Постанова від 04 серпня 2026 р. у справі №149/455/26 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 149/455/26

Провадження № 22-ц/801/1610/2026

Категорія: 41

Головуючий у суді 1-ї інстанції Олійник І. В.

Доповідач:Береговий О. Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 серпня 2026 рокуСправа № 149/455/26м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Берегового О. Ю. (судді – доповідача),

суддів Ковальчука О. В., Панасюка О. С.,

учасники справи:

позивач: ТОВ «ФК «ЕЙС»,

відповідач: ОСОБА_1 ,

розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ФК «ЕЙС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 24 квітня 2026 року, яке ухвалив суддя Олійник І.В., повний текст складено 24 квітня 2026 року,

в с т а н о в и в:

Короткий зміст позовних вимог.

В лютому 2026 року ТОВ «ФК «ЕЙС» звернулося в суд з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, мотивуючи позовні вимоги тим, що 11 грудня 2019 року між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та відповідачем, в електронній формі, укладено кредитний договір №198215913 за умовами якого відповідач отримала кредит у розмірі 2500 грн строком 12 днів, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 1,22% від суми кредиту за кожний день користування кредитом, яка застосовується протягом строку кредитування.

В подальшому відповідач уклала ряд додаткових угод відповідно до яких збільшила суму кредиту до 20000 грн. Крім того, з 21 січня 2020 року встановлено процентну ставку за користування кредитом – 1,65% в день від суми кредиту.

Однак, у порушення умов договору відповідач взяті на себе зобов`язання не виконала та допустила заборгованість.

До позивача ТОВ «ФК «ЕЙС» на підставі договору факторингу перейшло право вимоги до відповідача ОСОБА_1 .

Таким чином, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за кредитним договором в розмірі 57096,71 грн, а також судовий збір – 2662,40 грн та витратами на професійну правничу допомогу – 7000 грн.

Рішення суду першої інстанції.

Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 24 квітня 2026 року позов ТОВ «ФК «ЕЙС» задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «ЕЙС» заборгованість за кредитним договором №198215913 від 11 грудня 2019 року в розмірі 57096,17 грн, а також 2622,40 грн судового збору, 5000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, оскільки його незаконним, ухваленим з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, порушенням норм матеріального та процесуального права. Просить рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 24 квітня 2026 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог повністю. У разі неможливості відмовити в позові, просить змінити рішення зменшивши загальний розмір заборгованості до розміру тіла кредиту 2 500 грн, відмовити у стягненні неспівмірних процентів, пені та неустойки, а також зменшити або скасувати судові витрати з урахуванням її матеріального стану.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції розглянув справу у спрощеному провадженні, проте будь-яких повідомлень вона не отримувала, оскільки втратила мобільний телефон та тривалий час не користувалась електронною поштою. Вважає, що це призвело до порушення права на справедливий суд та принципу рівності сторін судового процесу.

Вказує, що розмір заборгованості є явно непропорційним, порушує принципи справедливості, добросовісності та розумності і не був належним чином перевірений судом першої інстанції. Звертає увагу, що ТОВ «ФК «ЕЙС» набуло право вимоги у липні 2025 року, через 5,5 років після виникнення первинної заборгованості. Тобто вважає, що відбулось навмисне затягування процесу стягнення боргу з метою штучного збільшення суми процентів.

Покладення на неї повного обсягу судових витрат без аналізу її реального фінансового стану створило надмірний фінансовий тягар, що суперечить ст. 8 Закону України «Про судовий збір» та принципу пропорційності.

Крім того, суд першої інстанції взагалі не врахував її скрутне матеріальне становище при вирішенні питання про розподіл судових витрат, що поклало на неї надмірний фінансовий тягар.

Провадження у справі в суді апеляційної інстанції.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 08 червня 2026 року відкрито апеляційне провадження.

У відзиві на апеляційну скаргу ТОВ «ФК «ЕЙС» просило апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду – без змін.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 21 липня 2026 року розгляд справи в апеляційній інстанції призначено без повідомлення учасників справи згідно з ч.1 ст.369 ЦПК України.

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, прийшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення за таких підстав.

Згідно ч.1-3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам судове рішення відповідає.

Фактичні обставини справи, встановлені судом.

Судом першої інстанції встановлено, що 11 грудня 2019 року між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та відповідачем, в електронній формі, укладено кредитний договір №198215913 за умовами якого відповідач отримала кредит у розмірі 2500 грн строком 12 днів, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 1,22% від суми кредиту за кожний день користування кредитом, яка застосовується протягом строку кредитування.

Договір підписаний відповідачем одноразовим ідентифікатором, тобто у порядку, визначеному статтею 12 Закону України «Про електронну комерцію», містить персональні дані відповідача, зокрема серію та номер паспорта, РНОКПП, адресу електронної пошти.

В подальшому між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та відповідачем укладено ряд додаткових угод за умовами яких збільшено суму кредиту до 20000 грн, продовжено строк кредитування на 30 днів та, з 21січня 2020 року встановлено процентну ставку за користування кредитом – 1,65% в день від суми кредиту.

Перерахування кредитних коштів на електронний платіжний засіб відповідача підтверджуються довідками та платіжними дорученнями ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога», а також інформацією наданою АТ КБ «ПриватБанк», зокрема виписками по рахунку відповідача.

11 липня 2025 року позивач набув право вимоги до відповідача за договором на загальну суму 58013,86 грн, з яких: 19998,91 грн - заборгованість за кредитом; 37097,80 грн - проценти; 917,15 грн - неустойка.

Оскільки ОСОБА_1 свої зобов`язання за кредитним договором щодо повернення коштів, сплати процентів не виконала, ТОВ «ФК «ЕЙС», як новий кредитор, звернувся до суду з даними позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Задовольняючи позовні вимоги та стягуючи заборгованість в загальному розмірі 57096,17 грн, з яких: 19998,91 грн - заборгованість за кредитом; 37097,80 грн - проценти, суд першої інстанції, виходив з того, що між сторонами виникли кредитні правовідносини. ОСОБА_1 отримала кредитні кошти, свої зобов`язання щодо повернення коштів за кредитним договором в установлені в ньому строки не виконала, відсотки не сплатила. ТОВ «ФК «ЕЙС» отримало право вимоги за договором факторингу щодо вказаного кредитного договору укладеного між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та відповідачем ОСОБА_1 .

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Позиція суду апеляційної інстанції.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно ст. 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Істотними умовами договору відповідно до ч. 1 статті 638 ЦК України є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 639 ЦК України встановлено, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію».

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про електронну комерцію» електронний підпис одноразовим ідентифікатором - дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших; електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору. При цьому одноразовий ідентифікатор - це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб`єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв`язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти договір (п. 12 ч. 1 ст. 3 Закону).

Відповідно до ч. 3 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (ч. 4 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію»).

Згідно із ч. 6 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому ст. 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому ст. 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею.

За правилом ч. 8 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.

Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному ст. 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним ст. 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.

Колегією суддів враховано, що без здійснення входу позичальником на сайт кредитодавця, без отримання ним умов договору (оферти) і повідомлення з одноразовим ідентифікатором та без введення відповідачем одноразового ідентифікатора, що означає прийняття пропозиції (акцепту), кредитний договір не був би укладеним.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 23 березня 2020 року у справі №404/502/18, від 09 вересня 2020 року у справі №732/670/19, від 12 січня 2021 у справі №524/5556/19, від 28 квітня 2021року у справі №234/7160/20, від 10 червня 2021 року у справі №234/7159/20, від 18 червня 2021 року у справі №234/8079/20, від 14 червня 2022 року у справі №757/40395/20, від 12 серпня 2022 року у справі №234/7297/20, від 09 лютого 2023 року у справі №640/7029/19.

Згідно з ч. 1 ст.527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За правилом ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Частиною 1 статті 611 ЦК України встановлено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов`язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

Положення ст. 204 ЦК України закріплюють презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010 (провадження №14-308цс18) зазначено, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

У справі, що переглядається позичальником не доведено належного повернення кредитних коштів у розмірі та на умовах, визначених вказаним договором, презумпція правомірності яких не спростована.

Суд першої інстанції, встановивши, що позивач надав належні і допустимі докази укладення 11 грудня 2019 року між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ОСОБА_1 кредитного договору № 198215913 (а.с.12 – 13), додаткових угод (а.с.14 – 22) та отримання позичальником кредитних коштів на загальну суму 20000 грн (а.с.140).

Крім того, отримання позичальником кредитних коштів та користування ними, підтверджується наявною в матеріалах справи випискою по рахунку (а.с.141-147).

За приписами ст. 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

ОСОБА_1 не заявляла зустрічні позовні вимоги щодо безгрошовості кредитних договорів на підставі положень ст.1051 ЦК України.

Колегія суддів відхиляє заперечення відповідача щодо розміру процентів за кредитним договором, оскільки при укладенні кредитного договору та додаткових угод вона була повідомлена про розмір відсотків, порядок їх сплати та інші суттєві обставини договору, і добровільно уклала цей договір, додаткові угоди та користувалася отриманими коштами.

В своїй постанові від 30 вересня 2020 року у справі № 559/1605/18 Верховний Суд зазначив, що тлумачення статті 627 ЦК України свідчить, що за загальним правилом обсяг договірної відповідальності регулюється в ЦК України нормами, які мають диспозитивний характер. Тобто, сторони при укладенні конкретного виду договору можуть регулювати їх самостійно.

Дослідивши наявний в матеріалах справи кредитний договір, апеляційний суд приходить до висновку, що нарахування відсотків здійснювалось відповідно до умов, погоджених сторонами у договорі та додаткових угод.

Доказів про те, що персональні дані ОСОБА_1 (копія паспорта громадянина України, картка фізичної особи-платника податків, реквізити банківської картки на яку здійснювалося перерахування позичених грошових коштів, номер телефону, електронна адреса) були використані кредитором чи іншими особами для укладення кредитного договору від його імені, відповідачем не надані.

Доводи апеляційної скарги про нібито навмисне затягування стягнення боргу з метою збільшення процентів є безпідставними. Заміна кредитора у зобов`язанні у липні 2025 року відбулася у повній відповідності до ст. 512, 514 ЦК України. Після переходу прав вимоги до нового кредитора заборгованість, зокрема проценти не нараховувались.

Крім того, доводи ОСОБА_1 про порушення її права на справедливий суд через неотримання повідомлень у зв`язку із втратою мобільного телефона та невикористанням електронної пошти є безпідставними.

Відповідно до рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, виплату поштового переказу ОСОБА_1 04 березня 2026 року отримала копію ухвали суду від 20 лютого 2026 року про відкриття провадження (а.с.138), проте відзив на позовну заяву нею не був поданий.

Також, апеляційний суд звертає увагу, що у п.2.2.2.3. та п.2.2.2.4. договору кредиту передбачено обов`язок позичальника вчасно повідомляти про зміну своїх даних та виконувати інші обв`язки, передбачені договором, тому в разі зміни номера телефону чи електронної пошти ОСОБА_1 зобов`язана була повідомити кредитора.

Посилання ОСОБА_1 на те, що суд першої інстанції взагалі не врахував її скрутне матеріальне становище при вирішенні питання про розподіл судових витрат, не заслуговують на увагу, оскільки матеріали справи не містять даних про майновий стан відповідача, а отже відсутні правові підстав зменшувати судові витрати.

Зважаючи на вищевикладене, а також враховуючи, що судом першої інстанції встановлено факт невиконання відповідачем своїх зобов`язань за договором щодо повернення кредитних коштів, дійшов правильного висновку, що заборгованість з відповідача на користь позивача підлягає примусовому стягненню.

Висновки суду апеляційної інстанції.

Таким чином колегія суддів, встановила, що при вирішенні справи судом першої інстанції не було допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, висновки суду відповідають обставинам справи, а тому відсутні підстави для задоволення вимог апеляційної скарги та скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції, а тому рішення суду першої інстанції слід залишити без змін з урахуванням мотивів викладених у цій постанові.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 24 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Головуючий О. Ю. Береговий

Судді О. В. Ковальчук

О. С. Панасюк