Рішення від 19 липня 2026 р. у справі №331/5427/21 — Олександрівський районний суд міста Запоріжжя

20.07.2026

Справа № 331/5427/21

Провадження № 2/331/158/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 липня 2026 року м. Запоріжжя

Олександрівський районний суд міста Запоріжжя у складі:

головуючого - судді Антоненко М.В.

за участю секретаря - Волотко М.П.

розглянувши у загальному позовному провадженні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання договору дарування квартири недійсним, визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, скасування державної реєстрацію права власності, визнання права власності і проведення державної реєстрації права власності на квартиру,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання договору дарування і договору купівлі-продажу недійсним, припинення права власності.

Просить суд:

-визнати договір дарування від 13.12.2019 p., укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Саламатовою М.В. та зареєстрований в реєстрі за № 2404, недійсним;

-визнати договір купівлі-продажу квартири від 17.08.2020 p., укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Тізенберг Д.Д., реєстраційний № 1159, недійсним; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 42,13 кв.м., житловою площею 26,7 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 582730923101, номер запису про право власності/довічної власності: 37785329, яке ОСОБА_3 здобув на підставі договору купівлі-продажу від 17.08.2020 p., укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Тізенберг Д.Д. та зареєстрований в реєстрі за № 1159, та одночасно визнати право власності і провести державну реєстрацію такого права власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 42,13 кв.м., житловою площею 26,7 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 582730923101, в рівних частках, по 1/2 частки кожному правонаступнику та спадкоємцю померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 , а саме: провести державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 42,13 кв.м., житловою площею 26,7 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 582730923101, та провести державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 42,13 кв.м., житловою площею 26,7 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 582730923101.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 04 листопада 2016 року ОСОБА_1 надав ОСОБА_6 позику у розмірі 30000,00 доларів США строком до 01 березня 2017 року, шляхом передачі йому цієї суми готівковими коштами із рук в руки, під розписку. Позивач вказує, що даною розпискою ОСОБА_6 підтвердив те, що отримав від позивача грошові кошти готівкою у розмірі 30000,00 доларів США строком до 01 березня 2017 року, а також зобов`язався повернути отримані готівкові кошти в зазначений строк у повному обсязі. Між тим, в строк до 01 березня 2017 року, який встановлений у розписці, ОСОБА_6 грошові кошти у розмірі 30000,00 доларів США не повернув позивачу, у зв`язку з чим позивач був змушений 19 грудня 2019 року звернутися до суду. Рішенням Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 08 липня 2020 року у справі № 331/5507/19 позов позивача до ОСОБА_6 задоволено, стягнуто з ОСОБА_6 на користь позивача ОСОБА_1 заборгованість згідно розписки у розмірі 30000,00 доларів США, а також стягнуто з ОСОБА_6 на користь позивача судовий збір у розмірі 7041,00 грн. Рішення набрало законної сили 17 серпня 2020 року. У подальшому позивач вказує, що 13 грудня 2019 року між ОСОБА_6 та відповідачем ОСОБА_2 був укладений договір дарування від 13 грудня 2019 року, реєстраційний № 2404, який посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Саламатовою М.В., згідно якого дарувальник ОСОБА_6 передав ОСОБА_2 , а обдарована ОСОБА_2 безоплатно прийняла в дарунок квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 42,13 кв.м., житловою площею 26,7 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 582730923101. Позивач зазначає, що ОСОБА_2 є рідною донькою ОСОБА_6 , які спільно були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 , де 1/4 частки даної квартири є власністю ОСОБА_2 . Вказана квартира знаходилась у власності ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про спадщину за законом серія ННЕ № 732361, згідно якого ОСОБА_6 отримав 13 червня 2019 року від померлої рідної сестри - ОСОБА_7 . Позивач на обґрунтування позову зазначає, що ОСОБА_6 вже після виникнення у нього зобов`язання перед позивачем (повернути позивачу позику у розмірі 30000,00 доларів), фактично з метою недопущення погашення цього боргу за рахунок належного йому на праві власності майна, зокрема квартири, подарував квартиру ОСОБА_2 , чим порушив права позивача, як кредитора на повернення суми позики у розмірі 30000,00 доларів США, у зв`язку з чим позивач вважає, що договір дарування підлягає визнанню недійсним. У подальшому позивач також вказує, що надалі ОСОБА_2 , отримавши в дарунок від ОСОБА_6 квартиру, майже одразу продала її відповідачу ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу квартири від 17 серпня 2020 року, який посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Тізенберг Д.Д., реєстраційний № 1159. Позивач зазначає, що відповідач ОСОБА_2 була обізнана про борг її батька ОСОБА_6 перед позивачем за розпискою, оскільки до січня 2020 року ОСОБА_6 займав посаду директора ТОВ «ВТФ РІЦ», де ОСОБА_2 обіймала посаду заступника директора ТОВ «ВТФ РІЦ», а позивач є учасником ТОВ «ВТФ РІЦ». Таким чином, позивач вказує, що ОСОБА_2 фактично не мала наміру проживати у квартирі, отримала квартиру від рідного батька в дарунок виключно з метою недопущення погашення боргу ОСОБА_6 перед позивачем у розмірі 30000,00 доларів США за рахунок квартири, що підтверджується навіть тим, що договір купівлі-продажу був укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 17 серпня 2020 року, в день набрання рішенням суду законної сили. З урахуванням наведеного, позивач вважає, що договір дарування, як і договір купівлі-продажу, підлягають визнанню недійсними, як такі, що укладені з метою уникнення сплати боргу позивачу.

Ухвалою судді Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 31 квітня 2024 року справа № 331/5427/21 прийнята до свого провадження після перегляду Верховним Судом згідно постанови від 17.07.2024 р., ухвалено розглядати справу за правилами загального позовного провадження з повідомленням сторін. Призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 листопада 2024 року залучено до участі у справі співвідповідачів: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Ухвалою Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 22 грудня 2025 року задоволено заяву позивача ОСОБА_1 про зміну предмета позову.

06.01.2026 р. через підсистему «Електронний суд» від представника відповідача ОСОБА_3 адвоката Бабенко Г.О. надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що ОСОБА_3 як добросовісний набувач з метою придбання нерухомого майна звернувся до агентства нерухомості ЧП «Авторитет-Сервис» задля підбору нерухомості в місті Запоріжжі, що підтверджується договором про надання інформаційно-консультаційних послуг на придбання об`єкту нерухомості від 06 серпня 2020 року. За допомогою агентства нерухомості було підібрано квартиру в тому районі, який цікавив відповідача з дружиною, в результаті чого було підписано договір про намір укладання договору купівлі-продажу нерухомості від 06 серпня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та сплачено задаток у розмірі 1000 доларів США 17 серпня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_3 , що посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Тізенберг Д.Д., реєстраційний № 1159.

Під час проведення угоди купівлі-продажу квартири приватним нотаріусом було перевірено право власності ОСОБА_2 та посвідчено, що остання є власником квартири на підставі договору дарування від 13.12.2019 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 . Пунктом 5.1 Договору купівлі-продажу квартири від 17 серпня 2020 року передбачено, що «Продавець свідчить, що відчужувана квартира належить їй на праві особистої приватної власності, а також те, що малолітніх чи неповнолітніх дітей, недієздатних чи обмежено дієздатних осіб, які б мали право на проживання та користування вищезазначеною квартирою не має, на момент укладення цього Договору вищезазначена квартира ПРОДАВЦЕМ нікому іншому не продана, не подарована, іншим способам не відчужена, під заставою, забороною/арештом/не перебуває, обмежень, обтяжень, судового спору щодо неї, а також прав у третіх осіб, у тому числі за договором найму/оренди/чи за шлюбним контрактом, як у межах, так і за межами України та заборгованості по податках чи інших платежах, які 6 стосувалися відчужуваного майна, немає, як внесок до статутного капіталу юридичних осіб не внесена, як юридична адреса не використовується, приховуваних дефектів, які можуть бути небезпечними для життя, здоров`я, майна Покупця або інших осіб, немає».

З огляду на вищевикладене, будь-яких перешкод в укладанні договору купівлі-продажу квартири не було, будь-які обтяження чи обмеження на квартирі відсутні, як в момент укладення угоди, так і на даний момент. ОСОБА_3 добросовісно набув право власності на квартиру, про будь-які інші правовідносини між колишніми власниками квартири та третіми особами останньому нічого відомо не було. Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 46.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, провадження № 14 436цс19, пункт 7.15 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, провадження № 12-44гс20). Відповідно до ст. 41 Конституції України та п. 2 ч. 1 ст. 3, ст. 321 Цивільного кодексу України (ЦК України), ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом. Враховуючи, що згідно зі ст. 92 Конституції України правовий режим власності визначається виключно законами України, то інші нормативно-правові акти, які обмежують права власника і не мають ознак закону, не підлягають застосуванню. Частина 2 ст. 388 ЦК України забороняє відчужувати майно від добросовісного набувача. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.1997, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Статтею 317 ЦК України визначено зміст права власності, частиною першої якої передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власних володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд відповідно до частини 1 статті 319 ЦК України. Згідно з частиною 1 статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідачка посилається, що даний позивач не є належним позивачем у даній справі та не може витребувати спірні приміщення із приватної власності. Статтею 330 ЦК України встановлено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.

Таким чином, ОСОБА_3 добросовісно та в порядку, передбаченому чинним законодавством, набув право власності на квартиру та не може бути його позбавлений.

Позивач у позовній заяві посилається на те, що між ним та ОСОБА_6 (батьком відповідачки ОСОБА_2 ) існували боргові зобов`язання, за розпискою. А саме те, що 04.11.2016 року позивач надав ОСОБА_6 позику у розмірі 30 000, 00 доларів США, яку останній не повернув. З огляду на існування заборгованості, з метою нібито ухилення від сплати боргу, ОСОБА_6 подарував належну йому квартиру своїй доньці ОСОБА_2 , в результаті чого договір дарування просить визнати недійсним. Термін виконання зобов`язання за розпискою та повернення боргу встановлений до 01.03.2017 року. При цьому, з позовом до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за розпискою позивач звернувся до суду тільки 19.12.2019 року, що вбачається з рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 08 липня 2020 року по справі № 331/5507/19. Разом з цим, дійсно ОСОБА_6 отримав 13.06.2019 року квартиру у спадщину від померлої рідної сестри ОСОБА_7 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину. В подальшому тільки через півроку після прийняття спадщини 13.12.2019 року, батько ОСОБА_6 подарував квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , своїй доньці ОСОБА_2 , що підтверджується договором дарування.

При цьому, будь-яких обтяжень чи обмежень на квартиру в момент оформлення договору дарування не було, заходів забезпечення не вживалося, жодних заборон не існувало та не могло існувати, адже ОСОБА_1 позовна заява про стягнення заборгованості за договором позики подана тільки 19.12.2019 року, тобто після того, як власником квартири стала ОСОБА_2 . Якщо позивач вважав, що його права якимось чином порушуються, заборгованість не повертається, останній міг в будь-який момент подати відповідну позовну заяву до суду та накласти арешт на все рухоме та нерухоме майно ОСОБА_6 , проте протягом 2017, 2018 року із зазначеними позовами ОСОБА_1 не звертався, а звернувся тільки в кінці 2019 року. Рішення по справі № 331/5507/19 про стягнення заборгованості з ОСОБА_6 за розпискою, винесено 08.07.2020 року, набрало чинності згідно інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень 17.08.2020, але фактично - в лютому 2023 року (постанова Запорізького апеляційного суду від 07.02.2023 року).

Тобто, минуло більше ніж три роки з того моменту, як ОСОБА_2 стала власником квартири за адресою: АДРЕСА_3 . Саме тому, зазначення позивача про те, що « ОСОБА_6 вже після виникнення у нього зобов`язання перед позивачем повернути позивачу позику у розмірі 30000, 00 доларів США, фактично з метою недопущення погашення цього боргу за рахунок належного йому на праві власності майна, зокрема квартири, подарував квартиру ОСОБА_2 , чим порушив права позивача як кредитора на повернення суми позики у розмірі 30000, 00 доларів США, у зв`язку з цим договір дарування підлягає визнанню недійсним» - не відповідає дійсним обставинам справи, так як рішення про стягнення заборгованості за розпискою було винесено значно пізніше, ніж переоформлено право власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 .

Вказану квартиру було отримано ОСОБА_6 у власність у порядку спадкування, про що свідчать матеріали справи. Згідно з положеннями ч. 5 ст. 1268 ЦК України, передбачено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1270 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 1296 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (ч. 3 ст. 1296 ЦК України). Згідно ч. 1 ст. 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов`язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно. Частиною 1 ст. 1298 ЦК України визначено, що свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини. Таким чином, в силу положень чинного законодавства видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, жодним строком на обмежена.

У випадку наявності у ОСОБА_6 наміру приховати нерухоме майно для уникнення сплати боргу, то він мав законну можливість не оформлювати право власності на спадкове майно та не реєструвати право власності на квартиру в Державному реєстрі прав на нерухоме майно, адже квартира і так належала ОСОБА_6 як спадкоємцю. Отже такої мети ОСОБА_6 не переслідував. Так само, за наявності наміру позбутися квартири з метою ухилення від сплати боргу, отримавши і зареєструвавши квартиру у власність як спадок, ОСОБА_6 зробив би її відчуження якнайшвидше, а не через півроку, що також свідчить про відсутність такого наміру.

Посилання на те, що стягнення боргу, на думку позивача, обов`язково мало б відбутися за рахунок спірної квартири, є необґрунтованим у зв`язку з наступним. Отримана у борг позика не передбачала її повернення за рахунок нерухомого майна. Грошові кошти у борг ОСОБА_6 позивачем усвідомлено було надано в той час, коли у власності ОСОБА_6 спірної квартири ще не було, адже квартиру у спадщину було отримано лише влітку 2019 року, що також свідчить про те, що навіть за відсутності у власності квартири ОСОБА_6 був платоспроможним та мав можливість повернення боргу, інакше позивач би вказану суму грошових коштів у борг не надав. А тому, позивач не очікував і не міг очікувати в момент надання коштів у борг можливість повернення цього боргу в майбутньому за рахунок спірної квартири, що також доводить безпідставність посилання позивача на відчуження квартири з метою уникнення сплати боргу.

Більше того, строк для повернення боргу (01.03.2017 року) настав ще до отримання квартири у спадщину (13.06.2019 року), і позивач зі свого боку не вживав в цей період жодних дій, що могли б свідчити про наявність вимог чи претензій до ОСОБА_6 - жодних листів, вимог, претензій, позовів, накладення арешту на майно, тощо, що також свідчить про усвідомлення позивачем факту платоспроможності боржника.

Із матеріалів справи також вбачається, що спірна квартира не була єдиним майном (доходом) ОСОБА_6 , оскільки останній перебував на посаді директора ТОВ «ВТФ РІЦ», тобто був працевлаштований і мав відповідний дохід. Дана обставина сторонами не оспорювалась та не спростовувалась. А отже навіть у випадку примусового стягнення заборгованості (відповідно до ч. 1 ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна, об`єкти незавершеного будівництва, майбутні об`єкти нерухомості здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна) першочергове звернення стягнення здійснювалося б з доходів, а не за рахунок квартири, яка стала предметом спору.

Згідно змісту ухвали Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14.01.2025 року по справі №331/5507/19 під час розгляду питання про заміну сторони виконавчого провадження, відкритого за рішенням суду про стягнення боргу, вбачається, що «Представником заявника ОСОБА_1 надано суду відомості з Єдиного державного реєстра юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань станом на 12.06.2023 р., відповідно до яких: 1) ОСОБА_2 є засновником та власником Товариства з обмеженою відповідальністю «АГЕС», код ЄДРПОУ 31775524, із 50% часткою, яка дорівнює 61 000,00 грн.; 2) ОСОБА_2 є засновником та власником Товариства з обмеженою відповідальністю «ІНТАРСІЯ», код ЄДРПОУ 22160493, із 25% часткою, яка дорівнює 100,00 грн.; 3) ОСОБА_2 є засновником та власником Приватного підприємства «ІНТАРСІЯ», код ЄДРПОУ 30850888, із 100% часткою, яка дорівнює 110 грн. Крім цього, ним зазначено у поясненнях від 12.06.2023 р., що ОСОБА_2 з 01.03.2013 р. і по день його смерті офіційно знаходився у шлюбі із ОСОБА_4 , а відповідно до ст.60 Сімейного кодексу України, все набуте подружжям за час шлюбу майно належить на праві спільної власності подружжю. В свою чергу, ОСОБА_4 є засновником та власником Товариства з обмеженою відповідальністю «ВТФ РІЦ», код ЄДРПОУ 33175829, із 49% часткою, яка дорівнює 1 403 850,00 грн. Тобто, всі наведені майнові активи можуть бути реалізовані в ході виконавчого провадження ВП № НОМЕР_3 приватним виконавцем виконавчого округу Запорізької області Безмагоричних М.А.». Під час пошуку інформації з відкритих даних та доступу до ЄДРПОУ станом на день подання відзиву, інформація про те, що ОСОБА_6 є засновником та директором ТОВ «АГЕС», ТОВ «ІНТАРСІЯ», ПП «ІНТАРСІЯ», а також те, що ОСОБА_8 є засновником ТОВ «ВТФ РІЦ» із часткою 49%, яка дорівнює 1 403 850,00 грн., де директором є ОСОБА_9 , знайшла своє підтвердження (роздруківки інформації додаються).

Враховуючи зазначене, і на час отримання позики у борг від позивача, і на час укладення договору дарування ОСОБА_6 був платоспроможним, мав доходи, був власником компаній тощо, тобто твердження позивача про те, що « ОСОБА_6 з метою недопущення погашення цього боргу за рахунок належного йому на праві власності майна, зокрема квартири, подарував квартиру» є необґрунтованим припущенням, яке спростовується наявними у справі доказами. Матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що відчуження належної ОСОБА_6 квартири відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника, так само, як і не містить доказів, що ОСОБА_6 перестав бути платоспроможним внаслідок укладення договору дарування, а отже підстав для визнання оспорюваного договору дарування недійсним немає.

Твердження позивача про те, що «Відповідач-1, отримавши в дарунок від ОСОБА_6 квартиру майже одразу продала її ОСОБА_3 (Відповідач-2) за договором купівлі-продажу від 17.08.2020 року, що посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Тізенберг Д.Д. реєстраційний номер № 1159», суперечить дійсним обставинами справи. ОСОБА_2 стала власником квартири 13.12.2019 року, на підставі договору дарування, а продала квартиру за договором купівлі-продажу ОСОБА_3 аж через вісім місяців після того, як отримала квартиру у власність - 17.08.2020 року. Припущення позивача про те, що ОСОБА_2 була обізнана про борг свого батька, оскільки разом з ним працювала та була в курсі фінансових справ батька, не може бути аргументом на користь умислу сторін, не має жодного відношення до даної справи та визнання недійсним договорів, оскільки діти не відповідають за борговими зобов`язаннями своїх батьків, ОСОБА_2 не була ані свідком, ані стороною договору позики, ані поручителем та була вправі розпоряджатися своїм власним майном на власний розсуд. Крім того, і твердження позивача про те, що «Відповідач-1 фактично не мала наміру проживати у квартирі, отримала квартиру від рідного батька в дарунок виключно з метою недопущення погашення боргу ОСОБА_6 перед позивачем у розмірі 30000, 00 доларів США за рахунок квартири, що підтверджується навіть тим, Договір-2 укладений між Відповідачем-1 та Відповідачем-2 17.08.2020 року в день набрання рішенням законної сили» є виключно припущеннями позивача. Останнім помилково ототожнюються дата набрання рішення законної сили про стягнення заборгованості з ОСОБА_6 та укладенням договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Зазначені дві події не мають між собою жодного взаємозв`язку, оскільки на момент укладання договору купівлі-продажу єдиним власником квартири була ОСОБА_2 , жодних обтяжень чи обмежень на квартирі не було, власник на свій розсуд розпорядилася належним їй майном та маючи всі повноваження уклала договір купівлі-продажу квартири.

Боргові зобов`язання ОСОБА_6 та набрання рішенням законної сили, яким з нього стягнуто борг за розпискою не має жодного відношення до його доньки ОСОБА_10 . Як зазначалося вище, ОСОБА_3 добросовісно набув у власність спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу, звернувшись до агентства нерухомості для здійснення пошуку квартири, уклавши в подальшому договір про намір укладання договору купівлі-продажу, сплативши завдаток, та врешті - уклавши сам договір. В матеріалах справи відсутні жодні докази недобросовісної поведінки або зловживання правом учасників - сторін договору купівлі-продажу, відсутні будь-які ознаки, а також докази імовірної фіктивності цього договору, а отже, з урахуванням презумпції правомірності правочину, передбаченої ч. 1 ст. 204 ЦК України, і відсутні підстави для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу недійсним.

Статтями 1216 , 1218 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. У свою чергу на момент відкриття спадщини нерухоме майно (квартира за адресою: АДРЕСА_3 ), що є предметом цього позову, не входило та не могло входити до складу спадщини, адже задовго до часу відкриття спадщини було відчужене спадкодавцем у порядку і спосіб, передбачені законом. Питання спадкування та встановлення спадкового майна у спадкоємців ОСОБА_6 знаходяться за межами обставин, що входять до предмету доказування за цим позовом. Позивач вже скористався правом на звернення до суду з позовом про стягнення грошових коштів, отриманих у борг ОСОБА_6 (справа №331/5507/19). Рішення по справі набрало чинності і наразі знаходиться на стадії примусового виконання. Саме в рамках цієї справи і виконавчого провадження здійснюється стягнення коштів зі спадкоємців ОСОБА_6 , здійснюється встановлення спадкового майна задля можливості виконання рішення суду.

Крім того, самим позивачем в рамках цієї справи було подано до суду докази щодо наявного спадкового майна у спадкодавця - корпоративних прав, частки у майні, що перебувало у спільній сумісній власності подружжя тощо, що встановлено ухвалою Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14.01.2025 року по справі.

Позивач намагається визнати право власності на нерухоме майно за певними особами - спадкоємцями (відповідачами) у спосіб, що суперечить законодавству, тобто примусити до набуття у власність нерухомого майна інших осіб, які з такими вимогами до суду не зверталися. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у ст. ст. 1261-1265 цього Кодексу (ст. 1223 ЦК України ). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини За правилами ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Таким чином, інші способи переходу прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до третіх осіб (спадкоємців) цивільним законодавством не передбачено. Так само як і не передбачено можливість примушування до спадкування шляхом визнання в судовому порядку права власності на майно за особами - спадкоємцями, які з такими вимогами не зверталися.

Відповідно до ч. 2 ст. 1274 ЦК України, спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги. Кожен зі спадкоємців має право відмовитися від частки на спірну квартиру на користь іншого зі спадкоємців, оскільки таке право прямо передбачено чинним законодавством. Таким чином, вимога позивача порушує законні права та інтереси ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , оскільки фактично відбувається примушування до спадкування конкретного майна в конкретних частках. Крім того, така вимога фактично означає набуття права власності за особами (відповідачами) в порядку спадкування, що не лише знаходиться за межами предмету спору по цій справі, але й порушує вимоги чинного законодавства, нівелює засади та принципи інституту спадкування.

Згідно змісту позову підставами для визнання правочинів недійсним позивачем заявлено п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України, ч. 2 та ч. 3 ст. 13 ЦК України, ч. 1 ст. 215 ЦК України, ч. 2 ст. 215 ЦК України, ч.ч. 1,2,3,5 ст. 203 ЦК України, ч. 1 та ч. 2 ст. 234 ЦК України. Також позивачем зазначено, що «оскільки Договір-1 та Договір-2 використано ОСОБА_6 та Відповідачем-1 як спосіб уникнення звернення стягнення на квартиру з метою неповернення кредиторської заборгованості за розпискою, чим завдано шкоди майновим інтересам позивача як кредитора, договори мають бути визнані недійсними на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України)».

Проте такі твердження та підстави для визнання договорів недійсними, зазначені в позові, є необґрунтованими у зв`язку з наступним. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України. Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальних) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним с правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладених угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Статтею 203 ЦК України передбачено загальні вимоги, додержання яких необхідним для чинності правочину: 1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 4. Правочин мас вчинятися у формі, встановленій законом. 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Крім того, положеннями ч. 1 ст. 3 ЦК України до основних засад цивільного законодавства віднесено: судовий захист цивільного права та інтересу (пункт 5); справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6). Наведені фундаментальні засади цивільного права не є формальними та спрямовані, перш за все, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права, який є фундаментальною засадою правопорядку в Україні (стаття 8 Конституції України). Слід наголосити, що ухвалюючи судове рішення іменем України, суд керується, перш за все, необхідністю дотриманням цього принципу (ч. 1 ст. 129 Конституції України). Згідно зі ст. 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У зв`язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться.

Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість. Принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав. У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків. Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб`єктивних цивільних прав необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвинність» і навпаки, «недобросовісність» із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність, а оскільки обов`язковим елементом настання відповідальності, за загальним правилом, є вина, то такі діяння є винними.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод особою не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Зловживання правом - це свого роду спотворення права (постанова ВС від 08 травня 2018 року у справі № 910/1873/17). Об`єднана палата КЦС ВС зазначила, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Аналіз частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які порушують права інших осіб, є формою зловживання правом. Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

В постанові від 10 лютого 2021 року у справі №754/5841/17 КЦС ВС вказав, що зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах із цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а й про обсяг прав інших учасників цих правовідносин і порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) зазначено, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства с добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли 6 порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

Зі свого боку, при укладенні договору купівлі-продажу ОСОБА_3 було вжито всіх дій направлених на перевірку будь-яких обмежень чи обтяжень на майні, сторони виявили своє волевиявлення при підписанні договору. Жодних дій, які б свідчили про фіктивність укладеного правочину зі сторони відповідачів не було. Майно було придбано ОСОБА_3 для його родини, для проживання дружини та дитини.

При підписанні договору купівлі-продажу всі особи мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасників було вільним та відповідало внутрішній волі сторін, спрямований на настання правових наслідків обумовлених договором. Так само, аналізуючи матеріали справи та обставини укладення договору дарування, вбачається також відсутність будь-якої недобросовісної поведінки та зловживання правом з боку ОСОБА_2 та ОСОБА_6 .

Позивачем не наведено в позові та наявними у справі доказами, які саме з його прав чи інтересів було порушено під час укладення оспорюваних правочинів і яким чином задоволення позову забезпечить відновлення нібито порушених прав позивача. Відчуження спірної квартири жодним чином не позбавило позивача права стягнути заборгованість за договором позики на підставі рішення суду у справі №331/5507/19 зі спадкоємців ОСОБА_6 . Цим правом позивач скористався, адже виконавче провадження вже відкрито і перебуває на стадії виконання.

Переглядаючи рішення суду першої та апеляційної інстанції по цій справі, Верховний Суд у складі Касаційного цивільного Суду постановою від 17 липня 2024 року у справі №331/5427/21 рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 грудня 2023 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою для ухвалення такого рішення Верховним Судом стало те, що «оскільки суди попередніх інстанцій не з`ясували, коли у боржника виник обов`язок зі сплати боргу, висновки про відсутність підстав для задоволення позову є передчасними». Також Суд зазначає про можливу фраудаторність договору. «Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника». «…будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам)». Фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору. У Цивільному кодексі України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій із виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах. Використання особою належного їй суб`єктивного права не для задоволення легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди іншим учасникам цивільних правовідносин, задля приховування дійсного наміру сторін при вчиненні правочину є очевидним використанням приватноправового інструментарію всупереч його призначенню та за своєю суттю є "вживанням права на зло". За таких умов недійсність договору як приватноправова категорія є інструментом, який покликаний не допускати, або припиняти порушення цивільних прав та інтересів, або ж їх відновлювати. Фраудаторні правочини мають конкретну мету - ухилення від виконання зобов`язання, та як наслідок, позбавляють боржника платоспроможності.

Однак, укладення договору дарування майна, отриманого у спадщину, жодним чином не позбавило ОСОБА_6 платоспроможності та не вплинуло на права та інтереси кредитора, а періоди часу між отриманням цього майна у спадщину та його відчуженням переконливо свідчать про відсутність будь-якого умислу на відчуження майна з метою ухилення від виконання зобов`язання перед кредитором.

Право власності на нерухоме майно, а саме квартиру, з`явилося у ОСОБА_6 13.06.2019 року на підставі свідоцтва про право на спадщину. Надалі, лише 13 грудня 2019 року ОСОБА_6 та ОСОБА_2 уклали договір дарування вказаної квартири за адресою: АДРЕСА_3 , тобто через півроку з моменту виникнення права власності на квартиру. Саме на позивача покладено обов`язок у позовній заяві викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують вказані обставини. У свою чергу, позивачем не підтверджено жодними належними та допустимими доказами вчинення неправомірних або недобросовісних дій з боку усіх сторін оскаржуваних договорів, зокрема, того, що на день укладення договору дарування квартири було судове рішення або розпочато судове провадження про стягнення боргу за розпискою, чи хоча б було направлено вимогу про повернення боргу, а також що ОСОБА_6 перестав бути платоспроможним чи не був таким на час зобов`язання про повернення боргу, а також те, що його майновий стан унеможливлював виконання зобов`язання за договором позики.

На час укладення правочину спірна квартира під будь-якою забороною не перебувала, жодних обтяжень на майно накладено не було, так само, як і не було будь-яких претензій чи вимог від позивача, не було відкритих судових проваджень або рішень судів щодо стягнення боргу, так само як і не було відкритих виконавчих проваджень, відтак ОСОБА_6 мав всі права щодо розпорядження цим майном на власний розсуд, зокрема, щодо його відчуження, а твердження про нібито намір ОСОБА_6 ухилитися від сплати боргу, є непідтвердженим припущенням позивача.

Позивачем не доведено обставин, необхідних для визнання оспорюваних договорів недійсними з підстав фраудаторності, як і не доведено порушення своїх прав та законних інтересів укладенням оспорюваних договорів квартири, так само, як і не спростовано добросовісність та правомірність дій відповідачів під час укладення цих правочинів. Ця обставина у сукупності з обставинами укладення самих договорів, підстав надання позики (за відсутності у власності ОСОБА_6 квартири на час отримання позики), підстав отримання у власність квартири (спадщина, яку можно було і дотепер не оформити та не зареєструвати як власність), обставини укладення договору дарування (укладення договору аж через півроку після отримання її у спадок), відсутність доказів неплатоспроможності ОСОБА_6 після укладення договору дарування, обставин укладення договору купівлі-продажу (укладення договору купівлі-продажу квартири аж через 8 місяців після отримання її у власність з особою, яка попередньо зверталася до послуг агентства нерухомості задля пошуку квартири для придбання) - переконливо свідчать про відсутність будь-яких ознак фіктивності чи фраудаторності оскаржуваних правочинів, будь-яких ознак зловживання правом та недобросовісної поведінки з боку сторін договорів, а отже свідчать і про відсутність підстав для визнання договорів недійсними.

08.01.2026 р. через підсистему «Електронний суд» від представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Бєлка А.В. надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 1-3 та 6 ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частинами 4 - 5 ст. 203 ЦК України визначено, що правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 1 ст. 234 ЦК України встановлено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 5 ст. 177 ЦПК України визначено, що позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Критеріями, які Верховний Суд називає для кваліфікації договору, як фраудаторного, є, зокрема: відчуження майна за наявності значної непогашеної заборгованості; відчуження майна боржником після пред`явлення до нього позову про стягнення такої заборгованості (хоча є і виключення з цього правила, головне довести, що боржник розумів, що має заборгованість і ухилявся таким чином від її сплати); майно відчужено на підставі безвідплатного правочину (з цього правила є також виключення, зокрема, якщо ціна за оплатним договором занижена тощо); майно відчужене на користь пов`язаної особи (родичу або на користь власної юридичної особи); після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Саме ці обставини і є вирішальними при доведенні фраудаторності, а отже й недійсності відповідного договору, адже наявність вказаних обставин свідчить про те, що боржник діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

Аналогічний висновок також наведений у постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17та у постанові Верховного Суду від 14 липня 2020 року у справі № 754/2450/18, та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду №263/16179/18 від 28.04.2021 року в якій зазначено: суд не врахував доводи позивача про те, що оспорюваний договір дарування був укладений після звернення позивача до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики. Тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судудійшов висновку про наявність умислу при укладенні договору дарування на приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів шляхом звернення стягнення на майно боржника.

Відповідно до ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

З матеріалів справи вбачається, що відчуження належної квартири відбулося до моменту звернення позивача до суду, на вказане майно не було накладено арешту, заборони відчуження, а також відсутні докази на підтвердження того, що відчуження відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника, а відтак відсутні підстави для визнання не дійсним договору дарування квартири, і, як наслідок, договору купівлі-продажу, оскільки позивач перед зверненням до суду навіть не звертався до померлого з вимого про повернення боргу.

Щодо одночасного визнання право власності і проведення державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 42,13 кв.м., житловою площею 26,7 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 582730923101, в рівних частках, по 1/2 частки кожному правонаступнику та спадкоємцю померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 , а саме: за ОСОБА_4 на 1/2 частки квартири за ОСОБА_5 на 1/2, слід заначити наступне.

Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (ч. 1 ст. 1216 ЦК України).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст.ст. 1217,1218 ЦК України).

Частинами 1-2 ст. 1268 ЦК України визначено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (ст. 1270 ЦК України).

Правонаступники ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не заявляли та не заявляють вимог під час відкриття спадщини після смерті померлого і станом на сьогодні, а від так відповідач 3 та 4 не мають підстав для її прийняття. Окремо звертаю увагу суду, що ЦК України не передбачає підстав прийняття спадщини без згоди на те спадкоємця, а від так, позовні вимоги щодо одночасного визнання право власності і проведення державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 42,13 кв.м., житловою площею 26,7 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 582730923101, в рівних частках, по 1/2 частки кожному правонаступнику та спадкоємцю померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 , а саме: за ОСОБА_4 на 1/2 частки квартири за ОСОБА_5 на - задоволення не підлягають.

Ухвалою Олександрівського районного суду міста Запоріжжя від 23.03.2026 р. закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні на 30.03.2026 р.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 адвокат Мартиненко К.І. підтримав позовні вимоги в повному обсязі пояснив суду, що 19.12.2019 р. ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою за захистом свого порушеного права, оскільки вважає спірні договори (дарування та купівлі-продажу) такими, що вони були використані його сторонами як спосіб уникнення звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , в рахунок повернення ОСОБА_6 його кредиторської заборгованості у розмірі 30000 доларів США з розпискою від 04.11.2016 p., яка стягнута з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 судовим рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 08.07.2020 р. по справі № 331/5507/19, що набрало законної сили 17.08.2020 р. (пункт 4 розділу III Порядку ведення Єдиного державного реєстру судових рішень, затверджений рішенням Вищої ради правосуддя від 19.04.2018 р. №1200/0/15-18), чим завдано шкоди майновим інтересам ОСОБА_1 як кредитора ОСОБА_6 .

Зобов`язання у ОСОБА_6 перед позивачем сплатити 30 000 доларів США за розпискою від 04.11.2016 р. - наступило 01.03.2017 p., а спірні договори укладались 13.12.2019 р. та 17.08.2020 p., тобто, ОСОБА_6 після 01.03.2017 р. даруючи квартиру доньці - ОСОБА_2 діяв виключно з підстав уникнення повернення позивачу 30000 доларів США за рахунок подарованої ОСОБА_2 квартири.

ОСОБА_2 також не збиралась жити у подарованій квартирі, оскільки прийнявши 13.12.2019 р. квартиру в дар, вже 17.08.2020 р. продала її ОСОБА_3 , який маючи житло, купив квартиру за змовою з ОСОБА_2 для приховування квартири від стягнення, здавав її в оренду. Матеріали справи містять всі докази наведеного.

На думку сторони позивача спірні договори (дарування та купівлі-продажу) мають бути визнані в судовому порядку недійсними на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті З UK України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ПК України).

При цьому, Велика Палата Верховного Суду у п. 136 постанови від 04.02.2026 р. по справі № 910/6654/24 дійшла до висновку, що нормативна підстава для кваліфікації правочину як фраудаторного і визнання його недійсним за статтями З, 13 ПК України (всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом) є достатньою.

В свою чергу, Верховний Суд у постанові від 17.11.2024 р. по справі № 331/5427/21 вже наголошував окрім іншого на тому, що:

1. Відмовляючи у задоволені позову суди помилково виходили з дати звернення позивача до суду з позовом про стягнення грошових коштів за договором позики, набрання цим рішенням законної сили та факту його оскарження в апеляційному порядку.

2. Судами не враховано, що 04.11.2016 р. ОСОБА_6 отримав від Позивача 30 000,00 доларів США, строком до 01.03.2017 p., що підтверджується копією розписки, складеної ОСОБА_6 , а договір дарування останній уклав 13.12.2019 р.

3. Цивільно-правовий договір- не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

4. Боржник, який відчужує майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості, або виникнення у нього обов`язку зі сплати боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті З ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).

5. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

6. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.

Представник відповідачки ОСОБА_2 , заперечуючи проти задоволення позову, не спростував того, що спірний договір дарування укладений 13.12.2019 р. вже після виникнення у померлого ОСОБА_6 обов`язку з повернення заборгованості ОСОБА_1 за договором позики (розпискою від 04.11.2016 р.) - 01.03.2017 p., а лише необґрунтовано та безпідставно посилався на те, що відчуження належної квартири відбулося до моменту звернення позивача до суду, на вказане майно не було накладено арешту, заборони відчуження, а також відсутні докази на підтвердження того, що відчуження відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника, а відтак відсутні підстави для визнання не дійсним договору дарування квартири, і, як наслідок, договору купівлі-продажу, оскільки ОСОБА_1 перед зверненням до суду навіть не звертався до померлого з вимого про повернення боргу.

Заперечення ОСОБА_2 про те, що одночасне визнання право власності і проведення державної реєстрації власності на квартиру АДРЕСА_1 не підлягають задоволенню з підстав не прийняття спадкоємцями ОСОБА_6 спадщини, спростовуються висновками Запорізького апеляційного суду наведеними в ухвалі від 13.11.2024 р. у справі № 331/5427/21, якою ОСОБА_4 та ОСОБА_5 були залучені до участі у справі № 331/5427/21 співвідповідачами, як правонаступників та спадкоємців померлого ОСОБА_6 , тобто осіб які в силу закону прийняли спадщину померлого ОСОБА_6 .

Представник відповідача ОСОБА_3 , заперечуючи проти задоволення позовних вимог послалась на те, що ОСОБА_3 добросовісно та в порядку, передбаченому чинним законодавством, набув право власності на спірну квартиру та не може бути його позбавлений.

При цьому, свою добросовісність ОСОБА_3 намагався довести через призму підписання договору про намір укладення договору купівлі продажу нерухомості від 06.08.2020 р. між ним та ОСОБА_2 , сплатою завдатку у розмірі 1000 доларів США, а також придбанням спірної квартири для проживання дружини та дитини.

В обґрунтування наведеного, ОСОБА_3 надав до матеріалів справи недопустимі докази - два договори, складенні російською мовою, які нібито укладені між їх сторонами в один день - 06.08.2020 p., та стосуються спірної квартири, а саме: «Договор о предоставлении информационно-консультационньїх услуг на приобретение обьекта недвижимости» та «Договор намерений о купле-продаже недвижимости».

В свою чергу, ОСОБА_1 у заяві по суті спору звернув увагу суду на те, що «Договор намерений о купле-продаже недвижимости» є удаваним правочином, тобто правочином, що вчинений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 для приховання іншого правочину - правочину завдатку, який вони насправді вчинили 06.08.2020 p., як намір подальшого укладення договору купівлі - продажу спірної квартири.

Крім того, ОСОБА_1 з урахуванням правової позиції Верховного Суду наведеної у постанові від 17.06.2021 р. по справі № 711/5065/15-ц, та положень ст. 635 ЦК України, звернув увагу суду на те, що правочин завдатку, який був вчинений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - 06.08.2020 p., з метою подальшого укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, підлягав нотаріальному посвідченню, інакше передбачена цим правочином сума у розмірі 1000 доларів США, на яку ОСОБА_3 посилається як на завдаток - вважається авансом.

В свою чергу, вчинений 06.08.2020 р. між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 правочин завдатку нотаріально не посвідчений, що може свідчити лише про те, що цей правочин, а також «Договор о предоставлении информационно- консультационньїх услуг на приобретение обьекта недвижимости» були складені їх сторонами вже після укладення між відповідачами спірного договору купівлі-продажу квартири, з метою формування доказової бази по цій справі.

Наведене підтверджується відсутністю на правочинні - «Договор намерений о купле-продаже недвижимости» підпису директора АН «Авторитет - Сервіс» Абліцової І.В.

Таким чином, правочин завдатку, який був вчинений 06.08.2020 р. між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є нікчемним правочином, оскільки нотаріально не посвідчений, і відповідно, цей правочин не створює юридичних наслідків, та не являється допустимим доказом по даній справі за допомогою якого можливо встановити її дійсні обставини, а є документом який навпаки спростовує посилання ОСОБА_3 що він добросовісно та в порядку, передбаченому чинним законодавством, набув право власності на спірну квартиру.

Стосовно посилання ОСОБА_3 на те, що спірна квартира була придбана ним добросовісно з метою проживання дружини та дитини, то з цього приваду ОСОБА_1 звертав увагу суду на обставини приховування ОСОБА_3 від суду дійсного мотиву придбання 17.08.2020 p., квартири АДРЕСА_1 за заниженою вартістю:

1. ОСОБА_3 володіє кв. АДРЕСА_4 , яку у заявах по суті справи зазначає як адресу місця реєстрації, а адресу спірної квартири як місце проживання - не зазначає, хоча це передбачено п. 2 ч. З ст. 178 ЦПК України.

2. ОСОБА_3 не надав суду доказів того, що він проживає окремо від дружини та дитини у квартирі АДРЕСА_4 , а дружина разом із дитиною проживає окремо від нього у квартирі АДРЕСА_1 .

3. Із відкритої інформації розміщеної в сеті Інтернет, а саме: Декларації ОСОБА_11 , поданої 25.03.2024 p., з 20.04.2022 р. ОСОБА_3 надавав спірну квартиру у користування її чоловіку ОСОБА_12 , оскільки майно ОСОБА_12 залишилось на окупованій російською федерації території м. Приморська, Запорізької області.

4. Із декларації ОСОБА_12 , поданої 06.03. 15.01.2023 p., ОСОБА_3 надає спірну квартиру загальною площею 42,1 вартістю 403 800 грн., яка є предметом спору у справі № 331/5427/21 у користування ОСОБА_12 , ОСОБА_11 та ОСОБА_13 .

Крім того, ОСОБА_3 , в підтвердження своєї добросовісності зазначив про те, що на момент купівлі-продажу спірної квартири не існувало будь-яких обтяжень чи заборон, однак не врахував того, що Верховний Суд у постанові від 20.08.2024 р. по справі №947/37261/21 ЄДРСР: https: //reve str. court. gov. ua/Review/121471910) зазначив, що відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті З, 13 ЦК) важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна.

При таких обставинах, в дійсності ОСОБА_3 за допомогою належних, допустимих та достатніх доказів не довів суду тієї обставини, що є добросовісним набувачем права власності на квартиру АДРЕСА_1 , і як слідство те, що його не можливо в судовому порядку позбавити права власності на цю квартиру.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду у п. 179 постанови від 23.11.2021 р. по справі № 359/3373/16-ц (ЄДРСР: https://revestr.court.gov.ua/Review/101829985) висловила те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону.

Намагання ОСОБА_3 приховати від суду в цій справі, що ним квартира АДРЕСА_4 - придбана не для проживання, а для здачі в оренду, намагання хибно переконати суд, що ця квартира потрібна була йому нібито для проживання дружини та дитини, хоча там мешкає родина ОСОБА_14 , тобто, зазначення ОСОБА_3 до останнього суду неправдивих відомостей, свідчать про обізнаність відповідача, що наведена квартира набута ним в супереч закону, з ознаками фраудаторності, для допомоги ОСОБА_2 приховати цю квартиру від стягнення позивачем в рахунок погашення боргу.

В свою чергу, ОСОБА_3 за допомогою належних та допустимих доказів не довів суду тієї обставини, що придбаючи спірну квартиру всього за 403 000,00 грн., він об`єктивно не знав і не міг знати про придбання цієї квартири в супереч закону, тобто із порушенням прав ОСОБА_1 як кредитора, а лише посилався на те, що нібито про будь-які спори (правовідносинами) між колишніми власниками квартири та третіми особами йому нічого не було відомого, і це при тому, що за відкритою нформацією, розміщеною на сайті Судова влада України, інформація про звернення позивача до суду із позовною завою до колишнього власника квартири - ОСОБА_6 про стягнення заборгованості розміщена була 19.12.2019 p., а в дар ОСОБА_2 отримала спірну квартиру вартістю 468 000,00 грн. від ОСОБА_6 - 13.12.2019 p., тобто за сім днів до дня звернення ОСОБА_1 до суду.

Представники відповідачів ОСОБА_2 , Мігаль О.С. в судовому засіданні проти позову ОСОБА_1 заперечували з підстав викладених у відзивах, просили суд відмовити позивачу в повному обсязі.

Відповідачі ОСОБА_4 , ОСОБА_5 у судове засідання повторно не з`явились, про причини неявки суд не повідомили, заяв про відкладення розгляду справи або розгляду справи за їх відсутності не надали, правом на подання відзиву на позовну заяву не скористались. Про дату, час та місце судового засідання відповідачі були повідомлені в установленому законом порядку шляхом надсилання судових повісток на останню відому адресу місця їх реєстрації, повідомленням через офіційний веб-портал судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/fair/sud0808.

Відповідно до ч. 4 ст. 223 ЦПК України у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів.

Вислухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду і вирішення справи по суті, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до ч.2 ст.124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносин, що виникають у державі.

Згідно з п.1 ст.6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікованої Україною, Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 року, яка відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов`язків має право на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом.

Відповідно до ст.55 Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.

Згідно зі ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 12,13 ЦПК України, суд розглядає справи на принципах змагальності і диспозитивності.

Судом встановлено, що відповідно до копії розписки, 04 листопада 2016 року ОСОБА_6 , отримав від ОСОБА_1 30000,00 (тридцять тисяч) доларів США строком до 01 березня 2017 року. Зобов`язується повернути суму у зазначений строк (а.с.8 т.1).

Відповідно до копії свідоцтва про право на спадщину за законом серії ННЕ № 732361 від 13 червня 2019 року, ОСОБА_6 отримав у спадок від сестри ОСОБА_15 квартиру АДРЕСА_1 (а.с.25 т.1).

13 грудня 2019 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 був укладений договір дарування квартири № НОЕ 657960, який зареєстровано в реєстрі за № 2404, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Саламатовою М.В., згідно якого дарувальник ОСОБА_6 подарував та безоплатно передав у власність ОСОБА_2 , а ОСОБА_2 прийняла в дар майно, що складається з квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 42,13 кв.м., житловою площею 26,7 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 582730923101(а.с.26-29 т.1).

Відповідно до рішення Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 08 липня 2020 року, позивач ОСОБА_1 звернувся 19 грудня 2019 року до суду з позовною заявою до ОСОБА_6 про стягнення боргу за договором позики. За результатами розгляду даної справи, цивільний позов ОСОБА_1 було задоволено та стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 заборгованість згідно розписки від 04 листопада 2016 року у розмірі 30000,00 доларів США (тридцять тисяч доларів США), а також судовий збір у розмірі 7041,00 грн. (а.с. 9-12, 13-18 т.1).

Постановою Запорізького апеляційного суду від 07 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 , правонаступниками якого є ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , законним представником якого є ОСОБА_8 , залишено без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 08 липня 2020 року у цій справі залишено без змін. Постанова набрала законної сили 07.02.2023 року.

Ухвалою Верховного суду від 03 квітня 2023 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_5 , поданою її ОСОБА_16 , на ухвалу Запорізького апеляційного суду від 17 січня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про стягнення боргу за договором позики.

17 серпня 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу квартири серії НМВ № 057902, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Тізенберг Д.Д., який зареєстровано в реєстрі за № 1159, зі змісту якого вбачається, що ОСОБА_2 передає у власність ОСОБА_3 , а ОСОБА_3 приймає належну ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 та сплачує за неї визначену за домовленістю сторін грошову суму, а саме 403800 гривень (а.с.30-33 т.1).

Відповідно до копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , яке видано Олександрівським районним у місті Запоріжжі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) 07 жовтня 2020 року, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що було складено відповідний актовий запис № 665 (а.с.21 т.1).

08 грудня 2020 року ОСОБА_1 було направлено претензію кредитора на адресу приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Масловець Людмили Сергіївни, із змісту якої вбачається, що кредитор ОСОБА_1 просить приватного нотаріуса Масловець Л.С. завести спадкову справу після смерті спадкодавця ОСОБА_6 та повідомити спадкоємців померлого ОСОБА_6 про наявність заборгованості перед позивачем ОСОБА_1 у розмірі 30000 доларів США та у розмірі 7041 грн. зі сплати судового збору, копія якої міститься в матеріалах справи (а.с.146-148 т.1).

Згідно копії спадкової справи № 153/2020, спадкова справа була відкрита 08 грудня 2020 року після смерті ОСОБА_6 (а.с.151-157 т.1).

Відповідно до копії заяви ОСОБА_2 (серії НМС №30236), остання відмовилась від прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_6 (а.с.91 т.1).

Судом встановлено, що в момент оформлення договору дарування будь-яких обтяжень чи обмежень щодо квартири не було, заходи забезпечення не вживалися, жодних заборон не існувало.

Між тим, у позовній заяві позивач ОСОБА_1 зазначив, що оспорюваний договір дарування квартири є правочином, який вчинено на його шкоду, як кредитора.

Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.

У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).

Частиною першою статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та свобод людини та практику суду як джерело права. У преамбулі та статті 6 параграфа 1 Конвенції, у рішенні Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України», а також у рішенні Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів (постанова КЦС ВС від 17.12.2019 по справі №641/1793/17).

Суд зауважує, що преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

У постанові Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 820/17548/14 (адміністративне провадження № К/9901/9245/18) зазначено, що преюдиціальні факти потрібно відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин. Адже преюдиціальні факти - це явища дійсності, істинність яких вже була встановлена у рішенні, що виключає необхідність їх повторного з`ясування, тоді як юридична оцінка фактів - це оціночне судження, зроблене судом в процесі співставлення факту з нормою права, яка регулює відповідну сферу правовідносин.

В іншій постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17 (провадження № 61-26396св18) Верховний Суд зробив висновки про те, що преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини. Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу.

Суть преюдиції полягає і в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17).

Звільнення від доказування з підстав установлення преюдиційних обставин в іншому судовому рішенні, варто розуміти так, що учасники судового процесу не зобов`язані повторно доказувати ті обставини, які були встановлені чинним судовим рішенням в іншій адміністративній, цивільній або господарській справі, якщо в цій справі брали участь особи, щодо яких відповідні обставини встановлені.

В судовому засіданні вивчено та оголошено матеріали цивільної справи № 331/5507/19 та встановлено таке.

19 грудня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Жовтневого районного суду м. Запоріжжя із позовом до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості. За змістом позову було зазначено, що ОСОБА_6 отримав у борг ОСОБА_1 позику у розмірі 30000 доларів США строком до 01.03.2017 року, що підтверджується розпискою від 04.11.2016 року (т. 1, а.с. 3-6).

Провадження по справі було відкрито ухвалою Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 09.01.2020 року. 08 липня 2020 року Жовтневий районний суд м. Запоріжжя ухвалив рішення по справі, згідно з яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_6 було задоволено. Повний текст рішення було складено 17.07.2020 року (т.1, а.с. 84-87).

Відповідачем ОСОБА_6 14.08.2020 року було подано апеляційну скаргу на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 08.07.2020 року, відповідно до якої ОСОБА_6 просив скасувати рішення суду та ухвалити нове, згідно з яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 в повному обсязі (т.1, а.с. 93-96).

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 06.10.2020 року було відкрито апеляційне провадження по вказаній справі, проте ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер і ухвалою Запорізького апеляційного суду від 10.11.2020 року було зупинено апеляційне провадження по справі до залучення до участі у справі правонаступників померлого ОСОБА_6 (т.1, а.с. 166-167).

20.05.2021 року ухвалою Запорізького апеляційного суду було поновлено апеляційне провадження (т.1, а.с. 236-237). 07 лютого 2023 року постановою Запорізького апеляційного суду було вирішено питання по суті спору та залишено апеляційну скаргу ОСОБА_6 , правонаступниками якого є ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , законним представником якого є ОСОБА_8 , без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 08.07.2020 року без змін (т.3, а.с. 263 - 270).

Положеннями ч. 2 ст. 273 ЦПК України передбачено, що у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 08.07.2020 року набрало законної сили 07 лютого 2023 року. Підтвердженням чого є також виданий Жовтневим районним судом м. Запоріжжя виконавчий лист від 24.04.2023 року (т.4, а.с. 8-9).

Як слід зі змісту розписки від 04.11.2016 р., власноруч підписаною боржником ОСОБА_6 , обов`язок зі сплати боргу виник в нього саме з 01.03.2017 року. Правомірність вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_6 з приводу виплати боргу в розмірі 30000 доларів США підтверджено рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 08 липня 2020 року та постановою Запорізького апеляційного суду від 07 лютого 2023 року, які є преюдиційними рішеннями до даного провадження.

Разом з цим, постанова Запорізького апеляційного суду набрала законної сили 07 лютого 2023 року, тобто, вже після того як боржник ОСОБА_6 помер.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору. У Цивільному кодексі України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій із виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.

Використання особою належного їй суб`єктивного права не для задоволення легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди іншим учасникам цивільних правовідносин, задля приховування дійсного наміру сторін при вчиненні правочину є очевидним використанням приватноправового інструментарію всупереч його призначенню та за своєю суттю є "вживанням права на зло". За таких умов недійсність договору як приватноправова категорія є інструментом, який покликаний не допускати, або припиняти порушення цивільних прав та інтересів, або ж їх відновлювати.

За змістом частини першої статті 202 цього Кодексу правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 234 ЦК України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Такий висновок відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), у якому Велика Палата Верховного Суду не відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України: від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.

При цьому за висновками Великої Палати Верховного Суду у вищевказаній постанові фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Відтак будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).

Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісне виконання усіх своїх зобов`язань, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора.

Наведені висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19), від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18 та інших.

Аналізуючи вищенаведені положення чинного законодавства, суд дійшов висновку про те, що правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, не є фраудаторним автоматично лише за фактом його укладення. Такий правочин має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та перевірятись судом на наявність умислу боржника на завдання шкоди майновим інтересам кредитора через зменшення власних активів та на свідомий намір боржника, спрямований на невиконання зобов`язань перед кредитором.

Як слід з матеріалів справи, укладення договору дарування майна, отриманого у спадщину, не позбавило ОСОБА_6 платоспроможності та не вплинуло на права та інтереси кредитора, а періоди часу між отриманням цього майна у спадщину та його відчуженням переконливо свідчать про відсутність будь-якого умислу на відчуження майна з метою ухилення від виконання зобов`язання перед кредитором.

Право власності на нерухоме майно, а саме квартиру, з`явилося у ОСОБА_6 13.06.2019 року на підставі свідоцтва про право на спадщину. Надалі, лише 13 грудня 2019 року ОСОБА_6 та ОСОБА_2 уклали договір дарування вказаної квартири за адресою: АДРЕСА_3 , тобто через 6 місяців з моменту виникнення права власності на квартиру.

Крім того, в матеріалах справи № 331/5507/19, також містяться докази на підтвердження того, що ОСОБА_6 , як до набуття у спадщину спірної квартири, так і після її дарування, не переставав бути платоспроможним, оскільки не лише займав посаду директора підприємства, але й мав у власності майно, зокрема, корпоративні права в декількох підприємствах, нерухоме майно. Так, в матеріалах справи № 331/5507/19 містяться, зокрема, наказ ТОВ «ВТФ РІЦ» № 22-к від 22.12.2017 року «Про призначення на посаду директора ОСОБА_6 » (т. 1, а. с. 56), заява позивача ОСОБА_1 від 29.09.2021 року до приватного нотаріуса, згідно з якою ОСОБА_1 повідомляє про належність ОСОБА_6 майна, а саме: корпоративних прав в декількох підприємствах, надаючи відповідні докази (т.3, а.с. 77-88). В матеріалах справи № 331/5507/19 міститься Інформація з Державного реєстру речових прав станом на 06.02.2023 року, сформована і долучена до матеріалів Запорізьким апеляційним судом під час розгляду вказаної справи. Згідно цієї інформації на праві власності ОСОБА_6 починаючи з 2007 року і станом на 06.02.2023 року належало нерухоме майно - квартира за адресою АДРЕСА_2 (т.3, а.с. 238-240). Вказані обставини підтверджено, зокрема, і постановою Запорізького апеляційного суду від 06.12.2023 року (т. 4, а.с. 234).

Також в матеріалах справи № 331/5507/19 містяться пояснення представника ОСОБА_1 адвоката Мартиненка К.І. від 12 червня 2023 року «Про прийняття спадкоємцями ОСОБА_6 його спадкового майна». Згідно вказаних пояснень зазначено про те, що: «…1) ОСОБА_6 є засновником та власником Товариства з обмеженою відповідальністю «АГЕС», код ЄДРПОУ 31775524, із 50% частки, яка дорівнює 61000 гривень; 2) ОСОБА_6 є засновником та власником Товариства з обмеженою відповідальністю «ІНТАРСІЯ», код ЄДРПОУ 22160493, із 25% частки, яка дорівнює 100,00 грн.; 3) ОСОБА_6 є засновником та власником Приватного підприємства «ІНТАРСІЯ», код ЄДРПОУ 30850888, із 100% часткою, яка дорівнює 110 грн.

Також необхідно враховувати, що ОСОБА_6 з 01.03.2013 року і по день йог смерті офіційно знаходився в шлюбі із ОСОБА_8 , що згідно із ст. 6 Сімейного кодексу України, все набуте подружжям за час шлюбу майно належить на праві спільної власності подружжю. В свою чергу ОСОБА_8 є засновником та власником Товариства з обмеженою відповідальністю «ВТФ РІЦ», код ЄДРПОУ 33175829, із 49% частки, яка дорівнює 1 403 850,00 грн. Всі наведені майнові активи будуть реалізовуватися в ході виконавчого провадження ВП № 71295093…» (т. 4, а.с. 65 - 72).

Нижчезазначені обставини укладення оскаржуваних договорів, а саме :

- дотримання сторонами договорів норм чинного законодавства, зокрема, обов`язкового нотаріального посвідчення; при підписанні договорів всі особи мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасників було вільним та відповідало внутрішній волі сторін, спрямований на настання правових наслідків обумовлених договором.

- обставини надання коштів у борг (за відсутності у власності ОСОБА_6 квартири станом на час отримання позики);

- обставини отримання у власність ОСОБА_6 спірної квартири (своєчасного оформлення ним спадщини);

- відсутність будь-яких вимог позивача до ОСОБА_6 про повернення боргу до часу звернення з позовом до суду 19.12.2019 року;

- відсутність будь-яких обтяжень на нерухоме майно ОСОБА_6 , ухвал про відкриття провадження чи претензій як до часу отримання квартири у спадщину, так і після цього;

- обставини укладення договору дарування (укладення договору через півроку після отримання квартири у спадок);

- відсутність доказів неплатоспроможності ОСОБА_6 після укладення договору дарування та наявність доказів його платоспроможності (офіційне працевлаштування, наявність корпоративних прав в декількох підприємствах, наявність у власності іншого нерухомого майна);

- обставини укладення договору купівлі-продажу (укладення договору купівлі-продажу квартири через 8 місяців після отримання її у власність з особою, яка попередньо зверталася до послуг агентства нерухомості задля пошуку квартири для придбання);

на переконання суду свідчать про відсутність будь-яких ознак фіктивності чи фраудаторності оскаржуваних правочинів, будь-яких ознак зловживання правом та недобросовісної поведінки з боку сторін договорів, оскільки укладення договору дарування майна, отриманого у спадщину, жодним чином не позбавило ОСОБА_6 платоспроможності та не вплинуло на права та інтереси кредитора, а періоди часу між отриманням цього майна у спадщину та його відчуженням переконливо свідчать про відсутність будь-якого умислу на відчуження майна з метою ухилення від виконання зобов`язання перед кредитором.

Сторона позивача у письмових поясненнях посилалась на судову практику Великої палати Верховного суду по справі № 369/11268/16-ц від 03.07.20219 року, де зазначає про те, що цивільно-правовий договір (в тому числі дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу.

На переконання суду, зазначена справа не може вважатися аналогічною при розгляді цієї справи, оскільки суди при винесенні рішення та задоволенні позовних вимог про визнання договору дарування недійсним посилалися на те, що «Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА І відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно на користь своїх дітей, знав про вирок суду, що набрав законної сили , яким стягнуто з нього на користь позивача суму боргу, тому міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку невиконання вироку суду ». Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що матеріали справи не містять наданих позивачем доказів вчинення фіктивного правочину з обох сторін та на підтвердження умислу відповідачів на укладення договору дарування без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися, оскільки реєстрація права власності на спірний будинок та земельну ділянку за ОСОБА З та ОСОБА 2 свідчить про реальність настання правових наслідків правочину. На час укладення правочинів нерухоме майно під будь-якою забороною не перебувало, в рамках виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду про стягнення боргу жодних обтяжень спірне майно державним виконавцем накладено не було. Судові рішення ґрунтуються на висновку про фіктивність укладених договорів дарування тільки з огляду на те, що вироком суду з відповідача стягнуті гроші, й він відчужив майно на користь близьких родичів. Проте всі ці дії не є підставою для висновку про фіктивність правочинів у розумінні положень статті 234 ЦК України.

Саме тому посилання сторони позивача на зазначену практику не відноситься до даної справи, так як на момент укладення договору дарування жодного судового рішення про стягнення заборгованості не було, так само не було відкрито провадження у справі про стягнення боргу, або навіть не було подано позову до суду.

Постанова Верховного суду від 07.12.2018 року по справі 910/7547/17-ц, на яку також посилається сторона позивача, також не є релевантною до даного провадження, оскільки у наведеній справі укладення спірного правочину відбувалося після того, як стало відомо про існування рішення суду про стягнення заборгованості : «Постанова апеляційного суду мотивована наявністю у обох сторін правочину умислу приховати справжній намір укладення оспорюваного Договору, який полягав в уникненні звернення стягнення на майно Позивача за судовим рішенням шляхом виведення нерухомості з власності Позивача на користь пов`язаної особи. При цьому апеляційний суд виходив з того, що укладаючи Договір, Позивач в особі колишнього керівника ОСОБА 16 був обізнаний про ініціювання Банком У 2014 році судового провадження про стягнення з Позивача заборгованості за кредитом, яка у подальшому була стягнута з Позивача за судовим рішенням. Отже, Позивач, передбачаючи настання для себе невідворотних негативних наслідків у вигляді примусового звернення стягнення на Майно, уклав оспорюваний Договір з метою виведення ліквідної нерухомості з власності Позивача, про що також свідчить те, що протягом 2015-2017 років Позивач не вчиняв жодних дій з метою стягнення з Відповідача несплаченої ним вартості придбаного майна. Також суд врахував обставину укладення Договору пов`язаними особами, а також подальше відчуження Майна особі, яка обтяжила його іпотекою на користь директора Позивача».

Посилання на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду по справі № 263/16179/18 від 28.04.2021 року, також не є релевантною до обставин даного провадження, адже особа уклала договір дарування вже після відкриття судом провадження по справі про стягнення заборгованості. «Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 16 січня 2015 року між ним та ОСОБА З було укладено договір позики, на підтвердження якого надана розписка позичальника, відповідно до якої ОСОБА З взяв на себе зобов`язання повернути позивачу грошові кошти у розмірі 30 тис. доларів США у строк та в порядку, встановленими розпискою, а в разі неповернення грошових коштів передати у власність ОСОБА І квартиру АДРЕСА АДРЕСА_5 , яка належить йому на праві власності. Позивач вказував, що ОСОБА З в добровільному порядку свої зобов`язання за договором позики не виконав. 04 липня 2018 року Обухівським районним судам Київської області було відкрито провадження по справі №№ 263/16495/17 за його позовам до ОСОБА З про стягнення боргу за договором позики. 08 листопада 2018 року між ОСОБА З та ОСОБА 4 укладено договір дарування квартири АДРЕСА І. ОСОБА І вважав, що ОСОБА З відчужуючи за безвідплатним договором належне йому на праві власності нерухоме майно своєму синові, будучи обізнаним про судовий розгляд справи за позовом про стягнення з нього заборгованості, переслідував єдину мету - ухилитися від виконання грошового зобов`язання за рахунок відчужуваного майна та зберегти його від примусової реалізації в рахунок погашення заборгованості за можливим рішенням суду про стягнення з нього боргу за договором позики. Позивач вважав, що укладений між відповідачами договір дарування не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, у зв`язку з чим с фіктивним на підставі статті 234 ЦК України».

Тобто наведена позивачем у позові судова практика, де оскаржуються та визнаються недійсними договори дарування, з огляду на те, що особи, знаючи про наявність рішення суду чи відкриття провадження по справі про стягнення заборгованості за договором позики, з метою уникнення обов`язку повертати кошти, подарували майно іншим особам, в тому числі родичам, не є релевантною до обставин цієї справи. Термін виконання зобов`язання за розпискою та повернення боргy встановлений для ОСОБА_6 до 01.03.2017 року. При цьому, з позовом про стягнення заборгованості за розпискою ОСОБА_1 звернувся до суду тільки 19.12.2019 року що вбачається з рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 08 липня 2020 року по справі № 331/5507/19. При цьому, договір дарування квартири доньці був оформлений ще 13.12.2019 року, тобто за чотири дні до звернення ОСОБА_1 до суду та більше ніж за півроку до винесення рішення по справі про стягнення заборгованості з ОСОБА_6 3 огляду на це, на момент укладення договору дарування, ОСОБА_1 не звертався ні до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики, або навіть ні з претензіями чи вимогами до ОСОБА_6 .

Тому, твердження сторони позивача про те, що договір дарування був укладений фіктивно з метою усунення відповідальності від сплати заборгованості за договором позики є безпідставним та таким, що повністю спростовується матеріалами справи.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.

Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.

Оцінивши усі наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку, що лише тільки факт укладення відповідачами договорів дарування від 13.12.2019 p. та купівлі-продажу від 17.08.2020 р. квартири АДРЕСА_1 у період настання у відповідача ОСОБА_6 зобов`язання із погашення заборгованості перед ОСОБА_1 не свідчить про фраудаторний характер вказаних договорів, а стороною позивача не доведено суду належними та допустимими доказами як порушення принципів доброчесності, так і наявність умислу у ОСОБА_6 ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення кредитором. А, отже у суду відсутні підстави для визнання оспорюваних договорів недійсними.

Не підлягають, також, задоволенню вимоги позивача про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на спірну квартиру та визнання права власності і проведення державної реєстрації права власності на квартиру по 1/2 частки кожному правонаступнику та спадкоємцю померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 , оскільки вказані вимоги є похідними від вимоги про визнання недійними договорів дарування та купівлі-продажу.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 4, 12, 81, 263-268 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання договору дарування квартири недійсним, визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, скасування державної реєстрацію права власності, визнання права власності і проведення державної реєстрації права власності на квартиру.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя: М.В. Антоненко