставно ухилився від вирішення клопотання відповідача про визнання недостовірним доказом сумнівної медичної довідки позивача від 18 серпня 2025 року.

Апелянт вказує, що суд помилково поклав в основу оскаржуваного рішення преюдиціальність висновків іншого суду (постанова у справі № 725/9265/25) щодо нібито порушення процедури звільнення в частині нездійснення переведення працівника на іншу роботу. Відповідно до усталеної практики Верховного Суду, правові висновки та оцінки іншого суду не є преюдиційними фактами для поточної справи. Натомість звільнення відбулося з абсолютним дотриманням Порядку розірвання трудового договору за станом здоров`я, затвердженого постановою КМУ № 1449.

Крім того, суд дійшов помилкового висновку щодо протиправності анулювання кваліфікаційного свідоцтва позивача. Згідно з абзацом 6 пункту 13 Розділу III Порядку, затвердженого наказом МОЗ України № 1361 від 20 липня 2018 року, свідоцтво безальтернативно підлягає анулюванню у разі звільнення працівника з установи. Тобто таке анулювання є прямим і законним наслідком наказу про звільнення, винесеного в межах компетенції роботодавця.

Також апелянт зазначає, що суд необґрунтовано стягнув моральну шкоду в розмірі 7 000 гривень. Позивач не надав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження факту завдання такої шкоди, глибини страждань чи об`єктивності її розміру, обґрунтовуючи вимоги виключно власними словами у позовній заяві, що прямо суперечить роз`ясненням Пленуму Верховного Суду України.

Отже, враховуючи наявність доказів невідповідності позивача займаній посаді за станом здоров`я, а також відмову позивача від переведення, апелянт вважає висновки суду першої інстанції помилковими, а свої дії щодо звільнення працівника та подальшого анулювання його свідоцтва – повністю законними та обґрунтованими.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

ОСОБА_1 у відзиві просить апеляційну скаргу ДСУ «Чернівецьке ОБСМЕ» залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 07 травня 2026 року – без змін.

Позивач наголошує, що рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим і ухваленим із дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи апелянта ґрунтуються на вибірковому та неправильному тлумаченні медичних документів.

Сторона позивача заперечує твердження відповідача про наявність законних підстав для звільнення. З посиланням на сталу практику Верховного Суду зазначає, що сам по собі факт встановлення працівнику інвалідності не може бути підставою для його звільнення за пунктом 2 частини 1 статті 40 КЗпП України.

У рішенні експертної команди від 06 серпня 2025 року та в індивідуальній програмі реабілітації відсутній обов`язковий висновок про неможливість виконання ОСОБА_1 обов`язків лікаря судово-медичного експерта чи протипоказання до виконання саме такої роботи.

Крім того, позивач звертає увагу на порушення роботодавцем процедури звільнення. Всупереч вимогам частини другої статті 40 та частини третьої статті 49 КЗпП України, на момент звільнення в установі були наявні вакантні посади (як медичного, так і немедичного профілю), однак жодна з них не була запропонована позивачу як альтернатива звільненню.

Позивач також зазначає, що відповідно до Переліку медичних психіатричних протипоказань щодо виконання окремих видів діяльності (робіт, професій, служби), що можуть становити безпосередню небезпеку для особи або оточуючих затвердженого Постановою КМУ від 10 травня 2022 року № 577, протипоказаннями для медичних працівників є лише тяжкі психічні розлади. Натомість медичною документацією у позивача констатовано лише помірні хворобливі прояви тимчасового характеру, що не позбавляє його права на здійснення медичної практики.

Більше того, позивач підкреслює, що після встановлення інвалідності він пройшов періодичний медичний та спеціальний психіатричний огляди (довідки №205354 та №3489 від 18 серпня 2025 року), за результатами яких його визнано придатним до роботи за професією лікаря.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

ОСОБА_1 є атестованим судово-медичним експертом, що підтверджується кваліфікаційним свідоцтвом №0018. Термін дії кваліфікаційного свідоцтва ОСОБА_1 встановлено до 27 листопада 2028 року.

Наказом по бюро від 17 березня 2025 року №15-заг § 1, у зв`язку із звільненням з військової служби у відставку за станом здоров`я ОСОБА_1 приступив до роботи лікарем судово-медичним експертом відділу судово-медичної експертизи трупів ДСУ «Чернівецьке обласне бюро судово-медичної експертизи» з 17 березня 2025 року.

Відповідно до Довідки військово-лікарської комісії №618/171 від 26 листопада 2024 солдату ОСОБА_1 проведено медичний огляд позаштатною ВЛК з правами госпітальної військово-лікарської комісії при ОКНП «Чернівецька обласна психіатрична лікарня» 26.11.2024 – на підставі статті 17а графи II Розкладу хвороб непридатний до військової служби з виключенням з військового обліку. Потребує звільнення від виконання службових обов`язків на строк, необхідний для оформлення та затвердження свідоцтва про хворобу, але не більше 30 календарних днів. Має потребу в 1 (одному) супроводжуючому.

Згідно посвідчення серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 є учасником бойових дій.

Позивач працював на посаді лікаря судово-медичного експерта в Державній спеціалізованій установі «Чернівецьке обласне бюро судово-медичної експертизи» з 1999 року і був звільнений наказом відповідача від 26 серпня 2025 №10-зв у зв`язку з виявленою невідповідністю займаній посаді внаслідок стану здоров`я, який перешкоджає продовженню даної роботи (пункт 2 частини 1 статті 40 КЗпП України).

Підставами звільнення в наказі роботодавця зазначено наступні документи: 1) Витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи №4/25/1247/В від 06 серпня 2025; 2) Рекомендації, які є частиною індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю, номер витягу 4/25/1247/1. 3) Документ з назвою «Відмова ОСОБА_1 від подальшого вирішення працевлаштування за іншою спеціальністю в іншій установі, у зв`язку із відсутністю вакантних посад в ДСУ «Чернівецьке обласне бюро судово-медичної експертизи».

З пункту 16 Витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи №4/25/1247/В від 06 серпня 2025 року вбачається, що в пацієнта наявний психічний розлад, який вказує на помірні хворобливі прояви, які призводять до обмеження здатності до контролю своєї поведінки, трудової діяльності, спілкування – помірного ступеню. Тому, згідно Постанови КМУ №1338 від 15 листопада 2024 року встановлено III групу інвалідності терміном на один рік. Захворювання, пов`язане із Захистом Батьківщини (свідоцтво про хворобу №618/171 від 26 листопада 2024 року) У зв`язку із цим пацієнт потребує заходів соціального захисту – послуги у соціальній сфері: соціальна та побутова реабілітація, звернення до ПФУ та УПСЗН для призначення страхової виплати або державної допомоги, послуги в освітній сфері, психолого – педагогічна реабілітація, послуги у сфері зайнятості та профорієнтації, перенавчання тощо, визначення можливого облаштування робочого місця, загальні обмеження професійній діяльності, що можуть значно вплинути на погіршення здоров`я тощо, послуги у медичній сфері, реабілітаційна допомога в сфері охорони здоров`я, санаторії, курортне лікування.

Згідно пунктів 17.1.8 і 17.1.9 Витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи №4/25/1247/В від 06 серпня 2025 інвалідність позивачу встановлена тимчасово до 01 серпня 2026 року. Відповідно до пункту 17.1.10 Витягу причиною інвалідності є поранення (контузія, травми, каліцтва), захворювання або інші ушкодження здоров`я, одержані під час захисту Батьківщини, виконання інших обов`язків військової служби, пов`язаних з перебуванням на фронті в інші періоди.

У пункті 17.1.7 Витягу вказано основний діагноз: F43.1, супутні діагнози: І67.2 – Церебральний атеросклероз, І11.9 – Гіпертензивна (гіпертонічна) хвороба серця без (застійної) серцевої недостатності, І25.8 –інші форми хронічної ішемічної хвороби серця.

Як вбачається з розділу 17.2 Витягу (пункти 17.2.1 - 17.2.6), позивач не втратив професійну працездатність.

Відповідно до підпункту 5.4.4.3 пункту 5 Рекомендацій, які є частиною індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю номер витягу 4/25/1247/Р ОКНП «Чернівецька обласна психіатрична лікарня» Позивачу, ОСОБА_1 визначено загальні обмеження в професійній діяльності, що можуть значно вплинути на погіршення здоров`я та рекомендовано пунктом 5.4.4.2 звернутися до центру зайнятості або онлайн для отримання безкоштовних послуг з профорієнтації, перенавчання тощо.

На виконання вимог законодавства позивач пройшов психіатричний огляд 18 серпня 2025 року, тобто вже після встановлення йому інвалідності (яка була встановлена 06 серпня 2025 року). Тому при проходженні цього огляду були враховані усі документи та об`єктивні дані, що стосуються його захворювання та встановлення інвалідності. За результатами пройденого психіатричного огляду позивачу видана Довідка про проходження психіатричного огляду, у тому числі на предмет вживання психоактивних речовин від 18 серпня 2025 року №3489, відповідно до якої відсутні психіатричні, у тому числі спричинені вживанням психоактивних речовин, протипоказання для виконання трудових обов`язків медичного працівника.

Відповідно до Медичної довідки № 205354 від 18 серпня 2025 року, судово-медичний експерт ОСОБА_1 пройшов періодичний медогляд відповідно до Переліку шкідливих і небезпечних факторів виробничого середовища і трудового процесу, при роботі з якими обов`язкові попередні (періодичні) медичні огляди працівників, та Переліку робіт, для виконання яких є обов`язковими попередній (періодичні) огляди працівників, та визнаний придатним для роботи за професією лікаря. Дана довідка дійсна до 10 серпня 2026 року.

26 серпня 2025 прийнято рішення № 4, яким анульовано свідоцтво №0018 лікаря судово-медичного експерта ОСОБА_1 .

Як вбачається з рішення експертно-кваліфікаційної комісії відповідача № 4 від 26 серпня 2025 року, єдиною підставою його прийняття є наказ про звільнення позивача з роботи №10-зв від 26 серпня 2025 року.

За результатами проведеної перевірки Південно-західним міжрегіональним управлінням державної служби з питань праці 02 жовтня 2025 року складено акт №ПЗ/ЧB/11012/024392, яким встановлено порушення роботодавцем вимог частини 2 статті 40 КЗпП України, згідно якої звільнення з підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо не можна перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Перевіркою було встановлено наявність на момент звільнення позивача вакантних посад, жодна з яких не була запропонована позивачу. Контролюючий орган зробив висновок про порушення вимог частини другої статті 40 КЗпП України при звільненні позивача.

У зв`язку з виявленими порушеннями при звільненні позивача за наслідками проведеної перевірки Південно-західним міжрегіональним управлінням державної служби з питань праці 02 жовтня 2025 року складено на начальника ДСУ «Чернівецьке обласне бюро судово-медичної експертизи» Бачинського В.Т. протокол про адміністративне правопорушення №П3/ЧВ/11012/024392/П/ПТ за частиною першою статті 41 КУпАП.

У вказаному протоколі контролюючий орган встановив порушення при звільненні з роботи позивача. Зокрема, у протоколі зазначено, що відповідно до вимог частини 2 статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо не можна перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Перевіркою було встановлено наявність на момент звільнення позивача вакантних посад, жодна з яких не була запропонована позивачу. Контролюючий орган зробив висновок про порушення вимог частини 2 статті 40 КЗпП України при звільненні позивача.

За наслідками проведеної перевірки Південно-західним міжрегіональним управлінням державної служби з питань праці 02 жовтня 2025 року видано ДСУ «Чернівецьке обласне бюро судово-медичної експертизи» припис № П3/ЧВ/11012/024392/П про додержання норм законодавства про працю.

Згідно постанови Чернівецького районного суду м. Чернівці від 20 листопада 2025 року по справі № 725/9265/25, встановлено, що згідно акту в ході перевірки встановлено, що при звільненні ОСОБА_1 , адміністрацією установи було порушено вимоги частини 2 статті 40 КЗпП України в частині невжиття заходів щодо переведення працівника за його згодою на іншу роботу.

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при ухвалені постанови

Відповідно до частини першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відтак, апеляційний суд переглядає рішення суду першої інстанції у межах зазначених вище доводів апеляційної скарги.

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 2 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Апеляційний суд вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає зазначеним вище вимогам процесуального закону з огляду на наступне.

Щодо підстав звільнення ОСОБА_1 з роботи у зв`язку з невідповідністю виконуваній роботі внаслідок стану здоров`я

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтею 51 КЗпП України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем лише у випадках виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров`я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі відмови у наданні допуску до державної таємниці або скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов`язків вимагає доступу до державної таємниці.

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (частина друга статті 40 КЗпП України).

У пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз`яснено, що при розгляді справ про звільнення за пунктом 2 частини першої статті 40 КЗпП України, суд може визнати правильним припинення трудового договору у тому разі, якщо встановить, що воно проведено на підставі фактичних даних, які підтверджують, що внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров`я (стійкого зниження працездатності) працівник не може належно виконувати покладених на нього трудових обов`язків чи їх виконання протипоказано за станом здоров`я або небезпечне для членів трудового колективу чи громадян, яких він обслуговує, і неможливо перевести, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до статті 172 КЗпП України, у випадках, передбачених законодавством, на власника або уповноважений ним орган покладається обов`язок організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до медичних рекомендацій, встановити на їх прохання неповний робочий день або неповний робочий тиждень та створити пільгові умови праці.

Залучення осіб з інвалідністю до надурочних робіт та робіт у нічний час без їх згоди не допускається (статей 55, 63 КЗпП України).

Спеціальним законодавчим актом, який регулює в тому числі трудові права осіб з інвалідністю є Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», який визначає основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами.

Відповідно до статей 2, 3 вказаного Закону, особою з інвалідністю є особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов`язана створити умови для реалізації нею прав на рівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист. Дискримінація за ознакою інвалідності забороняється. Інвалідність як міра втрати здоров`я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Відповідно до статті 5 Закону, порядок та умови визначення потреб у зв`язку з інвалідністю встановлюються на підставі висновку медико-соціальної експертизи та з врахуванням здібностей до професійної і побутової діяльності особи з інвалідністю. Види і обсяги необхідного соціального захисту особи з інвалідністю надаються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації і адаптації. Індивідуальна програма реабілітації є обов`язковою для виконання державними органами, підприємствами (об`єднаннями), установами і організаціями.

Згідно зі статті 17 Закону, з метою реалізації творчих і виробничих здібностей осіб з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка незаборонена законом. Підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів у разі потреби створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей осіб з інвалідністю.

Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою адміністрації, переведення особи з інвалідністю на іншу роботу без її згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його здоров`я перешкоджає виконанню професійних обов`язків, загрожує здоров`ю і безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров`я осіб з інвалідністю.

Відповідно до статті 25 Закону, підприємства, установи та організації, фізичні особи, які використовують найману працю, створюють безпечні і не шкідливі для здоров`я умови праці, вживають заходів до запобігання інвалідності та відновлення працездатності осіб з інвалідністю. У разі працевлаштування особам з інвалідністю забезпечують розумне пристосування робочих місць.

Згідно зі статтею 4 Конвенції Міжнародної організації праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця 1982 року, яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 04 лютого 1994 року № 3933-XII (далі - Конвенція), трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов`язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

За загальним правилом, у трудових спорах саме відповідач (роботодавець) має доводити законність звільнення працівника (див. постанови Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 207/1385/16-ц, від 15 жовтня 2025 року у справі № 757/26553/21).

Вищевикладені норми чинного законодавства, в своїх сукупності, свідчать, що законність звільнення у цій категорії справ повинен довести роботодавець.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 було звільнено з роботи у зв`язку з невідповідністю виконуваній роботі внаслідок стану здоров`я, однак матеріали справи не містять висновку про неможливість виконання позивачем своїх посадових за станом здоров`я, дійшов загалом правильного висновку про визнання незаконним наказу про звільнення ОСОБА_1 з роботи на підставі пункту 2 частини першої статті 40 КЗпП України та його поновлення на роботі.

Невідповідність працівника займаній посаді або виконуваній роботі - це документально підтверджена неможливість продовжувати виконання роботи працівником за умови, що така робота потребує певної кваліфікації чи стану здоров`я.

Невідповідність працівника посаді, яку він займає, або виконуваній роботі може виявлятися у стані здоров`я, що перешкоджає продовженню роботи. Про невідповідність працівника може свідчити висновок медико-соціальної експертної комісії, якщо працівника визнано інвалідом і йому рекомендована робота інша, ніж він виконує. Підставою для звільнення за пунктом 2 частини першої статті 40 КЗпП України є також медичний висновок про невідповідність виконуваній роботі за станом здоров`я працівника, зобов`язаного відповідно до законодавства проходити медичні огляди.

Наведене відповідає правовим висновкам, викладеним Верховним Судом у постановах від 08 серпня 2018 року в справі № 725/1303/17; від 20 грудня 2018 року в справі № 521/17982/16-ц; від 25 листопада 2020 року у справі № 621/704/17; від 08 липня 2022 року у справі № 466/4558/20, від 18.05.2023 року в справі № 177/1120/21.

Як вбачається з матеріалів справи, наявні у відповідача медичні документи, які стали підставою для видачі оскаржуваного наказу про звільнення (зокрема, Витяг з рішення експертної команди від 06 серпня 2025 року та Рекомендації до індивідуальної програми реабілітації), не містять жодного медичного висновку про те, що ОСОБА_1 за станом здоров`я не може виконувати посадові обов`язки саме лікаря судово-медичного експерта, або що така робота йому категорично протипоказана.

Навпаки, у пункті 17.2 Витягу з рішення експертної команди чітко констатовано, що позивач не втратив професійну працездатність. Зазначені у медичній документації загальні рекомендації щодо обмежень у професійній діяльності, які можуть вплинути на погіршення здоров`я, а також потреби у соціальній реабілітації, не є тотожними висновку МСЕК (чи експертної команди) про невідповідність працівника займаній посаді.

Апеляційний суд також враховує, що питання придатності до виконання професійних обов`язків працівника регламентоване Порядком проведення медичних оглядів працівників певних категорій № 246, розробленим на виконання статті 17 Закону України «Про охорону праці», який визначає процедуру проведення попереднього та періодичних медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потреба у професійному доборі, щорічному обов`язковому медичному огляді осіб віком до 21 року (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Саме висновок комісії за результатами проведеного медичного огляду працівників на підставі Порядку № 246 є підставою для прийняття рішення роботодавцем про звільнення працівника у випадку виявленої невідповідності займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок стану здоров`я, що перешкоджає продовженню роботи.

Тобто, у даному випадку, рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи може враховуватися при визначенні ступеня непрацездатності працівника за наявності встановлення інвалідності.

Доводи апеляційної скарги про те, що наявність у позивача діагнозу ПТСР, супутніх психічних розладів та особливостей поведінки унеможливлює виконання ним функцій судово-медичного експерта через вимогу абсолютної об`єктивності, колегія суддів вважає помилковим. Наявність у працівника захворювання або встановлення йому групи інвалідності (тим більше тимчасово) сама по собі не є абсолютною та безумовною підставою для звільнення за пунктом 2 частини 1 статті 40 КЗпП України. Роботодавець не наділений повноваженнями самостійно, без відповідного висновку компетентного медичного органу, визначати, чи дозволяє діагноз працівника виконувати йому конкретну роботу.

Крім того, апеляційний суд бере до уваги, що відповідно до довідок від 18 серпня 2025 року №3489 та №205354, виданих вже після встановлення інвалідності, ОСОБА_1 пройшов обов`язковий періодичний медичний та спеціальний психіатричний огляди, за результатами яких протипоказань для виконання трудових обов`язків медичного працівника не виявлено, і його визнано придатним до роботи за професією лікаря. Вказані медичні документи у встановленому законом порядку відповідачем не оскаржувалися та не визнавалися недійсними. Тому твердження апелянта про їх сумнівність ґрунтуються виключно на припущеннях і не можуть ставитись судом в основу рішення.

Щодо дотримання ДСУ «Чернівецьке ОБСМЕ» порядку звільнення відповідача, передбаченого частиною другою статті 40 КЗпП України.

Звільнення згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (частина друга статті 40 КЗпП України).

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

У частині третій статті 5 Закону України «Про охорону праці» передбачено, що працівнику не може пропонуватися робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров`я. До виконання робіт підвищеної небезпеки та тих, що потребують професійного добору, допускаються особи за наявності висновку психофізіологічної експертизи.

Під час розгляду справ про звільнення за пунктом 2 частини першої статті 40 КЗпП України суд може визнати правильним припинення трудового договору в тому разі, якщо встановить, що воно проведено на підставі фактичних даних, які підтверджують, що внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров`я (стійкого зниження працездатності) працівник не може належно виконувати покладені на нього трудові обов`язки чи їх виконання протипоказано за станом здоров`я або небезпечне для членів трудового колективу чи громадян, яких він обслуговує, і неможливо перевести, за його згодою, на іншу роботу.

Верховний Суд у постанові від 06 березня 2024 року у справі № 641/3980/19 (провадження № 61-3356св22) зазначив, що розірвання трудового договору на підставі пункту 2 частини першої статті 40 КЗпП України можливе у разі: відсутності вакантного робочого місця, посади, на які роботодавець повинен перевести працівника відповідно до медичного висновку; відмови працівника від переведення на іншу роботу згідно з рекомендаціями медичного висновку; якщо згідно з медичним висновком працівник визнається непрацездатним і не визначаються види робіт, які він може виконувати в силу такої його працездатності та необхідності охорони його здоров`я.

Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 30 серпня 2024 року у справі № 592/2113/23 (провадження № 61-2955св24).

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 було звільнено наказом від 26 серпня 2025 року на підставі пункту 2 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку із виявленою невідповідністю займаній посаді внаслідок стану здоров`я, який перешкоджає продовженню даної роботи.

Підставою для звільнення ОСОБА_1 є витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи від 6 серпня 2025 року № 4/25/1247/В, рекомендації, які є частиною індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю від 6 серпня 2025 року та відмова ОСОБА_1 від подальшого вирішення працевлаштування за іншою спеціальністю в іншій установі в зв`язку з відсутністю вакантних посад в ДСУ «Чернівецьке обласне бюро судово-медичної експертизи».

При цьому, належних доказів щодо пропонування ОСОБА_1 під час звільнення інших вакантних посад, а також й в ході судового розгляду суду надано не було, як й не надано відповідно акту про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу (вакантну посаду) або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві.

Посилання апелянта на виконання ним вказаного обов`язку, зокрема на проведеній спільній нараді, не підтверджується жодними наявними у матеріалах справи доказами. Долучений відповідачем до відзиву документ про проведення вказаної вище наради, містить лише посилання про те, що уповноваженою особою було запропоновано наявні у ДСУ «Чернівецьке ОБСМЕ» вакантні посади, натомість не містить інформації про те, які саме посади були запропоновані позивачу та кваліфікаційні вимоги до цих посад, так само, як і не містить інформацію про відмову позивача від переведення на вказані посади.

Натомість, як убачається з матеріалів справи, на день звільнення ОСОБА_1 безпосередньо у ДСУ «Чернівецьке ОБСМЕ» були інші вакантні посади, які не були запропоновані позивачу.

Відтак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо порушення відповідачем процедури звільнення, передбаченої частиною другою статті 40 КЗпП України.

Разом із цим, апеляційний суд вважає помилковими доводи апелянта щодо застосування до спірних правовідносин Порядку розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця (власника або уповноваженого ним органу, фізичної особи, яка використовує працю найманих працівників) у зв`язку із виявленням невідповідності працівника займаній посаді за станом здоров`я за наявності права на призначення дострокової пенсії за віком, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2022 № 1449 (далі - Порядок № 1449), оскільки, як вбачається з його положень, цей Порядок визначає механізм розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця у зв`язку з виявленням невідповідності працівника займаній посаді за станом здоров`я у разі, коли на день звільнення працівникові залишилося не більше ніж півтора року до досягнення пенсійного віку, встановленого статті 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», і у працівника наявний страховий стаж, необхідний для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі, передбаченому абзацом 1 частини першої статті 28 цього Закону.

Щодо виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України).

Вимушений прогул визначається як період часу, з якого почалось порушення трудових прав працівника (незаконне звільнення або переведення на іншу роботу, неправильне зазначення формулювання причин звільнення або затримки видачі трудової книжки при звільненні), до моменту поновлення таких прав, тобто до ухвалення рішення про поновлення працівника на роботі чи визнання судом факту того, що неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника (постанова Верховного Суду від 05 лютого 2025 року у справі № 591/3739/22-ц).

Вимушений прогул - це час, упродовж якого працівник з вини роботодавця не мав змоги виконувати трудові функції. Вимушеності прогулу надають протиправні дії чи бездіяльність роботодавця, унаслідок яких працівник позбавляється можливості виконувати трудові обов`язки й отримувати за це заробітну плату. Тобто працівник не може вийти на роботу та реалізувати належне йому право на працю і її оплату через винні дії (бездіяльність) роботодавця. Виплата середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу пов`язується з діянням роботодавця, наслідком якого стала неможливість працівника належно реалізовувати право на працю.

За змістом положень статей 94, 116, 117 КЗпП України та статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» середній заробіток за весь час вимушеного прогулу є різновидом матеріальної відповідальності роботодавця перед працівником і не входить до структури заробітної плати. Вичерпний перелік підстав виплати працівникові середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу визначений статтями 235 і 236 КЗпП України, і їх не можна розширено тлумачити.

Отже, оплата вимушеного прогулу у встановлених випадках є заходом матеріальної відповідальності роботодавця за порушення права працівника на працю. Підставою такої відповідальності є винне протиправне порушення роботодавцем трудових обов`язків, внаслідок чого заподіяна майнова шкода працівникові (постанова Верховного Суду від 17 січня 2024 року у справі № 708/447/23).

Такі правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19, провадження № 14-47цс21.

За змістом пункту 2 Порядку № 100 середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Цією нормою також визначено, що якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Якщо у працівника відсутній розрахунковий період, то середня заробітна плата обчислюється відповідно до абзаців третього-п`ятого пункту 4 цього Порядку, а саме з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (пункт 8 Порядку № 100).

Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться, виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати (пункт 5 Порядку № 100).

Задовільняючи позов у цій частині, суд першої інстанції виходив із того, що згідно довідки про середню заробітну плату від 15 вересня 2025 року заробітна плата позивача за останні два повні календарні місяці роботи (червень і липень 2025) становила 12 758 гривень 67копійок., при фактично відпрацьованих за цей період 12 робочих днів. Тоді середньоденна заробітна плата становить: 12 758,67 / 12 = 1063 гривень 22 копійки.

За таких обставин, середній заробіток за час вимушеного прогулу позивача з дня наступного за днем звільнення з 27 серпня 2025 року по 07 травня 2026 року (день ухвалення рішення судом першої інстанції) включно становить 193 506 гривень 04 копійки.

Отже, встановивши, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням трудового законодавства, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Щодо вирішення позовної вимоги про визнання протиправним та скасування рішення експертно-кваліфікаційної комісії про анулювання кваліфікаційного свідоцтва

Задовольняючи позовну вимогу ОСОБА_1 про скасування рішення експертно-кваліфікаційної комісії про анулювання його кваліфікаційного свідоцтва суд першої інстанції виходив із того, що у Порядку позбавлення кваліфікації судового експерта і кваліфікаційних класів судово-медичних експертів працівникам установ, в яких проводяться судово-медичні експертизи, що затверджений наказом Міністерства охорони здоров`я від 20 липня 2018 року № 1361 (далі - Порядку) відсутня така підстава анулювання свідоцтва, як звільнення судового експерта з роботи.

Із таким висновком суду першої інстанції колегія суддів погодитись не може, з огляду на наступне.

Дійсно, згідно пункту 3 Порядку підставою для розгляду питань в експертно-консультативній комісії щодо позбавлення працівника установи кваліфікації судового експерта і кваліфікаційного класу судово-медичного експерта, є подання його безпосереднього керівника стосовно результатів перевірки інформації про порушення судовим експертом вимог законодавства України про судову експертизу та/або нормативно-правових актів щодо проведення судово-медичної експертизи.

Згідно пункту 9 Порядку за наслідками розгляду питання щодо позбавлення кваліфікації судового експерта і кваліфікаційного класу судово-медичного експерта, ЕКК приймає одне з таких рішень: позбавлення кваліфікації судового експерта; позбавлення кваліфікаційного класу судово-медичного експерта; не позбавляти судового експерта кваліфікації судового експерта та/або не позбавляти кваліфікаційного класу судово-медичного експерта.

Разом з тим, як встановлено судом апеляційної інстанції, анулювання свідоцтва позивача не пов`язано із жодними порушеннями вказаного нормативно-правового акту, у матеріалах справи відсутні результати перевірки інформації про такі порушення і його керівник не вносив комісії жодного подання з даного приводу.

Натомість, у даному випадку колегія суддів зауважує, що порядок видачі свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта, його дубліката, переоформлення та анулювання свідоцтва регулюється Порядком проведення атестації працівників установ, в яких проводяться судово-медичні експертизи, для присвоєння (підтвердження) кваліфікації судового експерта, що затверджений наказом Міністерства охорони здоров`я від 20 липня 2018 року № 1361.

Відповідно до пункту 5 цього Порядку керівником установи до структурного підрозділу Міністерства юстиції України, що відповідає за організаційне-управлінське забезпечення судово-експертної діяльності, направляється подання про внесення до державного Реєстру атестованих судових експертів інформації щодо внесення в свідоцтво відмітки про його анулювання із зазначенням підстави.

Свідоцтво підлягає анулюванню у разі, зокрема, звільнення працівника з Установи.

Рішення щодо анулювання свідоцтва приймається ЕКК, яка його видала (пункт 13 Порядку проведення атестації працівників установ, в яких проводяться судово-медичні експертизи, для присвоєння (підтвердження) кваліфікації судового експерта).

Як встановлено судом у даній справі, підставою для прийняття ЕКК рішення про анулювання кваліфікаційного свідоцтва відповідача слугувало прийняття роботодавцем наказу про його звільнення.

Відтак, враховуючи наведені положення Порядку позбавлення кваліфікації судового експерта і кваліфікаційних класів судово-медичних експертів працівникам установ, в яких проводяться судово-медичні експертизи та Порядку проведення атестації працівників установ, в яких проводяться судово-медичні експертизи, для присвоєння (підтвердження) кваліфікації судового експерта, колегія суддів доходить висновку, що у даному випадку вимога позивача про визнання протиправним та скасування рішення експертно-кваліфікаційної комісії про анулювання кваліфікаційного свідоцтва є похідною від вимоги про поновлення на роботі, а тому, з огляду на висновок суду про незаконність звільнення ОСОБА_1 , для належного та ефективного захисту його трудових прав, ця позовна також підлягає задоволенню.

Наведеного вище суд першої інстанції не врахував та не застосував до спірних правовідносин положення Порядку проведення атестації працівників установ, в яких проводяться судово-медичні експертизи, для присвоєння (підтвердження) кваліфікації судового експерта, хоч і правильно виснував про необхідність скасування рішення ЕКК.

Отже, колегія суддів погоджується із доводами апеляційної скарги у цій частині та доходить висновку, що рішення суду першої інстанції у цій частині слід змінити, виклавши його мотивувальну частину відповідно до змісту цієї постанови.

Щодо вирішення позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 моральної шкоди

Відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя (частина перша статті 237-1 КЗпП України).

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Суд визначає розмір грошового відшкодування моральної шкоди з урахуванням характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування (частини третя, четверта статті 23 ЦК України).

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (справа «Stankov v. Bulgaria», заява № 68490/01, пункт 62, 12 липня 2007 року).

Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц).

Гроші є еквівалентом моральної шкоди. Кошти як загальний еквівалент всіх цінностей в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен хоча б наближено бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. Під час визначення компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, а при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 ).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 477/874/19 вказано: «Абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжитий термін «інші обставини, які мають істотне значення» саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, оскільки вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати.».

У постанові Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 зазначено: «Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. […] Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи.».

У спорах про відшкодування шкоди відбувається розподіл тягаря доказування: позивач повинен довести наявність шкоди та причинний зв`язок; відповідач доводить відсутність протиправності та вини (постанова Верховного Суду від 20 березня 2024 року у справі № 522/8849/19).

У постанові Верховного Суду від 17 листопада 2023 року у справі № 326/789/21 зазначено: «У постанові Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі № 6-23цс12 зроблено висновок, що «КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а ст. 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин, то висновок суду касаційної інстанції, викладений у судових рішеннях у справі, яка переглядається, є законним і обґрунтованим. Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення. Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.».

У справі, що переглядається, суди встановили, що звільнення відповідача були незаконними та анулювання його кваліфікаційного свідоцтва були незаконними.

Суд першої інстанції також встановив, що звільнення позивача з роботи та зміна у зв`язку з цим способу життя безумовно негативно вплинули на його моральний стан та неодмінно призвели до емоційного дискомфорту.

Відповідач вказаного не спростував, не довів відсутність протиправності звільнення позивача та своєї вини у такому незаконному звільненні.

Тому колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про задоволення позову в цій частині та стягнення 7 000 гривень на відшкодування моральної шкоди.

Апеляційна скарга не містить доводів в частині незгоди з розміром суми відшкодування моральної шкоди, стягненої на користь позивача.

Такий висновок апеляційного суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду наведеної у постанові від 30 червня 2026 року у справі № 761/14520/23.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Рішення суду першої інстанції від 07 травня 2026 року в частині позовних вимог про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди ухвалено з дотриманням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права, а тому у цій частині його слід залишити без змін.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною другою статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону, застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

За змістом частини четвертої статті 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Враховуючи наведене вище, рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 07 травня 2026 року в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасувати рішення експертно-кваліфікаційної комісії ДСУ «Чернівецьке ОБСМЕ» про анулювання кваліфікаційного свідоцтва ОСОБА_1 ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому його мотивувальну частину слід змінити, виклавши її відповідно до змісту цієї постанови.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Підпунктом 2 пункту 1 частини 2статті 4 Закону України «Про судовий збір» від 8 липня 2011 року, № 3674-VI (далі - Закону) встановлено, що судовий збір за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою справляється 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Підпунктом 1 пункту 1 частини 2статті 4 Закону України «Про судовий збір» від 8 липня 2011 року, № 3674-VI (далі - Закону) встановлено судовий збір за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою – 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» у 2025 році установлено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб з 1 січня 2025 року в розмірі 3 028 гривень.

Отже, розмір судового збору за подання до суду позовної заяви, в якій містилися дві вимога немайнового характеру (перша про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі; друга - визнання протиправним та скасувати рішення експертно-кваліфікаційної комісії) та дві вимога майнового характеру (стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди, а отже ціна позову за цими вимогами становить 200 506 гривень 04 копійки (182 х 1 063,22 + 7 000)), складав 4 427 гривень 46 копійок ((3 028 х 0,4 х 2) + (200 506,04 х 1%)).

Відтак, з Державної спеціалізованої установи «Чернівецьке обласне бюро судово-медичної експертизи» на користь держави слід стягнути судовий збір у сумі 4 427 гривень 46 копійок за розгляд справи у суді першої інстанції.

З наведеного вище вбачається, що помилковим є висновок суду першої інстанції, про стягнення з відповідача на користь держави судового збору в розмірі 4 667 гривень 46 копійок, а тому рішення суду в частині розподілу судових витрат слід змінити.

З огляду на висновок Чернівецького апеляційного суду про зміну мотивувальної частини рішення суду першої інстанції із залишенням без змін висновків суду по суті спору, судові витрати, понесені на сплату судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта.

Аналогічної позиції щодо розподілу судових витрат у випадку зміни мотивувальної частини судового рішення із залишенням без змін його резолютивної частини дотримується Велика Палата Верховного Суду у постановах від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, від 01 жовтня 2019 року у справі № 916/22721/18, від 01 жовтня 2019 року у справі № 922/2723/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/11212/18, від 18 лютого 2020 року у справі № 912/2730/18, 25 червня 2020 року у справі № 908/299/18, від 03 листопада 2020 року у справі № 916/3146/17.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд

Ухвалив:

Апеляційну скаргу Державної спеціалізованої установи «Чернівецьке обласне бюро судово-медичної експертизи» задовольнити частково.

Змінити мотивувальну частину рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 07 травня 2026 року щодо вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування рішення експертно-кваліфікаційної комісії Державної спеціалізованої установи «Чернівецьке обласне бюро судово-медичної експертизи» №4 від 26 серпня 2025 року про анулювання кваліфікаційного свідоцтва, виклавши її в редакції цієї постанови.

Змінити рішення в частині розподілу судових витрат.

Стягнути з Державної спеціалізованої установи «Чернівецьке обласне бюро судово-медичної експертизи» в дохід держави судовий збір у сумі 4 427 (чотири тисячі чотириста двадцять сім) гривень 46 копійок.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 06 серпня 2026 року.

Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК

Судді: Наталія ВИСОЧАНСЬКА

Мирослава КУЛЯНДА